«Комусь це здається дурницею, комусь — неймовірною сміливістю, а для нас це було просто життя»
С. К. — Святослав Крутиков
М. Л. — Марія Лігус
М. Л. Пане Святославе, минулої зустрічі Ви розповіли багато тремтливих історій про Вашу родину: про таланти Вашого прадіда, про захопливий відпочинок із дідусем і його підтримку, про наставництво й моральний приклад батька та безумовну любов мами й бабусі. Зважаючи на близькість і щирість, які панували у Ваших родинних стосунках, чи довіряли Вам дорослі серйозні теми? Чи обговорювали з Вами чи за Вашої присутності проблеми радянського життя та устрою?

Бабуся Святослава Крутикова Ольга Іванівна. З особистого архіву Святослава Крутикова
С. К. У нашій родині це не обговорювалося. Було таке прислів'я: «Діти — це домашнє КДБ». Вони не розуміють, що можна, а що — ні. Тому батьки й старші члени родини старалися обходити гострі теми. І, мабуть, у той час це було правильно. Дорослі думали: прийде час — і він усе зрозуміє сам. Не було ані спроб допомогти мені не заплутатися чи не піти на компроміси із совістю, ані спроб переконати мене прийняти радянську дійсність.

Святослав Крутиков — другий зліва. Тбілісі. З особистого архіву Святослава Крутикова
Перше пряме зіткнення з проявами ідеології сталося в день моєї посвяти в піонери. Це перше «хрещення» було і зворушливим, і смішним. Я жив, як більшість радянських дітей: із цікавістю чекав на новий життєвий етап. І от цей день настав. Тбіліська тепла осінь. Я з мамою і татом йду додому після урочистого прийому в піонери. Розстібнув пальто і гордо торую з піонерською краваткою. Назустріч нам ішла інша родина — батьки з маленькою дівчинкою. Проходячи повз мене, дівчинка сказала: «Дурак!». Я здригнувся, аж потім зрозумів, що вона має рацію. Це була не образа, а якийсь шок від зустрічі із дійсністю. Мені цього було достатньо, щоб замислитися. Потім я тікав від піонерських справ. Я розумів, що нічого проти системи зробити не зможу, але морально її не прийму.

Святослав Крутиков стоїть перший справа зі шкільними друзями. З особистого архіву Святослава Крутикова
М. Л. Як сформувалися Ваші моральні переконання і смак? Чим Ви надихалися в дитинстві та підлітковому віці?
С. К. Смак — те, що частково виховується, а частково, мабуть, закладено генетично. У дитинстві я прочитав усю хорошу дитячу літературу й рано перейшов до не зовсім дитячої.
М. Л. Хто був Вашим героєм, прикладом для наслідування?
С. К. Моїм взірцем був тато: він непогано малював, робив це для душі, а також писав прекрасну музику.
Один із його творів мені вдалося врятувати. Коли тільки з’явилися професійні магнітофони, татів струнний квартет записали. Струнний квартет №7 — це приклад класичної, але ненудної музики. Великі бобіни лежали на полицях багато років, і плівка зіпсувалася. Коли я захопився конкретною музикою (ще не своєю неоконкретною), то зміг відновити пошкоджений професійний запис за його численними фрагментами.
М. Л. Поясніть, будь ласка, різницю між конкретною і неокретною музикою.
С. К. Конкретна музика — це монтаж плівки, яка протягується з певною швидкістю та зводиться з кількох звукових доріжок. Тобто конкретна музика — це неймовірно кропітка робота з плівкою, монтажем і мікрофоном. У той час ця робота мала свої обмеження. Наприклад, я не міг прискорити плівку так, щоб отримати звук потрібної висоти.
Конкретна музика — напрям авангардної музики, що виник у Франції в середині ХХ ст.
Неоконкретна музика створюється за допомогою комп’ютерних аудіопрограм. Їхня появу дуже полегшила композиторську роботу. Тепер не потрібно мати кілька магнітофонів, щоб зробити багатотрековий проєкт. Це все робиться в межах однієї програми.
М. Л. Ви самостійно опанували ці комп'ютерні програми?
С. К. Так, самостійно! Можна сказати, що я поступово відкривав їх для себе. У процесі опанування я побачив неймовірні можливості: скільки всього можна тут зробити! Коли я відчув, що робота зі звуком у комп’ютерних програмах — це повноцінний етап еволюції конкретної композиції, я вирішив назвати його неоконкретною музикою.
М. Л. Яким був Ваш освітній шлях до професії композитора?
С. К. У сенсі освітніх документів я абсолютно «чиста» людина. Маю лише атестат загальноосвітньої школи. Через це я спочатку вступив на факультет музичної педагогіки Київської консерваторії: на інші приймали тільки з дипломом музучилища чи десятирічки, або з двома роками будь-якого робочого стажу, хоч на будівництві. У мене не було ні того, ні того.
Перед вступом мама привела мене до консерваторії на прослуховування. Ректор Андрій Штогаренко був вражений моїми композиціями й пообіцяв мамі, що зможе ледь не одразу після вступу перевести мене на композиторський факультет. Втім, я терпляче чекав цього більше року.

Джерело: Портал «ДніпроКультура»
Андрій Штогаренко (1902–1992) — український композитор, громадський діяч, ректор Київської консерваторії (1954–1968), завідувач кафедри композиції Київської консерваторії (1968–1990).
У консерваторії на музпеді лекції були дуже нудними: викладачі розповідали спочатку про партійні приписи, і тільки потім — про гармонію. Попри примітивне викладання, навчання на цьому факультеті було корисним завдяки трьом фаховим дисциплінам: фортепіано, хоровому диригуванню та вокалу. Із вокалом, правда, були проблеми. У нас було два вокальні предмети — сольна постановка голосу і хор. На хорі мене призначили басом, а на сольному вокалі — тенором. А я був ні басом, ні тенором, а середнім баритоном! Тим не менш, цей досвід постановки голосу в студентські роки згодився, коли я почав займатися старовинною музикою й ставив контратенорові голоси.
Втім, я не збирався бути ні піаністом, ні хоровим диригентом, а мріяв про композицію, тому протягом першого курсу систематично ходив до ректора і нагадував про себе. Перейшовши на другий курс музпеду, я продовжив ходити до Штогаренка, але це не мало результату. Все змінила випадкова зустріч.
Одного дня я вийшов із кабінету ректора, і мене за руку схопила Катерина Майбурова — музикознавиця, яка очолювала кафедру теорії музики й викладала російську музику. Вона могла примусити студента перескладати іспит по 5–6 разів з будь-якого приводу. Всі її боялися, навіть ректор, але я ще не знав її.
Катерина Майбурова (1913–2002) — радянська музикознавиця, викладачка Київської консерваторії.
«Що ви тут робите? У минулому році я вас постійно бачила під кабінетом!», — сказала Майбурова. Я розповів їй свою історію вступу й оббивання порогу ректорського кабінету. У відповідь вона обурилася й повела мене до Андрія Яковича, насварила його і заявила: «У четвер збираємо кафедру!». Ректор одразу погодився. Так із другого курсу музпеду мене перевели на перший курс композиторського факультету.
М. Л. Хоч і не одразу, але нарешті Ви були на своєму місці. А коли ж Вам влаштували проблеми в Консерваторії?
С. К. Перший іспит із композиції я склав блискуче. Разом із друзями Петром Соловкіним і Володимиром Загорцевим ми отримали «відмінно» за наші твори, написані сучасною музичною мовою. Я і Загорцев були учнями Бориса Лятошинського, а Соловкін — Андрія Штогаренка. Згодом з Москви до консерваторії надійшла вказівка жорсткіше ставитися до проявів «формалізму».
Петро Соловкін (1944–1976) та Володимир Загорцев (1944–2010) — українські композитори, учасники угруповання «Київський авангард».
Хоча Лятошинський заступався за усіх студентів, влітку нам утрьох довелося сидіти без стипендії й без відпочинку. Ми «двоїлися»: щось формально готували для кафедри, а для себе писали музику, яка нам подобалася. Однак наприкінці другого курсу ми все ж обрали професіоналізм, а не пристосуванство, і принесли на іспит свої твори без ідеологічної обгортки. Викладачі, мабуть, вирішили, що я — корінь зла, й поставили мені «4». Наступного року — «3». Я відчув, що все йде до визнання моєї «профнепридатності». Це б закрило для мене можливості у композиторському просуванні.
У консерваторії я мав 2 офіційні «діагнози»: формалізм і песимізм. Для радянської влади це були гріхи. Життя в СРСР було «щасливе» — як же можна сумувати? Але я не вважав себе песимістом! Просто в моїй музиці не було показної бравурності. Коли я розповідав про це могилянським студентам, з якими працював в ансамблі старовинної музики, то бачив у їхніх очах сумнів: вони, мабуть, вважали, що я перебільшую. Але, на жаль, це правда.
Після третього курсу я взяв академвідпустку на рік: викладав у музичних студіях, бо більше нікуди не брали, і думав, що робити далі. Завдяки своєму захопленню фотографією я випробував свої сили на кіновиробництві — як асистент оператора «Укркінохроніки», але там теж була несправедливість, тож ідеологічні загострення були неминучими. Тоді вирішив писати музику для кіно.
М. Л. Що було для Вас моральною опорою в цей період інституційного неприйняття та внутрішніх сумнівів? Чи були взірці, які надихали робити власний вибір, а не йти на компроміс чи плисти за течією?
С. К. Відомих взірців тоді було мало. Здебільшого сходилися парами-трійками, розуміючи, що чим ширше коло, тим більше шансів, що тебе візьмуть на олівець. Комусь це здається дурницею, комусь — неймовірною сміливістю, а для нас це було просто життя: природа речей без всяких назв і самооцінок. Просто так, як пропонувалося жити, — було неможливо: це наводило сум. Такого варіанту для мене не було. Практичні люди казали: «як ти будеш гроші заробляти?». А я знав, що не буду. Значить, буду жити так. Після того, як я покинув консерваторію, багато професійних шляхів для мене були закриті.
М. Л. Після консерваторії Ви все ж змогли самореалізуватися й не зрадити свого покликання. Чи створювали Вам перепони? Чи вдалося спокійно працювати поза системою?
С. К. У 1980-х до мене додому прийшов співробітник КДБ. Питав, як я ставлюся до радянської влади. Я запевнив, що є лояльним громадянином. Привід для такої зустрічі, і не однієї, створила наша з Мариною [дружиною] колега, яка незадовго до цього витягнула мене на зустріч із якимись арабами з Франції. Мабуть, ця знайома добровільно співпрацювала з КДБ. Невипадково КДБіст не згадував про неї, а говорив лише про мою зустріч з іноземцями. Розповідав, що вони небезпечні шпигуни й диверсанти. Я сказав, що нічого підозрілого не помітив. Тоді він почав запитувати про інших знайомих. Я сказав, що вони не диверсанти, а більше про них я розповідати не буду.

Дружина Марина (зліва) з мамою композитора. З особистого архіву Святослава Крутикова
Після того КДБіст деякий час приходив раз на два тижні й морочив мені голову. Одного разу я його спитав: «А чого ви, власне, до мене ходите? Я — музикант, не пов’язаний ні з політиками, ні з дисидентськими колами, не знаю жодних виробничих секретів. Чого ви від мене хочете?». Він відповів: «Ви розумієте, у нас знають, що ви займаєтеся старовинною музикою. Отже, ви незадоволені сучасною реальністю, тікаєте від неї, тому ворожа агентура зможе вас використати».
Підступ трапився не від іноземної агентури, а від колеги з мого ансамблю. Десь у 1985 році ми разом на мопедах поверталися в Київ з моєї дачі у с. Дзвінкове на Київщині. Посеред дороги колега мене покинув — просто зник. Я повернувся його шукати, а потім в потрібний момент мене збила хлібовозка. Крім того, що я завжди був обережним, в той день не помітити мене на дорозі було складно: для безпеки я одягнув помаранчеву шкіряну куртку й помаранчевий кашкет. Але водій мене вдарив машиною і переїхав: я опинився між передніми й задніми колесами його машини. Потім він приходив до мене додому з трьома банками меду й пропонував гроші, щоб я не позивався проти нього. Я вирішив не позиватися, щоб не погіршувати свою ситуацію: на мене і так чекали етапи складних операцій через страшний перелом ноги внаслідок цієї аварії.
М. Л. Після цього інциденту Ви остаточно вирішили переїхати в Крим?
С. К. Саме так!
М. Л. У першому нашому інтерв’ю Ви багато розповіли про організацію та успіхи Вашого ансамблю старовинної музики в Криму. Після повернення з Криму до Києва 1994 року, як Ви потрапили до Києво-Могилянської академії?
С. К. Ніна Герасимова-Персидська, відома українська музикознавиця, дослідниця барокової музики, мріяла про ансамбль старовинної музики в консерваторії, тому спершу саме вона звернулася до мене. Я сумнівався, що в консерваторії мене радо вітатимуть, але не відмовився, хоч і дуже хотілося.

Ніна Герасимова-Персидська (1927–2020) — українська музкознавиця, докторка мистецтвознавства, викладачка Київської консерваторії.
Паралельно я отримав запрошення до Могилянки. Коли туди вперше потрапив, одразу зрозумів, що це рідний дім. Сформувати два ансамблі було б неймовірно складно, але я зі щирою повагою ставився до Ніни Олександрівни й не хотів її підвести. Зрештою, все вирішилося без мого втручання: без диплома про вищу освіту мене не змогли працевлаштувати в консерваторії. Так я з чистим сумлінням і бажанням працювати прийшов у Могилянку.
У певний час там не могли знайти місце для інструментів. І я запропонував свою квартиру на проспекті Науки для зберігання інструментів та репетицій. Ансамбль із 6 інструментів чудово вмістився у 10 квадратних метрах: я так побудував геометрію, що було навіть де смичком водити! Ми репетирували на квартирі, а в Могилянці виступали на концертах.

Святослав Крутиков (зліва) на репетиції разом із могилянцями-учасниками ансамблю старовинної музики. Джерело: сайт Національного університету «Києво-Могилянська академія»
М. Л. Хоч умови в 1990-х були такі були скрутні, Ви, мабуть, все одно відчули контраст між ставленням до Вас і Вашої роботи в Криму в останні роки Вашого перебування там і атмосферою Києво-Могилянської академії.
С. К. Абсолютно!
М. Л. Як Ви працювали з репертуаром у Києві? Чи з'явився у Вас доступ до нових, раніше невідомих джерел?
С. К. Особливих змін не було. Ми просувалися емпірично та відповідно до можливостей учасників. Була суттєва різниця в їхньому рівні підготовки, але я ніколи нікому не відмовляв — багатьох вчив з нуля.
М. Л. Можливо, Ви гастролювали з Могилянським ансамблем?
С. К. Гастролі за кордоном були з Ялтинським ансамблем — ми навіть їздили за кордон, у Прагу. А в Могилянці на той час не було менеджера, який зміг би організувати концерти за межами закладу. А показати нам було що!

Святослав Крутиков разом із могилянцями-учасниками ансамблю старовинної музики. Джерело: сайт Національного університету «Києво-Могилянська академія»
М. Л. Ви пропрацювали в Могилянці багато років. Чому Ви, зрештою, пішли звідти?
С. К. Через приреченість у сенсі фаховості. Я пішов із Могилянки з болем, коли зрозумів, що справжнього ансамблю більше не буде. Керівництво я передав Тетяні Трегуб — людині, яка набагато терплячіша за мене, яка б не страждала через те, що ансамбль має не той рівень, якого хочеться. Тетяна теж уже не працює в Могилянці, бо ансамбль тихо помер. Якщо в перші роки після заснування у наш ансамбль був відбір, то на схилку його днів просто не було бажаючих. Але свої старовинні інструменти я залишив у музеї Академії — можливо, як пам’ять, а може, до кращих часів!
М. Л. Сподіваюся, що завдяки Вашим інструментам у Києво-Могилянській академії звучатиме старовинна музика! Дякую Вам за цікаву розмову!