«Це був спротив — не стільки проти радянської влади, скільки проти офіційного художнього середовища»
І. Б. — Ігор Божко (1937), український художник, скульптор, письменник, композитор, член художнього об’єднання «Мамай».
А. В. — Анастасія Ващук, культурологиня, комунікаційна менеджерка Творчого об’єднання «УКультура».

Ігор Божко за грою в шахи. З особистого архіву Ігоря Божка
А. В. Вітаю, рада вас бачити, пане Ігорю!
І. Б. І я теж радий.
А. В. У межах рубрики «Короткі історії тихого спротиву» ми розповідаємо про людей, які у той чи інший спосіб чинили спротив у Радянському Союзі. Це рубрика не про дисидентів, а про людей, які на своєму локальному рівні протистояли системі: чи то малювали поза каноном, як ви, пане Ігорю, чи читали заборонену поезію в школі.
Цією рубрикою ми хочемо показати, що радянські часи не були чорно-білими: існували не лише умовно «хороші» дисиденти й «погані» інші, а й середня ланка людей, які також змінювали настрої в суспільстві. Саме тому я хотіла б сьогодні поговорити з вами й розпочати з дитинства. Чи могли б ви, будь ласка, розповісти про свою сім’ю та середовище, у якому зростали? Адже ваш батько також був митцем.
І. Б. У дитинстві це середовище було воєнним, бо я народився в 1937 році. Пізніше вже написав книжку «Кольори пам’яті». У ній є повість «Азбука», де все дитинство змальовано як воєнне.
Батько мій, Антон Божко, був скульптором. Мама, Олена Ігнатіївна, була домогосподаркою. Я зростав, дорослішав, та тоді ще не було усвідомлення, що ось це мистецтво, це малярство, це скульптура. Але зараз згадалася шафа, де стояли батькові ескізи.

Мама — Олена Ігнатіївна. З особистого архіву Ігоря Божка

Скульптурний автопортрет батька — Антона Калістратовича Божка. З особистого архіву Ігоря Божка
А. В. Ви народилися у Харкові, а згодом переїхали до Києва. Розкажіть трохи про навчання у цих містах.

Ігор Божко у дитинстві. Харків, кінець 1930-х. Джерело: Часопис «Інший Київ»
І. Б. Так, я народився в Харкові, а потім батько забрав мене до Києва. У Києві я трохи навчався в школі, а згодом закінчив Київське художньо-ремісниче училище поліграфістів № 18 за фахом фотограф репродукційної фотографії. Мені подобалося, що хоча це було училище поліграфістів, але там також викладали і живопис, і малюнок, і композицію. Працювали прекрасні педагоги. Це був початок мого навчання. Потім я приїхав до Одеси й вступив на живописно-викладацьке відділенні ОДХУ ім. М. Б. Грекова. Колись його закінчив мій батько, а згодом і я.
А. В. Ви згадували навчання в училищі в Києві. Чи пам’ятаєте, чого вас там навчали? Яким був тодішній канон? Чи були викладачі, які вчили поза його межами — малювати щось інше, крім радянського соціалізму?
І. Б. Там не було чогось дуже контрастного. Ми малювали якісь натюрморти, гіпсові форми. А вже коли я навчався тут, в Одесі, то було неможливо намалювати церкву з хрестом. Педагоги здіймали галас, коли це бачили. Ми виїжджали на природу, і якщо хтось малював церкву з хрестом, це дуже не подобалось: «Замалюйте, замалюйте хрест!». То що ж тоді — зірку намалювати на тій церкві? Отак воно було.
Спочатку не було свідомого спротиву. Мене насамперед цікавили закони композиції. Спротив з’явився пізніше. Коли навчання в училищі закінчилося, ми почали в Одесі робити свої квартирні виставки. Це вже був спротив — не стільки проти радянської влади, скільки проти офіційного художнього середовища. І це ж офіційне середовище теж приходило на наші виставки. Там ми робили те, що хотіли.

Ігор Божко в юності. Джерело: Часопис «Інший Київ»
А. В. Розкажіть про квартирні виставки трохи детальніше. Чим вони відрізнялися від сучасних, які офіційно відкриваються в галереях? Скільки вони тривали?
І. Б. Ці виставки тривали доти, доки не з’являлися так звані люди в плащах. Тоді починався певний тиск на нас: у когось проводили обшуки, у когось щось вилучали. Один мій друг, Вітя Рисович, — у нього два чи три рази відбувалися такі квартирні виставки.

Віктор Рисович (1935–2011) — український художник, учасник квартирних виставок.

Віктор Рисович, робота «Коричневе місто», 1978 р. Джерело: Музей сучасного мистецтва Одеси
Добрий був художник, уже пішов з життя. Коли до нього прийшли, то забрали невеличку колекцію холодної зброї — як вони нам пояснили, «щоб ми одне одного не покалічили ножами». От такий був спротив. Закінчувалося все тим, що когось викликали «на розмову».
Це був кінець 1960-х — початок 1970-х років. Я тоді вже працював у газеті «Комсомольська іскра», у нас було доволі велике приміщення на вулиці Пушкінській. У цій кімнаті проходили виставки — начебто офіційні, але насправді вони існували під крилом нашої молодіжної газети. Приходили і члени Союзу, й ті самі люди в сірих плащах. Ці виставки могли тривати два-три тижні. Це приміщення стало своєрідним віконцем в інший світ — світ свободи й творчості. Фактично це була точка культури нових напрямів та імен. Ми запрошували не лише одеських митців, а й художників з області — намагалися показати їхню творчість. Цікаво було, справді цікаво.
Таким було життя в Одесі того часу — зі своїм спротивом. А потім ми вже почали організовувати самі. Спочатку ТОХ — Творче об’єднання художників. Там було понад сто людей. Чому саме мене тоді обрали головою — не знаю. Потім ми створили більш компактне об’єднання, яке називалося «Човен». Як казав один із нас, багато туди не сядуть, бо це човен. Нас там було десь 20–30. А згодом — «Мамай» з дев’яти учасників. Двоє вже пішли з життя. Але «Мамай» і досі діє. Були спільні виставки, а тепер частіше хтось виставляється окремо.

«Мамаї»: Віктор Маринюк, Валерій Басанець, Володимир Цюпко, Ігор Божко. Одеса, вересень, 2025. Джерело: Часопис «Інший Київ»
А. В. Ви також згадували період роботи в газеті, де пропрацювали понад 20 років. Можете розповісти про це детальніше? Якою була ваша творча діяльність у той час?

Ігор Божко. З особистого архіву художника
І. Б. Моя творчість була в тому, що я малював газетні ілюстрації, наприклад, до оповідань; до свят малював плакати — до Дня Жовтневої революції, до 1 Травня. Така була робота. Я виконував її професійно, але, сказати б, навіть і заради смішного моменту. Адже всі журналісти того часу, яких я пам’ятаю, ставилися до радянської влади досить скептично і з посмішкою.
Але деякі малюнки, наприклад до оповідань, я старався робити серйозніше. Згодом почали друкувати й мої власні оповідання, і я теж робив до них ілюстрації. Також доводилося «відкривати очі» на фотографіях — виконувати ретушерські обов’язки. Але загалом це була весела робота.
А. В. Тобто, коли потрібно було щось намалювати до 1 Травня, ви могли робити це з певною іронією?
І. Б. Десь так. Там не було таких канонів, як в офіційних митців: якщо їм доводилося зображувати Леніна, то художник мусив мати допуск до цього портрета. А я Леніна міг малювати із заплющеними очима. Коли ми їздили областю і брали якусь роботу, щоб трошки заробити, це називалося наочна агітація — різні плакати та інше. Там треба було малювати і Леніна, і Карла Маркса, і ще когось.
А. В. Розкажіть, будь ласка, як до вас потрапляло західне мистецтво. Чи це були мистецькі книжки, журнали або якісь інші джерела? Як вам вдавалося знайомитися з ним за часів залізної завіси, коли доступ до альтернативних мистецьких практик був доволі обмеженим? І як це відбувалося саме в Одесі — портовому місті, яке, здавалося б, мало бути більш відкритим до зовнішнього світу?
І. Б. Це ж Одеса: флот, море, контрабанда. Так і приходили різні журнали, книжки, альбоми. У 1960-х роках, коли я навчався в художньому училищі, ми вже дізнавалися, що у світі є не тільки радянські великі живописці, але й Пабло Пікассо, Фернан Леже, Поль Сезанн, Ван Гог та інші.

Пабло Пікассо. «Дівчина перед дзеркалом», 1932

Фернан Леже. «Місто», 1919

Поль Сезанн. «Гравці в карти», бл. 1890–1895

Вінсент ван Гог. «Спальня в Арлі», 1888
Потроху це доходило й до Одеси. Ми бачили, що існує й інше розуміння світу, і воно нам подобалося. У нас панував академізм, соціалістичний реалізм. Якщо треба було малювати руку, то обов’язково з п’ятьма пальцями — і не дай боже, шість або чотири.

Сергій Григор'єв. Прийом в комсомол. 1949
А. В. Тобто в 1960-х роках ви вже мали доступ до такої літератури та інших творів мистецтва. А як саме ви їх знаходили? Можливо, через друзів? Де взагалі можна було натрапити на щось подібне?
І. Б. Цю літературу спочатку показували з-під поли і, звісно, продавали, бо це була своєрідна контрабанда. Платівки також з’являлися: ми почули нову музику, прекрасні оркестри. Ніби щось знайоме, але виконання на вищому рівні. Джаз, блюз… Мене особливо вражала польська музика — вона була розкута, зовсім не загнана в канони. Це було якесь диво.
А ще ж у нас був Старокінний ринок, де й нині можна щось знайти. Я там навіть кілька років тому купував свої учнівські роботи — якимось чином вони туди потрапили й продавалися.
А. В. Нічого собі знахідка!

Старокінний ринок у 1980-х рр. Джерело: News Telegraf
І. Б. І там завжди можна було щось купити — і літературу, і платівки. Згодом у нас уже почали відкриватися магазини, де все це потроху продавалося. Це були 60-ті роки — від 1965-го до початку 70-х. Потім таких магазинчиків ставало дедалі більше — книжкових, із розділами для художників. Там уже продавали альбоми, було багато фотографій. А це ж теж мистецтво — фотографія. Тоді з’явився чеський журнал Revue Fotografie. Ох, які там були фото! Ми дивилися, захоплювалися й отримували справжнє задоволення від нового світобачення.

«Revue Fotografie» (у перші роки називався «Fotografie») — чехословацький художньо-фотографічний журнал, який видавався в Празі видавництвом «Орбис» з 1957 по 1990 рік.

Revue Fotografie. 1964
А. В. Повернімось до квартирних виставок. Ви казали, що вони зазвичай завершувалися, щойно з’являлися люди в сірих плащах. Чи викликали вас або когось із ваших друзів на допити до КДБ? Як вдавалося уникати серйозніших наслідків — не лише закриття виставок, а чогось значно гіршого? І чи були у вашому колі люди, яких ув’язнили або які зазнали більш жорстких наслідків через своє мистецтво?
І. Б. У той час у нас уже не було страху. Усе йшло до того, що Союз наче відсувався вбік, і цього страху більше не відчувалося. Якось мені подзвонили в редакцію і сказали, що до мене прийдуть двоє співробітників, щоб поговорити. Попросили, щоб під час їхнього візиту до кабінету ніхто не заходив — хотіли обговорити квартирні виставки лише зі мною. Я ж одразу пішов і всім друзям сказав: о четвертій до мене прийдуть з КДБ, тож заходьте. Звісно, я їм цю зустріч зірвав: почали заходити різні люди і їх бачили. А наша журналістка навіть одного з них впізнала — вони разом навчалися в університеті. Ось така вийшла зірвана зустріч. Зрештою, це вже було не страшно зовсім.
Це були, мабуть, 1980-ті й початок 1990-х. Тоді вже було не страшно. Інколи навіть ті, хто приходив на наші квартирні виставки від КДБ, нам співпереживали. Ми намагалися їм пояснити, що це за виставки, чому вони саме такі, показували роботи. Дехто навіть цікавився цим. Вони ставали не те, щоб друзями… Але ми розуміли, що це в них така робота.
А. В. З 1966 року ви регулярно берете участь у квартирних виставках, а з 1972-го організовуєте персональні. Розкажіть, будь ласка, як відбулася ваша перша виставка?
І. Б. Моя перша виставка відбулася в Будинку актора — ми робили її разом з Олегом Соколовим.

Олег Соколов (1919–1990) — український живописець, графік, поет.
Вона проіснувала всього два чи три тижні. Була виставка у тій самій газеті — «Комсомольська іскра» — у 1971 році. Це була вже суто моя виставка. Про неї писали, виходили статті. А потім і я сам писав багато про різні виставки. Це був мій обов’язок — не лише малювати ілюстрації до заголовків чи статей, а й писати про мистецтво, про те, що відбувалося в Одесі.
Був, наприклад, такий Гаммер (ред. імовірно, йдеться про Арманда Гаммера, американського підприємця й колекціонера мистецтва). Він мав велику колекцію і привозив її до Одеси. Редакція доручила мені написати про неї, і я робив це із задоволенням. У музеї тоді стояли черги. Це був уже, мабуть, кінець 1970-х — початок 1980-х років. Мистецьке життя в Одесі тоді справді вирувало.
А. В. Припускаю, що ваша газета була доволі авангардною, якщо вас відправляли писати про таку виставку. Водночас ви могли малювати плакати до 1 Травня і паралельно відвідувати такі події. Це була газета для молоді, для мистецького середовища, яке прагнуло бути трохи іншим.
І. Б. Ця газета була своєрідним вікном в інший світ. Начебто все, що там відбувалося, залишалося радянським, проте всередині вже народжувалося чимало нового. У нашій залі багато людей вперше робили свої виставки. Зрештою, і я там мав свою першу велику персональну виставку. Газета була справді чудова.
Нам якось із поетом Борисом Нечердою доручили вести рубрику під назвою «Ранковий сміх». Проіснувала вона десь тиждень-два. Чого ми тільки там не публікували! Діапазон був від чорного гумору до такого сміху, якого навіть у «Крокодилі» не бачили. Це була якась суміш нового часу. Я там і малюнки робив, і різні колажі.

Борис Нечерда (1939–1998) — український поет-шістдесятник, прозаїк, журналіст.

Борис Нечерда (праворуч) і Євген Омельченко на подвір’ї редакції газети «Комсомольська іскра» Одеса. Поч. 1970-х. Джерело: Літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого
Потім проти нас виступило «Знамя комунізму» — така собі партійна газета. І редактор Юрій Мазур замість того, щоб одразу прикрити нашу діяльність із Борисом Нечердою, дав нам ще раз виступити. І ми там уже відривалися, як тільки могли.
А. В. Тобто редакцію газети все-таки закрили?
І. Б. Вона закрилася сама — уже не було грошей. Це був період, коли підступали 1990-ті роки. Приходив час телебачення, радіо, а паперові газети закривалися, як і наша. Інші всі журналісти переходили на телебачення, радіо. Такий був час.
А. В. У вас така цікава компанія зібралася робити газету. Розкажіть, будь ласка, як змінилося мистецьке середовище наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, уже з настанням незалежності. Адже тоді ніби співіснували дві реальності: для одних це був час свободи — бідний, складний, але все ж вільний; для інших — період безробіття й нестачі замовлень. Як для вас відчувалася ця зміна, і чи вірили ви до настання незалежності, що це взагалі можливо?
Я ставлю це запитання багатьом людям, і більшість із них відповідають, що тоді в це не вірилося. Ви казали, що вже не мали страху і відчували, що Союз відходить.
І. Б. У той час у нас в Одесі — не знаю, як це сталося, — почали з’являтися меценати: люди, які купували і скульптуру, і живопис, і малюнки. З часом траплялися й такі люди, як Михайло Кнобель, які зібрали колекції настільки значні, що їх почали показувати в музеях — у Києві та в інших містах.

Михайло Кнобель (1937–2016) — одеський колекціонер, чия збірка стала основою фонду Музею сучасного мистецтва Одеси. Його колекція відіграла важливу роль у збереженні та популяризації мистецької спадщини Одеси.
Була й свобода творчості, і з’являлися такі люди, які потроху купували наші роботи. Якщо вони мали гроші, ми продавали й раділи, що комусь це потрібно. Це була справді добра підтримка.
А. В. Тобто це були перші українські колекціонери?
І. Б. Так, перші. І вони на нас, як кажуть, поклали око та щось купували для своїх колекцій. Чудові часи були. Михайло Кнобель дав справжній поштовх. Це була людина, яка нас згуртувала. Він влаштовував зустрічі для близького кола, і щоп’ятниці до нього можна було прийти. Я зняв фільм про Михайла Кнобеля. Трохи показував його в бібліотеках, в артгалереях. Але дуже хотілося б, щоб його побачила ширша публіка.
А. В. А як щодо другої частини запитання: чи відчували ви у своєму середовищі розпад Союзу? Чи у вас теж була думка, що це майже неможливо?
І. Б. Така думка справді була. Але ж це сталося раптово. Ми не думали, що Союз розпадеться. Нам здавалося, що просто настає певне полегшення — для творчих людей загалом: для письменників, поетів. Ми це відчували буквально в повітрі. Але не уявляли, що все так візьме й обвалиться в одну мить, за один день.
А. В. Ви відчували вже в 1980-х цю свободу творчості, якої не було, скажімо, у 1970-х і тим паче в 1960-х?
І. Б. Так, ця свобода вже витала в повітрі. Нас неможливо було загнати в якісь рамки, де все розподілене — дозволено чи заборонено. Художник набрав повні груди повітря свободи, і повернути його назад уже було неможливо.
А. В. Так, тим паче з огляду на те, що до вас проникала і західна література, і західне мистецтво, ви слухали іншу музику. Здається, що після 1980-х повернення до вузьких радянських рамок уже було неможливим.
І. Б. Саме так.
А. В. Щиро дякую вам за спілкування. Мені здається, що вийшла дуже гарна розмова.
І. Б. Я вам теж дякую.
А. В. Дякую за творчість!

Ігор Божко. «Композиція», 1980. Джерело: Галерея «Дім художників»

Ігор Божко. «Осінь», 1989. Джерело: NT Art gallery

Ігор Божко. «Архітектурний мотив», 1997. Джерело: Галерея «Артсвіт»