Культура повсякдення України другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Інтерв'ю
17.11.2026
Валентина Шандра
докторка історичних наук, професорка Інституту історії України НАН України
Останнє оновлення: 2026-11-17 08:09:42
Відео
Текст

Л. Д. Добрий день. Я Лариса Довга, і це проєкт «УКультура». Проєкт, у якому ми пишемо, розповідаємо і розпитуємо експертів про різні аспекти української культури. Сьогодні наша гостя — професорка Валентина Шандра, яка представляє Інститут історії Національної академії наук України. Вітаю, пані Валентино.

 

В. Ш. Добрий день.

 

Л. Д. Ми говоритимемо про дуже цікавий аспект української культури, про те, що зазвичай називають культурою повсякдення. Йтиметься, зокрема, про буденність українців XIX століття. Пані Валентино, що ж таке культура повсякдення?

 

В. Ш. Дякую за цікаве запитання. Почну із важливої зауваги: цей науковий підхід до висвітлення українських історичних подій виник 15 років тому. Пов’язане це зі здобуттям Україною незалежності. Історики нарешті стали вільними: вони більше не мусили обслуговувати владу, писати й викладати з єдиною метою — донести до читача чи слухача партійну програму або щось подібне. Науковці почали звертати увагу не лише на політичні проблеми, а й на інші теми, які могли бути набагато цікавішими й кориснішими. Тоді з’явилося багато статей і монографій.

 

Важливо зазначити, що не було необхідності винаходити велосипед у сфері культури повсякдення, оскільки західноєвропейська історіографія вже давно знайшла більшість відповідей на головні питання. Пригадаймо бодай школу «Анналів» Фернана Броделя, а також перший том його роботи «Історія цивілізацій», присвячений структурам повсякдення. 

 

Школа «Анналів» (фр. École des Annales) — науковий напрям в історіографії, сформований французькими істориками у XX ст. Назва походить від наукового журналу Annales. Histoire, Sciences Sociales. Представники школи впроваджували методи соціальних наук в історичні дослідження й прагнули створити «тотальну» історію — комплексний опис усіх суспільних сфер: економічної, соціальної, культурної тощо.

Слід пам’ятати і про північноамериканських істориків, які досліджували проблеми повсякдення. Вони продемонстрували блискуче вміння викладати історію цікаво, одночасно зберігаючи наукову чіткість. Саме на території Північної Америки досить часто публікували цікаві праці щодо історії почуттів. Наприклад, так вдалося з’ясувати, що кожне покоління на свій лад виявляло радість і долало труднощі.

 

Варто також згадати німецьку історіографію, яка висвітлює проблеми простолюду. Німецькі історики досліджували одного типового представника будь-якої спільноти, зʼясовуючи особливості його особистості та поведінки за різних обставин. Тобто їх цікавила людина, яка була свідком історичних подій і носієм культури тієї епохи, в якій жила.

 

Як на мене, тема культурного повсякдення стала допоміжним засобом, який врятував радянську історіографію від нудьги й віджилості. Науковці поголовно почали писати про цікавість, важливість і корисність цієї теми. Писати про неї навіть стало модно. З’явилася маса статей про повсякдення певного представника тієї чи іншої соціальної групи. Наприклад, про повсякдення гімназисток, селян і багатьох інших. Історики звернули увагу і на побут інтелігенції, зокрема плідно працювали над реконструкцією повсякдення еліти. В якийсь момент матеріали про життя вищих прошарків суспільства становили значну частину історіографії.

 

Л. Д. Що таке повсякдення?

 

В. Ш. Є багато визначень повсякдення. Наприклад, його розуміють як сукупність подій, що повторюються день у день. Але таке трактування породжує проблему: регулярність досить складно встановити. Крім того, буденність може не привернути увагу історика — вона невиразна, можливо, навіть нецікава. Дослідники ж завжди хочуть посилатися на якісь яскраві події. А людина щодня прокидалась і робила те саме. Байдуже, на чому саме вона зосереджувалася сьогодні, на чому — вчора. Байдуже і на те, що вона робитиме завтра, і на те, що будуть робити її діти та онуки. Адже часто професія передавалася у спадок — нічого не змінювалося протягом десятиліть.

 

Отже, чим корисні знання про повсякдення? Вони дають змогу суттєво збільшити дослідницьке поле. Раніше цікавилися лише глобальними подіями, історичний понятійний апарат складався зі слів «процес», «явище» і «розвиток». Читаючи тексти, наповнені такою лексикою, наче розумієш, про що йдеться, але одночасно багато що залишається для тебе незʼясованим. Власне, у дослідженнях повсякдення починають порушувати питання про те, чим жила людина, якою була її мета, як вона вдягалася і харчувалася, чи прагнула щось змінити, чи відповідала її поведінка вимогам часу.

 

Фокусуючись на глобальних подіях, ми часто оминаємо чимало важливих аспектів щоденного життя. Тож ще однією перевагою дослідження сфери повсякдення є набуття вміння звертати увагу на деталі. Вони можуть зацікавити історика й надати йому безліч корисної інформації. Саме завдяки знанням про повсякденність дослідник починає бачити справжню людину, яка жила у своєму культурному середовищі, займалася своїми справами, відігравала свою роль у соціумі. Людська особистість, що виявляється у буденності, робить історію цікавою — ось велика перевага дослідження повсякдення.

 

Л. Д. Іншими словами, історія повсякдення — це історія буднів, які становлять більшу частину нашого життя. До речі, цей підхід відповідає задуму проєкту «УКультура» — розповідати про культуру з людським обличчям. Адже в буденності і твориться культура. Вона є середовищем, у якому існують ті чи інші артефакти. Та повернімося до теми повсякдення XIX століття. Протягом цього часу щось змінювалося в буденному житті? Адже розклад дня повторювався, видається, ніби нічого не відбувалося. На який період припадають зрушення в культурі повсякдення?

 

В. Ш. Це цікаве запитання, над яким я постійно думаю. Сьогодні ми живемо зовсім не так, як жили люди на початку XIX століття. Якщо наше повсякдення змінюється, завжди з’являються роздуми: а що ж спричинило ці зміни? Коли я раніше висловлювала незадоволення історією повсякдення, критикувала не повсякдення як таке, а його вузьке або навіть примітивне розуміння спеціалістами. Багато істориків займаються збором відомостей про побут або пошуком артефактів матеріальної культури, навіть не розмірковуючи глибше. А чому, власне, цей побут був саме таким, а не іншим?

 

Повсякдення як історичний підхід вимагає не тільки знань етнографії, етнології, фольклору, а й розуміння соціальної історії. Відверто кажучи, на початку власного дослідження повсякдення мені було трохи некомфортно. Багато колег писали про щоденні справи людини, про її культуру їжі, про її родичів і друзів, про її поведінку в різних ситуаціях, оминаючи ширше коло питань. Саме тому для мене їхні висновки виглядали слабкими, якимись невиразними. Якщо ж поринути у цю тему, можна угледіти обумовленість повсякдення іншими процесами. Наприклад, у XIX столітті простежуються великі зміни у спільнотах, особливо після ліквідації кріпосного права. Тоді багато людей вперше отримали свободу і право на організацію життя з урахуванням особистих потреб. Для мене як історикині ліквідація кріпацтва є надзвичайно впливовим фактором розвитку суспільства, чи не найвагомішим.

 

Весна 1848 р. — скасування панщини на західноукраїнських землях у складі Австрійської імперії внаслідок «Весни народів».

 

19 лютого 1861 р. — скасування указом Олександра ІІ кріпосного права на українських землях у складі Російської імперії.

Слід зробити важливу ремарку: коли йдеться про кріпацтво, зазвичай говорять виключно про селянське середовище. Насправді ж селянин, який став вільною людиною, може й не одразу, але почав змінювати не тільки власне життя, а й устрій всього суспільства. Під впливом цього чинника відбулися зрушення в інших аспектах людської діяльності. Зокрема, розпочався період модернізації: виникає міський транспорт, відбувається механізація процесу виробництва, що повʼязане з винайденням парового двигуна і двигуна внутрішнього згоряння.

 

Залізничний міст в Києві. Гравюра К. Вейєрмана за малюнком роботи художника О. Адамова, 1870

 

Модернізація — процес переходу від традиційного аграрного суспільства до міського й індустріального, що в Україні  тривав у 2-й пол. ХІХ – поч. ХХ ст. 

Людина може багато зробити, коли розуміє сенс своїх дій. Вона перетворюється на творчу особистість, яка здатна змінювати світ навколо.

 

Другим важливим чинником, який сприяв змінам у повсякденному житті, є поширення освіти. Адже це суттєво збагатило світогляд людини. Знання перетворилися на нагальну потребу.

 

Ліворуч — Перша київська гімназія, заснована 1809 р. Праворуч — Рішельєвська гімназія в Одесі, заснована 1863 р.

 

На перший погляд, процес поширення освіти, зокрема на теренах України, був не надто помітний, та у XIX столітті він значно пожвавився. Люди почали здобувати знання у звичайних школах, до чого доклала зусилля держава, а також у приватних установах, створених з ініціативи громадськості. Виникли й спеціальні фонди, які опікувалися фінансовою підтримкою здібних учнів. Отже, освіта вперше в історії людства набула великого значення, а попит на навчання зріс у рази. Щоправда, для дівчат у державних закладах освіти часто-густо не вистачало місць — на допомогу приходили приватні заклади. Крім того, розвивалася професійна освіта, яку здебільшого отримували інженери. Існували установи навіть для професійної підготовки домашніх господарок. Тож нові вимоги XIХ століття значно змінили і повсякдення людини.

 

Л. Д. Отже, XIХ століття можна поділити на два великі періоди: перший — до 1861 року, другий — все, що трапилось опісля. А чи відбулися істотні зрушення наприкінці XVIII — на початку XIX століття? Чи прослідковується між ними культурна тяглість?

 

В. Ш. Спершу хочу зазначити, що кардинальні зміни стосувалися не стільки загального суспільного середовища, скільки елітного, зокрема дворянського стану. Наприклад, поширення освіти сприяло тому, що дворянство почало цікавитися тим, наскільки добре функціонувала Російська імперія як державне утворення. Тож у певний момент представники еліти почали розмірковувати, чому ж протягом тривалого часу імперія не підтримувала соціально спрямовані ініціативи. Наприклад, подібні до тих, які впроваджували у західноєвропейських країнах. Звісно, виникали сумніви щодо ефективності системи влади.

 

І декабристи почали свою діяльність із пропозиції запровадити досить вдалі реформи. Зокрема, одна з ініціатив передбачала заснування управлінського апарату, покликаного замінити одноосібне монарше керування. Новий орган мав ухвалювати рішення шляхом голосування. Іншими словами, декабристи прагнули встановлення в імперії парламентаризму — вони наслідували досвід Європи, де суспільне самоврядування було більш розвиненим.

 

Карл Кольман. «Повстання декабристів», 1830-ті

 

Л. Д. Гадаю, декабристи у наших читачів асоціюються з російською історією. Були й українські декабристи?

 

В. Ш. Так, насправді вони були і в Україні. Існували навіть асоціації, наприклад Південне товариство декабристів. Учасники повстання Чернігівського полку також були декабристами. Очолювали їх переважно представники колишньої української еліти, які мали козацьке коріння.

 

Південне товариство декабристів — таємна революційна організація декабристів в Україні, створена 1821 р. на базі Тульчинської управи Союзу благоденства. Товариство очолювала Директорія у складі Павла Пестеля, Олексія Юшневського та Сергія Муравйова-Апостола.

 

Повстання Чернігівського полку  — збройний виступ Південного товариства декабристів у січні 1826 р. проти царського режиму.

В українських декабристів, на відміну від російських, була можливість проявити себе, отримати освіту тощо. Вони розробили власні політичні програми, які, до речі, суттєво відрізнялися від запропонованих у Петербурзі. Українські програми були більш виваженими, зокрема у вимогах щодо функції імператора у системі державного управління, а також щодо його родини. Я колись написала статтю, в якій проаналізувала програмні документи українських і російських декабристів. Отже, дійшла висновку, що ідеї перших більше відповідають демократичним принципам.

 

Л. Д. Можливо, причина полягає у різній політичній культурі, адже українська формувалася під впливом демократичних засад Речі Посполитої.

 

В. Ш. Я не повʼязую ці речі. Російська імперія вміло переслідувала дворян, тому мати справи з Річчю Посполитою у 30-ті роки було небезпечно. Та демократичні засади тодішньої Польщі також відіграли роль у розвитку політичної культури України. Важливо зазначити, що польська та українська еліти відрізнялися поглядами на певні питання, зокрема щодо розуміння свого призначення. Українська еліта, яка за плечима мала козацьке минуле, сприяла збереженню спадщини пращурів. Польська шляхта діяла лише на благо власного середовища, особливо культурного. Звичайно, у нас із поляками є чимало спільного, цього не можна відкидати, але водночас ми суттєво відрізняємось.

 

Л. Д. Тобто українська еліта мала власну традицію?

 

В. Ш. Так. Вона ґрунтувалася на ідеях гетьманської держави, яку колись створив Богдан Хмельницький, із козацьким урядуванням й демократичним устроєм. Всі верстви населення були згуртовані, великого соціального розшарування, як у Речі Посполитій, не існувало.

 

Л. Д. Тож ідея демократизму стала результатом специфічного українського світогляду?

 

В. Ш. Певно, що так. Українці мали потужне козацьке минуле, про яке станом на 30-ті роки ще не забули. Я ніколи не стверджувала, що люди на кшталт Сергія Муравйова-Апостола викреслили з голови добу козаччини. Вони завжди про неї пам’ятали, але звертали увагу й на сучасні події, адже багато ідей Богдана Хмельницького вже тоді застаріли. Іншими словами, вони розуміли історичні межі часу — це напрочуд важливо для істориків повсякдення. Річ у тому, що існують явища, які могли відбутися лише в певному часовому проміжку.

 

Та дослідження істориків повсякдення часто стикаються з перешкодами, адже збережена база джерел перебуває у незадовільному стані. Архівних документів XIX століття збереглося мало. Але цікаво, що кількість подібних джерел ближче до XXI століття значно зростає. На мою думку, свідчень XIX століття майже немає через політичний контроль над документообігом у Російській імперії. Тоді саме документи були основним інструментом контролю, адже чиновників часто бракувало. Невелика кількість посадовців фізично не могла забезпечувати управління територією цілої імперії. Тому видання якогось циркуляра, указу чи розпорядження було найкращим способом подолати проблему кадрового голоду.

 

Наприклад, завдяки таким документам підраховували кількість населення або дізнавалися, чи сумлінно сплачуються податки. Функцію фіскальної служби виконувала держава, людина як така її не цікавила. Отже, офіційні документи майже нічого не розповідають про цю людину. Мені здається, що представники школи «Анналів» зрозуміли цю проблему, тому запропонували новий підхід до вивчення минулого — історію повсякдення. До того ж події французької історії згадуються в особистих щоденниках, маєткових записках учасників школи, в епістолярних творах. Французи — від заможних магнатів до простолюду — завжди хотіли розказати про себе. У такий спосіб вони розвивали свою писемну культуру. А українська традиція ведення щоденників є практикою доволі пізнього періоду.

 

Л. Д. Коли вона виникла?

 

В. Ш. Мабуть, аж у другій половині ХІХ століття. Хочу згадати один цікавий факт. Коли почали видавати щоденники і журнали, як-от «Русский архив», до випуску якого долучилося багато представників української еліти, зрозуміли, що спогадів для повноцінного випуску не вистачає. 

 

 

«Русскій Архивъ» — історико-літературний журнал, перший історичний журнал у Російській імперії, що видавався в Москві в 1863–1917 рр. У ньому публікували записки, спогади, щоденники, листи й документи чиновників та громадських діячів, а також художні твори. 

Тоді й виникла ідея накопичення спогадів. Кореспонденти газет робили інтервʼю з людьми, які були свідками цікавих подій, наприклад походів. Вони спочатку збирали окремі відомості, а потім самотужки зі шматочків інформації відновлювали спогади. Деякі тогочасні російські журналісти розуміли важливість відтворення живої історії. Проте щоразу, коли вони писали нові матеріали, відбувались якісь скандали або непорозуміння. Часто власну візію на подію кореспонденти подавали як спогад конкретної людини. Тож історикам слід враховувати, що ці журналісти виконували поставлені перед ними завдання.

 

Освічені люди, зокрема чиновники, в Російській імперії почали писати досить пізно, особливо якщо порівнювати їх із французькими. Це мене завжди вражало. В роботі я передовсім намагаюся зрозуміти людей. От, наприклад, Василь Крижанівський — український державний службовець із середнім заробітком. 

 

Василь Крижанівсвький (1805–1883) — український чиновник і громадський діяч, відомий як «бердянський літописець» завдяки своїм щоденникам і публікаціям, у яких зафіксував історію, повсякденне життя та розвиток Бердянська ХІХ ст.

Одного дня він наважився купити землю, адже його посада надавала таку можливість. Але десь завинив, тож його звільнили. І він вирішив вести господарство на своїй ділянці, а також час від часу писати. Розповідав читачам про своє хазяйнування, про торгівлю в Одесі та інші справи.

 

Читаючи щоденник Василя Крижанівського, розумію: він — справжній український землевласник, якому цікаво все, що пов’язане із землеволодінням, і служба зовсім не вплинула на це захоплення. Його спогади ніби оживали: який урожай винограду зібрав, скільки хліба приготував… Він навіть порівняв себе з німцями-колоністами — мовляв, вони значно відрізняються від українців, саме у них треба вчитися господарюванню. 

 

Таврійські німці у колонії Дармштадт, Запорізька обл., поч. ХХ ст.

 

Письменницька діяльність Василя Крижанівського припала на 60-ті роки XIX століття. На жаль, таких яскравих і цікавих спогадів мало, хочеться, щоби їх було набагато більше.

 

Л. Д. Феномен повсякдення цікавий в контексті культури. Тож раніше на теренах України у людей не виникало потреби рефлексувати і кудись записувати свої думки.

 

В. Ш. Звідси починається культура.

 

Л. Д. Саме так. Чому ж культура записів з’явилася в Україні досить пізно? Можливо, на це вплинула економічна чи політична ситуація? Чи йдеться про систему цінностей? Або ж українці не мали вільного часу? Адже рефлексія вимагає перепочинку від турбот.

 

В. Ш. Пані Лесю, відповідаючи на це запитання, дозволю собі звернутися до щоденника Олександра Кістяківського, який був представником стану духовенства. Його батько служив Богу, тож Олександр продовжив цю справу. Спершу навчався в духовній семінарії, а потім вступив до Університету Святого Володимира в Києві. Навіть встиг трохи попрацювати у Петербурзі. До речі, він добре розумівся на проблемі української ідентичності. А коли захищав свою наукову роботу, щоб отримати посаду професора, почав вести щоденник.

 

 

Олександр Кістяківський (1833–1885) — український вчений-криміналіст, історик права, громадсько-культурний діяч. Співавтор «Словаря української мови», член Київської громади й Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

Кістяківський був людиною освіченою та активною. Тож готував до видання «Права, за якими судиться малоросійський народ» (проєкт зводу законів Гетьманщини XVIII століття, що фактично застосовувався на Лівобережній Україні — прим. ред.). Як людина інтелігентна, він розумів власну відповідальність за розвиток науки й культури. Також писав про професорське коло, яке його оточувало. І не завжди висловлював лише позитивні думки: траплялося різне — сварки, заздрість у колективі тощо. Важливо розуміти, що Університет Святого Володимира колись називали фортецею русифікації, адже навчальний заклад не враховував інтереси української громади. Крім того, тут належним чином не задовольнялися корпоративні й професійні потреби. Навіть Олександру Кістяківському як юристу було складно чогось домогтися від керівництва.

 

Його діяльність перебувала на перетині юриспруденції та історії. За життя Кістяківський видавав історичні праці, досліджував звичаєве право. Багато писав у стіл, бо добре розумів, що ці тексти не опублікують. Навіть зазначав, що щоденник, який веде, зможе побачити світ через 50 років після його смерті. Яка наївність! Під час радянського періоду я працювала в архіві, з колегами ми планували видати ці тексти. Та саме тоді під заборону потрапила частина документів Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема щоденник Олександра Кістяківського. А він припускав, що записи оприлюднять через 50 років після його смерті, та водночас знав про плани совєтів прийти до влади. Російський імперський і радянський режими не зважали на людину. У державних офіційних документах минуле постає викривленим, тому історики шукають неупереджені джерела на кшталт щоденника Кістяківського. Неофіційні джерела часто надають більше інформації. Багато з них можуть зберігатися у приватних архівах.

 

Л. Д. Можливо, мала кількість таких джерел не є результатом пізньої появи моди на ведення щоденників, а повʼязана зі зникненням значної частини таких документів.

 

В. Ш. Якусь частину дійсно загубили, та причина полягає дещо в іншому. Українська інтелігенція мусила оберігати себе від репресій. Якби особистий щоденник Олександра Федоровича потрапив до рук жандармів, сталося б лихо. Він писав про долю Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, а також про взаємозв’язки київської інтелігенції з галицьким інтелектуальним колом. 

 

 

Михайло Драгоманов (1841–1895) — український публіцист, громадський діяч, співорганізатор «Старої громади» у Києві. 

 

Володимир Антонович (1834–1908) — український історик, археолог, етнограф, співорганізатор Київської громади, член Київського товариства старожитностей і мистецтв, лідер та ідеолог хлопоманів.

Цього чиновникам краще було не знати. Саме тому він ховав свої записи у різних місцях, потім їх зберігали в архіві.

 

Підготувати особистий щоденник до видання складно. Наприклад, труднощі з текстами Кістяківського виникають внаслідок того, що він писав металевим пером, а якість паперу була не найкращою — звідси велика кількість плям. Якби він послуговувався гусячим пером, тоді і букви набули б чіткості, і плям поменшало б. Крім того, щоденник не зберігався у якомусь спеціальному місці для документів — текст вицвів і вкрився жовтими плямами. Для видання подібного рукопису слід знати і про середовище, в якому він написаний. Адже тоді можна краще зрозуміти, про що йдеться у текстах.

 

Осягнути сенс слів автора — велика й копітка робота. Кістяківський поділився чималою кількістю роздумів, зокрема щодо органів самоврядування, бо сам працював у міській думі. Писав він і про розвиток Києва, розмірковував про міський бюджет, а також про українську допомогу уряду імперії у придушенні польського повстання. Як на мене, це все страшенно цікаво. Кістяківський був людиною своєї епохи, свідком актуальних подій.

 

Л. Д. Як він оцінював державних діячів Російської імперії?

 

В. Ш. Ставлення залежить від конкретного діяча. Він розділив їх на дві категорії — розумних і дурних. Одні діяли відповідно до інтересів держави, інші — займалися своїми справами. Наприклад, у часи будівництва залізниці багато чиновників накопичили цілі статки. Певна річ, інтерес держави полягав у швидкому прокладанні залізничних шляхів, тож на це спрямували великі кошти. Але згодом вони кудись зникли, що уповільнило будівництво. 

 

Залізничний вокзал станції Суми, поч. ХХ ст. Джерело: Електронна «Енциклопедія історії України» 

 

Про грошові схеми посадовців станом на сьогодні добре відомо. Кістяківський про всі ці речі знав. У своєму щоденнику записував інформацію, яку тоді публікували в газетах.

 

Він також консультував різні фірми, зокрема торговий дім «Брати Яхненки і Семеренки». Тобто перебував в оточенні підприємців, де зазвичай обговорювали і політичні питання. 

 

Етикетка продукції, виробленої на заводі «Брати Яхненки і Симиренки»

 

Торговий дім «Брати Яхненки і Симиренки» — торгово-промислова компанія зі штаб-квартирою в Млієві Київської губернії, що існувала у період 1815–1888 рр. Належала українським династіям промисловців Яхненків і Симиренків. 

Своїми знаннями ділився у власному щоденнику. Хто ж краще за Олександра Федоровича — очевидця подій — міг про них розповісти? Його роздуми — це не сухий фактичний матеріал. Це думки вдумливої людини, яка оцінювала події, що відбувалися на її очах. Тож історики повинні враховувати не тільки інформацію з державних документів, щоби натрапляти на дійсне, а не на бажане. Ми мусимо шукати й аналізувати різні оцінки однієї події — тоді історія набуватиме виразності й цікавості.

 

Л. Д. Історія Олександра Кістяківського напрочуд захоплива. А що відомо про культурне середовище, в якому він жив? Професор Київського університету, можливо, щось писав про повсякдення наукової еліти або студентства? Чи ділився думками загалом щодо київського інтелектуального середовища? Крізь призму його досвіду можна охарактеризувати культуру XIX століття?

 

В. Ш. Пані Лесю, ви перерахували всі ті питання, які Кістяківський порушує у своєму щоденнику. Так, розповідав він і про професорське середовище, наприклад про те, як читали лекції. Мене страшенно вразило, що Олександр Федорович мав таку малу кількість годин викладання. Він читав лекції двічі на тиждень, але дуже ретельно готувався до зустрічі зі студентами. Любив гуляти парком Шевченка дорогою до університету, розмірковуючи про структуру викладу матеріалу. Також організовував семінари для студентів.

 

Сквер біля Університету імені Святого Володимира (тоді — Миколаївський парк, нині — Парк імені Тараса Шевченка), 2-а пол. ХІХ ст.

 

Л. Д. Семінари до цього не проводили?

 

В. Ш. Вони, звісно, існували, але в іншому форматі. Кістяківський прагнув, щоби на семінарі кожен студент отримав слово. Це було нововведення. Крім того, він сприяв працевлаштуванню студентів на канікулах, хоча у навчальному закладі здобували освіту здебільшого діти заможних батьків. Також мріяв про створення музею при університеті, де мали демонструвати засоби покарання студентів XVI, XVII та XVIII століть. Олександр Федорович під час лекцій розповідав майбутнім правникам про насилля, яке панувало в університетах. Карали винних одразу — без детального розгляду того, що сталось.

 

Джордж Крукшенк. Карикатура на тілесне покарання у школі, 1839 р.

 

Л. Д. Йдеться про фізичні покарання?

 

В. Ш. Так. У маєтках багатьох студентів, у коморах чи на горищах, збереглися знаряддя, якими тоді карали. Кістяківський збирав ці артефакти. Він навіть колекціонував цехові книги. Родини його студентів також накопичували примірники. До речі, Олександр Федорович після смерті залишив величезну прекрасну бібліотеку, яка нині належить Інституту рукопису Національної бібліотеки імені Вернадського. Деякі екземпляри планують опублікувати найближчим часом.

 

Л. Д. А які саме предмети він викладав?

 

В. Ш. Слід зазначити, що він читав лекції власного авторства і мав постійні суперечки щодо цього. Переважно це були лекції, повʼязані з юриспруденцією. Особливо зосереджувався Кістяківський на історії правництва — це, на його думку, був чи не найважливіший предмет. Також читав лекції про звичаєве право, яке було базовою дисципліною для студентів-юристів. Адже все ще не існувало писаного права. Соціальні норми того часу регулював звичай.

 

Розкажу про один показовий випадок. Під час своїх лекціях Олександр Федорович не оминув тему смерті Соловйова — видатного російський історика. Зазначив, що його кончина є великою втратою для культурного кола. Тому що тоді історикам прищеплювали повагу до своїх попередників, а також до їхніх наукових здобутків. Кістяківський усвідомлював цей нюанс. Правила професійної етики XIX століття були йому добре відомі, тож і сам він дотримувався певних соціальних вимог. У власному щоденнику розмірковував і щодо цього питання. Цікаво і те, що він хвилювався, чи цікаво студентам слухати його лекції, прагнув заохотити їх до роботи. У своїх записах міг присвятити розповіді про якогось свого вихованця кілька сторінок.

 

Л. Д. А якими тоді були студенти?

 

В. Ш. Звичайно, різними, як і сьогодні. Одні сумлінно навчалися і закінчували університет, інші — кидали його й одразу йшли на роботу. Деякі прогулювали заняття. Хтось не завершував навчання протягом багатьох років. Ті, які здобули освіту, надалі будували блискучу кар’єру в юриспруденції. Особливо в період після проведення судової реформи 1864 року, коли держава потребувала освічених юристів, адвокатів, присяжних повірених.

 

Л. Д. Блискуча кар’єра у ті часи — що це?

 

В. Ш. Це робота судді або адвоката. Важливо розуміти, що адвокат — це перша людина у ланці судової системи XIX століття, яка отримувала більшу зарплату, ніж професори. Крім того, захист людини вважали почесним заняттям. Навколо захисту розбудовувалася вся судова реформа тогочасної Російської імперії, яка наслідувала європейську систему судочинства.

 

Судова реформа в Російській імперії 1864 р. — одна з ліберально-демократичних реформ Олександра ІІ, що передбачала запровадження чіткої та уніфікованої системи судів, закріплення демократичних принципів судівництва, впровадження інститутів мирових судів, присяжних повірених (адвокатури) та суду присяжних тощо. Судоустрій і судочинство, встановлені в результаті реформи, переважно зберігалися на територіях Російської імперії до встановлення радянської влади.

Юристи досить швидко створили адвокатську спілку. Поганий захист був ганьбою для адвоката — про це навіть писали у пресі. Від людини такого фаху вимагали глибокого розуміння юриспруденції й очікували відповідних професійних навичок. Кістяківський підтримував ці вимоги, тому навчав майбутніх захисників всьому необхідному для забезпечення якісного судового процесу. На відміну від нього, багато професорів Київського університету розповідали байки, що веселило і самих студентів, які хотіли отримувати актуальні знання. Деякі лекції читали з року в рік без жодних змін. Історії про таких професорів потрапляли до щоденника Кістяківського. Також він писав про недоліки міських чиновників, що прагнуть збагачення.

 

Після проведення політичної реформи 1870-го кияни самостійно обирали представників міської ради. 

 

Міська реформа в Російській імперії 1870 р. — одна з ліберально-демократичних реформ Олександра ІІ, яка запровадила нову систему міського самоврядування.  

Для цього жителі Києва сплачували податки, розмір яких залежав від вартості їхнього майна. Так вони отримали контроль над чиновниками. Останні крутилися, як вужі на сонці, намагаючись обманути містян. А містяни натомість влаштовували для чиновників усілякі перевірки на чесність. Звісно, посадовці звітували перед народом, зокрема видавали газети, розповідали, на що витратили кошти громади, скільки доріг заасфальтували.

 

Л. Д. Тоді прокладали асфальтові дороги?

 

В. Ш. Звісно, але в Києві, щоправда, клали кам’яні. 

 

Вулиця Костельна. Київ, кінець XIX ст. Джерело: КиївІнформ 

 

В інших містах України навіть будували «штучні шосе». Матеріали вибирали залежно від сировини, яку добували у відповідній місцевості. Біля Києва, відповідно, були поклади каміння. Дорога з цього каміння довго не руйнувалася, але вона не задовольняла киян. Особливо тих, які їздили на конях — протягом всієї мандрівки вони підстрибували.

 

Бульвар Шевченка. Київ, 1860–1870-ті. Світлина, видана в друкарні Й. Завадського. Джерело: Онлайн-платформа «Спільно»

 

Та набагато краще мати хоча б камʼяну дорогу, ніж не мати жодної. Адже до того часу, на початку XIX століття, по Хрещатику ще могли ходили свині.

 

Тож дороги у нашій столиці з’явилися після 1870 року, коли чиновники отримали завдання облаштувати місто. Вони також відповідали за санітарний комплекс, зокрема лікарні. Раніше державні, а не місцеві органи управляли столицею, про що Кістяківський писав у своєму щоденнику. Також він згадував про ставлення держави до місцевого самоврядування, про думки чиновників, про участь киян у житті міста.

 

Л. Д. А кияни виявляли ініціативу?

 

В. Ш. Так. Вони почали вимагати від влади будівництва доріг, адже сплачували податки. На Лук’янівці, наприклад, такі скарги надсилали не тільки голові міської думи, а й губернатору і генерал-губернатору. 

 

Будівля Київської міської думи з боку Хрещатика, поч. XX ст.

 

Платники податків, які спрямовували власні кошти на розвиток міста, вимагали від чиновників більшого, ніж ті, що й копійки не внесли. Кияни брали активну участь у процесі благоустрою міста. Після прочитання щоденника Кістяківського мені навіть здалося, що дороги з твердим покриттям у столиці з’явилися виключно завдяки зацікавленості тутешніх жителів.

 

Л. Д. Співучасть жителів в управлінні містом важлива, адже йдеться не лише про культуру повсякдення, а й про усвідомлення посадовцями власної відповідальності. Тобто містяни врешті зрозуміли, що мають право вимагати від влади виконання певних обовʼязків. А у другій половині XIX століття в Україні зʼявилася велика кількість нових технічних засобів. Як Кістяківський реагував на модернізацію міст?

 

В. Ш. Кістяківський мало писав на цю тему. Можливо, не вважав модернізацію чимось важливим.

 

Л. Д. А з інших джерел ми можемо про це щось дізнатися?

 

В. Ш. Так, чимало інформації є в художній літературі. Наприклад, мене страшенно вражають твори, в яких йдеться про появу залізниці. Зазначу, що перша залізниця на теренах України з’явилась у 1868 році. Пролягала вона від Києва до Балти. 

 

Оголошення про відкриття Києво-Балтської залізниці. Джерело: Радіо Свобода

 

Згодом побудували залізничну мережу, що обслуговувала Донеччину.

 

Харківський вокзал, 1869

 

На мій погляд, українська залізниця була більш розгалуженою, ніж російська. І цьому є пояснення. Україна розташована на межі Заходу і Сходу, а Росія завжди із підозрою ставилася до Європи. Тому там не відчували гостру потребу в залізничному сполученні з іншими країнами. А яка найголовніша функція залізниці?

 

Л. Д. Комунікаційна.

 

В. Ш. Правильно, а також економічна, адже саме залізничними шляхами доправляли сировину, продукти та інші товари. Згодом її почали використовувати для виконання військових цілей. Відбулося це після програшу Російської імперії у Кримській війни, який був зумовлений, зокрема, відсутністю наземних транспортних шляхів. 

 

Кримська війна (1853–1856) — війна між Російською імперією та союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Сардинського королівства за панування на Близькому Сході та Балканах. Війна завершилася поразкою Російської імперії та підписанням Паризького мирного договору. 

Саме під час Кримської війни, на початку 1855 року, британці проклали на півострові перші рейки і шпали. Це сприяло швидкому постачанню особового складу та зброї, що вирішило хід війни. Врешті й російський уряд визнав потребу у розбудові залізниці. Так в Україні з’явилася залізнична мережа, яка була особливо розгалуженою на Правобережжі.

 

Балаклавська залізниця побудована британцями 1855 р. під час Кримської війни. Після війни залізниця була розібрана.

 

Поступово залізницю почали використовувати не тільки для перевезення солдатів та спорядження, а й для пришвидшення поштової комунікації, а також для подорожей. Це надихнуло літераторів на створення нових творів. Письменники описували розмови пасажирів потягів, їхню поведінку, порівнювали людей різного походження, а отже — з різним світоглядом. У вагоні могли познайомитися представники будь-яких соціальних верств, що ніколи не зустрілися б десь на вулиці. Люди стали більш відвертими, розповідали одне одному про свої турботи. Завдяки художнім творам можна дізнатися і про облаштування тогочасних вагонів. Тому літературу також слід залучати до висвітлення повсякдення — вона надає більше інформації, ніж державна статистика.

 

До речі, щоби проклали залізницю, міський голова мав приїхати аж до Петербурга та особисто пояснити її важливість. Зазвичай очільники міської ради розуміли економічні переваги залізничних шляхів — це розвиток торгівлі та туризму. Вони навіть застосовували власні звʼязки й просили про допомогу знайомих, які служили в міністерстві або при імператорському дворі. Процедура подання клопотань щодо будівництва залізниці у Києві зумовила сплеск народної ініціативи й обʼєднала всіх навколо спільної цілі. Імператор та його оточення були змушені реагувати на прохання населення. Кістяківський писав на цю тему в щоденнику, але досить рідко й мало. Тому виникає потреба у залученні інших джерел інформації, зокрема художніх творів.

 

Л. Д. Люди спершу боялися потягів?

 

В. Ш. Боялися, але недовго. Всі достатньо швидко звикли до цього транспорту, адже розуміли важливість залізниці. Вона скоротила відстань між людьми, суттєво зменшивши час подорожей: сідаєш у вагон, прибуваєш у пункт призначення, вирішуєш там свої справи і повертаєшся. Листи ж тоді доправляли досить довго — навіть екстрапошта суттєво не зменшила тривалість комунікації. Наприклад, доставлення відправлень між Києвом і Петербургом тривало десять днів. Після появи залізниці можна було швидко дістатися іншого міста й поділитись інформацією особисто.

 

Л. Д. Тобто поява залізниці суттєво змінила спосіб життя?

 

В. Ш. Вона його докорінно змінила. Сучасний німецький історик Бенджамін Шенк вважає, що росіяни фактично керували Україною завдяки розгалуженій мережі залізничного сполучення, а також використовували нашу територію для отримання економічної вигоди. Думаю, це досить цікава думка. Важливо розуміти, що Україну одразу приєднали до всеросійської ринкової мережі. Залізниця на теренах Донецького басейну обслуговувала не лише українські території, а й всю імперію. Адже поклади корисних копалин Уралу тоді вже вичерпалися. Саме тому уряд спрямував великі кошти на видобуток сировинних ресурсів Донеччини — вони мали задовольнити потреби великої країни.

 

Л. Д. А як на повсякдення вплинула поява світла в Україні?

 

В. Ш. Поява електрики спричинила справжню революцію. Люди того часу вважали, що завдяки цьому вдалося подолати соціальні бар’єри, оскільки електричними ліхтарями на вулицях могли користуватися всі члени суспільства — від багатого до бідного. Звісно, заможні містяни завдяки штучному освітленню отримали можливість вечорами влаштовувати бали, літературні зустрічі та інші заходи.

 

Перший луцький електричний ліхтар на розі нинішніх вул. Лесі Українки та Кривого Валу, 1910-ті. Фото з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука 

 

Л. Д. Тобто електрика одразу змінила й культурне життя?

 

В. Ш. Не зовсім. Звичайний люд спочатку не мав вільного доступу до електропостачання, адже це було дороге задоволення. Такий доступ більшість отримала тільки після виникнення електростанцій. У Києві перша з’явилась у 1871 році — ця електростанція працювала на паровій турбіні. У місті освітлювали Театральну площу, Володимирську гірку, різні культурні місця, наприклад театри. Кияни пишалися тим, що в їхньому місті була така кількість штучного освітлення — раніше, ніж в інших населених пунктах імперії. Згодом столицею почали курсувати електричні трамваї.

 

Електрифікація Києва: дроти на Софійській площі, 1906. Джерело: Kashtan Media

 

Л. Д. Коли електричні трамваї з’явилися в Україні?

 

В. Ш. За кілька років після появи електропостачання. Щоправда, спершу вони їздили завдяки силі коней, які тягли їх. 

 

Кінний трамвай в Бердичеві на Житомирщині. Поштова листівка поч. ХХ ст. Джерело: Історична правда

 

Кінний трамвай на Соборній вулиці у Миколаєві. Поштова листівка поч. ХХ ст. Джерело: Історична правда

 

Та Київ розташований на пагорбах, тому тваринам складно було пересувати вагони. Піднятися до Володимирської або Олександрівської вулиці деякі коні взагалі не могли. Але підприємці, які володіли кінними трамваями, спочатку навіть перешкоджали розвитку електричного транспорту, бо прагнули повернути вкладені у бізнес кошти. І все ж столиця випередила інші міста імперії, першою запустивши електричні трамваї. Спочатку люди скептично ставилися до нового виду транспорту. Хоча трамваями і користувалися, сприймали їх як забавку. Поступово вагони модернізували — вони набули сучасного вигляду.

 

Електротрамвай на маршруті «Царська пл. — Олександрівська пл.» (нині Європейська пл. — Контрактова пл.). Київ, 1892. Джерело: Історична правда

 

З часом виникли й трамвайні зупинки, на які транспорт прибував згідно із зазначеним розкладом. Коли попит на цей транспорт зріс, у салонах зʼявилися злодії, які викрадали з кишень пасажирів гроші. Гадаю, кожне явище має і позитивний, і негативний бік. Звісно, поява трамваю мала низку гарних наслідків, але й збільшила випадки крадіжок. Однак негативні наслідки призвели до реформи правоохоронної системи, оскільки зʼявилася потреба у зменшенні рівня злочинності. Окремі поліцейські пости облаштовували біля місць найбільшого скупчення злодіїв. Насправді крали не лише у салонах трамваїв. Крали й у театрах, зокрема після закінчення вистав, коли люди, сповнені яскравих вражень, виходили з приміщення. Таким, власне, й було повсякдення XIX століття.

 

Л. Д. Ми вже поговорили про залізницю, електропостачання і трамваї, тож слід згадати й про автомобілі.

 

В. Ш. На відміну від трамваїв, автомобілі — особистий вид транспорту, а не громадський. Тому дозволити собі їх могла невелика кількість заможних людей. 

 

Перші автомобілі на вулицях Києва, поч. XX ст. Джерело: Facebook: «Спрага»: в Києві цікаво 

 

Перші машини замовляли з Німеччини: вони дуже дорого коштували і потребували складного обслуговування. Станом на початок XX століття в Києві було десять автомобілів. Та міські чиновники не розгубилися й змусили всіх власників, як сказали б сьогодні, скласти іспит на водійські права. Адже авто провокували небезпечні ситуації на дорогах: коні сильно лякалися — візники висловлювали невдоволення, а водії просто не знали, як себе поводити. Отже, міська дума створила дорожні правила, які кожен учасник руху мав знати.

 

В Україні навіть існував клуб автомобілістів, покликаний захищати права власників машин. Бо у певний момент у столиці виникло протистояння між міською владою та автомобілістами. Та це не зупинило процес, який вже почався: кількість власників авто з часом лише зростала, і вони були змушені виконувати вимоги міської думи. Так функціонувало українське суспільство, що відповідало на виклики часу.

 

Л. Д. Дякую за захопливу розповідь. Отже, для більшості людей автомобіль у XIX та XX століттях був радше предметом розкоші, ніж засобом пересування. Але ж поява машин на дорогах вплинула на різні сфери життя?

 

В. Ш. Так, різні сфери життя взаємопов’язані, тому зміни в одній позначаються на інших. Зрештою, зміни можуть сприяти формуванню «нової людини». Наприклад, хтось лише розважався й активно демонстрував своє багатство, а хтось, заповзятий й прозорливий, організував перевезення по місту кінними трамваями. Наприклад, у Харкові деякі містяни заробляли кошти, доставляючи людей у центр. Міська дума навіть підтримувала подібні ініціативи й не оподатковувала громадські перевезення. Протягом кількох років вони залишалися стихійними, та згодом процес впорядкували — перевезення стали частиною повсякдення міського життя. Дорога для платників податків коштувала не дуже дорого, лише подекуди викликала певні незручності. Загалом чиновники співпрацювали з автомобілістами. Місто розвивалося, життя йшло своїм ладом.

 

Л. Д. Надзвичайно цікаво. До речі, а коли у нас зʼявився перший автобус?

 

В. Ш. Автобуси використовували ще до появи автомобілів. Спершу вони слугували не стільки засобом перевезення, скільки інструментом в конкурентній боротьбі. Метою було позбавити власників трамваїв концесій.

 

Концесія — угода про тимчасове надання прав на експлуатацію природних багатств, підприємств, інших господарських об'єктів, що належать державі чи територіальній громаді, іншим державам, іноземним фірмам, приватним особам.

Л. Д. Трамваї почали курсувати раніше, ніж автобуси?

 

В. Ш. Так. За будівництво трамвайних рейок майже в усіх містах України відповідали бельгійці. З місцевою владою вони укладали угоди, за якими доходи належали інвесторам, а не адміністрації. Водночас міські думи, зокрема Києва та Харкова, прагнули зробити місцеві залізниці власністю своїх громад. Тому адміністрації у великих кількостях почали закуповувати автобуси, які здійснювали перевезення у той самий час, в який курсували трамваї. Так міста накопичували кошти для купівлі трамваїв.

 

Автобус, конка й трамвай на Павлівській пл. у Харкові, 1910-1911. Джерело: «Харків, що манить»

 

Але згодом попит на автобуси поступово зменшився, оскільки частина транспортних засобів була неякісною. У деяких автобусах спалахували пожежі — це викликало занепокоєння щодо безпеки пасажирів. 

 

Автобус Daimler-Mariefelde 8PS у Берегово, Закарпатська обл., 1900

 

Отже, автобуси відіграли свою роль у конкурентній боротьбі між міською владою і чужоземцями, а після цього зникли з вулиць. У наші міста цей транспорт повернула радянська влада — такий крок давав змогу обслуговувати велику кількість людей.

 

Л. Д. Розкажіть, будь ласка, про ще один вид громадського транспорту — пароплави.

 

В. Ш. Перші пароплави рухалися за допомоги парової турбіни. 

 

Пароплав у Києві, 1900-ті рр.

 

Здавалося, після винайдення автомобіля з двигуном внутрішнього згоряння потреба у пароплавах зовсім зникне, але так не сталося. Адже вони мали суттєву перевагу — це був найдешевший вид громадського транспорту. Пароплавами користувалися всі жителі узбережжя Дніпра. Крім того, на них перевозили не лише пасажирів, а й вантажі. Цікавий факт: Леся Українка під час мандрівки до Одеси у 1882 році вперше здійснила прогулянку на пароплаві. Зійшла на борт і рушила вздовж узбережжя — їй страшенно сподобалася поїздка.

 

Пароплави і потяги нівелювали відстань між людьми, отже — налагодили між ними зв’язки. Зокрема, на відкриття Суецького каналу 1869 року делегації з різних країн прибували саме на пароплавах. В Україні також одразу усвідомили економічну доцільність їхнього використання. Наприклад, генерал-губернатор Новоросійського краю Михайло Воронцов планував розвивати торгівлю з Європою — перевозити вантажі саме пароплавами. Та міністр фінансів Російської імперії відхилив його пропозицію, оскільки вважав, що люди не підтримають ідею торгівлі з європейцями. Внаслідок цього розвиток місцевої економіки сповільнився.

 

З часом пароплави все ж почали активно застосовувати, адже обслуговування суден коштувало мало. Крім того, вони були достатньо місткими. Тобто цей вид транспорту довів свою ефективність і практичність.

 

Л. Д. А що зʼявилося раніше — телеграф чи телефон?

 

В. Ш. Спочатку зʼявився телеграф. У першій половині XIX століття цей винахід застосовували для виконання військових цілей. 

 

Друкувальний телеграфний апарат Девіда Е. Г'юза 1860 р. (з експозиції Музею науки у Лондоні)

 

Згодом телеграфи слугували комунікаційним засобом для зв’язку між європейськими містами. Та, здається, вони не дуже поширилися, оскільки досить швидко з’явилися телефони. Можливо, останні були більш зручними для щоденного використання. Але телефони, звичайно, не одразу замінили телеграф — протягом певного часу вони співіснували. Тоді телефони допомагали обмінюватися діловою чи військовою інформацією. 

 

Перший телефонний апарат системи Белл-Блека, 1880-ті

 

Л. Д. Чи правильно я зрозуміла, що спочатку телефони не були приватною власністю?

 

В. Ш. Так, правильно. Перші телефони купували власники цукрових заводів для розв’язання комерційних питань. Також ними користувалися у відділеннях поліції, державних установах тощо, у яких, до речі, були й телеграфи. Останні використовували для міжміської комунікації.

 

Л. Д. А хіба у цей час не встановлювали телефонні будки, з яких люди могли подзвонити в поліцію?

 

В. Ш. Ні, тоді таких будок ще не було. Вони зʼявилися лише у XX столітті. Тоді телефони розташовувалися у невеличких приміщеннях. І здебільшого населення їм не довіряло. Один губернатор навіть заявляв, що письмові розпорядження мають набагато більше ваги, ніж усні повідомлення телефоном. Таке ставлення значно сповільнювало темпи розповсюдження телефонів. Та все відбувається у належний час.

 

Л. Д. Дуже дякую вам за цю розмову. Впевнена, що надалі обговоримо з вами й інші аспекти культури повсякдення України XIX століття, адже осягнути таку тему за одну розмову неможливо.

 

В. Ш. Дякую і вам, що запросили.