Життя та звичаї українських студентів у XVII-XVIII ст. Частина 1
Л. Д. Доброго дня, я – Лариса Довга, і це проєкт UCulture, в якому ми розповідаємо та розпитуємо експертів про різні аспекти української культури. Сьогодні ми будемо розповідати і розпитувати про те, як набували освіту в Україні у XVII і XVIII століттях. Людиною, яка нам про це розповість, є завідувач кафедри історії Києво-Могилянської академії, доктор історичних наук – пан Максим Яременко. Спільним місцем усіх популярних історій України та історій культури є твердження, буцімто українці у XVII та XVIII століттях всі були письменними. Чи так це було? І взагалі, що ми про це знаємо?
М. Я. Почну з питання – а порівняно з якими народами українці були аж такими письменними? Тут часто за приклад наводять не народи, а один народ, сусідній – росіян. Якщо ми подивимося на витоки появи цієї інформації, то зрозуміємо, чому: наукові та квазінаукові уявлення про те, що українці були страшенно письменні та освічені, сформувалися тоді, коли в XIX столітті набирав сили український рух. А в українському русі, як і в будь-якому національному, питання мови та освіти надзвичайно важливі. Уявлення про повсюдну письменність українців сформувалося тоді, коли активно обговорювалося питання, що робити з українськими селянами: чи треба засновувати недільні школи, чи треба підносити рівень їхньої освіченості? А відтак, історики стали аналізувати, як було раніше, спираючись на контраст: от, мовляв, якими освіченими ми були раніше, а потім це втратили. Насправді, якщо ми візьмемо до уваги ширший контекст, порівнюючи себе не тільки з росіянами, але й загалом із Європою, то здивуємося, адже серед простолюду скрізь домінувала неписьменність. Навіть у різних освітніх проєктах мудрих мужів доби Просвітництва не було однозначної відповіді на питання, чи треба давати селянам освіту. А звідки взагалі походить міф про нашу тотальну письменність? Здебільшого з двох основних джерел. Перше – це невеличка розвідка Олександра Лазаревського, опублікована у 1850-их, про статистику шкіл та шпиталів у Гетьманщині.
Олександр Лазаревський (1834-1902) – український історик, генеалог, джерелознавець та видавець. Організатор національної архівної справи. Перший дослідник адміністративно-судового устрою Гетьманщини. Редактор кількох видань журналу "Кіевская старина". Автор понад 400 наукових праць з історії України.
Пізніше історики спробували обрахувати, на скільки душ людності припадає одна школа, й за їхньою пропорцією виходило, що на тисячу чи на 700 з гаком осіб, тобто навіть більше, як сьогодні. За приклад можемо взяти будь-який обласний центр, зіставивши кількість шкіл із кількістю населення, і стане зрозуміло, наскільки нам далеко до обрахованого в такий спосіб рівня.
За Олександром Лазаревським, у 7-ми полках Гетьманщини в 1740-х рр. було 866 шкіл і 589 шпиталів.
Друге важливе джерело – це свідчення в мемуарах Павла Алеппського другої половини ХVII століття: мандрівник пише, буцімто бачив у Гетьманщині багатьох освічених людей, ба, навіть жінок у церкві з книжками.
Павло Алеппський (1627-1669) – архідиякон, син Антіохійського патріарха Макарія ІІІ. Протягом 1654–1656 рр. Павло двічі побував в Україні. У його спогадах міститься цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, як її називає сам автор – "Землі козаків", про культуру, звичаї і побут українського народу в середині XVII ст.
Свідчення, поза сумнівом, цікаве, але насувається питання, якого соціального статусу були ті жінки, котрих він бачив. Дослідники, які працюють з джерелами, знають, що коли трапляються документи, що їх громаді якогось села належало підписати, то замість підписів стоять хрестики, за всіх неписьменних підписується хтось один. Це явище не лише абсолютно нормальне, а й перегукується з тим, що можна зауважити по всій Європі.
Фрагмент прохання жителів с. Аксютинці Роменської протопопії про висвячення священика на Святотроїцьку парафію із підписами-хрестиками. 1754 р. НМІУ.
Л. Д. Тоді, напевно, треба повернутися до початку нашої розмови і розібратися, що було освіченістю, а що простою письменністю. Напевно, різниця між тим і другим не збігається із сучасними уявленнями.
М. Я. Абсолютно не збігається. Згадана у Лазаревсього школа – це передусім будівля, що виконує важливу соціальну функцію, як, до речі, і шпиталь.
Франц Ковалишин. Братська школа, 1902 р.
Тодішній шпиталь – це не госпіталь, а тодішня школа – це не конче навчальний заклад, це хата при парафії. Кожна парафія дбала про те, щоб церква була порядною і щоб при ній збудувати школу, а бажано й шпиталь. Для чого цю школу використовували? В описах таких шкіл ми не знайдемо нічого для нас звичного. Тобто немає лавок, за якими сиділи б учні, немає книжок, за якими б навчали, зате часто тут живе дяк зі своїми дітьми, причому їх усіх названо "школярами". Тобто, і сам дяк, і його діти, навіть немовлята, називаються школярами, бо вони живуть у школі – це мешканці шкіл, а не ті, хто там навчається. Часто тут отримували дах над головою різні люди, які прибивалися до парафії, не маючи, де жити – приміром, якісь молодики, котрі співали в церкві на хорах. У Києві, наприклад, при таких школах жили студенти Могилянської академії: їм не треба було тут навчатися, їм треба було десь жити. Навчаючись в Академії, вони мешкали в школі, а за це, скажімо, співали в парафіяльній церкві чи допомагали тутешньому священику, причому інколи він їх використовував як таких собі бойовиків. Тобто коли треба було когось привести до порядку, він кликав студентів зі школи, і ті йому допомагали розібратися з порушником. Нам відомо, що таких шкіл було багато, іноді відома й кількість школярів, але треба розуміти, що це не учні, а принаймні не конче учні. Кількості тих, хто реально навчався, ми не знаємо, та й взагалі чи треба було навчатися в школі, коли дяк міг це робити поза межами школи.
Інше питання, що таке бути письменним, а що таке бути освіченим? Якщо людина вміє писати чи бодай читати – вона письменна. Але що вона може читати? Коли просто абетку, то це одне, а коли теологічний трактат – це інше. Тому історики (передусім західні, бо студій на українських матеріалах над рівнем освіченості нині ще вкрай мало) сходяться на думці, що елементарна освіта – це вміння читати найпростіші за складністю тексти, тобто складати літери у слова, слова в речення, і розуміти написане, а як пощастить – ще й самому писати. Де здобували такий елементарний рівень? У різних місцях: якщо ти був племінником, сином чи навіть донькою священика, тебе міг навчати батько. Якщо ти хотів навчатися у школі в дяка – то треба було знайти дяка, який був би до цього здатен, бо далеко не кожен дяк умів навчати, та й не кожен хотів.
Збереглося чимало прикладів, коли дяки, скажімо, не могли побороти зеленого змія, і їм було не до навчання, або коли в дяків просто не було часу, бо парафіяльні священики використовували їх за своїми потребами – косити, щось возити тощо. Але якщо дяк, готовий навчати, й знаходився, то не треба забувати й іншої важливої складової – це було не безкоштовно. Із розповідей про Тараса Шевченка ми знаємо, що дякові належало занести горщик каші, але хоч насправді й каша була б у нагоді, однак платилося грошима. Тобто людина завжди опинялася перед вибором: заплатити, скажімо, 50 копійок за вивчення абетки, чи на ці гроші купити, наприклад, вівцю або чоботи. Якщо я навчу свого сина абетки, навіщо це йому? Може, нехай він краще пасе гуси або ще щось робить по хазяйству. Зрештою, ішлося не тільки про абетку, а й про вищий рівень – навчитися писати та вивчити Ірмолой, тобто отримати якусь нібито музичну підготовку. Отже, спочатку абетка, далі Часослов, Псалтир та Ірмолой – а це не тільки навчальні, а й богослужбові книги.
Ірмолой – збірка піснеспівів, написаних церковнослов’янською мовою, що виконувалися під час служби. Окрім богослужіння, ірмолої використовувалися також і у навчальному процесі для навчання нотної грамоти і церковного співу в братських школах і колегіумах.
Часослов, Київ, 1616 р.
Часослов – церковно-богослужбова книга, що містить молитви щоденних церковних служб, призначена для вжитку священиків, читців і співаків.
Псалтир давньоукраїнською мовою, 1643 р.
Псатлир – одна з книг Старого Заповіту Біблії.
Як бачимо, все вело до того, що колись дитина сама мала стати дяком. Читати її вчили на специфічний книгах, надрукованих не "гражданкою", тобто цивільною абеткою, а церковнослов'янською кирилицею, і ось так вона професіоналізувалася, опановуючи дедалі складніші богослужбові книги. За це треба було платити, й далеко не всі, зокрема простолюд, були готові це робити, а найголовніше – далеко не всі бачили в цьому потребу.
Л. Д. Ну, напевно, освіта не зводилася тільки до елементарного рівня. Якщо селянам це було не надто потрібним, то, можливо, серед інших прошарків населення вона була бажанішою. Де ще в Україні могли вчитися?
М. Я. Освітня пропозиція та освітній простір, кажучи сучасною мовою, був в Україні досить насичений та розвинений, хоч, звісно, він не складав якоїсь системи: системи освіти, започатковані згори владою, починають формуватися у ранньомодерний час на Заході. Утім, можна говорити, звісно образно, про систему єзуїтської освіти – в межах Товариства Ісуса. Натомість на українських теренах діяли навчальні заклади різного рівня, причому в деяких можна було вивчити за рік латинську абетку, а в деяких, навчаючись 12 років, опанувати філософський та богословський курси. Зокрема, діяли Острозька школа та Львівська братська школа, пізніше з'явилася Київська братська школа, ще пізніше Києво-Могилянський колегіум.
Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії.
Але не забуваймо, що на українських теренах, поруч із православними, здавна існували структури Римо-католицької церкви, у XVI столітті з'явилися протестанти та Унійна церква, і кожна з цих конфесій пропонувала власні відповіді на освітні запити. Наприклад, на середину XVII століття в Україні було 15 єзуїтських колегіумів: скажімо, Богдан Хмельницький навчався у Львівському колегіумі Товариства Ісуса.
Єзуїтський Колегіум у Львові (1591). Сучасний вигляд.
Крім того, діяли протестантські гімназії, хоч із цими навчальними закладами складніше: в другій половині XVII століття шкільництво протестантів зникає із річпосполитських та українських теренів, оскільки через тиск на них чимало родин відходять від протестантських конфесій. Звісно, в Гетьманщині, де виникло моноконфесійне автономне державне утворення, діяла тільки Православна церква. Поруч із Києво-Могилянським колегіумом на теренах Гетьманщини з'являються взоровані на нього колегіуми в Чернігові, Переяславі та Харкові.
Будинок Чернігівського колегіуму (1700-1786). Сучасне фото.
Харківський колегіум (1722-1817), будівля на зламі XVIII-ХІХ ст.
У цих навчальних закладах можна було отримати знання, вищі за рудиментарний рівень, аж до найвищих. А на тих українських теренах, що залишилися в складі Речі Посполитої, діяло три університети – найдавніший Краківський (із XIV століття), від XVI століття Віленський і Замойський – у Замості. У середині XVII століття Києво-Могилянський колегіум за Гадяцькою угодою теж здобув статус університету, але чи це було реалізовано на практиці тоді, коли Київ потерпав від Руїни, невідомо.
Гадяцький договір (1658) – угода, укладена з ініціативи гетьмана Івана Виговського, між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою "Великого Князівства Руського" як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі та Великого князівства Литовського.
Врешті, упродовж XVIII століття з'являються й інші навчальні заклади. Наприклад, у другій половині XVIII століття на Правобережній Україні надзвичайно важливим стає шкільництво Ордену василіян, особливо після заборони Товариства Ісуса, коли єзуїтські освітні та матеріальні ресурси перейшли василіянам як уніатам. У підросійській Україні після того, як Російська імперія почала реформувати освіту, з'явилося Київське головне народне училище, де вперше з 1780-х років стали навчати й дівчат.
Київське головне народне училище – початковий навчальний заклад підвищеного типу, заснований 1789 року відповідно до "Статуту народних училищ у Російській імперії".
Л. Д. Ви використали декілька таких назв, як-от: школа, колегіум, університет, академія. Це просто різні назви, чи була різниця в освітніх програмах?
М. Я. Часто це справді просто назва, особливо коли йдеться про таке окреслення, як академія. Адже ще й сьогодні словом "академія" маркують спільноту інтелектуалів незалежно від того, чи вони прив'язані до якогось навчального закладу. Наприклад, Острозьку школу називають академією, гадаючи, що це вказує на її статус. Натомість у той час, достоту як і сьогодні, університетський статус потребував "бомаги", що її мала видати вища влада: скажімо, в католицькій Європі Папа Римський (наприклад, Замойська академія отримала буллу Папи на такий статус).
Замойська академія (1595 р.). Сучасне фото.
Булла Папи Римського Климента VIII від 29 жовтня 1594 року дозволяла відкрити навчальний заклад зі статусом університету, який мав три факультети — вільних мистецтв, правничий і медичний.
Натомість, зрозуміло, що з православними теренами складніше. У Гадяцькій угоді 1658 року зафіксовано статус Київського колегіуму як академії, що пізніше затвердив сейм, причому в сеймовій конституції чітко вказано, що колегіум у Києві матиме такі самі права, як Краківський університет. Але до 1760-их років нам взагалі невідомо, що тут відбувалося. Проте є дві підстави вважати, що вони сприймали себе за університет. По-перше, фіксується постійне прагнення розширити навчальну програму, як тільки виникала матеріальна, фінансова й політична можливість. По-друге, корпорація вважала себе автономною, незалежною від влади одиницею, а це ознака тогочасного університетського статусу – на противагу класичному університетові XIX століття. Середньовічна модель університету та його визначальні риси такі, як і в ремісничому цеху: ми самі урядуємо, у нас своє право і свої закони, за якими живуть усі члени корпорації.
Важливо й те, що сучасники сприймали Київський колегіум як університет. Наприклад, Гуґо Колонтай, свого часу ректор Краківського університету та активний діяч Комісії національної освіти у 70-их роках XVIII століття, писав у своєму огляді стану освіти Речі Посполитої, що в цій державі діяло чотири "головні" школи, які він називає університетами (universitas): у Кракові, Вільні, Замості, а доки Київ не відпав від Речі Посполитої – Київська академія. Тобто для Колонтая не було сумніву, що Київська академія – це universitas, яка через політичні обставини перейшла до складу іншої держави. Загалом же назви "колегіум" та "академія" насправді не містять вказівки на статус: наприклад, Боплан у своєму описі України середини ХVII століття називає Київський колегіум "університетом".
Гуго Коллонтай (1750-1812) – польський релігійний діяч, політик, просвітник.
Натрапляючи на школу чи колегіум, які називають "академією", не варто думати, що йдеться про повний цикл підвищених наук. Колегіум – це зазвичай навчальний заклад, який за сучасними мірками ми б назвали середнім: хоч деякі колегіуми й практикували повний завершений цикл, але університетського статусу не мали. Під "завершеним циклом" я маю на увазі богослів'я. Класична модель середньовічного університету – це підготовчий факультет "вільних наук", філософський, теологічний та медичний факультети і юриспруденція. У Могилянці діяли філософський та богословський "класи", тобто факультети. Це не означає, що тут не вивчали медичних уявлень, проте спеціального факультету не було. А віленські єзуїти, наприклад, спеціалізувалися на математичних студіях, але окремого математичного факультету у них не було.
Л. Д. Хто йшов навчатися і навіщо? Чого хотіли досягнути, навчаючись?
М. Я. Освіта, з одного боку, давала перспективу, з іншого не давала. Тут треба детальніше розібратися, беручи до уваги, що українське ранньомодерне суспільство було становим. А в становому суспільстві доля того, хто навчався, залежала від соціальної групи, з якої він походив. Якщо ти народився у маґнатській родині, то незалежно від того, чи ти освічений, чи ні, статус маґната не втратиш. Якщо ж ти народився простолюдином, деяка можливість скористатися соціальним ліфтом була, проте дуже обмежена: шляхтичем простолюдин стати не міг. Сьогодні ми називаємо простолюд селянами, хоч це поняття дуже неточне, бо в селах жили не тільки селяни, а й шляхта, духовенство та козаки: мешкаючи на селі, вони не були селянами. Простолюд займав найнижчу позицію в соціальній ієрархії, далі йшла шляхта (в Гетьманщині шляхетський статус мало козацтво), ще далі представники найвищої групи – аристократи. Стосовно духовенства, то воно формально прирівнювалося до шляхти.
Л. Д. А де тут міщани і купці?
М. Я. Це окрема категорія, ближча до простолюду, хоч і з більшим простором для маневру. Якщо ти народився простолюдином, то теоретично міг стати священиком або ченцем, але ніколи не став би єпископом чи настоятелем монастиря. Перейти в іншу соціальну групу можна було, зокрема, завдяки освіті. Інша справа, наскільки ці можливості широкі, бо в священиків є свої сини й зяті, які теж хочуть посісти батьківські хліби. Так що подеколи не треба було довго вчитися, аж по богословський курс, достатньо вміти читати й писати, або одружитися на дочці священика. В реаліях станового суспільства людина низького соціального походження, навіть освічена, не піднімалася на вищі соціальні рівні. Але освіта таки допомагала: селянин міг стати священиком, тобто формально отримував шляхетський статус і не платив податків.
Щільного прошарку професійної бюрократії ще не існувало. Скажімо, працю в якійсь канцелярії розглядали як такий собі трамплін. Наприклад, робота в канцелярії єпископа давала змогу припильнувати, де звільнилося місце священика, і перестрибнути туди; так само відкривалися перспективи для кращої кар'єри й під час праці в козацькій канцелярії. Під кінець XVIII століття, з розвитком нових галузей знання, з'явилися нові можливості. Наприклад, серед тих, хто навчався за кордоном і отримав там докторські медичні ступені, інколи бачимо вихідців з простолюду. Їх мало, але якщо ти добре навчався, якщо здібний, то можеш подолати станові бар’єри. Разом із тим, що цікаво, в навчальних закладах бачимо всіх – і простолюдинів, і шляхтичів, і міщан, щоправда, в різних пропорціях. Найбільше, очевидно, навчається юнаків шляхетного походження, позаяк ними керували безпосередні стимули. Впродовж XVI–XVIII століть, принаймні на рівні гасел, вважалося, що шляхетське достоїнство потребує не тільки герба, шляхетської честі, відповідного шлюбу тощо, а й освіти. Чим нижчий рівень шляхти, тим, звичайно, рівень освіти нижчий, але доктринальна настанова, згідно з якою шляхтичеві належало віддавати дітей у науку, діяла. Згодом такий стимул перебирає козацька старшина, яка позиціонує себе як "малоросійське шляхетство", і теж починає навчати синів. Для прикладу, у Чернігівському колегіумі чи Київській академії група вихідців із козацтва складає кілька сотень осіб, причому більшість – це діти старшини. Звісно, старшинське середовище невелике порівняно із усією масою козацтва, але ця соціальна група делегує більше студентів, аніж величезна кількість рядових козаків. Отже, стимулятором слугували настанови, що їх можна порівняти із сучасними: багато людей нині йде до університету не для того, щоб здобути освіту і далі працювати за фахом, а тому, що йдуть усі, й бажано на так званий престижний факультет. Чому? Бо це нібито соціальне реноме, такий собі соціальний бонус.
Л. Д. Тобто, для людей XVII-го, а тим більш XVIII століття мати освіту – це вже було престижно?
М. Я. Так, для людей шляхетного походження, тобто і для козацької старшини, освіту вже вважали за набір достоїнств, що його треба опанувати. І то байдуже, чи нею пізніше користуватимуться і чи знадобляться колись ті богословські премудрості, які хлопець опанував.
Л. Д. А мало значення, до якого рівня? Хіба всі навчалися до богословського рівня?
М. Я. Ні, не всі, але частина людей, які потім не робили духовної кар'єри, навчалися. Натомість пересічно вважалося, що досить пройти клас риторики, тобто десь середній рівень, коли вже опановано мови та навчено вмінню публічно висловлюватися, і цього цілком вистачало. Після класу риторики статистичні показники студентів дуже змінюються: їх стає в рази менше. На філософський рівень і далі переходить уже значно менше людей, і серед них переважає шляхта чи діти козацької старшини. Ну, з філософським курсом зрозуміліше – там багато чого навчають: математики, медичних уявлень, географії та навіть астрономії. Про стимули для шляхти мовилося вище, і про примус не йшлося, хоч наприкінці XVIII століття в Російській імперії й була спроба пов'язати просування дворян по службі з освітою, утім невдала.
Цікавішими є риторичні формули, що побутували в середовищі козацької старшини на пояснення, для чого треба вчитися: "для честі дому", "на славу Божу", "на користь отчизни", "в прислугу государственную". Під "отчизною" розумілася, принаймні у XVII та першій половині XVIII століття, Гетьманщина, тобто старшина вважала, що освіта може стати корисною їхній "отчизні". На той час українська старшина вже почала робити кар'єри за межами Гетьманщини, десь у Петербурзі, тобто міркувала практичними категоріями застосування освіти. Ще одну соціальну групу складали ті, яких намагалися загнати силою в навчання ще від часів Петра Могили.
Л. Д. От про це хотілось би запитати, бо відомо, що Петро Могила примушував священиків віддавати синів у навчання.
М. Я. Ба більше, вважалося, що вони мають опанувати всі цикли, включно із богословським курсом.
Л. Д. З якого віку навчалися і скільки років тривало навчання разом із богословським курсом?
М. Я. Якщо йдеться про плавний перехід із класу в клас, то 12 років. Що ж до віку, то в домодерному шкільництві це не відігравало суттєвої ролі. Існували різні настанови, коли варто починати навчання. Найчастіше говорять про сім років, і ймовірно, це було пов'язано із церковними уявленнями про семиліття як час, коли дитина починає усвідомлювати себе і свої вчинки. У Православній церкві дитина до семи років не сповідається, бо вважається, що вона ще не усвідомлює гріховності вчиненого, але від семи років вона мусить за це відповідати. Але реальна практика шкільництва була різною, інколи навчання починали навіть двадцятилітні парубки. Головне – вони мали бути неодруженими. Очевидно, діяла тогочасна норма, за якою життя та обов'язки одруженого чоловіка зовсім інакші. Незалежно від віку, починати навчання міг і тінейджер, і семилітній чи шестилітній хлопчик, інколи трапляються згадки й про п'ятирічних дітей. Проблема в тому, що тоді вік точно не визначали, ба, часто сприймали на око, і ставалося, що той самий студент у цьому році записаний як дванадцятилітній, а наступного року як п'ятнадцятилітній. Прізвище те саме, ім'я те саме, походження те саме, населений пункт той самий, а вік відрізняється на три роки. Очевидно, в хлопця після гормонального сплеску виросли вуса, професор на нього подивився й вирішив, що йому вже 15 років. Подеколи навіть ті люди, які мусили фіксувати народження інших, наприклад священики, не знали, скільки їхнім родичам років. Навіть зараз у цьому можна пересвідчитися, спілкуючись із старими людьми. Скажімо, моя бабуся точно не знала, коли народилася: вона казала, чи десь за дві неділі до святок, чи в жнива. Тому позначення віку було досить умовним, а до того ж дуже різнорідним.
Повертаючись до примусу щодо освіти, ми зрозуміємо, чому мали навчатися діти священиків, адже це по-своєму готувало кадровий резерв. Священицькі сини обирали ті самі духовні хліби, що й батьки, а церква модернізувалася й дисциплінувалася, тому була зацікавлена в освічених кадрах. Те, що робив Петро Могила в 30-40-их роках XVII століття, через сто років робили і його наступники на престолі Київської митрополії. Тут окреслилося помітне протиріччя між благими намірами ієрархів та практикою. Ієрархи змушували священицьких синів навчатися, погрожуючи штрафами, бо, мовляв, інакше ви не станете священиками замість батька, але реальна практика з цим не збігалася. Адже важливу роль у номінуванні священиків відігравали миряни та власники населених пунктів, де знаходилися церкви. Якщо вони не давали згоди на ту чи ту кандидатуру священика, він не отримував парафії навіть за наполяганням єпископа. Ну, а як же це так: у моєму селі, де мій батько побудував цю церкву, чи ми громадою побудували й усе для неї купили, не питають нашої думки? Отож громада обирала священика, не беручи до уваги рівень його освіти. Якщо попередній священик був добрий, якщо знали його сина, то байдуже, що в нього немає теологічної освіти: він у церкві співає вже з п'яти років, і нащо нам пришлють сюди якогось богослова. Тобто, примус діяв постійно, але практика показує, що навіть наприкінці XVIII століття заледве третина священицьких синів відвідувала школи, і то вже не кажучи про богословський вишкіл. Так що, з одного боку, примус ніби й існував, бо кількість студентів з родин духовенства зростала, проте, з другого, це кардинально не змінювало освітньої ситуації.
Що ж стосується решти студентів, яких ніхто не заставляв учитися, то про причини їхніх студій можна тільки здогадуватися. Дітьми заможних городян, мабуть, керували такі самі стимули, як і козацькою старшиною, адже йшлося не про пересічних ремісників, а про міську верхівку, що нібито мала бути освіченою. Чому приходили вчитися селянські діти (їх, до речі, було найменше), залишається загадкою, але немає сумніву, що навчалися й вони.
Л. Д. На завершення одне коротке питання, з якого ми починали: чи були мешканці України насправді аж такими освіченими?
М. Я. На жаль, визначити це неможливо, бо ані опитувань, ані якихось фіксацій не провадили. Дещо дозволяє провести опосередковані підрахунки: наприклад, чи вміє людина підписатися, адже в документах, зокрема судових, зафіксовано, що стільки-то шляхтичів судилися і щось підписували. Потім можна фантазувати, а який відсоток вони становили від усього шляхетства. Але насувається велике питання: підпис – це вміння писати чи ні? Згадаю ще раз свою бабусю: вона не вміла читати й писати, але підпис ставити вміла, бо її цього навчили в лікнепі як речі потрібній, і вона тремтливою рукою великими літерами підписувался. Отже, жодної задовільної статистики не існує. Тому краще говорити, які групи були зазвичай не просто письменними, а освіченими.
Зокрема, більш-менш освіченими, а принаймні масово письменними, були всі священнослужителі, а високоосвіченими серед духовенства – настоятелі монастирів та єпископат, люди з теологічним вишколом. Добру освіту мали й ті, кого ми зараз називаємо аристократами. Є питання, чи козацька старшина вищого рангу – це аристократи, але умовно назвімо так і їх. У Речі Посполитій до цієї групи належали маґнатські та великопанські родини – всі з доброю освітою, часто здобутою у подорожах до закордонних університетів. Якщо спуститися нижче, до шляхти середньої руки та козацької старшини, то письменними там зазвичай були всі. Натомість серед дрібної шляхи й загалу козацтва панувала радше масова неписьменність.
Щоб це підтвердити, можна згадати такий прояв просвітницьких віянь, як спробу запровадити в 1750-х роках у Гетьманщині лікнеп, реалізовану в кількох полках (пізніше вона заглухла). Почалося все з лубенського полковника Кулябки, який вирішив, що треба обов'язково зібрати дітей рядових козаків і перевірити: тих, хто здатен до навчання, навчати в дяківській школі, а хто не здатен – тих муштрувати. Цей проєкт заглух, бо не знайшлося достатньо дяків, але він є промовистим свідченням того, що козацький загал був тотально неписьменним.
Кулябки – український козацько-старшинський рід XVII-XVIII ст. Його представники брали активну участь у національно-визвольній війні українського народу середини XVII ст., особливо на Лубенщині. Рід пов'язаний з іншими українськими козацько-старшинськими родами (Апостоли, Горленки, Лизогуби, Тарновські, Миклашевські, Остроградські та ін.).
Так само тотально неписьменним, за винятками поодиноких осіб, було селянство. І не треба тут кивати на запровадження кріпацтва, яке, мовляв, зробило колись письменних українських селян неписьменними. Досить пригадати "Зачаровану Десну" Олександра Довженка та його оповідь про діда, який мав якусь книжку та її читав, а Довженкова мати, вважаючи його чорнокнижником. врешті спалила ту книжку. Що то була за книжка, можна тільки здогадуватися: очевидно, якийсь Псалтир, Часослов чи щось подібне. Але саме уявлення, що читання – це річ підозріла, промовисто характеризує XX століття.
Л. Д. Дуже дякую Вам за розмову. Хотілось би поговорити ще й про те, як жили ті, хто вчився, і як жили ті, хто навчав, та й взагалі хто навчав. Сподіваюсь, що ми з Вами колись зможемо це обговорити. А поки що дякую!
М. Я. Дякую Вам за розмову!