Ремесла та промисли давніх слов’ян

Л. Д. Доброго дня, мене звуть Лариса Довга, і це проект UCulture, у якому ми розповідаємо та розпитуємо експертів про різні аспекти української культури. Сьогодні гостем нашого проекту є археолог, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту археології НАН України Ярослав Володарець-Урбанович. Наша розмова буде присвячена культурі повсякдення, або, власне, побуту давніх слов’ян на території України. І я Вас прошу почати з того, хто вони – ті давні слов’яни, і чим вони займалися?

 

Я. В.-У. Слов’яни мене цікавили ще зі шкільних років. Так і склалося, що я захистив кандидатську дисертацію по ранньому Середньовіччю і археології слов’ян – це є сферою моїх наукових інтересів. Відділ, у якому я працюю, займається I тисячоліттям нашої ери, хоч формально перша слов’янська культура – так звана Зарубинецька – виникла на зламі III-II століття до нашої ери, а далі ці культури, потроху еволюціонуючи одна в іншу, перейшли вже в культуру Київської Русі. Звісно, слов’яни в цей період займалися в основному сільським господарством і приселищним скотарством, тобто їхнє господарство було натуральним. Але, окрім цих двох занять, ще практикувалися промисли, що помалу виокремлювалися в окремі напрямки. Поступово вони стали забезпечувати себе не лише їжею, але й іншими життєво потрібними речами.

 

Рис. за: Zdenek Vania. Świat Dawnych Słowian. Praha: Artia, 1985

 

Натуральне господарство – тип господарства, за якого продукти праці виробляються для задоволення власних потреб, а не для продажу.

Л. Д. У яких регіонах теперішньої України мешкали ті люди, про яких Ви будете розповідати?

 

Я. В.-У.  У різний час вони заселяли не лише різні регіони України, а й суміжні терени Білорусі та Російської Федерації. Зарубинецьку культуру в нас представлено в Середньому Подніпров’ї – десь від Києва до Канева і Черкас на правому березі Дніпра й трохи в басейні Сейму.

 

Археологічні культури латенського періоду на території України

 

Далі це через зміну кліматичних умов еволюціонувало в так звані пізньозарубинецькі пам’ятки. Носії цієї культури провадили рухливий спосіб життя, недовго залишаючись на одній території – і це басейн Середнього Подніпров’я, Дніпровське Лівобережжя, а також басейн Південного Бугу. 

 

Археологічні культури ранньоримського періоду на території України

 

Ще пізніше це еволюціонувало в Київську археологічну культуру на теренах Київщини, далі, з одного боку, в Колочинську культуру на території сучасних Чернігівської і Сумської областей, а з другого – частина київського населення мігрувала на південь, заселивши територію Черняхівської культури, синхронної Київській, і там сформувалися пам’ятки Пеньківської культури – від сучасної Молдови до басейну Сіверського Дінця. 

 

Археологічні культури пізньоримського періоду на території України

 

Західну й північно-західну територію України представлено так званою Празькою культурою, а та, вже в переддержавний період, еволюціонувала на теренах України в Райковецьку культуру, охоплюючи всіх правобережних слов’ян – від полян до тиверців і уличів. 

 

Археологічні культури середини V–VII ст. на території України

 

На Лівобережжі Дніпра, крім його степової частини, послідовно змінювалися дві культури, першою з яких була Волинцівська, а другою Роменська – це сіверяни, відомі з літопису.

 

Археологічні культури VIII–IX ст. на території України

 

Л. Д. Що на той момент називають ремеслом? Чи ремесла суттєво відрізнялися між собою у згаданих регіонах, чи були в чомусь схожі?

 

Я. В.-У. Спочатку у слов’ян не було ремесла, йшлося про так зване домашнє виробництво – виготовлення речей для потреб власного господарства. За етнографічними даними відомо, що іноді це могло бути зорієнтованим на потреби всієї громади, тобто родичів, які живуть в одному поселенні. При контакті з іншими народами, переймаючи навички сусідів, такі промисли помалу розвивалися в ремесла, тобто спеціалізоване виробництво якоїсь певної продукції.

 

Домашні промисли – це виробництво різноманітних предметів з природного матеріалу у власних господарствах. Виробництво спрямоване перш за все на власне домогосподарство. Ринок збуту розрахований в основному на потреби общини.

 

Ремесло – дрібне виробництво для задоволення широких побутових потреб, господарського побуту, різного роду будівництва та частин його устаткування. Характеризується відокремленістю від домашнього виробництва, сільського господарства. Продукція зорієнтована на ринок.

Особливість ремесла полягає в тому, що воно вже відділене від сільського господарства. Але треба розуміти, що таке відділення відбувался не одномоментно, адже ремісник мав бути впевнений, що за свою продукцію, не працюючи в сільському господарстві, він здобуде відповідну кількість продуктів, що уможливлять прожиток разом із сім’єю. Зрештою, і розвиток сільського господарства був повільним. Досить довго слов’яни не могли отримувати достатньо врожаїв через несприятливий клімат чи недосконалий сільськогосподарський реманент, тож зрозуміло, що ремісник лише частину своєї праці віддавав ремеслу, продовжуючи займатися сільським господарством. На пам’ятках археології ми не завжди бачимо це чітке розрізнення – що виготовлено для свого домогосподарства, а що вже було ремеслом.

 

Л. Д. А з чого видно, що це ще промисел, а оце вже ремесло?

 

Я. В.-У. Не всі промисли швидко переходили на рівень ремесла. Звісно, існували виробництва, що потребували спеціалізації. З етнографічних свідчень відомо, що коли в поселенні є якась людина, котра краще за інших уміє щось робити, то в разі потреби звертаються до неї. Поза тим, не кожен здатен виготовити все потрібне самостійно. Утім, різниця між промислами та ремеслом в археології фіксується погано, бо людина часто щось виготовляла одноразово, а не постійно, і в таких випадках слідів браку, недороблених речей чи заготовок сировини немає. Натомість коли людина вже на цьому спеціалізується, з’являються відходи виробництва чи заготівки сировини – так само, як і технологічні пристрої та інструменти. Скажімо, на початку I тисячоліття нашої ери серед знахідок фіксуються інструменти бронзоливарництва у поселеннях, де добували руду. Це означає, що стали поступово розвиватися видобуток металів, бронзоварництво і ковальство. Звісно, це не відбулося одномоментно: бували, мабуть, періоди відтоку, пов’язані з кліматичними змінами чи з навалою сусідів, але потім усе знову поверталося до попереднього щабля.

 

Л. Д. Які загалом побутували ремесла на цій території? І які з них були найбільш затребуваними, найрозвинутішими?

 

Я. В.-У. І ремесел, і промислів могла бути величезна кількість: гончарство, плетіння, дігтярство, бортництво тощо. Інша річ, які з них ми можемо археологічно фіксувати за допомоги двох способів. Перший – це сліди виробництва, якісь пристрої чи інструменти, другий – коли ми бачимо кінцеву продукцію. Звісно, далеко не все вдається археологічно підтвердити. За приклад може правити бортництво. 

 

Бортництво – розведення бджіл в бортях, лісове бджільництво. Спосіб бджільництва, що прийшов на зміну примітивному «видиранню» меду диких бджіл у дуплах дерев. Первісне значення «борть» – дупло в дереві, в якому гніздилися бджоли.

У 448 році візантійський дипломат Пріск Панійський їздив до ставки Атили, ретельно записуючи те, що з ним відбувалося, і згодом оформив свої записи як хроніку. Він пише, що в ставці Атили їх пригощали замість зерна просом, а замість вина – «медосом». Більшість лінгвістів вважає, що «медос» (мед) – це слов’янське слово. Тобто слов’яни, які працювали в ставці Атили, давали їм слов’янський питний мед, якусь медовуху. Тимчасом археологічно бортництво фіксується лише з часів Київської Русі. Тобто виходить, що хоч упродовж I тисячоліття нашої ери археологи не знаходять слідів бортництва у слов’ян, але з писемного джерела бачимо, що вони вже в середині V століття вживали мед. Утім, найважливіші ремесла і промисли якраз фіксуються. Це, звісно, гончарство – не лише для виготовлення посуду, а й для певних будівельних потреб; це прядіння і ткацтво, обробка шкіри та обробка чорних металів, адже переважна більшість їхніх знарядь праці металеві.

 

Л. Д. Ви починаєте з гончарства. Звідки ми про нього знаємо?

 

Я. В.-У. Звісно, це ще не ремесло, а домашній промисел, адже гончарство передусім – це виготовлення посуду. Слов’янські культури, як жартують археологи, це перш за все горщики – і ті, в яких варили, і більші, в яких зберігали збіжжя, воду тощо. Утім, ще на ранніх щаблях Зарубинецької культури та в пізньозарубинецьких пам’ятках фіксуються також миски і кухлі, тобто столовий посуд.

 

Ліпний посуд зарубинецької культури

 

Далі він, хоч як дивно, зникає, скоріш за все його витіснив дерев’яний посуд. Прямих слідів виробництва посуду майже немає, проте іноді в житлах трапляються скупчення не опаленої глини, тобто сировини, хоч здебільшого ми фіксуємо вже готові вироби, і кераміка в нас є масовим матеріалом. В Україні на той час домінував ліпний гончарний посуд, зроблений вручну. Це не конче означає, що вони не знали гончарних кругів. Гончарний круг просто буває двох типів: один тип – це ручний круг, тобто дощечка, яку повільно обертають однією рукою, а другою рукою роблять посудину. А другий тип – це ножний круг, який приводять у дію обертанням ноги, а посуд виготовляють за допомоги обох рук.

 

 

Зліва: варіант реконструкції ножного гончарного круга; справа: варіант реконструкції ручного гончарного круга

 

Так от, у слов’ян ножний, швидкий гончарний круг розповсюджується за часів Київської Русі. Але в період раннього Середньовіччя на так званому Пастирському городищі, де проживали слов’яни, вже виготовляли високотехнологічний гончарний посуд, і в другій половині VIII – на початку IX століття люди Волинцівської культури, можливо, літописні сіверяни, теж користувалися таким гончарним посудом. 

 

Зліва: Пастирське городище; справа: гончарний горщик

 

Чому ми вважаємо, що від Зарубинецької культури і до Райковецької та Роменської – це слов’янські культури? Тому що там виготовляли ліпний посуд зазвичай у самих домогосподарствах, і він виступає досить яскравим етномаркером, адже форма та орнаментаційні мотиви посуду передаються з покоління в покоління. 

 

Гончарний посуд волинцівської культури

 

Вважають, що ліпний посуд робили жінки: як мати навчала  доньку, так само й та вчитиме свою, і так далі. Відтак, певні типи, певні форми посуду в цих культурах проходять червоною ниткою, завдяки чому ми й бачимо цю спадковість.

 

Л. Д. Тобто керамічне ремесло було жіночою справою?

 

Я. В.-У. Вважається, що так. Бо біля печі порається жінка; варячи їжу, вона знає, скільки горщиків їй треба. До того ж, глину використовували для виготовлення пряслиць до веретена – теж жіночої справи. Плюс те, що жінка піклується про дім, має там щось підмазувати глиною, наприклад, опалювальні пристрої.

 

Л. Д. Але ж кераміка – це не тільки виліпити, а й випалити, що технологічно складніше. А якщо говорити про фізичну силу, то хіба це жіноча справа?

 

Я. В.-У. Ліпний посуд випалювали, найімовірніше, або на звичайних багаттях, або в печах чи на відкритих вогнищах у самому домогосподарстві. Тобто гончарний печей ще не було, у слов’ян вони з’являються за часів Київської Русі. 

 

Анастасія Корохіна. Археологічний експеримент із випалу посуду на відкритому багатті

 

Андрій Петраускас. Археологічний експеримент із випалу посуду у глинобитній печі

 

Але в нас збереглися пам’ятки Черняхівської культури пізньоримського часу – III-V століття. Ця культура була поліетнічною, її творили германці на чолі з готами. Воюючи з Римом, германці захоплювали певну кількість римського люду, серед іншого й ремісників, і переселяли їх до себе. Ці ремісники, зокрема гончарі, почали виготовляти високоякісний посуд у майстернях із горнами. 

 

Черняхівська культура поширена на території Румунії, Молдови, лісостепової і степової частини Правобережної України та лісостепу України до басейну Сіверського Дінця. Ось там серед знахідок дуже багато горнів. Уживана тут глина важча в обробці за глину для ліплення, бо гончар, беручи шматок глини, виготовляє повністю посудину від денця до країв. До того ж гончарний горн потребує багато палива, яке треба завантажувати, стоячи біля печі, тобто для цього справді вимагаються сильні руки.

 

Л. Д. А якої якості була ліпна кераміка?

 

Я. В.-У. Звісно, вона була не дуже якісна. Але варто нагадати, що матеріальна культура слов’ян у цей період взагалі досить проста. Отож ліпна кераміка плямиста, бо під час випалу якісь частини посудини знаходилися всередині вогнища, куди не потрапляло повітря, а якісь навпаки були ближчі до краю і зазнавали впливу повітря. Зрозуміло, таку кераміку не берегли: розбився горщик – то зліплю новий. Утім, їх усе ж іноді пробували ремонтувати, пров’язуючи мотузкою. У такому горщику їжі не звариш, але в ньому можна зберігати зерно чи щось інше, раз у раз потрібне під рукою.

 

Л. Д. Але ж вони, комунікуючи із зовнішнім світом, уже знають і про гончарний круг, і про якісну кераміку. То чому це не переймається?

 

Я. В.-У. Звісно, їм цього хотілося. Наприклад, у пам’ятках Київської культури, синхронної Черняхівській, фіксується високоякісний черняхівський посуд – мабуть, завдяки торгівельнообмінним зв’язкам. Київську культуру ми пов’язуємо з історичними венедами – предками ранньосередньовічних антів та склавинів. А з писемних джерел відомо, що венеди входили до складу держави готського короля Ерманаріха або Германаріха, тобто належали до Черняхівської культури, а отже, з ними підтримувалися якісь контакти. 

 

Германаріх (бл. 265-375) – остготський король з роду Амалів, який у IV ст. підкорив остготські та вестготські племена у Північному Причорномор'ї, а також дрібні угрофінські племена Поволжя.

Утім, слов’яни, про яких мова, мабуть, ще не були готові до запозичення, адже щоб забезпечити ремісника сільськогосподарською продукцією, належало мати розвинуте рільництво і тваринництво. Після зникнення Черняхівської культури вони помалу, десь із VІ-го, а швидше з VІІ століття почали контактувати з Візантією, тож, як вважають, ідею гончарного круга, ймовірно, було запозичено з Візантії. Варто додати й те, що технологія підготовки сировини для ліпного посуду досить суттєво відрізнялася від технології підготовки гончарної сировини. Адже глину поєднували з певними домішками, а ті домішки, що їх використовували для слов’янського ліпного посуду, не дозволяли робити посудину на швидкому гончарному крузі. Мова про такі домішки, як шамот і жорства: це великі фракції, і коли глина буде швидко обертатися на гончарному крузі, то вони вилітатимуть і псуватимуть посудину.

 

Опіснювач – матеріал (жорства, пісок, шамот), який додається до глиняної маси для регулювання пластичності, запобігання усадки та розтріскування виробів при сушінні та випалі.

 

Шамот – вогнетривка домішка, яка зменшує усадку виробу. В археології шамотом вважаються керамічний бій (роздроблені черепки), обпалена подрібнена глина, висушена комкова глина чи глиняста порода.

 

Жорства – продукти вивітрювання гірських порід, що складаються з гострокутних незцементованих уламків порід або мінералів розміром 1-10 мм. У гончарстві використовується у якості опіснювача та вогнетривкої домішки.

Л. Д. Тобто, ним було незручно користуватися?

 

Я. В.-У. Так, незручно, але вони вже розуміли, що можна виготовляти посуд за допомоги оберта, і принаймні з IX століття з’являються посудини, виготовлені за допомоги оберта – щоправда, на повільному ручному крузі. Тобто, посудину, як і раніше, ліпили, а далі обертаючи наносили на неї орнамент. Це характерно для кераміки Райковецької культури, де є так званий врізний орнамент, коли тріскою наносили пряму або хвилясту лінію. 

 

Ранньогончарний посуд райковецької культури

 

Оцей-от райковецький посуд еволюціонував у посуд давньоруський – звісно, під досить суттєвим впливом Візантії. Врешті, мабуть, неостанню роль у формуванні гончарного виробництва зіграли варяги – воїни, яким хотілося чогось красивішого, престижнішого. А знахідки з Пастирського городища та Волинцівської культури другої половини VІІ – першої половини VІІІ століття – це вже унікальні явища несподіваної появи у слов’ян високоякісного посуду. Судячи з усього, вони або в когось запозичили таку технологію, або нам невідомі щаблі поступової еволюції, які б пояснили цей швидкий технологічний стрибок. Утім, Пастирське городище було знищене, а коли на зміну Волинцівській археологічній культурі прийшла Роменська, там такий посуд уже не фіксується.

 

Л. Д. Ну, з керамікою простіше – її хоч черепками, але представлено. Проте люди не тільки варили їсти, а й одягалися. Що нам про це відомо?

 

Я. В.-У. В археології є напрям, який називають текстильною археологією – це дослідження залишків тканини в знахідках. На жаль, для слов’ян таких залишків немає. Зазвичай вони збереглися в інгумаціях (трупопокладеннях) поруч із металевими прикрасами, окислення яких зберігає тканину. Але слов’яни своїх покійників спалювали впродовж усього I тисячоліття нашої ери, тому решток тканини немає. Натомість до нас дійшли пряслиця – керамічні круглі тягарці для веретена; саме веретено було дерев’яним, отже, не збереглося, але пряслиця свідчать, що тканину виготовляли. 

 

Прясельце, прясло – тягарець, який насаджували на веретено, щоб надати йому сталості і рівномірності обертання. Зазвичай мало округлу форму.

 

Веретено – ручне знаряддя для прядіння, що становить собою тонку паличку з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині. Намотування нитки стається внаслідок обертального руху веретена, якого їй надає пряла.

 

Процес прядіння

 

Збереглася також невелика кількість грузил для ткацького верстата: за етнографічними даними, вони могли виконувати функцію пряслиць. Тобто, ми бачимо інструменти для виготовлення ниток, але як виглядав одяг слов’ян, не знаємо. З іншого боку, деякі прикраси, якими користувалися слов’яни, дозволяють реконструювати, принаймні в загальних рисах, тогочасний одяг. Так, в ужитку були фібули – застібки для плаща. Плащ – це прямокутна тканина, яку накидали на спину, а біля ключиць кріпили до верхнього одягу, тобто фібула – це така собі голка. 

 

Слов’янські фібули різних періодів І тис. н. е.

 

Водночас фібули являли собою і прикрасу, оберіг. Уживалися також поясні пряжки, тобто вони оперізували себе якимись поясами. Є, звісно, й інші прикраси, які опосередковано свідчать про елементи одягу; іншим опосередкованим свідченням про вигляд костюма є бісер, який нашивали на одяг.

 

Л. Д. Чи в якихось писемних пам’ятках є згадки про асортимент одягу чи головних уборів?

 

Я. В.-У. Для раннього Середньовіччя перші такі згадки, і то доволі детальні, стосуються антів та склавинів. Але там описано лише чоловіків, що воюють на Балканах. Із цих описів відомо, що вони носили штани і не вживали верхнього одягу. Втім, треба брати до уваги, що, по-перше, на Балканах тепліше, як у нас, а по-друге, що йшлося про військову ситуацію. У них не було обладунків, а сорочок вони, можливо, не вдягали, щоб не забруднити їх у бою кров’ю, або навпаки – щоб продемонструвати супротивникові відсутність страху, бо мене, мовляв, нічого не захищає. Пізніший опис вбрання слов’ян походить уже з часів Київської Русі.

 

Л. Д. Ясно, що про одяг ми, на жаль, нічого не знаємо. Але Ви згадували прикраси. Ця тема потребувала б окремої розмови, а тут бодай коротко розкажіть, чи їх робили самі чи привозили? І якщо робили самі, то з чого? І чи це було пов’язано з якимось ремеслом, котре постачало сировину?

 

Я. В.-У. Натрапляючи на багато прикрас, ми розуміємо, що їх, мабуть, виготовляли на місці. Наприклад, збереглася надзвичайно велика кількість фібул. Сліди їхнього виробництва пов’язані з такими інструментами, як тигель і ллячка – це маленькі керамічні посудинки. У тиглі розплавляли метал, тримаючи його на вогні, а далі переливали в ллячку – черпачок із носиком, а з ллячки у формочку. 

 

 

Ливарні формочки

 

Заливаючи розплавлений метал у формочку, отримували напівфабрикат, тобто ще не готовий виріб, поверхню якого належало загладжувати, бо вона могла бути пористою, особливо коли формочку виготовлено з глини. 

 

Що ж до намиста в знахідках, то воно було привозним, бо власного склоробства слов’яни не знали. Натомість різного роду підвіски виготовлялися на місці шляхом нанесення на металеву пластину орнаменту з вирізаними прикрасами. Такі підвіски робили в основному або з бронзи, або зі сплавів на основі бронзи. На жаль, невідомо, звідки вони брали бронзу, живучи на території, де своїх виходів бронзи немає. Тому висновок про те, що їм, мабуть, хтось цей метал привозив, суто умоглядний.

 

Підвіски слов’ян раннього середньовіччя

 

Не виключено, що вони могли знаходити вироби давніших культурно-хронологічних епох і їх переплавляти. Принаймні, у скарбі VII століття зафіксовано кілька знахідок предметів III століття. Інша річ – це обробка чорних металів. Ось тут ми знаємо, що це робилося на місці, бо використовували так звану болотяну руду, з торфяників. Розкопавши, її висушували, далі збагачували, бо в ній заліза мало – десь від 18% до 20%. Збагачення відбувалося у печах прямо на місці видобутку.

 

Л. Д. А де були такі родовища? Чи відомо, де збагачували руду?

 

Я. В.-У. Поклади болотяної руди розкидано фактично по всій Україні, тож існували спеціалізовані виробничі центри, де руду добували й збагачували. Один із них – для пізньозарубинецьких пам’яток – знаходився північніше Києва, в Лютежі – десь поблизу сучасного Вишгорода. Люди там не жили, вони туди приходили, добували й збагачували руду, яку далі кудись везли. Тобто це вже було справжнє ремесло із  чіткою спеціалізацією. 

 

Що ж до раннього Середньовіччя, то таким був доволі значний центр неподалік від сучасного міста Гайворон. І Лютіж, і Гайворон – це унікальні випадки, коли на одне й те саме місце люди поверталися впродовж кількох сезонів. Відповідно, там знаходять велику кількість виробничих печей, чимало посуду та знарядь праці. Утім, ясно, що десь могла бути лише одна піч, і археологічно вона фіксується не завжди.

 

Реконструкція сиродутного горну та ями для випалювання деревного вугілля за матеріалами поселення Лютіж

 

Л. Д. Якими інструментами вони користувалися – металевими чи кам’яними?

 

Я. В.-У. Металевими, але для добування руди багато інструментів не треба – тільки лопати, якими її копали. Щоправда, лопат ми не знаходимо – мабуть, вони були дерев’яними. Але на тих-таки поселеннях трапляються речі, пов’язані з виробничими процесами – наприклад, сокири та ножі, бо для теплотехнічних пристроїв треба було багато дров, і ними їх вистругували. Трапляються також інструменти ковальства: скажімо, на Пастирському городищі навіть було зафіксовано кузню зі скарбом коваля (як ми його називаємо) – наковальнею, кліщами і молоточками.

Скарб коваля із Пастирського городища

 

Л. Д. Це було окремим ремеслом?

 

Я. В.-У. Це вже наступний щабель, коли з готової руди кували інструменти. Ковалі як спеціалізовані люди, що займаються лише ковальством, з’являються у VII – VIII століттях. Їх небагато, але для раннього Середньовіччя ми знаходимо багато металевих інструментів, спрацьованих ущент. Мабуть, до кожного знаряддя праці ставилися обережно й використовували його по максимуму, а не виключено, що вже спрацьоване переплавляли, виготовляючи з кількох нове. Тобто, в них вочевидь була потреба, а до того ж у тимчасових посиленнях трапляється багато шлаків, пов’язаних із видобутком руди, і це засвідчує, що виробництво існувало. Інша справа, що воно, мабуть, ще не було спеціалізованим і регулярним. А от десь із VIII і впродовж IX століття починається виокремлення ковалів як окремих ремісників, і з’являється більше спеціалізованих споруд, де коваль постійно щось виготовляє, фіксуються так звані скарби ковалів, де ті тримали свої інструменти.

 

Л. Д. А чи було якесь рангування ремесел та людей, що ними займалися? Чи могли вважати коваля якоюсь особливою людиною?

 

Я. В.-У. На жаль, ми про це нічого не знаємо, бо у слов’ян ще не було писемності. Щоправда, про них писали візантійці, але дуже побіжно, згадуючи в першій половині I тисячоліття переважно венедів. Пізніше, в добу раннього Середньовіччя, коли на історичну арену вийшли анти й склавини в Подунав’ї, вони стали більше привертати увагу візантійців як джерело небезпеки. Але про наші території не йшлося: наші анти візантійців не цікавили.

 

Л. Д. Своя кераміка була ліпною, але частково знали й кераміку високої якості – значить, її завозили. А як із металевими виробами?

 

Я. В.-У. Прикраси іноді трапляються. А поза прикрасами важко щось ствердити, бо коли трапляються сокири, то вони були поширені й  у слов’ян, тобто швидше йшлося про місцеві вироби. Вони могли відрізнятися за якістю металу, але, на жаль, таких аналізів сьогодні небагато, а до того ж треба мати базу аналізів металу для всієї Візантії та Балкан, щоб порівнювати.

 

Л. Д. Чи вживалася якась металева зброя – ті-таки мечі?

 

Я. В.-У. Звісно, зброя вживалася. Від Зарубинецької культури до Роменської і Райковецької основні типами металевої зброї були списи, наконечники стріл, іноді сокири. Щоправда, були сокири побутові та бойові, і в слов’ян важко розрізнити, де перша, а де друга: скоріш за все це була універсальна річ, якою можна і голову розбити, і дров нарубати. 

 

Вістря списів зі слов’янського скарбу раннього середньовіччя

 

Мечів немає, але для VII століття є два скарби, де виявлено деталі піхов і руків’я клинкової зброї на зразок палашів – аналогічної тим, що її уживали кочовики. Для раннього Середньовіччя є також згадки про щити, але з контексту зрозуміло, що йдеться не про індивідуальні щити, а про великі щити на триногах, за якими людина ховалася в повний зріст, тобто про  таку собі мобільну оборонну споруду. Що ж до металевих деталей щитів, то мені у слов’ян відомий лише один випадок – для західної частини ареалу Празької культури. Скоріш за все, це вплив германців: власне вони вживали такі металеві омбони  – це центральна частина щита, а також заклепки до оковки щита. Звісно, трапляється величезна кількість ножів, але тут неясно, як відрізнити побутовий ніж від бойового.

 

Л. Д. Це все місцевого виробництва?

 

Я. В.-У. Найімовірніше, місцевого. Хоч є дві згадки про мечі слов’ян раннього Середньовіччя, але до них треба ставитися обережно. В одному випадку візантійський автор описує, що слов’яни стратили полонених візантійців, «кидаючи їх на мечі». Проте це могла бути данина літературній традиції, за якою смерть на мечі – це шляхетна смерть. У другому випадку оповідається про сутичку, де слов’яни вбивали мечами, натомість археологічних знахідок мечів у слов’ян немає аж до часів Київської Русі. 

 

Л. Д. Мушу запитати про ще один тип ремесла, який, напевно, вважався одним із найелітніших, бо потребував великого вміння  – про виробництво скла. Чи щось про це відомо?

 

Я. В.-У. Виробництво скляних прикрас та виробів фіксується у слов’ян лише з часів Київської Русі. Однак у Черняхівській культурі Середнього Подністров’я є унікальний випадок існування виробничої факторії, де виготовляли скляні намистини й скляний посуд. 

 

Склоробна піч із виробничої факторії Комарів

 

Скляні кубки Черняхівської культури

 

Проте Черняхівська культура була культурою римських провінційних упливів, та й на цій пам’ятці і на сусідній фіксується перебування римлян. Мабуть, якісь римські майстри-переселенці приїхали для того, щоб організувати виробництво на місці. Адже люди Черняхівської культури особливо полюбляли скляний посуд – наприклад, кубки для пиття вина. Та й взагалі Черняхівська культура була вже культурою розвинутого ремісничого виробництва – і гончарства, і обробки чорних та кольорових металів, позаяк її сильно пов’язували з Римом культурні й торговельні зв’язки. Тамтешні германці взагалі були ласими до розкошів, уживаючи величезну кількість імпортів – римських прикрас та амфор з вином. А скляний посуд і скляні прикраси – це престиж. Тож, мабуть, ремісників чимось привабили, аби ті переїхали в Подністров’я й налагодили тут виробництво. Ця виробнича факторія діяла десь до рубежа IV – V століть, а далі й сама Черняхівська культура припинила своє існування через прихід після 375 року гунів. За гунами певними хвилями перейдуть готи, а на їхнє місце прийдуть слов’яни, ще не готові ні до престижу, ні до розвиненого ремесла. Намисто вони носили як імпорт, а от скляного посуду аж до часів Київської Русі не було.

Л. Д. Дякую за надзвичайно цікаву розмову і сподіваюся, що ми будемо мати нагоду поговорити ще й про інші сюжети, які стосуються побуту, виробництва, життя, одягу, можливо, їжі давніх слов’ян на наших територіях.