Дохристиянські вірування населення України в ранньому Середньовіччі
А. А. Добрий день усім, мене звати Анастасія Аветисян, і це UCulture – проєкт, у рамках якого ми говоримо про українську культуру та її історію з дослідниками, очевидцями й учасниками. Наша сьогоднішня гостя – Наталя Хамайко. Наталя – археологиня, наукова співробітниця Інституту археології Національної академії наук України та Музею історії Десятинної церкви. Наталю, Ви спеціалізуєтеся, наскільки я розумію, на історії та археології давньої Русі, а також досліджували світогляд на наших теренах у дохристиянський період.
Н. Х. Не тільки в дохристиянський, темою мого дисертаційного дослідження був світогляд часів Київської Русі – від кінця ⅠⅩ до середини ⅩⅢ століття.
А. А. Сьогодні ми будемо говорити про світогляд та вірування на наших теренах до того, як Русь охрестили. Говорячи про тогочасні вірування, ми використовуємо слово «язичництво». Що таке язичництво?
Н. Х. Зазвичай дослідники говорять, що язичництво – це не монотеїстична релігія, на відміну від такої монотеїстичної релігії як християнство, що прийшло на наші землі за часів Володимира Великого. Доти все, що охоплюється великим поняттям «язичництво», можна називати цим словом. Якщо йдеться про терени давньої Русі, зокрема про Середнє Подніпров’я як ядро давньої Русі, то тут здебільшого проживали слов’яни. Вони були анімістами, тобто за їхніми уявленнями світ був населений духами. Обожествляючи природу, вони вірили, що духи живуть навколо людини, навколо того світу, який вона для себе створила.
А. А. Чи правильно я розумію: на території України в дохристиянський період вірили не в одного бога, а в багатьох, та, крім того, їхні вірування охоплювали ще й одушевлення природи та природних явищ?
Н. Х. Так, духи населяли всю природи – дерева, гаї, річки тощо. Ми сьогодні знаємо мавок та лісовиків: можливо (хоч це питання дискусійне), йдеться про давні відлуння тих часів.
А. А. Про які території ми говоримо?
Н. Х. Якщо йдеться про давню Русь, то слід окреслити, що це таке і що є давньоруською культурою, яка починається зі створення давньої Русі як держави. Першими носіями давньоруської культури і давньоруської державності були не місцеві люди, а скандинави. Відому норманську теорію підтверджує й археологія: дійсно люди з Півночі почали освоювати ці великі масиви території, заселеної слов’янами і не тільки слов’янами.
Аскольд і Дір просять Рюрика в Новгороді дозвіл на похід (Радзивіллівський літопис).
Норманська теорія (нім. Normannentheorie) – теорія походження Русі, прихильники якої пов'язують державотворчі процеси в Східній Європі зі скандинавською експансією на Схід.
Ними керував прагматичний інтерес: вони прокладали торгові шляхи переважно по річках, заклавши кілька ключових пунктів-факторій, які передусім і пов’язуються з початками давньоруської культури. Це відомі пункти – Ладово, Гньоздово, Тімерьово в північній Русі, а в південній – Київ, Чернігів і Шестовиця, дуже відома археологічна пам’ятка. Тутешня частина давньоруського населення була руською, власне «русами» їх називають Константин Багрянородний, Ахмад ібн Фадлан та інші автори-сучасники. Тож у нас є мінімум два компоненти – той, що прийшов з Півночі, і той, що жив тут як субстрат слов’янського населення.
Руси – початково назва скандинавів, які приходять в Східну Європу напередодні утворення Русі (перша згадка – в «Бертинських анналах» 839 р.).
Костянтин VII Багрянородний (905-959) — візантійський імператор (908-959, фактично 945-959) з Македонської династії. Автор творів, що містять важливі відомості про русько-візантійські відносини Х століття.
Ібн Фадлан – арабський письменник і мандрівник першої половині X століття. У 921-922 рр. як секретар посольства багдадського каліфа Джафара аль-Муктадіра подорожував з Багдаду через Середню Азію в Поволжя до царя волзьких булгар.
А. А. Про які області сучасної України йдеться?
Н. Х. Ядро Київської Русі, власне, я вже назвала. Всі дослідники згодні, що ядром Київської Русі був Київ і такі міста, як Чернігів та Переяслав. Тут започаткувалася держава, і звідси вона поширилася на всю велику територію. Передусім це був центр Середнього Подніпров’я навколо Києва і Чернігова, бо Переяслав виник трохи пізніше.
Рисунок зі статті О. Моця в журналі «Археологія», №1, 2009 р.
А. А. Якщо на цих територіях люди тоді вірили в різних богів, то в яких саме? Чи нам відомі їхні імена?
Н. Х. Це дуже дискусійне питання, бо ми впевнено знаємо лише про бога грому й блискавиць Перуна, згадуваного в багатьох джерелах, і передусім у літописі. В основу найранішої літописної згадки, очевидно, було покладено договори з Візантією, де клянуться іменами Перуна і Велеса.
Підписання мирного договору Русі з греками 907 року; присяга людей князя Олега зброєю та Перуном. Мініатюра з Радзівілівського літопису, кінець XV ст.
Угоди Русі з Візантією (907, 911, 944, 971) – перші міжнародні угоди Русі. Відомі тільки давньоруські, перекладені з грецької мови тексти угод, які дійшли до нашого часу в «Повісті минулих літ», куди вони були включені на початку ХІІ ст.
Із Перуном сумнівів немає: окрім цієї згадки, в Київському літописі описано, як після охрещення його ідол повалили, як тягнули по Боричевому узвозу, як скинули в Дніпро, а налякані язичники гукали: «Видубай, боже, видубай». В київській топоніміці збереглася навіть назва цього місця – Видубичі. З Північної Русі, з Новгорода, теж дійшло схожий переказ про те, як топили Перуна, причому ідол поплив по річці вгору, а не вниз, і буцімто виплив в урочищі Перинь.
Княжіння Володимира Святославича у Києві; спорудження за його наказом пантеону богів. Ідол Перуна в оточенні бісів. Мініатюра з Радзівілівського літопису, кінець XV ст.
Врешті, й у набагато пізніших джерелах Перун фігурує як синонім блискавки в усіх слов’янських мовах. А от що таке Велес – питання дискусійне. З його іменем теж пов’язано кілька топонімів, але немає згадок про те, хто йому молився та чому, і чим взагалі опікувався цей бог. Є гіпотези, що він покровитель худоби, бо літопис згадує: «Волосу, скотьєму богу молилися». Були припущення, що цей бог походить не зі слов’янських, а з фіно-угорських територій, оскільки легенда про започаткування Ярослава («града Ярославля») ототожнює його з фіно-угорським населенням.
Так само дискусійними є й функції інших богів, імена яких дійшли до нас тільки за літописною згадкою. Наприклад, описуючи вчинки Володимира перед охрещенням, літописець перераховує поставлений ним язичницький пантеон, називаючи імена богів: Хорс, Симаргл, Макош, Стрибог.
Пантеон князя Володимира – умовна назва групи богів східних слов’ян (Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокоші), ідоли яких споруджені князем Володимиром Святославичем 980 р. у Києві.
У «Слові о полку Ігоревім» згадуються «Стрибожі внуки» і «Дажбожі внуки», але не пояснюються ані функції цих богів, ані хто їм молився. Описи сучасників, уже згаданих Константина Багрянородного та Ахмада ібн Фадлана, фіксують існування капищ, куди «руси» приходять молитися (утім, неясно, чи йдеться про слов’янські вірування, чи про культуру русів-скандинавів). Це тим цікавіше, що в згаданих договорах усі імена учасників із руського боку звучать як скандинавські, але клянуться вони місцевими богами – Перуном і Волосом, а не Тором, Одином, Фреєю, Фрейром чи якимись іншими скандинавськими богами. І є ще один момент: коли грецькі посли прийшли до Києва, Ігор, склавши клятву, йде на капище принести жертву Перуну.
Присяга Ігоря та його людей-язичників на пагорбі перед фігурою Перуна, а християн – біля церкви святого Іллі. Мініатюра з Радзівілівського літопису, кінець XV ст.
За описом Константина Багрянородного, на острові Святого Григорія (його асоціюють із Хортицею) нібито стоїть величезний дуб, під яким приносять пожертви. Серед знахідок археології є теж три дуби зі вставленими щелепами кабана, віднайдені в руслі Десни між Черніговом та Києвом: два ближче до Києва, в гирлі Десни, а один у Количівці неподалік Чернігова. Але всі вони пов’язані із Подесенням.
Дуби із вживленими свинячими щелепами, виявлені у руслі та усті Десни:
1 – знахідка 1909 року, за 8 км від гирла Десни, поблизу монастиря Пустинного Миколи;
2 – знахідка 1975 року, радіокарбонна калібрована дата - 669-938 роки н.е.;
3 – знахідка 1978/79 року, поблизу с. Количівка під Черніговом, радіокарбонна калібрована дата – 776/78-1153/55 роки н.е.
Попри зрозумілі умовності можна ствердити, що ці дуби якось обожествлялися, тобто були предметом культу. А оскільки дуби пов’язують з культом Перуна, то логічно припускати, що Перун власне й був основним богом, якому поклонялися люди ранньої Русі.
А. А. А чому Перуна згадували в договорах?
Н. Х. Тому що християнський правитель, візантійський, клявся своїм Богом, а язичники-руси – тими богами, в яких вони вірили. Це була двостороння угода, скріплена у поняттях, важливих для обох сторін договору.
А. А. Виходить, що не збереглося жодної пам’ятки, яка б засвідчувала якусь ієрархію богів. Ми багато знаємо про пантеон давньогрецьких богів, але значно менше про наших.
Н. Х. Про античний пантеон тут доречно згадати, бо дослідники, лиш тільки почали цікавитися цією темою, спершу пробували реконструювати місцевий пантеон за взірцем античного. Коли не було відповідника – його вигадували. Вони брали якісь слова з пісень, вважаючи їх іменами богів. Так, наприклад, «з’явилися» Ладо і Лєля. Траплялися й помилки. Приміром, в описі згадується, що в дерев’яного Перуна був «ус злат», а борода срібна. І от «ус злат» прочитали як «услад», і так постав бог Услад. Науковці пробували, як могли, відтворити слов’янський пантеон за подобою давньогрецького чи давньоримського, але, звісно, це була наївна реконструкція.
А. А. Якщо ми вже почали говорити про таку дослідницьку «творчість», то напрошується питання про «Велесову книгу». Більшість науковців вважає її фальсифікатом, але чи є в ній бодай якийсь науковий сенс?
Н. Х. Тут нема про що говорити, це очевидна підробка подібного ґатунку: коли хочеться мати свою міфологію, а її немає, то з’являється ось така «Велесова книга».
Фотографія дощечки № 16 Велесової книги.
Велесова книга – літературний фальсифікат, створений у ХІХ або ймовірніше XX столітті. Текст імітує праслов'янську мову та містить опис історії, мітології та релігії слов'янських племен.
Вона не витримує ані історичної критики, ані лінгвістичного аналізу, про що, зрештою, вже багато написано. Її не сприймають як історичне джерело, на відміну «Слова о полку Ігоревім», хоч і про нього багато дискутують. Позаяк «Слово» перевершує наші знання про давньоруську мову, його навряд чи можна вважати пам’яткою києво–руської доби, але це все таки давня пам’ятка.
А. А. Ми ще повернемося до відображення світобудови у віруваннях давніх слов’ян. Але спершу – на якій основі ми можемо це досліджувати?
Н. Х. Це якраз дуже дискусійне питання. У археологів є така примовка: якщо ви знаходите якусь річ і не знаєте, що це таке, але річ атрактивна й привертає увагу – то це обов’язково щось або культове, або ритуальне. Це притаманно не тільки нашій археології, а й археологам усього світу. Завжди хочеться придумати пояснення, яке б підтвердило, що знайдена річ мала культове чи ритуальне призначення. Однак варто все ж підходити до цього більш прагматично, із дослідницьким скепсисом, зокрема відрізнити утилітарне від не утилітарного. Якщо це утилітарна річ – звісно, її якось використовували в побуті. Не утилітарні речі теж, своєю чергою, діляться на просто красиві і на знакові, тобто ті, що мали якесь культове призначення – чи амулет, чи предмет із магічним навантаженням для ритуалів.
А. А. Чи можете Ви навести приклади ритуалів, які можна реконструювати бодай приблизно, і розповісти, яким чином такі артефакти брали в них участь?
Н. Х. Говорити про ритуали в дохристиянські часи надзвичайно складно, адже немає джерел, за якими це можна реконструювати. Є лише поодинокі згадки, наприклад, про жертвоприношення на острові Святого Григорія, описане Константином Багрянородним – як і що приносили в жертву: зброю, гроші та золото, тобто щось цінне. Є археологічні знахідки мечів, виявлених на порогах Дніпра, але чи це мечі, принесені в жертву, чи мечі, які просто перевозили, човен поламався й вони впали у воду. Тому, говорячи про такі речі, ми можемо ствердити їхнє культове призначення лише за умови стовідсоткового підтвердження. Те саме стосується і поховальних звичаїв. Приміром, в описі Ахмада ібн Фадлана про поховання знатного руса опосередковано фіксуються навіть світоглядні уявлення: рабиню, яку приносять у жертву, щоб супроводжувала його на тому світі, піднімають угору на воротях, аби вона той світ побачила, і вона й справді ніби бачить якісь зелені сади і своїх покійних батьків. Але вона вже в наркотичному екстазі, й тому є велике питання, чи вона транслює свої вірування, чи просто марить.
Генріх Семирадський. Похорон вождя русів. 1883 р.
Ще один цікавий ритуал описаний у скандинавських сагах про Олава Трюггвасона, який проживав при князі Володимирі.
Герхад Мюнте. Ілюстрація до норвезького видання «Кола Землі»1899 р.
«Сага про Олава Трюггвасона» – життєпис норвезького конунга Олава Трюггвасона, правнука Харальда Прекрасноволосого. В одній з частин розповідає про перебування Олава у юні роки в Гардаріки. Цією назвою скандинавські саги іменують Русь.
За цим описом матір Володимира, мудру жінку й віщунку, на Новий рік підносять на кріслі, і вона, пророкуючи майбутнє, каже, що бачить перемоги й процвітання. Цей епізод можна віддалено пов’язати з відомим ритуалом із кутею, коли на Різдво господар дому провіщає, що все буде добре. Але такі короткі історичні звістки, на жаль, не втілюються в археології – на відміну від поховального обряду, найціннішого джерела, яке показує, про що думали, споряджаючи людину на той світ, зокрема, що вважали їй там потрібним. Цікаво, що ібн Фадлан, описуючи поховання як кремацію, наводить слова руса, звернені до араба (мусульманина, вони ховають тіло в землю): ви, араби, дурні, ви ховаєте, і там черви їдять тіло, а ми його спалюємо, і воно відразу піднімається у вирій, а душа переноситься до предків у зелені сади, де буде з ними бенкетувати. Втім, від середини X століття спостерігається перехід русів до інгумації. Інгумаційний обряд розповідає нам дуже багато. Адже там уже є рабиня, що супроводжує воїна, є кінь, є зброя та інші речі, що нібито знадобляться йому на тому світі.
Кремація – поховання померлого шляхом спалення тіла. У слов’ян існували два основні типи цього обряду. Спалення на місці – всі рештки цього акту разом з поховальним вогнищем, останками небіжчика і всіма речами, покладеними туди, лишалися на місці спалення і присипалися землею. Спалення на стороні – проходило окремо від моменту поховання. Останки небіжчика збиралися і ховалися компактно – інколи в поховальній урні (горщику), іноді без нього.
Інгумація – поховання померлого шляхом присипання тіла землею. У часи ранньої Русі є поховання у камерах (спеціальних підземних спорудах з дерева), ямах або на давній поверхні землі, присипаної зверху ґрунтом.
Багато хто з дослідників пов’язує перехід до інгумації із прийняттям християнства. Дійсно, в деяких могилах знаходимо хрестики, свічки чи якісь інші деталі, пов’язані з християнством. Чи руси справді були християнами? Можна згадати західну оповідь про добу вікінгів: скандинави рухалися по всьому світу – і по Західній Європі, і на схід Волгою, і наймалися на службу до візантійського правителя, і розвідували нові землі до Канади включно та до Середньої Азії. Західна писемна традиція повідомляє, що вони іноді охрещувалися по кілька разів, але тільки для того, щоб отримати новий одяг, тобто якісь блага від різних правителів. А тому, що це за хрестики, які ми знаходимо – чи просто подарунки, чи вони реально прийняли хрещення – це завжди велике питання.
А. А. Повернімося до того, як ці люди сприймали світ, світобудову, час, простір? Яким чином вони осмислювали перехід від життя до смерті?
Н. Х. Про це дуже багато написано, існує чимало теорій, гіпотез, дискусій. Передусім варто згадати такого відомого історика й археолога, як Борис Рибаков, апологет слов’янського язичництва, котрий довільно створив цілу систему язичницьких вірувань – настільки реконструйовану, що вона не витримує жодної критики джерел. Почнімо із постульованого ним чотиричастинного поділу світу на північ, південь, схід і захід – чи було таке у слов’ян? А тепер я ще раз повернуся до згаданих вище дубів із вживленими щелепами. У дослідженні, проведеному спільно з зоологами, ті визначили, що, по-перше, це не вепри, як вважалося досі, а молоді самиці домашньої свині, яких забивали після прорізування зубів: перший забій – це злам листопада й грудня, другий – або кінець лютого, або початок березня, третій десь ближче до літнього сонцестояння. Дослідження в Скандинавії, де біля певної церкви було виявлено схоже ритуальне місце, теж засвідчило переважання кісток свині, найбільше щелеп, причому забій жертовних свиней припадав приблизно на той самий час. Якщо згадати, що дуби – це Перунові дерева, і що жертовних свиней забивали десь у період переходу на весну між зимовим та літнім сонцестоянням, то, можливо, випадає говорити, що слов’яни поклонялися сонцю, акцентуючи такі переходи. Однак ми знаємо, що в інших дохристиянських релігіях – і скандинавів, і кельтів – теж шанувалися ті самі точки сонцестояння, то скажіть, наскільки згадані дуби пов’язані зі слов’янами? Залишається сподіватися, що дендрохронологічний аналіз дозволить точніше визначити дату, коли дерево потрапило в річку й коли в нього було вживлено щелепи, а відтак, достовірніше асоціювати пам’ятку чи зі слов’янським населенням, чи з тими русами, які сюди прийшли.
А. А. Враховуючи, що богів було декілька, можна говорити про певні анімістичні уявлення, тобто про наділення природи різними духами й силами. Ким людина почувала себе серед них, і чи взагалі вона усвідомлювала себе частиною того, що її оточує?
Н. Х. Тут, мабуть, варто звернутися до відомого Збруцького ідола, виявленого в середині позаминулого століття, на підставі якого Рибаков відтворює місце людини в світі та її уявлення про всесвіт.
Збруцький ідол – пам’ятка слов’янського язичницького культу, виявлена в 1848 р. в обмілілому руслі ріки Збруч біля села Личківці неподалік Гусятина. Цьому сприяла аномальна посуха – голова статуї з'явилась над поверхнею Збруча внаслідок різкого падіння рівня води. Зберігається в Краківському археологічному музеї.
За його припущенням, середній пояс ідола показує вервечку людей, тобто світ, населений людьми. Вище розташовано світ, населений богами – там чотири іпостасі цих богів. Нижче – це нібито потойбічний світ, уособлений Велесом, який тримає на голові всю землю. У такий спосіб ідол буцімто відтворює макрокосм уявлень, їхню світоглядну модель. Тимчасом Збруцький ідол не витримує жодної критики. Очевидно, його появу можна пов’язати із добою Романтизму, коли вперше почали звертатися до таких проблем, як слов’янське язичництво та своє коріння, а якщо свідчень не вистачало – їх належало якимось чином сконструювати. Ми з Олексієм Комаром провели трошки детективне дослідження, і виявили, що на момент знайдення Збруцького ідола (нагадаю, в річці Збруч у 1848 році) там жив такий собі Тимон Заборовський, польський поет-романтик, який цікавився історією та міфологією й сам писав історико-романтичні поеми на теми слов’янських вірувань.
Тимон Заборовський (1799-1828) – польський поет . На початку своєї письменницької діяльності він перебував під впливом класицизму, потім романтизму. Надихався істориками ХІХ століття. Декілька творів присвятив історичній тематиці, у тому числі описам язичницької старовини.
Ми виходили з того, що Збруцький ідол випадає із типологічного ряду ідолів, пов’язаних із слов’янським середовищем, оскільки в нього фактично сформована лише голова і якийсь наче видовжений тулуб без рук і без ніг – точно так само, як описується в літописі Перун, де згадано тільки голову. Такі самі кам’яні ідоли археологічно виявляли й пізніше – обмиті дощами й згладжені настільки, що іноді навіть важко розпізнати, чи там обличчя, чи не обличчя. А тут усе настільки рельєфне, що й польські дослідники на підставі аналізу послідовності посух виявили, що ідол не мав би довго зберігатися у воді, бо під час посух наростають кальцитові плівки, а це означає, що ідол лежав у воді щонайбільше років із 20.
Звісно, ми чекаємо, що польські колеги проведуть новіші, природничі дослідження, які покажуть, яким часом можна цю пам’ятку датувати. Втім, вона й за стилістичними ознаками абсолютно протирічить приписуваному їй часові, тож за нашим припущенням її, найімовірніше, було створено як паркову скульптуру для надихання поетичної творчості вже згаданого романтика Тимона Заборовського. На той час, у добу пошуків минулого, це було дуже популярно, тож з українських степів порозвозили по поміщицьких парках скіфські та половецькі баби як таку собі романтичну старовину. Так ми підходимо до того, що описаний Рибаковим всесвіт, побудований на Збруцькому ідолі, видається вже не аж таким достовірним. Ми можемо говорити лише про те, що дозволяють джерела – амулети з іклами, зубами чи кігтями тварин або птахів. Можна заперечити, що це, мовляв, одухотворення природи, яка нас оточує – значить, що це мало якесь магічне значення. Можливо, так. Але точно такі самі амулети є у фіно-угрів, у скандинавів, у решти варварських народів середньовічної Європи. Очевидно, вони сягають ще глибшого коріння як такі собі первісні уявлення про світ і природу. Але з іншого боку, чи це й справді магічні амулети, чи просто трофеї, здобуті на полюванні?
А. А. Зрозуміло, нам добре відомо, що дослідники прагнуть до системної реконструкції життя, світогляду й вірувань людей, які жили на наших теренах у дохристиянський період, але не менш зрозуміло й те, що з певністю ми знаємо про це мало. Тоді про що можна говорити нехай і не зі стовідсотковою точністю, але археологія наполягає, що це нам таки відомо?
Н. Х. Оскільки археологія має справу з матеріальними рештками, то ми можемо детальніше й предметніше говорити про них. Передусім треба звернути увагу на те, що нам дає поховальний обряд – найбагатша галузь дослідження. Візьмімо слов’ян, які кремують своїх померлих: спочатку це просто кремація кісточок, прикритих дерном, пізніше з’являється обряд поховання в урні, де фактично більш нічого немає, тобто вони уявляли, що при переході на той світ людині нічого не потрібно – очевидно, у неї там буде всього вдосталь. Натомість руси (початково вихідці із Скандинавії) приносить із собою надзвичайно багатий обряд, який упродовж X століття сильно змінюється. Цей обряд виразно показує, що людині-воїну знадобиться на тому світі: рабиня, кінь, зброя та інші потрібні речі.
Герніх Семирадський. «Тризна воїнів Святослава», 1884 р.
Тризна – у давніх слов'ян (до Х ст.) завершальна частина поховального обряду, яка складалася із жертвоприношення, військових ігор, бенкету на честь померлого; пізніше, після прийняття християнства набула значення поховальних поминок.
Якщо взяти за приклад Чорну могилу, найбагатше поховання серед досліджених археологічно, яке, очевидно, слід пов’язувати із князівською сім’єю, то там предмети складали на трьох рівнях – ніби в справжньому будинкові.
Чорна могила – найбільша могила (курган) на території міста Чернігів. Поховання в могилі чоловіка і жінки здійснене за обрядом кремації. Похованих спалено на вогнищі в повному військовому обладунку. Знайдено поховальне вогнище і кістки двох знатних воїнів і рабині, зброю, знаряддя праці, побутові предмети, посуд, прикраси, монети та ін.
Серед них цілий комплекс зброї, гроші, якісь інші предмети, настільна гра, що нею буде користуватися покійник на тому світі, тобто все те, чим людина користувалася за життя. Уявлялося, що вона на тому світі житиме так само, як і на цьому, і їй ці речі знадобляться.
Рукоятки мечів з кургану.
Фрагмент композиції на великому ритоні (посудини у вигляді рогу).
Ще раз нагадаю про одухотворення всього, що людину оточує, про поклоніння, очевидно, і сонцю, і блискавці, і про згадку в літописі, що «жрях у кладязям, озерам і гаям», тобто шанують якісь водойми та гаї. Це означає, що весь світ, котрий оточує людину, мав певне сакральне значення: всю природу сприймали як живу, як таку, що їй належало приносити жертви. Таким було слов’янське язичництво.
Яких богів можна в ньому виділити? Однозначно Перуна, збереглися детальні описи поклоніння йому й те, як його скидали після запровадження християнства. Чи було багато богів? Очевидно, було декілька, чиї імена нам відомі, але їхніх функцій ми не знаємо. На жаль, невідомо, чи вони були питомо слов’янськими, чи звідкись запозиченими. Як люди сприймали всесвіт? Немає сумніву, що людина, живучи в цьому світі, знала про існування іншого світу, де живуть боги, духи і все те, чого не побачиш простим оком, а його символіку, ймовірно, втілювали амулети, вживлені в дуби щелепи свині, врешті, поховальний обряд, який підносив людину після кремації на той світ – у вирій. Це ті речі, про які ми можемо говорити достеменно. Але, на жаль, неможливо, як би нам не хотілося, говорити про наші розгалужені вірування на підставі поодиноких невеличких знахідок. Ось на цьому наразі варто зупинитися. Можливо, в майбутньому з’являться якісь дослідження, що наведуть додаткові аргументи – тоді ми до цього повернемося.
А. А. Дуже Вам дякую! Дякую всім за увагу!
Н. Х. Я вам теж дякую!