Життя та звичаї українських студентів у XVII-XVIII ст. Частина 2

Л.Д. Пане Максиме, дуже дякую, що Ви завітали до нашої студії. Сьогодні я би попросила Вас розповісти про те, як жили студенти, як вони навчалися, хто їх навчав і наскільки наші стереотипні уявлення про самосвідомість цього студентського середовища відрізняються від того, яким воно було і чим жило. Перше питання стосуватиметься власне цього: як себе усвідомлювали студенти XVII-XVIII століть? 

 

М.Я. На наших теренах у більшості навчальних закладів не існувало такої практики, як альбоми вихованців, характерної для європейських університетів. Запис до альбому вихованців, що його робили, приступаючи на навчання, означав, що ти набував іншого статусу, ставав членом даної корпорації. Зовнішнього знаку того, що ти стаєш членом цієї, так би мовити вченої, корпорації не було, але зрозуміло, що студенти розуміли себе як частку цього середовища, до певної міри в чомусь цілісного. Щоправда, мабуть все-таки більшу роль відігравало те, до якого соціального середовища кожний належав. 

 

Л.Д. Я перепрошую, але мушу Вас трішки перебити. Ви згадали про альбоми вихованців. Боюсь, що у свідомості наших сучасників альбом – це щось із фотографіями. Що таке альбом вихованців? 

 

М.Я. Альбом вихованців – це до певної міри навіть бухгалтерська книга. Університетська освіта була платною, на противагу, скажімо, навчанню в єзуїтів, чи в Києві, Переяславі, Чернігові або Харкові, де не треба було платити за навчання. Отже, коли студент приходив до західного університету, його фіксували у книзі, тобто записували, хто він, звідки і що заплатив. Відтак, цей альбом жодних зображень не містив, це була бухгалтерська книга, за якою перевіряли, чи платню внесено. Але з другого боку, цим фіксувалося, що ти член корпорації. На наших теренах такого не практикували. 

 

Л.Д. А чому?

 

М.Я. По-перше, навчання було безкоштовним. Такий альбом провадили тільки в Замойській академії, якщо вважати Замостя теж частиною освітнього простору, до якого належали українські терени. Нині це територія Польщі, але тоді це було українсько-польське етнічне прикордоння. Отже, потреби фіксувати, хто навчався, і записувати це до альбому не було, бо за навчання не платили. Можливо, такі альбоми не збереглися, але немає і згадок про те, що їх вели. Натомість є кілька добрих прикладів, які показують, що студентство виступає як єдина корпорація, ба більше – разом із професорами. Наведу це на прикладі Києво-Могилянської академії. У 1700-у році, в Києві на Подолі, спалахнув величезний конфлікт, який міг перетворитися у щось більше – на зразок збройного виступу. В ньому взяло участь кількасот осіб з боку Академії. Студенти виступили проти рішення магістрату покарати тих з-поміж них, кого магістрат вважав винними в бійці (ну, як завжди, докопатися до того, хто кого зачепив і хто першим почав бійку неможливо). Магістрат діяв як орган міського управління, який виконує судові функції й може когось покарати. А студенти вважали, що карати їх мають тільки в Академії, бо це окрема корпорація. 

 

Магістрат – виборний уряд у містах з маґдебурзьким правом і широким самоврядуванням. 

 

Григорій Левицький. Зображення студентів. Фрагмент тези на честь митрополита Рафаїла (Заборовського).  Гравюра 1739 р. 

 

Доказом того, що Академія вважала себе незалежною корпорацією, отже університетом, є те, що коли звинувачених студентів заарештували, всі студенти, кількасот осіб, піднялися. На чолі цього виступу, як можна зробити висновок із підписаного протесту про порушення їхніх прав, стояли діти тогочасної еліти – сини козацьких полковників, що навчалися в Академії.  Підписали це звернення й професори. Тобто тоді, коли заторкувалися права корпорації, студенти й професори виступали єдиним монолітом. 

 

Портрет представника козацької старшини Василя Дарагана. Генріх Ґоттліб  Хойзер. 1760-і рр. Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Ґалаґана. 

 

На рівні внутрішніх стосунків сказати про це складніше. Чи, скажімо, старшинський козацький син вважав себе таким самим, як син простолюдина де-небудь із Полонного, Шепетівки чи Лубен? Очевидно, що ні. Ми бачимо це навіть з того, хто з ким товаришував. От, приміром,  розслідують якийсь конфлікт, і звідси випливає інформація: хто друзі звинуваченого. І ми бачимо, що серед них – люди приблизно такого самого соціального статусу, отож розуміємо, що спільне навчання не долало станових бар’єрів. З одного боку, студенти усвідомлювали себе як корпорацію, коли порушувалися їхні загальні права, а з другого, залежно від ситуації, вони могли не усвідомлювати цієї єдності: це ґрунтувалося на різницях у майновому чи соціальному статусі, або на походженні з різних місцевостей. Хоч внутрішні правила тієї-таки Київської академії зобов’язували, щоб багатство та кращий одяг не ставали підставою вивищувати себе над іншими, й ти не мусив хизуватися заможнішим одягом та вважати себе кращим за інших. Ці внутрішні правила вводили іншу ієрархію, яка існувала всередині навчального закладу, а саме, що нижчі курси мали виявляти більшу повагу до вищих.

 

Л.Д. Тобто, навіть якщо ти син козацької старшини, але простолюдин навчається на вищому за  твій курсі, ти маєш ставитися до нього  з більшою повагою. 

 

М.Я. На рівні декларацій – так, бо він, мовляв, уже більше набив собі голову премудрістю, довше гриз граніт науки. Це було помітно навіть в ієрархії розташуванні класів, де навчалися студенти. Цей корпус до сьогодні зберігся: зараз його називають Староакадемічним. 

 

 

Сучасний вигляд західного фасаду старого академічного корпусу Києво-Могилянської академії.

 

Корпус закінчується студентською конґреґаційною церквою. На першому поверсі, найдалі від церкви, навчалися нижчі класи. Зростала їхня ієрархія ближче до церкви, і там закінчувалося класом риторики. На другому поверсі, далі від церкви, були філософи, а найближче до церкви училися теологи. Тобто, як бачимо, найдалі від церкви були найнижчі класи, а ближче – вищі та найстарші класи. Навчання не ліквідовувало, а підсилювало ієрархію. Декларативно вважалося, що на більшу повагу заслуговують ті, хто довше навчається. Але вочевидь розуміли, що у становому суспільстві досягнути цього не можна, звідси й згадана декларація, згідно з якою ти, принаймні, не повинен хизуватися кращим одягом і заможнішим становищем. 

 

Л.Д. Тобто, виходить, що інтелектуальний рівень виступав тією цінністю, яка, бодай декларативно, суперечила соціальній ієрархії. Ви нагадали, що існували якісь права, що їх корпорація намагалася відстоювати й зберігати, коли вони ставали загроженими, тобто вони теж становили цінність. Які це права?

 

М.Я. Найперше, мова про порушення прав юрисдикції. Коли ми говоримо про студентів і навчальні заклади, то маємо усвідомлювати, що навчальний заклад не існував окремо від міста, за винятком хіба Острозької академії. 

 

Староакадемічний корпус Острозької академії (1576). 

 

Мій колега Ігор Тесленко показав: так звана Острозька академія взагалі локалізувалася на території нижнього замку, тобто на закритій території, бо небагато людей мають доступ до замку. Натомість Київський та інші навчальні заклади були зазвичай відкритими для міста. У випадку Києва – це взагалі центр міського життя, адже Поділ був найзалюдненішою, найжвавішою частиною міського простору. Зрештою, таке розташування навчальних закладів слугувало підставою для гордощів як візитівка міста: коли до Києва приїжджали якісь високі особи, їх завжди водили в Академію, де студенти виголошували на їх честь декламації чи розігрували диспути. З другого боку, без студентів не могла обійтися жодна поважна подія в місті, та й коли хтось помирав, то для урочистого погребу теж треба було студентів. 

 

Л.Д. А що вони робили на урочистому погребі?

 

М.Я. А пригадаймо вірші на жалобний погреб гетьмана Сагайдачного! Там 20 партій,  а отже – треба було 20 студентів братської школи, щоб їх декламувати. 

 

 

”Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного” – твір Касіяна Саковича, написаний книжною “руською” мовою за зразками силабічної барокової поезії і виданий 1622 р. в Києві. 

Мусимо пам’ятати, що коли поважна особа помирала, то її ховали не так, як зараз: сьогодні помер, завтра чи післязавтра похорон. Інколи час між смертю і похованням тривав місяцями, зокрема й для того, щоб належно підготуватися: треба було написати жалобні вірші, опублікувати або принаймні оприлюднити їх (не знаю, де їх розвішували чи роздавали), має з’їхатися відповідна аудиторія, і т.д. 

 

Так само студенти відігравали важливу роль, коли хтось поважний одружувався, й тоді відбувалося більш-менш те саме. З одного боку, це слугувало підставою для гордощів і пожвавлювало міське життя, а з другого (на жаль, цей образ став бурлескно популярним аж до сьогодні) – викликало якісь невеличкі проблеми. Бо студенти бували різні, й серед них зовсім бідні, а їсти хотілося, та й опалювати бурсу треба. Отже, в студентів навіть був звичай «доставання». Хто жив у радянський час, той пам’ятає це поняття – «щось достати»: не купити, а достати. Так от, слово «достати» побутувало в шкільних практиках уже в XVII столітті. Існувала навіть примовка: «бурсак не вкрав, а достав», чи «школяр не вкрав, а достав». Фактично десь щось поцупив, але називалося це соліднішим словом – «достав». І звісно, що такі ситуації провокували конфлікти.

 

Фрагмент зображення студентів із конспекту піїтики, що викладалася у Чернігівському колегіумі. 1730 р. ІР НБУВ. 

 

Інколи вони були повсякденно-побутовими сварками, а інколи доходило до бійок, ба навіть людських жертв з обох боків, коли могли або студента забити на смерть, або коли студенти мстилися (це, до речі, теж показує усвідомлення ними себе як корпорації). Зібравшись, вони захоплювали кривдника, приводили на свою територію і якось карали (сікли різками тощо), і це інколи завершувалося смертю. 

 

Студенти і навчальні заклади – це, з одного боку, щось яскраве та привабливе, чим місто пишається, а з другого – це й певні проблеми. Щоб не бути голослівним, наведу приклад єврейських погромів у Львові XVIII століття. Варто додати, що XVII-XVIII століття по всій Європі панували досить антисемітські настрої: наприклад, як згадував один сучасник-поляк, єврея могли побити на вулиці за те, що він з племені тих, хто замучив Ісуса Христа. Але зрозуміло, що в таких закритих соціумах, як міський, євреї жили поруч із християнами хай і не без сутичок, але без «реґулярного» насильства.  

 

Л.Д. Цілком нормально. 

 

М.Я. У Львові головними призвідниками нападів на євреїв у XVIII столітті були студенти єзуїтського колегіуму, молоді й… 

 

Л.Д. Гарячі. 

 

М.Я. Так, гарячі й слабо інтегровані в міський соціум. Отож коли студенти щось таке робили, міська влада намагалася зазвичай покарати призвідників. Їх арештовували й судили згідно з міським правом. Але це викликало найбільший протест з боку навчального закладу, бо судити й карати мала не міська влада, а професори, ректор і префект, адже дана особа підлягає їхній юрисдикції. 

 

Л.Д. Тобто, основне право, що його мали студенти і навчальний заклад – це їхня юрисдикційна самоврядність, непідлеглість іншим владам. 

 

М.Я. Так. Київська академія вважала, що живе на університетському статусі, тобто є самоврядною корпорацією. На порушення цієї засади реагували дуже гостро, і конфлікти такого роду завжди виходили навіть за межі Києва, коли перед вищою владою наводилися якісь підтверджувальні документи на право власної юрисдикції. Ну, а побутові конфлікти, бурлескно змальовані ще Гоголем, на жаль, увійшли до стандартного набору описів студентського повсякдення. На жаль, бо вони його далеко не вичерпують. 

 

Л.Д. Зовнішня ситуація виглядає приблизно так, що певний навчальний заклад (у нашому випадку Києво-Могилянська академія) почуває себе такою собі «державою в державі» – самоврядною одиницею зі специфічними взаєминами із зовнішнім світом. А як було всередині: як і де студенти жили? що, за що і де їли? в що одягалися? як навчалися?

 

М.Я. Найбільша проблема – це коли ми сучасні уявлення про те, як навчаються, переносимо на давні часи. Почнімо із вступу. Ніякого вступу в сучасному розумінні не було. Охочий приходив до префекта (це сучасною мовою ніби проректор, заступник ректора), і префект розмовляв із ним не для того, щоб відсіяти чи прийняти, а для того, щоб визначити рівень його знань та спрямувати до відповідного класу. Звісно, треба було мати якусь елементарну підготовку: знати кириличну абетку й уміти нею читати, адже з першого року навчання вони вже починали освоювати латину. Але це не мало на меті визначити, хто знає краще, а хто гірше. Така співбесіда була потрібна для того, щоб вирішити, чи охочому треба починати з першого року, чи, може, від середнього рівня. 

 

Л.Д. Тобто в університет можна було вступити так, як сьогодні в перший клас? 

 

М.Я. Більш-менш так. Нині заборонено проводити такі іспити перед першим класом, хоч їх і проводять. А в Могилянці це слугувало не вступом, а способом перевірки, щоб знати, до якого класу тебе записати. Утім, при простуванні з класу до класу теж не існувало підсумкових іспитів чи чогось подібного, ба більше, не було семінарів. Таку форму навчання, як семінари, в університетах запровадили аж у XIX столітті. А тоді існувала розгалужена система, доволі розумна, контролю за початківцями. Всі, хто навчався на нижчих чотирьох курсах, мусили обов’язково мати репетитора – студента старших курсів, який наглядав за певною групою, а часто й жив із ними. Чому система продумана? Тому що оця група забезпечувала його дахом над головою, харчуванням і могла йому шось платити.

 

Л.Д. Забезпечувала, тобто мала його годувати й оплачувати за житло?

 

М.Я. Ні, він разом з ними найчастіше жив. 

 

Л.Д. А, ясно. 

 

М.Я. Отже, з одного боку, студенти старшого року навчання, яким доручали репетиторство, а це зазвичай кращі студенти, забезпечувалися для того, щоб навчатися далі. Живучи з початківцями, такий студент був зобов’язаний контролювати їхню поведінку та навчання, а якщо ті не виконували завдань – допомагати їм підтягуватись. Тобто, це була взаємодія, корисна і для одних, і для других. На середніх і старших курсах репетиторів, звісно, вже не було, тут студенти мусили навчатися самі. Зазвичай якщо хлопець приходив навчатися у сім років, то, переходячи до середнього рівня, вже був тінейджером, тобто свідомішим, розумнішим і організованішим. 

 

Л.Д. Тобто взагалі не існувало системи контролю над тим, що вивчалося? Але ми знаємо про влаштування диспутів. 

 

М.Я. Так, але диспутів на нижчих курсах не проводили. 

 

Л.Д. Ні, я про вищі. 

 

М.Я. Студентські диспути ми подеколи уявляємо як таку собі інтелектуальну баталію, де «греки» сперечаються з «римлянами». Справді, диспути часто бували чимось на зразок театральної вистави, особливо для приїжджих гостей. Прибуває, скажімо, в Київ Єлизавета Петрівна, заходить у Києво-Могилянську академію, і тут її вітають трьома мовами – польською, слов’янською (а практично російською) та латиною, і по-латині ж розігрують диспути. Неясно, чи Єлизавета Петрівна знала латинську мову, швидше ні, але вона бачить, як кипить інтелектуальний котел, отже все гаразд. Так само, наприклад, для Івана Мазепи: перед ним розігрують драму «Володимир». Але з другого боку, диспути – це засіб перевірки професором того, що він викладав у лекціях, адже диспути спиралися на тематику лекцій.  

 

Л.Д. То, власне, йшлося про щось на зразок нашого семінару.

 

М.Я. Ні, швидше не семінару, а чогось на зразок нашої семестрової перевірки знань десь наприкінці року. Тоді ж відбувалася так звана промоція, тобто переведення студента на вищий рівень. Очевидно, головну роль тут відігравала успішність.  

 

Л.Д. Так, але якщо не було поточного оцінювання, то  як перевіряли успішність для переведення у вищий клас?

 

М.Я. Засвоєння матеріалу не конче означало, що студент переходить до вищого рівня: за власним бажанням він міг ще рік повчитися там, де вчився, і це називалося «для кращого опанування». Подеколи натрапляємо на згадку про студента, оцінюваного як «добрий», але він все-одно залишається на тому самому курсі. 

 

Л.Д. Але все ж хто і як оцінював? За що?

 

М.Я. Сучасна оцінкова шкала, п’ятибальна, десятибальна чи стобальна, не вживалася, знання оцінювали описово, причому один і той самий професор міг уживати до двадцяти й більше описових характеристик, як-от: «Учения доброго, …середнього, …преизрядного, …лучшого». Приміром, якщо преизрядного зрозуміло, то порівняно з чим лучшого? Уживалися й стандартні характеристики типу студент «добрий», «середній» тощо. Який об’єм знань за цим стоїть, сказати неможливо, адже шкільна бюрократія з’явилася щойно в  ХІХ столітті, а доти ніхто не складав програм курсу й не писав, який об’єм знань студент має опанувати. Отже, оцінка міри його зусиль покладалася на професора. 

 

Л.Д. Чи було все-таки якесь внутрішнє опитування, на яке професор орієнтувався при оцінюванні? 

 

М.Я. Так, по-перше, його повідомляли репетитори. По-друге, були оці-от диспути: річні й не тільки річні. Важко сказати, як це могло відбувалося в аудиторіях. Тобто, збереглися різні зображення професора за кафедрою, який щось читає або диктує і всі пишуть. Але невідомо, як це відбувалося в реальному житті: цілком можливо, що він міг і спілкуватися. Ба більше, нам добре відомі такі практики, як калькулюс у нижчих класах. За перші чотири роки студент мав засвоїти латину так, щоб далі всі курси слухати латинською, бо від середнього рівня й вище навчання провадили тільки нею, отож студентам забороняли спілкуватися рідною мовою навіть на перервах, лише латиною. Якщо ти проговорився українською, тобі вручали своєрідний папір контролю – калькулюс. Студент, який наглядав за цим, повідомляв про це професору, і наприкінці тижня того, хто найчастіше отримував калькулюс, карали фізично. Тогочасна педагогіка вважала фізичні покарання цілком нормальним явищем. Пильнувати ж допомагав студент, бо ясно, що викладач на перерві не мав змоги за цим простежити. Зрештою, і самі студенти намагалися передати калькулюс комусь іншому, і є спогади, як це робилося. Наприклад, могли підійти до однокашника й сказати: “Слухай, я не пам’ятаю, як таке-то латинське слово перекласти українською”. А коли той відповідав: мовляв, так і так, калькулюс вручали йому. 

 

Сторінка конспекту з французької мови студента КМА Михайла Келембета. Серед записів: “Як ти провів вакації”. Друга пол. XVIII ст. ІР НБУВ. 

 

Студентські конспекти й тези диспутів до нас дійшли, а от чи писали вони контрольні роботи, чи якось відповідали усно та як часто – невідомо. Але не викликає сумніву, що знання оцінювали на предмет їх достатності з погляду професора. До речі, відколи з’являються студентські відомості, з них  видно, що сам формуляр з інформацією про студентів писався однією рукою, лише графу «успішність» заповнювала інша, тобто формуляр писав хтось, кому викладач доручав, а успішність вказував він сам. Приміром, збереглися такі відомості з Харківського колегіуму, доповнені Григорієм Сковородою, коли він там викладав. 

 

Фрагмент відомості про студентів Києво-Могилянської академії 1738 р. ІР НБУВ. 

 

Фрагмент відомості про студентів піїтики Харківського колегіуму 1760 р. із власноручним підписом викладача Григорія Сковороди. ЦДІАК України. 

 

Отже, наступним кроком була промоція, і студента переводили до вищого класу. Втім, згідно з внутрішніми правилами Києво-Могилянської академії, викладачам рекомендували у випадку, коли студент, як там сказано, “настільки тупий”, то йому краще залишити навчальний заклад, щоб і самому не мучитися, і викладача не мучити. 

 

Л.Д.  Дуже гуманно, особливо стосовно викладачів. 

 

М.Я. Так, гуманно. Адже правила, щоб вигнати за неуспішність, не було: виключати з Академії можна було тільки за порушення дисципліни. Звісно, для переходу до вищого класу знання якось оцінювали, але як конкретно – ми до кінця не знаємо. Натомість покинути навчання студент міг, коли хотів, і то не конче з якимось документом, адже атестати з’явилися досить пізно. 

 

Атестат вихованця Києво-Могилянської академії Йоакима Стефановича 1749 р., підписаний префектом Георгієм Кониським. ЦДІАК України.

 

Перші відомі нам атестати, скажімо, в тій-таки Могилянській академії фіксуються кінцем 1730-х років. Що ця бумага давала? Якщо ти старшинський козацький син, чи треба тобі такий атестат? З другого боку, це ще часи усної комунікації. Вистачало знайти когось, хто тебе бачив в Академії серед студентів, щоб він за потреби посвідчив, що ти таки був студентом. Так що далеко не всі студенти завершували навчання з подібними атестатами. Єдині, кого називали «втікачами», коли вони припиняли навчання, – це поповичі, бо їх примушували навчатися. Що ж до решти, то покинув школу та й покинув, і може за бажання повернутися. Тобто послідовність освітнього простування певними сходинками, як зараз, не була необхідною в домодерному шкільництві. 

 

Л.Д. Тепер перейдімо до питання, як вдягалися і що їли. Ви згадували про якісь внутрішні правила, за порушення яких карали. Чого стосувалися такі правила? Чи існувала якась «уніформа»? У нашій уяві студент-бакаляр – це персонаж у довгій одежині на зразок підрясника, і взагалі він дуже відрізняється від решти. Це справді так було? Чи це тільки наша уява про когось, хто має бути інакшим? 

 

М.Я. Десь уява, а десь неправильне трактування загальних зображень на гравюрах, де бачимо натовп молоді в довгому вбранні. 

 

Зображенням студентів. Фрагмент тези на честь ректора Прокопія Колачинського. Гравер Інокентій Щирський. Кін. XVII - поч. XVIII ст. 

 

Насправді це могли бути якісь довгі каптани абощо, які нам чомусь видаються  рясами. Але «форми» як такої не існувало. Зрідка, й то не в усіх навчальних закладах, фіксуються якісь однострої на студентах в урочистих ситуаціях. Тобто, або на великий празник, або на в’їзд до міста високої особи вони могли бути вдягнуті в якісь кольорові хламиди, але чи однакового покрою й однакової моделі – невідомо. Я вже згадував те київське правило, згідно з яким студент не повинен хизуватися кращим вбранням. Це особливо цікаво, адже йдеться про суспільство, в якому вбрання слугувало маркером станової належності, як приміром шабля – ознакою людини зброї, тобто козака. На територію Академії заборонялося приносити зброю. Це не означає, що в студентів козацького походження зброї не було. Була, бо на вже згаданий мною конфлікт початку 1700-го року, де взяло участь кількасот студентів, частина прийшла з шаблями. 

 

Л.Д. Але не на території університету? 

 

М.Я. Так, не на території Академії. Проте шаблі в них були. 

 

Л.Д. То вони пам’ятали, що є людьми козацького роду? 

 

М.Я. Так. Існували винятки й з інших правил, наприклад – правила, коли заходити до аудиторії. Найменші вихованці мусили заходити після першого сигналу, тоді як старшим можна було це робити після другого сигналу (професор же заходив після третього сигналу). Утім, не треба сприймати український світ XVII-XVIII століття як застигле явище. Це був час кардинальних змін в освіті по всій Європі, й зокрема дисциплінування та уніфікації. Тому, скажімо, якщо для XVII століття невідомо, чи існували якісь писані внутрішні правила, чи вони діяли автоматично, як щось саме собою зрозуміле, то на кінець XVIII століття вже укладаються детальні інструкції навіть для певних категорій студентів – наприклад, для тих, хто живе в бурсі, й тих, хто за ними наглядає. 

 

Л.Д. Що в таких детальних інструкціях передбачалося?

 

М.Я. Наприклад, детальна регламентація розпорядку дня: коли вставати; що робити вставши; коли робити уроки; коли снідати; коли лягати спати; коли можна, а коли не можна вийти за межі Академії. Для XVIII століття це нормально, бо даний час був століттям дисциплінування і регламентації на цих теренах. Натомість перші письмові правила, на зразок уже заданої мною інструкції 1730-х років, були дуже загальними. Приміром, що студенти не повинні брати участь у бійках навкулачки за межами Академії, що їм не можна було приносити на територію Академії зброю. Звичайно, було й згадане мною застереження про надто пишний одяг. Загалом же студенти носили те, що відповідало їхньому статусові й статкам. Адже серед них траплялися й діти сильних світу цього, чиї батьки були клієнтами самого Київського митрополита – верховного керівника Академії. Хоч тут ще від часів Йова Борецького та Петра Могили існувала власна управлінська структура: ректор, префект і професори, та все-одно все належало погоджувати з митрополитом. 

 

Портрет митрополита Петра (Могили). Перша пол. XIX ст. 

 

Л.Д. Тобто, він усе тримав під власною рукою? 

 

М.Я. Так. Отож батьки дітей аристократів, присланих сюди, часом прохали Київського митрополита прийняти їх до своєї клієнтели, а простіше – спостерігати за їхнім навчанням. У чому це виражалося? Ну, по-перше, такі студенти жили десь окремо. По-друге, у них не бувало ніяких фінансових складнощів, бо якщо юнак чогось потребував, то звертався з відповідним проханням про гроші прямо до митрополита. Митрополит давав, а батьки повертали позичену суму ще й із подарунками. Такі студенти, навчаючись на старших курсах, брали участь у спільних з професорами застіллях після диспутів, ба більше – накривали стіл 

 

Л.Д. От тепер я розумію, звідки пішла традиція, щоб студенти після захисту накривали стіл. 

 

М.Я. Не зовсім так. По-перше, тоді існувала інакша гастрономічна культура, і дорослі люди, включно з монахами, обов’язково вживали спиртне. По-друге, схожі паралелі бачимо й у звичаях львівських єзуїтів, яких сучасники звинувачували в тому, що вони надають академічні промоції, тобто присвоюють титули після захисту дисертацій, не за якість дисертації, а за те, що той, хто захищається, накрив гарний стіл. 

 

Будинок Чернігівського колегіуму. Сучасне фото. 

 

Будинок єзуїтського колегіуму в Кам’янці-Подільському. Сучасне фото. 

 

Л.Д. Нема нічого нового під сонцем. 

 

М.Я. Так, ця ситуація дещо нагадує сучасну. До речі, пригадую зі свого студентського гуртожитського повсякдення, як студенти могли опівночі смажити картоплю, грати на гітарах тощо. У XVIII столітті студенти робили те саме, тільки не картоплю смажили, а оладки пекли, й  грали посеред ночі не на гітарі, а на скрипиці. Що ж до одежі, то вони вбиралися у те, хто що мав: реєстри майна фіксують і тих, що могли собі купити шубу, і тих,  що носили каптан або свитку. А вже наприкінці XVIII століття Київський митрополит вирішив для найбідніших студентів – тих, хто жив у бурсі, – наймати пралю. Адже найбідніший студент-бурсак теж навчається в Академії, і прати йому ніколи. На що в Академії, розміркувавши, відповіли: якщо праля пратиме сорочки цих бурсаків, то частина з них не ходитиме на лекції, бо вони мають лише по одній сорочці. Цей епізод показує, наскільки коливався одяг студентів залежно від їхньої майнової спроможності. Спільним було хіба те, що їхня одежа не була монашеською – звісно, крім студентів-ченців, а таких трохи було. Загалом же, і побут, і харчування визначали статки. Тобто, хто міг собі дозволити, той жив на кращих квартирах і мав пристойне харчування, а хто не міг – той десь і курку якусь крав, і в якийсь конфлікт вступав, щось здобути їжу.  

 

Л.Д. А де вони готували? Чи в бурсі була кухня, і чи їм готували окремо?

 

М.Я. А чим тоді обігрівалися приміщення? Печами. Були, звичайно, й окремі печі для готування їжі. Але, зрештою, їсти можна приготувати на будь-якій пічці. В київських бурсаків був такий звичай, а радше практика – приймати до себе жебраків, щоб тим на голову не капало, а жебраки ділилися з бурсаками нажебраною їжею: ось такий собі бартер. Як бачимо, градацію за можливостями можна проводити безкінечно, адже люди, що навчалися в Академії, були дуже різними: від синів аристократії до убогих простолюдинів та сиріт. Це, мабуть, не подобалося дітям знаті, чи, принаймні, їхнім батькам, особливо на тлі аристократизації освіти в Європі. 

 

Аристократизація освіти – процес відокремлення студій шляхетних дітей від решти, що виявлявся у створенні окремих закладів для шляхетства – лицарських академій зі своєю програмою. 

Це розпочалося з XVII століття й оприявнилося у появі спеціальних навчальних закладів для еліти. За приклад можуть слугувати т.зв. «рицарські школи» в Речі Посполитій, collegia nobilium  по всій Європі чи «шляхетские кадетские корпуса» в Росії. Тобто, йшлося про закриті навчальні заклади, де еліту навчали тільки в середовищі еліти й тільки тим речам, що знадобляться їм для кар’єри – танцям, верховій їзді та, звісно, без богослов’я. А от, скажімо, артилерійську виучку, арифметику, математику чи французьку мову вивчали обов’язково. Українська знать теж виношувала плани перетворення існуючих навчальних закладів на школи такого типу. 

 

Л.Д. Закритого типу. 

 

М.Я. Так, на своєрідні collegium nobilium. У Харкові це вдалося успішніше. Там у XVIII столітті при Харківському колегіумі було започатковано т.зв. додаткові класи, що за навчальною програмою відрізнялися від основного курсу навчального закладу. Але не викликає сумніву те, що аж до самого закриття і Києво-Могилянська академія, і колегіуми під крилом Православної церкви залишалися, назвімо це пафосно, демократичними. Тобто тут навчалися дуже різні за походженням люди. 

 

Харківський колегіум (1722-1817), будівля на зламі XVIII-XIX ст.

 

Л.Д. Багатостановими. 

 

М.Я. Багатостановими, так. 

 

Л.Д. Дякую Вам за детальну й дуже цікаву розмову!

М.Я. Дякую і Вам!