Політична культура в Україні XVII – першої половини XVIII століття
Л. Д. Пані Наталіє, нині важко уявити собі розмову про культуру без осмислення того, як людина почуває та ідентифікує себе у соціумі, які має права та обов’язки, як воліє ними користуватися. Це все звично окреслюється поняттям «політична культура». І саме про політичну культуру в Україні ранньомодерного часу буде наша нинішня розмова. Тож перше питання – чи можна щодо часу, про який ітиметься, уже використовувати відносно модерніше окреслення «політичної культури»?
Н. Я. У час, про який мова, поняття політичної культури принаймні тут, в Русі-Україні, та й у Речі Посполитій, не існувало в строгому сенсі слова, ба навіть не скажу, хто перший його вжив. Припускаю, що це мало би статися хіба десь у ⅩⅤⅢ столітті. Тобто, звісно, існували політичні практики й традиції, як себе належить поводити «політично», але без теоретичного осмислення. Уперше, ще не вживаючи поняття «політична культура», про це став писати Станіслав Оріховський у середині ⅩⅤⅠ ст., мислячи, як і решта сучасників, у категоріях «політії» Аристотеля, тобто державного устрою.
Невідомий автор. Портрет Станіслава Оріховського.
Станіслав Оріховський (1513-1566) – польський й український мислитель доби Відродження, письменник, оратор, філософ, історик, полеміст, гуманіст.
Відповідно, ідеалом, раз Аристотель, була Стародавня Греція, тобто поліс рівноправних громадян. Життя, звісно, з цим ідеалом не збігалося – яка там Стародавня Греція в Речі Посполитій ⅩⅤⅠ століття! Але життя життям, а ідеал ідеалом – за взірець слугувала Аристотелева «політія» справедливої держави-полісу.
Ідеал, як-то завжди з ним буває, з дійсністю сильно розбігався, особливо коли в гру вступали люди владні, які відчували за собою право встановлювати закони. Наприклад, в ідеалі монарха треба було шанувати, бо він помазаник Божий, але на сеймах, де монарх чогось хотів, а представники шляхти не хотіли, то йому, фігурально висловлюючись, показували дулю, і він мусив мовчки терпіти. За приклад можна згадати Стефана Баторія – короля-воїна.
Стефан Баторій (1533-1586) – польський король, великий князь литовський та Руський (з 1576 року).
Цьому трансильванському князю, який звик до дещо інших взаємин, траплялося хапатися за шаблю, коли шляхта починала щось не надто чемно заперечувати, але й він мусив кидати назад руку на ефес шаблі, демонструючи миролюбність. Щоправда, цієї миролюбності вистачало хіба на те, щоб поменше бувати на цих сеймах – він або воював, або мешкав у своїй резиденції в Гродно, бо звідти було близько до пущ і до полювання, куди він тікав од цієї-от «політичної культури» та від непокірної шляхти на сеймах.
Л. Д. Нехай поняття «політична культура» на той час іще не вживалося, а втім, судячи з того, що Ви щойно розповіли, явища, які нині так називаємо, та їх осмислення таки присутні, відтак, нехай і пам’ятаючи про умовність вживаного поняття, ми маємо право говорити про «політичну культуру» в ранньомодерній Україні. Як визначався (чи називався) лад, встановлений на українських землях, і, головне, яким цей лад був насправді?
Н. Я. Політична культура – я вживаю це поняття умовно, бо його ще не було, – передбачала, що існує (знову-таки за Аристотелем чи, може, вже за Платоном) три типи державного устрою – монархія, олігархія (правління аристократів) і демократія (правління народу). І ті, хто над цим думав, дійшли висновку, що Річ Посполита – це водночас і монархія (бо є король-монарх, нехай і обраний), і олігархія (бо є магнати і сенат), і демократія, тобто народ-шляхта, яка вільними голосами обирає і короля, і своїх представників на сейми.
Не пам'ятаю, хто перший із мислителів кінця ⅩⅤⅠ ст. запропонував унікальну дефініцію для Речі Посполитої як країни змішаної форми правління – монархія мікста («monarchia mixta»), в якій присутня і монархія, і олігархія, і демократія. Таку структуру стали поважати як «правильну», а все, що в неї не вкладалося, вважали «неправильним». А хто ж не знає, що «неправильно» живуть вороги, й передусім – бо вони коряться «тиранам», тобто одноосібним правителям. Нагадаю, що остання чверть ⅩⅤⅠ ст. – це безперервні війни з Московією, а московський цар, як відомо кожному, тиран, і всі, хто живе під тираном, є нещасними людьми. А ми, мешканці Речі Посполитої, – щасливі люди, бо у нас monarchia mixta, і наш монарх – обраний нами й керований. Де ще є тирани? Ну, звісно, турецький султан.
На Захід пошуки аналогів «політичної культури» не розтягалися. Утім, як відомо, на другу половину ⅩⅤⅠ - початок ⅩⅤⅡ ст. припадає період зародження у Європі політичної культури, яка визначила тип розвитку «по-західному». Це помалу зріло від пізнього Середньовіччя, а десь упродовж першої половини – середини ⅩⅤⅡ ст., особливо коли почалися релігійні війни, західний тип культури остаточно окреслився як такий, де кожна вільна людина має право голосу. Мешканці Речі Посполитої найчастіше мандрували до Італії, але політично вона не становила інтересу – хіба що як музей під відкритим небом, куди їздили подивитися на античні руїни, адже на півострові тоді було десь майже 40 суверенних політичних одиниць. Натомість Франція, куди також охоче їздили, сліпучо сяяла перед їхніми очима, і там було те, що вони сприймали за взірець політичного мислення, адже там дійсно чи не вперше продукувалися думки про те, як належить керувати державою: про це писали і в Середньовіччі, але такі трактати, які ми тепер відносимо до набутків політичної культури, з'явилися передусім таки у Франції, пізніше в Англії наприкінці ⅩⅤⅠ - впродовж ⅩⅤⅡ століття.
У світлі цих трактатів Річ Посполита поставала як ідеальна країна, а monarchia mixtа – як найкраще з можливого: адже королювання не було спадковим, бо ми самі вільними голосами обираємо для себе монарха. Причому, це не було фікцією: на елекційні сейми їздили не обрані шляхтою посли, а буквально кожен шляхтич міг туди поїхати і сам вигукнути ім'я того, за кого хотів би голосувати. З огляду на це утвердилося переконання, що ми – найвільніший народ у Європі. У західних сусідів трон був спадковим, а ми єдині самі собі вільно обираємо того, хто нам служитиме, адже король мислився, як правитель-слуга народу.
Сейм за Сигізмунда ІІ Августа (1520-1572)
Л. Д. Яким було ставлення української еліти до обраного короля і яким було її місце у політичному тілі Речі Посполитої?
Н. Я. Короля належало шанувати як такого, кому ми, обравши, вручили стерно правління країною, але реально країною були ми самі – народ-шляхта. Це «наша» країна, причому ми, українці (тоді нас звали русинами), є такою ж її частиною, як і польські шляхтичі, чи шляхтичі Мазовії, які тоді ще не були «поляками», чи шляхта Лівонії (сучасної Латвії) тощо. Це означає, це тодішня культурна традиція була «нашою», та й король «нашим». Зрештою, саме поняття «Річ Посполита» мало на той час багато значень. З одного боку, ним позначали територію держави, складеної з багатьох частин – Королівства Польського, Великого князівства Литовського, руських воєводств, Мазовії, Пруссії, Ливонії та ін. З іншого боку, «Річчю Посполитою» могли називати сейм як зібрання усієї шляхти, де кожний шляхтич міг заявити «Ми, Річ Посполита», бо він мав право бути присутнім на сеймі, хоч і не беручи участі в дискусії на відміну від обраних послів. Як бачимо, перед нами досить своєрідна політична культура. Коли застосувати кваліфікацією котрогось із американських соціологів, які ділять політичну культуру на культура підданську та учасницьку, то в Речі Посполитій утвердилася друга, бо до вирішення політичних питань (війни, миру, податків тощо) було залучено всю шляхту в поставі сейму, тобто представників усієї шляхти. До речі, від руських воєводств, що в ⅩⅤⅡ ст. вже добре усвідомлювали свою окремішність, у сеймі брало участь майже 150 послів, які могли наполягти на своєму інтересі.
Поруч із цим, така політична культура химерно суміщала в собі доволі новітні риси з рудиментами архаїчними. Для прикладу, процедура ухвалення рішень на сеймі являла собою репліку дуже архаїчної культури. Всі сеймові ухвали (а теоретично на сеймі могло бути до 400 осіб, хоч реально ніколи стільки не збиралося) належало приймати одноголосно, а не голосами більшості. Це відкидає нас до якоїсь вождівсько-племінної системи, колись описаної Тацитом у праці про звичаї стародавніх германців: Тацит розповідає це як про дивину, бо в Римі такого вже давно не було, як усі германці збираються на зборах громад, як хтось пропонує, наприклад, піти на війну, і всі одноголосно мають його підтримати, а хто не підтримає – того вбивають. От така «демократична» культура. Варто підкреслити, що цей архаїчний симптом репліки племінної культури зберігався у Речі Посполитій до кінця ⅩⅤⅢ століття.
Л. Д. Тільки ж тих, хто був проти, у Речі Посполитій не вбивали.
Н. Я. Так, не вбивали, але ухвала сейму набувала сили лише тоді, коли її приймали одноголосно. Нескладно уявити, якої треба було гнучкості, щоб досягнути цієї одностайності. Такі процедури називали «модерацією», а по суті – притиранням точок зору коштом взаємних поступок. Ішлося про пошук консенсусу, тобто згоди всього сейму на певне рішення. Це модерування могло тривати довго, навіть в умовах наближення війни, і то обов'язково, бо інакше ухвалу не затверджували. Наприклад, не погодили ухвалу про податок на війну – не буде війська, бо його треба найняти. Ворог уже під ворітьми, а сейм не може домовитися: до речі, власне через тертя в сеймі так браво воював Богдан Хмельницький у 1648-1649 роках, на які припадають перші козацькі перемоги. Адже фактично не існувало річпосполитської армії: щоб її найняти, потрібна була ухвала сейму на збирання податку, а це справа довга. Зазвичай у кризових ситуаціях військо набирав хтось із магнатів, який позичав на це державі гроші, за що з ним розраховувались, зібравши податки. А спробуй-но домовитися, а далі ще й набрати військо – це також довга й складна процедура! Це означає, що принцип загальної згоди, за яким мали ухвалюватися рішення, відчутно ставив палки в колеса на шляху розвитку політичної культури. І хоч на ⅩⅤⅢ ст. припадає чимало вибухових спроб запровадити голосування більшістю голосів, та досягнути цього вдалося досягнути лише тоді, коли від Речі Посполитої «добрі сусіди» вже відхопили чималий кусень – у т.зв. Конституції 3 травня 1791 р.
Конституція Речі Посполитої 3 травня 1791 вважається однією з перших в Європі конституцій в сучасному розумінні, ухваленою на сеймі в Польщі, що встановлювала устрій Речі Посполитої згідно з ідеями просвітництва: зберігаючи становий устрій, зміцнила виконавчу владу за принципом спадкової монархії; скасувала liberum veto (принцип одноголосного схвалення), розширила права міщан, послабила позиції магнатів.
Українці почували себе в цій політичній культурі, мов риба в воді, – такими, як усі. Вони освоїлися в ній доволі швидко, можливо, ще десь наприкінці ⅩⅤ ст., а принаймні на Люблінському сеймі 1569 р. вони відчувати себе, як переконливо показала Наталя Старченко, цілісною політичною масою, хоч доти українські терени було поділено між Великим князівством Литовським і Короною Польською.
Ян Матейко. Люблінська Унія. 1869 р.
Так чи так, але вповні цей тип політичної культури, для якого доброю дефініцією є поняття «учасницької», коли людина почуває себе причетною до того, що відбувається в країні, поширився серед шляхтичів-русинів десь у другій половині ⅩⅤⅠ ст. – синхронно з його утвердженням у Короні Польській та, звісно, не без польського впливу.
Л. Д. Чи можна перейти до розмови про політичну культуру у козацькому середовищі: іще у складі Речі Посполитої, і пізніше – у Гетьманаті та на Запорізькій Січі. Чи були там елементи класичної лицарської культури?
Н. Я. Обговорюючи козаків, треба відразу наголосити, що козацтва як цілісної маси ніколи не існувало. Це дуже гомогенна спільнота: маю на увазі не те, хто звідки прийшов, хто походив зі шляхти чи з міщан, і хто чого шукав – слави чи здобичі. Йшлося про тих, хто просто не міг спокійно вдома жити, – дуже неоднорідних за світосприйняттям та уявленнями про те, як людина має себе поводити. Козацтво ніколи не було одноцільним – і тоді, коли щойно формувалося, і тоді, коли вже сходило з суспільної арени, не лише політичної, а й культурної. Різними соціальними феноменами є, з одного боку, козацтво-рицарство, яке добувало собі хліб шаблею (тут були вихідці й зі шляхти, й з міщан), з другого – козаки, що жили в Запорозькій Січі, а з третього – т.зв. городові козаки, як їх стали пізніше називати, тобто ті, хто осів по селах і містах.
Почнімо з січовиків, яких городові козаки зневажливо називали «запорозьким гультяйством». Вони жили тільки з риболовлі або з набігів, і їхня культурна основа – степова, добичницька, а звідси й степові звичаї та ритуали, й степові відзнаки – бунчуки, назви урядів, способи обрання на ці уряди та скидання з урядів, коли того, хто протирічив громаді, вбивали, тощо.
Юзеф Брандт. Сутичка козаків з татарами. Близько 1890 р.
Ми, на жаль, не знаємо достатньо добре внутрішнього життя і правил поведінки у спільнотах наших південних, степових сусідів. Але впродовж майже двох століть, наприклад, Україна межувала з Великою Ногайською Ордою, що займала проміжок від Дунаю і майже до Дністра, або ще з Джамбойлуцькою Ордою – цих насправді було три чи чотири.
Усі ці орди потім, уже в Російській імперії ⅩⅠⅩ століття, або зникли, або кудись переселилися: як, наприклад, Ногайська Орда на територію Туреччини. Позаяк це були неписемні культури, ми не знаємо, наскільки їхні цінності збігалися з тими, що їх дотримувалася наша січова спільнота, але, за припущенням науковців, коріння наших січових звичаїв, порядків і уявлень треба шукати у степовій, добичницькій культурі.
Натомість пізніше, завдяки багатозначності самого поняття козак-воїн, виокремлюються козаки, які визнають владу, і їх уже можна організувати в певні загони. Демаркаційну лінію тут провести неможливо, оскільки вояцького хліба і слави шукали не лише «гультяї», а й шляхтичі з помітних, навіть княжих родин, за добрий приклад чого може слугувати князь Дмитро Вишневецький – легендарний засновник Запорозької Січі, який зібрав там козацьку ватагу і шукав слави по-різному, навіть у Московії, а далі в Молдові, де хотів посісти трон, за що, як розповідає балада, скінчив погано – був страчений турками.
Дмитро «Байда» Вишневецький (?-1563/1564) – український магнат на Волині, князь гербу Корибут, староста канівський і черкаський. З метою поліпшення оборони південних кордонів від татарських набігів, 1553 року власним коштом розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця. Зважаючи на тісні зв’язки князя з козацтвом, збудований ним замок нерідко сприймається як перша Запорозька Січ або її прототип.
Вдруге козацьку масу по-своєму «нострифікував» у регулярне військо колишній трансильванський князь Стефан Баторій, обраний королем Речі Посполитої у 1576 р. – воїн, звичний до небезпечного прикордоння, за вдачею чоловік войовничий і рішучий. Побачивши слабкість військової справи в Речі Посполитій, він почав впорядковувати тутешню армію: подібні реформи тоді було започатковано по всій Європі з метою формування регулярної оплачуваної піхоти (дослідники це називають військовою революцією, до якої підштовхнули релігійні війни ⅩⅤⅠ століття).
Ось таку регулярну піхоту вирішив і собі створити Стефан Баторій, але шляхта на це не надавалася, бо ж вони рицарі, які звикли воювати на конях. Ось тоді й було набрано піший загін із козаків, у якому кого тільки не було. Основу становили запорожці, але до них міг приєднатися і дрібний шляхтич, і вільний міщанин, шукач щастя, бо йому і сидіти вдома нудно, і торгувати нудно. Це й стало великою козацькою революцією, що заклала основи козацькій традиції, де основоположником впорядкованого, нормованого Війська Запорозького вважали Стефана Баторія – це можна прочитати у будь-якому козацькому літописі. А відтак, гомогенна спільнота розпалася: ті, хто хотів жити в степу вільно, залишилися на Січі, рибалили та ходили в набіги, а тих, хто волів потрапити до офіційного реєстру, тобто до легітимного козацького загону, стали називати городовими козаками.
Не знаю, як виглядали у ⅩⅤⅢ ст. уявлення тих, що жили на Січі, вони по собі щоденників не позалишали, у них цього тоді ще не було в заводі – вести щоденники. Натомість відомо, що серед городових козаків невдовзі дуже розповсюдився шляхетський елемент, а це – шляхетська культура. Поруч із лицарською пихою, бо козаки – це лицарі, в обіг увійшли уявлення і про дисципліну, і про політичну культуру. Достеменно невідомо, хто серед городових був шляхтичем, а хто ні, але принаймні полковники, коли вже усталилися полки і склад генеральної старшини, всі були шляхетського походження. Це означало, що вони з молоком матері всмоктали політичну культуру Речі Посполитої, а з нею й уявлення про те, що «правильним» може бути лише той володар, якого оберуть: там король, тут гетьман, а також тверде переконання, що мусить існувати рівноправність у взаєминах і справедливий суд.
Л. Д. Чи було, в такому разі, елементи шляхетської річпосполитської політичної культури імплементовано і в політичну структуру Гетьманату?
Н. Я. Звичайно! Наприклад, коли Гетьманат уже відколовся від Речі Посполитої, та перейшов «під руку» Російської держави, там сформувалися суди старого типу й зберіг правочинність Другий Литовський Статут – той самий кодекс права, який діяв серед шляхти від 1566 року. У Гетьманаті було засновано й такі самі навчальні заклади, як на правобережній, річпосполитській Україні. Ба, й Церква продовжувала жити в такому самому режимі, як і на Правобережжі, де вона силоміць нічого не нав’язує – її побожно шанують, але не більше. Це більш-менш, хоч і не без втрат, зберігалося до останнього гетьмана Кирила Розумовського, який спробував здійснити певну реформу з прицілом на унезалежнення Гетьманату, запровадивши, зокрема, шляхетські типи судів, тобто перед очима в нього стояла й далі Річ Посполита.
Кирило Григорович Розумовський (1728-1803) – гетьман Війська Запорозького у 1750-1764 рр. У 1755-1763 рр. гетьман Кирило Розумовський провів реформи, спрямовані на оновлення адміністративного апарату й армії, кодифікацію законодавства, реорганізацію судової системи Гетьманщини.
Після його зміщення у 1764 р. Гетьманат потихеньку розсипався, а першим ударом, звичайно, була відміна самого інституту гетьманства, запроваджена імператрицею Катериною ІІ, яку насторожила активність Розумовськоголо. Цикл відповідних реформ тривав з 1774 аж по 1780-ті роки, і про це нам уже краще відомо, бо, крім документів, про це оповідають ще з кінця ⅩⅤⅡ ст., а далі впродовж ⅩⅤⅡІ ст. пам'ятки з козацького середовища, в яких дуже сильно виопуклюється шляхетська складова політичної культури.
За найвиразніший приклад тут слугує знаменитий літопис Самійла Величка, канцеляриста Генеральної військової канцелярії. Вряди-годи Величко ще збивається на репліки степової політичної культури Запорозької Січі, – не виключено, він і сам провів багато років на Січі, або тоді існувала така хвиля уявлень, що справжня свобода збереглася тільки на Січі, а тут їх уярмляють.
Літопис Самійла Величка (1720 р., про події в Україні 1648-1700 рр.).
Натомість здебільшого Величко є носієм класичної шляхетської культури – звісно, з перспективи козацького інтересу, адже вони є нашими ворогами, але в усьому іншому вони точно такі, як і ми. Пізніше, упродовж ⅩⅤⅢ ст., всі тексти написано в традиціях тієї самої старшинсько-шляхетської городової козацької політичної культури, і так аж до «Енеїди» Івана Котляревського, але це вже зовсім інший час, інакші мотивації, інакший підтекст: коли Котляревський розповідає, як «троянці, осмалені, мов гиря, ланці», тікали з Трої – це вже пародія на козацькі сентименти.
Л. Д. Які із реплік шляхетської культури Речі Посполитої були найбільш важливими чи поціновуваними у середовищі політичної еліти Гетьманату кінця ⅩⅤⅡ-ⅩⅤⅢ століть?
Н. Я. Передусім, це виборність правителя. Їм тяжко далося призвичаєння до «самодержавної влади» московського монарха. Чимало зусиль до цього приклала й Церква, в тому числі українська, а особливо Теофан Прокопович: як на мене, його роль досі належно не поцінована в розгляді процесів інтеграції козацької старшини в Російську імперію.
Теофан Прокопович (1681-1736) – архиєпископ, богослов, ректор Києво-Могилянської академії, один з чільних ідеологів творення Російської імперії, віце-президент новоствореного Святійшого Синоду.
За Прокоповичем, влада монарха – Богоданна, цьому присвячено кілька його красномовних трактатів, ну а він ніби «наш», вихідець з-поміж нас. Слова Прокоповича підхоплюють попи, та й Росія з утвердженням влади імператора стає інакшою. Старшину ламають, оббиваючи її гонор. Але ще до того, як процес набуде незворотнього характеру, й у тексті Самійла Величка це добре простежується, домінує уявлення, що є немовби дві влади – одна велика Богоданна, належна монархові, і друга, яку ми самі обирали: вона нічого не мусить вирішувати «про нас без нас» (це знамените гасло річпосполитської шляхти). Оце і є чи не головним елементом політичної культури «учасницького» типу, коли ми вирішуємо свою долю самі за себе. В основі будь-якого легітимного діяння має лежати договір між правителем і народом. Збереглася дуже цікава пам'ятка 1740-х років «Разговор Великороссии с Малороссией», де ці дві між собою дискутують. Великоросія дорікає Малоросії, що та бунтує, бо, мовляв, погана. А Малоросія на це відповідає: ні, я не погана, це ти забуваєш, що я тобі піддалася не внаслідок завоювання, а на підставі законної угоди, прийнятої не гетьманом, а радою, тобто за рішенням народу.
Отже, влада в категоріях «учасницької» політичної культури постає всього лиш як рупор волі народу, вона виконує те, що народ розцінив за благо для себе. Така основа політичної культури оприявнюється у масі деталей, навіть у різних принципах життя української Церкви порівняно з Московською: коли там усім розпоряджається патріарх, то тут священика ставлять самі прихожани. І скільки російський Синод із цим не бився, йому ще й у ⅩⅠⅩ ст. не вдалося до кінця зламати ці «малороссийские обыкновения».
За інший приклад може слугувати ставлення до приватної власності: в Україні так і не прижився тип російської громади («общины») як колективного власника землі, яку перерозподіляли, але ніхто не міг ані продати своєї частки, ані виділитися й відійти. Натомість українській громаді як колективу належав тільки вигін для худоби й косовиці та ліс, де можна брати дрова, тоді як земельна ділянка перебувала повністю у власності індивіда – приватного власника. Звідси знамените за радянських часів сприйняття українця-хохла як куркуля, у якого все має бути «своїм», і він ним не поступиться. Причому, що дуже показово: така громада з правом приватної власності зберігалася навіть у тих селах, що жили на кріпосному праві, і це право визнавали власники села. А така громада, відповідно, сама для себе влаштовувала школу, запрошувала вчителя, будувала церкву чи, як щойно згадувалося, ставила попа, або принаймні апробувала «накинутого» із благочинної управи. Це все належить до проявів культури «учасницького» типу, які впродовж століть пронизують українське життя – аж до колгоспів.
Л. Д. Пані Наталіє, у контексті політичної культури Ранньомодерного часу як про найважливішу пам'ятку зазвичай говорять про так звану Конституцію Пилипа Орлика – не зовсім Конституцію, але використаймо звичну в літературі назву. Чи вона щось додає до загального обрису політичної культури? І про що взагалі ця пам'ятка нам говорить – Конституція, за котрою ніхто ніколи не жив?
Н. Я. Почну з того, що всіх збиває незнання латинської мови і дискурсу Речі Посполитої. Конституціями (constitutio) називали ухвалу сейму, а йому щастило приймати ухвали далеко не на кожному зібранні, бо діяло вже згадане правило одноголосного схвалення, і без опонентів не обходилося. Якщо ж таки вдалося – це було урочистим святом і супроводжувалося молебнем, а з кінця ⅩⅤⅡ ст. текст друкували, ба у ⅩⅤⅢ ст. ще й видавали окремою брошуркою.
Я не знаю, хто першим став роздмухувати дивну славу Конституції Пилипа Орлика як «першої у Європі»: той чоловік не знав ні елементарних речей річпосполитського обігу, ні латинської мови. Насправді Конституція Пилипа Орлика була угодою Орлика як гетьмана з Військом Запорозьким.
Титульна сторінка рукопису Конституції Пилипа Орлика староукраїнською мовою, 1710 р. Зберігається у Російському державному архіві давніх актів у Москві.
Він же опинився у Бендерах без городових козаків – значить, був гетьманом без козацтва. При ньому знаходилися тільки запорожці, яких тодішній кошовий Кость Гордієнко привів із Запорозької Січі. Орликові й тій невеличкій групі старшин, що його підтримала, належало якось домовлятися з січовиками, а у ⅩⅤⅢ ст. це вже було справою непростою: запорожці вже «знали», що Січ – вільна республіка з власними правилами життя, і вони не надто мирилися і в часи Івана Мазепи, і після нього з гетьманами, генеральною старшиною та городовими козаками, вважаючи їх усіх «підпанками». А тепер уявіть становище Орлика та кількох генеральних старшин біля нього, а їхня підтримка – це тільки запорожці Костя Гордієнка. Отож Конституція Пилипа Орлика – це, по суті, традиційні для політичної культури Речі Посполитої «договірні пункти» (pacta conventa) угоди гетьмана із січовиками, в яких погоджено найзагальніші засади співжиття – як і кого обирати, як правити, що робити далі тощо.
Л.Д. А чи правда, що він був написаний латиною і що його розсилали іноземним володарям?
Н. Я. Ну, латиною належало перекласти, бо документ треба було переслати до Швеції, Польщі та Молдови. Чому в Швецію – зрозуміло, адже Орлик пішов за Карлом ⅩⅡ; неоднозначною була ситуація в Польщі, де фактично правили два королі – Авґуст ІІ Сас, що утвердився після Полтавської битви, і Станіслав Лещинський, союзник Карла ХІІ, який тоді ж емігрував до Франції. Що ж до Молдови – то це найближчий український сусід та посередник у взаєминах із Туреччиною. Тож документ мав бути написаний міжнародною мовою.
Перша сторінка Конституції Пилипа Орлика латиною. Оригінал зберігається в Національному архіві Швеції.
Л. Д. А навіщо їм було передавати цю угоду із запорожцями?
Н. Я. Хоча б для того, щоб показати, що йшлося про офіційний акт, визнаний старшиною – фактичним урядом тогочасного Гетьманату. Адже емігранти вважали себе повноправним урядом, а тих, хто залишилися під Росією – нікчемними зрадниками. А для Костя Гордієнка йшлося про закріплення власного статусу.
Кость Гордієнко (?-1733) – кошовий отаман Запорозької Січі, уклав воєнний союз із І. Мазепою і Гетьманщиною у війні проти Петра I. Заснував і очолив Кам'янську Січ. До 1728 р. очолював Олешківську Січ. Співавтор Конституції Гетьмана Війська Запорозького Городового Пилипа Орлика 1710 р.
Л. Д. Тобто це був акт договору, який міг переконати інших правителів, що легітимною на теренах України є саме та влада, котра виявилася в екзилі?
Н. Я. Так, щоб засвідчити перед іноземними правителями, що обидві сторони угоди легітимні, що в Україні все діється згідно із законом і що січовики – це не степовий набрід, а законна й солідна сила, яка вступила з гетьманом в угоду і буде її дотримуватися.
Л. Д. Тож чи правомірно розглядати конституцію Пилипа Орлика, як про це пишуть практично в усій літературі, як певний прообраз держави чи прототип державного устрою?
Н. Я. Властиво, прообраз держави присутній вже у самому факті, що існує правитель-гетьман, є гетьманська рада і є контрагент угоди, з яким вони уклали угоду без санкцій будь-кого із сусідніх володарів, самі між собою як суверенні сили.
Л. Д. Ідеться про політичний устрій?
Н. Я. Про політичний лад держави – гадаю, це новітнє осучаснення понять, але чимало місця в Конституції приділено «корисному устрою», який личить «вільній нації». Застережено передусім систему обмежень гетьманської влади завдяки чітко структурованій драбині виборних урядів, які витворювали Генеральну раду – свого роду «сенат», доповнений «послами» від полків та запорозького козацтва. Ці органи мусили вирішувати всі державні справи разом із гетьманом, стримуючи його від «самоправства» та «викривлення прав і вольностей». Чи ж перед нами не козацька версія політичної моделі Речі Посполитої?
Л. Д. Там є цікаві фрази, використані пізніше в романтичній концепції козацтва, наприклад, що козаки добре освічені і що вони піклуються про простолюд та про знедолених – удів і сиріт. У дослідників ⅩⅤⅡ - ⅩⅤⅢ ст. це викликає щонайменше подив. Чи відповідні пасажі можна трактувати адекватно до ситуації, а не в романтичному поданні?
Н. Я. Про вдів і сиріт – це загальник, щоб показати, що ми – християни. Натомість згадка про простолюд («посполитий люд», тобто селян і міщан) заслуговує на окрему увагу. Конституція оголошує козаків опікуном «посполитого люду», тобто представляє їх як політичний народ Гетьманату, іншими словами як шляхту, рицарство, чий обов'язок – воювати і оберігати простолюд, який, звісно, сам не воює. Цю надзвичайно цікаву зазначку подано мимохіть – наче обмовку про всім відому річ. На схожі акценти щодо рицарського статусу/покликання козацтва можна натрапити і в літописах Самовидця та Величка, і в інших текстах, зокрема, в листах, особливо в листуванні Богдана Хмельницького. Натомість про те, що козаки-рицарі мусять захищати невойовничий простолюд, чітко проартикульвано лише тут.
Л. Д. Тобто насправді це свідчення зрілої політичної думки і позиціонування себе, лицарства, як правлячої верстви.
Н. Я. Так, це артикуляція себе й свого статусу-обов’язку, висловлена ясно й однозначно.
Л. Д. Пані Наталіє, дуже дякую Вам за розмову. Надіюся, що нашим слухачам і читачам тепер стане трохи легше розбиратися у складних перипетіях політичного життя і явищах політичної культури в Україні ранньомодерного часу.