Тарас Шевченко в українській культурі

Л. Д. Доброго дня, я – Лариса Довга, і це проєкт UCulture – проєкт, у котрому ми пишемо, розповідаємо та розпитуємо експертів про різні аспекти української культури. Сьогодні гостем нашого проєкту є пан Михайло Назаренко – кандидат філологічних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Доброго дня, пане Михайле, будемо розмовляти сьогодні про Шевченка.

М. Н. Я досліджую історію літератури – українську, англійську, американську, російську. В українській літературі мене цікавить передусім ⅩⅠⅩ століття. Серед іншого, я займався сприйняттям постаті Тараса Шевченка, в мене є книжка-зібрання фольклорних матеріалів про образ Шевченка в народній свідомості; також разом із колегою Олександром Боронем, завідувачем відділу шевченкознавства в Інституті літератури, ми підготували два томи «Шевченко у критиці», а зараз готуємо семитомник «Шевченко у спогадах». 

Л. Д. Коли розповідаєш студентам про Шевченка, то часто чуєш від них питання: «Чому ми повинні це читати? Нудно, не сучасно, не актуально, і нас заставляють пишатися». Отже, чому Шевченко?

М. Н. Спочатку – чому школярі й студенти нудьгують? Тому що їм не те і не так розповідають. Я чудово пам’ятаю, що не любив у школі Шевченка, а вперше відкрив його для себе як поета, коли треба було на конкурс вивчити якийсь вірш, і я почав читати те, чого не було в програмі. Виявилося, що воно якраз і цікаве, якраз і захоплює, що Шевченко багато в чому сучасний. Уже чимало написано про те, які елементи з нього пізніше перейдуть у футуризм: для прикладу, алітерації у «Великому льосі»: «Крав, крав, крав Богдан крам».

Шевченко важливий з кількох причин і в кількох аспектах. По-перше, звісно, історично – як одна з тих постатей, що визначили майбутнє української культури й ширше – української нації на десятиліття вперед. По-друге, він, побоююсь сказати «унікальний», але вже точно дуже рідкісний випадок в історії європейської культури: у його творчості універсальне, архетипне, міфологічне, містичне поєднується з індивідуальним, унікальним «Я». Тобто таким «Я», котре говорить водночас і від імені глибинних, прадавніх пластів народу, а водночас і від імені конкретної людини з її сподіваннями, болями, любов’ю, стражданнями тощо. А до того ж, якщо читати Шевченка без патріотичних очікувань, то він ще й просто дуже хороший поет. Зішлюся на свій досвід. Ми в школі не вивчали поеми «Наймичка», я її почув у художньому виконанні й зрозумів, що це хвилює, що це естетичний феномен справді чудової поезії. Але як філолог я нині розумію, що замало інтуїтивно відчути хорошу поезію, адже щоб її справді зрозуміти, треба знати, ким був Шевченко та чим була його творчість.

Титульний лист рукопису з поемою Тараса Шевченка «Наймичка», 1845 р.

Л. Д. Наша розмова не про те, ким він є для нас сьогодні, а про те, ким він був для сучасників: чи його відразу сприйняли як пророка, чи в процесі якоїсь еволюції, і коли сприйняли, то чому?

М. Н. Тут можна йти немов сходинками, спостерігаючи, як це мінялося. У 1840 році вийшов «Кобзар», невелика книжечка із 8 творів, що відразу вписала Шевченка в контекст української літератури того часу як одного з українських поетів-романтиків, переважно харків’ян (Левко Боровиковський, Микола Костомаров та інші), котрі теж оспівували козацьке минуле України. На їхньому тлі Шевченко одразу вирізнився як найталановитіший. Коли Костомаров прочитав вірші Шевченка, його вразило, наскільки вони короткі! Адже тогочасні українські поети писали довго й нудно, а Шевченко зумів помістити значно більше змісту в значно менший обсяг. 

Форзац і перша сторінка першого видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, 1840 р.

Але не забуваймо, що в той-таки «Кобзар» 1840 року входили й «Катерина», і «Думи мої, думи мої», тобто поет знайшов мову, якою можна оповідати не лише про минуле, а й про сучасність, а це вже відкривало дорогу для розмови про майбутнє. І сама поява такої поезії була ствердженням можливостей української культури. Книжку невипадково завершували останні рядки «Тарасової ночі»: «з воріженьків покепкую». Воріженьки й далі є, вони нікуди не поділися, але й ми також є, і можемо з них кепкувати.

За кілька років Шевченко сам відкриває у собі роль пророка. Григорій Грабович у своїй праці про поему Шевченка «Тризна» (російськомовну) переконливо показав, чому саме тут відбувається репрезентація Шевченка як пророка: йому треба було поглянути на себе неначе збоку, і якраз у російськомовному тексті це вдалося – погляд на себе збоку показав поетові, ким він є і в чому його місія. 

Григорій Грабович (нар. 1943) – українсько-американський літературознавець. Автор книг «Поет як міфотворець» (1982), «Шевченко, якого не знаємо» (2000, 2014), «Шевченкові “Гайдамаки”» (2013).

Коли Пантелеймон Куліш зустрівся з Шевченком у Києві наприкінці 1846 року, то казав, що перед ним був уже не кобзар, а національний пророк. Поезія Шевченка 1843–1845 років: від «Трьох літ», «Тризни», «Розритої могили», «Чигирина» й до «Заповіту» – це якраз і є становлення Шевченка як того, хто може говорити від імені нації, та хто, зрештою, і сам є нацією, адже поет в універсальному європейському Романтизмі – це голос нації. В англійській поезії Романтизму цього, здається, немає, натомість у багатьох літературах, особливо бездержавних народів Центральної та Східної Європи, було саме так. І Шевченко тут стоїть в одному ряді з іншими поетами, передовсім з Адамом Міцкевичем.

Адам Міцкевич (1798–1855) – польський поет, драматург, публіцист білоруського походження.

Після заслання Шевченко наприкінці 1850-х років повертається спочатку до Москви, потім до Петербурґа, потім до України. Тепер його сприймають головно як мученика, а оскільки це збігається з добою становлення реалізму, то перш за все як поета-реаліста, що описує тяжку долю народу. Насправді він таким не був, усе життя залишаючись романтиком, а як реаліста його сприймали передусім російські читачі та російські критики. Коли Пантелеймон Куліш ставив Шевченка в один ряд із Данте, Шекспіром, Міцкевичем, Пушкіним – про це для російської публіки навіть не йшлося. Мовляв, аналогом Шевченка є не ці творці, а Алєксєй Кольцов, автор псевдонародних віршів. Більш того, не сприймалася й уся складність Шевченкової поезії на рівні ритмів та розмірів: вважали, що він просто не знає, як «правильно писати». Тому, наприклад, химерний ритм першого розділу поеми «Наймичка» перекладали бадьорим хореєм у дусі Вінні Пуха: «Жили-были дед и баба в хуторочке небольшом».

Хорей – віршовий розмір, у якому наголошені склади можуть стояти у непарних позиціях (1, 3, 5, 7 склади).

Л. Д. Тобто, російський читач його бачив крізь призму «Жили-были дед и баба»?

М. Н. Саме так, крізь призму реалізму та «Жили-были дед и баба». Перші адекватні переклади Шевченка російською з’явилися лише у ⅩⅩ столітті завдяки поетам-футуристам: Асєєв і Пастернак першими відчули особливість Шевченкової поезії. До речі, як добре показали літературознавці, Шевченко сильно вплинув на поезію пізнього Пастернака. А от у другій половині ХІХ століття існувала прірва між сприйняттям Шевченка українцями та росіянами. Для російського читача він був передусім тим, хто добре пише про народ: наприклад, Ніколай Лєсков, позбавлений російського шовінізму, згадує Шевченка лише як такого собі регіонального поета, й не більше. 

Ніколай Асєєв (1889–1963) – російський поет і перекладач, замолоду футурист.

 

Боріс Пастернак (1890–1960) – російський поет, прозаїк, перекладач.

 

Ніколай Лєсков (1831–1895) – російський прозаїк і публіцист. Чимало творів присвятив Україні.

Натомість в очах українців він поставав як істота майже міфологічна, як той, хто повернувся з царства смерті до життя. Михайло Максимович писав Шевченкові, що на берегах Дніпра про нього ще за життя ходили перекази, немов про старих козацьких гетьманів. Однак складну поезію останніх літ Шевченкового життя не сприймали: вона була геть не схожа на те, що він писав раніше, а як це читати – не розуміли. Тому і для Куліша, і для Костомарова пізній Шевченко – це щось гірше, аніж те, що було раніше. За словами Куліша, «один недогарок Шевченкової свічки повернувся…».

Після смерті Шевченка, особливо після перепоховання його праху на Канівщині, він став символом національного руху. Боротьба з Шевченком наростала мірою закручування гайок російською владою, а Шевченко ставав синонімом такого собі Мазепи, адже «мазепинцями» називали ворогів імперії, що підривають її силу – як згодом петлюрівців і бандерівців. Тому невипадково значну частину творів Шевченка розповсюджували в рукописах або в закордонних виданнях. Наприклад, «Кавказ» за життя поета видали в Ляйпциґу й завозили нелегально, а празьке видання «Кобзаря» 1876 року зробили спеціально в двох частинах – одну можна було легально завезти в Росію, а другу – ні, розбивши текст не за хронологією, а за ось таким принципом.

Власне тоді ж, упродовж 1870-х років, розпочалося критичне переосмислення Шевченка, коли його міфологічну універсальність ще не усвідомлювали, хоч українство пішло трохи далі, аніж за розумінням 1840-х і 1850-х. Таким діячам, як Пантелеймон Куліш чи Михайло Драгоманов, здавалося, що Шевченко дещо застарів, що він не відповідає на виклики, які ставить перед українцями історія. Кулішеві, що тоді переживав пароксизм любові до Російської імперії, не імпонувало, що Шевченко лаяв Петра Ⅰ та Катерину ⅠⅠ, а для Драгоманова Шевченко був надто містичним, позбавленим раціоналістичної універсальності. Позитивним моментом було те, що Шевченкові перестали поклонятися як богові чи ідолу й почали розглядати його творчість критично, що, втім, не означало нищення його п’єдесталу. Ось якраз між цими крайнощами, між «Шевченко застарів, давайте підемо далі» і «Шевченко святий у кожному рядку» розгорталося подальше сприйняття Шевченка.

Коли в 1913 році футурист Васіліск Ґнєдов писав: «Всім набридли Тарас Шевченко та гопашник Кропивницький», а в 1914 році Михайло Семенко заявляв: «А я палю свій "Кобзар"», то це означало боротьбу зі спадком культу Шевченка, а не з самим Шевченком.

Васіліск (Васілій) Ґнєдов (1890–1978) – російський і український поет-футурист.

Михайль (Михайло) Семенко (1892–1937) – український поет-футурист.

Коли в 1920-ті роки футуристи починають те, що вони назвали «Реабілітацією Шевченка», вбачаючи в ньому одного зі своїх предтеч, а тоді ж Зеров та Хвильовий піднімають на щит Пантелеймона Куліша як культурника, то це продовження традиції аналітично-критичного розгляду Шевченка, започаткованої упродовж 1850-х – 1870-х. Це ще раз демонструє, що Шевченко залишався живим і актуальним. 

«Реабілітація Т. Г. Шевченка» – цикл памфлетів у футуристичному журналі «Нова ґенерація» (1928).

Микола Зеров (1890–1937) – український поет, літературознавець, критик, один із інтелектуальних лідерів 1920-х рр.

Микола Хвильовий (1893–1933) – український прозаїк, публіцист, поет.

У культурі, як правило, спрацьовує принцип століття: створене понад сто років тому ми сприймаємо як даність, як «нашу класику», про яку не сперечаються. Але й сьогодні можна почути «Як смів Семенко таке говорити про Шевченка», і це означає, що Шевченко, який уже майже два століття викликає полеміку, досі актуальний.

Л. Д. Пане Михайле, Ви кілька разів підкреслили, що Шевченко – романтик. Гоголь теж романтик. Але вони дуже різні. Як можна окреслити, можливо в порівнянні, романтизм Шевченка і те, чим він відрізняється від романтизму Гоголя?

М. Н. Романтизм Шевченка – це передусім (хай це й звучить банально) романтизм національний. Це сприйняття країни, нації як особистості, як національної душі; важливо, що для Шевченка український народ – це не тільки селяни, це всі українці взагалі: «мертві, живі й ненароджені», а написане – це завжди особисте переживання, в якому Україна постає як реальна жінка, і поет себе з нею певною мірою ототожнює. Можливо, тут ховається відповідь на питання, яке задавало багато дослідників, від Рильського до Грабовича: чому у Шевченка стільки віршів, написаних від жіночого імені? Тому що Україна – це жінка: Катерина, Марія, наймичка тощо, а він – це її голос, пережитий через себе.

Для Шевченка, як і для решти романтиків, дуже важливою є історична тяглість та взагалі категорія історичного. Саме романтики остаточно ствердили, що минуле принципово відрізнялося від сучасності, і щоб зрозуміти, чим ми є зараз, нам треба подивитися на те, ким ми були колись. Невипадково саме в добу Романтизму з’явилися епопеї, які підкреслювали національну тяглість, і саме тоді постало багато текстів-містифікацій – буцімто середньовічних, як Краледворський та Зеленогорський рукописи в чеській культурі, або «Пісні Оссіана» – в шотландський, або «Думи запорозької старовини» Ізмаїла Срезневського, де поруч зі справжніми, автентичними були вигадані чи самим Срезневським, чи кимось із його кола. 

Краледворський і Зеленогорський рукописи – нібито пам’ятки середньовічної чеської літератури, сфальсифіковані у 1817–1818 рр. діячами національного відродження Вацлавом Ганкою та Йозефом Ліндою.

 

«Поеми Оссіана» (1761–1763) – фальсифікат XVIII ст., кельтський епос, насправді створений шотландським письменником Джеймсом Макферсоном.

 

«Запорожская старина» (Харків, 1833–1838) – збірка фольклорних та історичних матеріалів, видана харківським філологом Ізмаїлом Срезневським (1812–1880).

У цьому сенсі, до речі, ми й досі до певної міри живемо в добу Романтизму, а принаймні продовжуємо романтичну традицію, адже у нас кожні N років настає якийсь розрив, після чого треба знову «пригадувати». Коли Жадан нині, вже в добу постмодернізму, говорить «Ми знаємо, хто ми, і знаємо, звідки», то за цим стоїть та сама романтична настанова – від Шевченка та його сучасників.

«Ми знаємо, хто ми, і знаємо, звідки» – рядок із пісні Сергія Жадана та гурту «ДахаБраха» «Птах» (2021).

Л. Д. Але ж Шевченко взагалі пише, що ми не знаємо, хто ми й звідки.

М. Н. Так, Шевченко й справді це ставить як завдання: пізнати, хто ми, чиї діти, яких батьків, ким за що закуті. Показово, що він це робить і відштовхуючись, і відмовляючись від простих відповідей: наше минуле, яке призвело до прикрої ситуації тепер, слід переосмислити критично. В цьому сенсі «Жаданові легше», він живе в країні, де культурну пам’ять упродовж десятиліть зусиллями багатьох митців відновлювали, і сьогодні ми вже знаємо, хто ми. Це не означає, що пошуки не варто продовжувати, адже знання – це постійне уточнення.

Врешті, Шевченка, як і будь-якого романтика, цікавить незвичайне, нетипове: як, скажімо, драматичні епізоди минулого в «Гайдамаках». Це означає, що, пізнаючи драматичні події, ми водночас бачимо, що це і є нашим українським життям, тобто сама історія України є цікавою та нетиповою. Українці заслуговують на увагу так само, як і будь-яка інша нація, бо нам є що про себе сказати, бо ми так само, як і решта народів, маємо власну душу, власний голос. Як Шевченко написав у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» у 1847 році: «…у них (у росіян – М. Н) народ і слово, і в нас народ і слово». З одного боку, це характерно для Романтизму: у кожного народу є своя історія, своє слово, свій голос, і тому всі народи цікаві й рівні. З іншого боку, кожний національний Романтизм стверджує власну унікальність. У найгіршому випадку це шлях до нацизму: арійська раса – це ми й ніхто більше, натомість у найкращому випадку це провадить до усвідомлення самоцінності будь-якої культури. У Шевченка присутні як унікальність України, так і її належність до слов’янських націй. Звісно, за бажання у його поезії, як і в творах кожного великого письменника, можна відшукати підтвердження різних ідеологій, навіть тих, з якими сам Шевченко точно б не погодився. Найпростіший приклад: коли депутат Пурішкевич в Государственной думе доводив, що євреї вбивають «христианских младенцев», то процитував відьму з Шевченкової поеми «Відьма». Тобто, сам Шевченко в це не вірив, але його використано для підтвердження нелюдської ідеології. Чому? Тому що Шевченко – великий поет. У багатоголоссі його світу можна знайти різне, і стан культури визначається, зокрема, й тим, що ми знаходимо у Шевченка сьогодні як актуальне для себе.

Л. Д. І все-таки, романтизм Гоголя та Шевченка – чим вони відрізняються?

М. Н. Романтизм Гоголя не має національного спрямування, він використовує лише елементи національного, бо воно цікаве й екзотичне. Гоголь, як і багато хто з українських письменників того часу, працював на російського читача. Він не ставив перед собою завдання стати голосом нації, ба скромніше – описувати її долю в перспективі. Протиставлення того, як Гоголь і Шевченко репрезентували свій національний світ, добре окреслене у вірші самого Шевченка Гоголю: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже». Але Шевченко розумів, що різниця, умовно кажучи, між «Диканькою» та «Кобзарем» може бути подолана: «А ми будем сміяться і плакать», адже культурі насправді потрібне одне й друге.

Л. Д. Мені здається, що Шевченко трохи лукавив, говорячи, що він плаче, адже плачучи він не зміг би стати пророком. Пророки не плачуть, пророки провіщають майбутнє. Грабович пише про архетипність мислення Шевченка, і власне цим пояснює його популярність не лише колись, а й тепер. Шевченко точно не міг знати слова «архетип», яке увійшло у вжиток пізніше, але він дійсно звертався до образів, у котрих багато хто може впізнати себе, і тому кожен час прочитує Шевченка по-своєму. Разом з тим, його архетипи, принаймні за тлумаченням Грабовича, здебільшого, сказати б, не дуже оптимістичні. У який же спосіб Шевченко поєднує ось це не оптимістичне бачення – те, над чим він, умовно кажучи, плаче, із тим, що він пророк, а пророк мав би давати позитивну перспективу.

М. Н. Я б таки завважив, що пророк теж може плакати, згадаймо Плач Єремії. 

Тарас Шевченко. Пророк Єремія. Малюнок зі збірки «Три літа».

«Три літа» (1843–1845) – рукописна збірка поезій Тараса Шевченка, до якої входять, зокрема, «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Великий льох», «Заповіт».

Тож невипадково, звертаючись до Біблії, Шевченко і засуджує гріхи народу, і накреслює більш оптимістичну перспективу – це природнім чином поєднується, бо одне й друге є у Святому Письмі. На мою думку, це тому, що українська доля у сприйнятті Шевченка складна й невесела, а відтак треба докласти зусиль, аби її змінити, аби повернутися до Бога не так у релігійному сенсі слова, як, сказати б, етичному. Адже, і Грабович багато про це писав, для Шевченка самі суспільні структури – держава, родина – можуть пригнічувати й руйнувати особистість, бо для нього колективне та індивідуальне не протиставлене одне одному. В майбутній сім’ї «вольній, новій» житимуть не однакові мурашки, а особистості, і це є гідним людини: пізнавши минуле, треба змінити сучасне, вибудувати Україну такою, якою вона в глибинному, архетипному сенсі була завжди. І це буде світ свободи, світ родини, в якій батько не заріже сина і не викине покритку з хати, це буде світ, дійсно гідний людей. У цьому сенсі Шевченко постає, я б сказав, як апокаліптичний пророк, що провіщає радикальну зміну не політичної ситуації, а самого світу: коли світ стане іншим, тоді й Україна стане тим, чим вона має бути. Це оптимістична візія, і її супроводжуватимуть як соціальні катаклізми («громадою обух сталить»), так і містичні («з могили встане Україна»). Але в підсумку постане новий, правдивий світ, бо той світ, у якому ми живемо зараз, для Шевченка (так само, як і для Гоголя) обтяжений злом – злом і конкретним, і соціальним з провини наших предків та нас самих. Як бачимо, перед нами класична біблійна модель: пророк, який плаче, споглядаючи, що сталося з народом, котрий порушив Божі заповіді, але знає, що цей народ може змінитися, і разом з ним зміниться світ. Таке присутнє у Шевченка коли не від перших творів, то вже точно від поезії періоду «Трьох літ». Доля ж самого поета-пророка є трагічною передусім тому, що його не чують.

Л. Д. Повернімося до архетипних образів, як, приміром, завжди нещасливої жінки: вона або вдова, або покритка, або син повернувся калікою, а щасливою вона буває тільки уві сні.

М. Н. І все одно без батька, зверніть увагу, батька нема.

Л. Д. Так, батька немає, але уві сні вона щаслива – є син, є щось своє світле. А прокинулась – і нічого немає. Але тоді перед нами не архетипи, а простий опис. Як це треба прочитувати у творчості Шевченка? Бо тут опиняться і перебендя, і сліпий кобзар, і покинутий байстрюк хлопчик-поводир – цими описами насичено поезію Шевченка. І, врешті, як тлумачити історію розритої могили, яку розрили чужі люди: Такі образи сьогодні, напевно, досить складно зрозуміти молодому поколінню.

М. Н. Це той випадок, коли теорія Юнґа абсолютно прикладається до Шевченка, адже за Юнґом архетип – це порожня форма, яку кожен наповнює власним змістом. Архетипні образи завжди двоїсті: у них є і темний, і світлий боки, а питання зводиться до того, як вони переключаються з одного на друге. Так і в Шевченка: є щаслива мати з дитиною («І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі») і є нещасні покритки та наймички; є конкретна реальність, і є Україна як те, чим вона має бути в глибинному сенсі. Ми не відкидаємо архетип душі – матері, жінки, а міняється лише те, що зараз існує в цій формі: ось перед нами Катерина, далі буде щось інше, як, для прикладу, Марія в однойменній поемі, котра «померла з голоду. Амінь», хоч насправді вона «благословенная в женах», бо може врятувати світ і рятує душу того-таки поета. 

Тарас Шевченко. Ілюстрація до поеми «Катерина», 1842 р.

Нещасний перебендя насправді розмовляє з Богом, тобто поет-пророк водночас і проклинає свою країну, і благословляє її. У Шевченка весь час присутні оці коливання, та й, зрештою, змальовані ним картини абсолютно не конкретизовані, вони радше містичні й символічні, аніж укорінені в історичній реальності того, чим має бути і чим буде майбутнє України. Це ті ж таки образи-архетипи, які здобулися на позитивний зміст.

Л. Д. Дякую за позитивне трактування тих образів, які сьогодні, напевно, найважче інтерпретувати молодим читачам. На завершення банальне питання: багато поколінь українців навчали тому, що нам треба пишатися Шевченком ще й через те, що він, кріпак, став вільною людиною та поетом. Як цей момент уписується в його творчість, і чи нам сьогодні, звісно пам’ятаючи цю сторінку його біографії, варто не акцентувати на цьому увагу?

М. Н. Я б сказав, що акцентувати варто на тому, що стоїть за цим біографічним фактом, точніше за двома – і за його кріпацтвом, і за солдатчиною. Шевченко зумів зберегти себе й стати тим, ким він, за Божим задумом, і мусив стати. Він написав колись, що присягнувся не перетворитися на зразкового солдата, і він ним таки не став, марширувати не навчився. Він сім років не писав віршів, але потім повернувся до поезії. Він починав з того, що перемальовував лубочні картинки, а став академіком гравіювання. На перший погляд, це історія людини, якій пощастило зустріти добрих людей, що допомогли йому визволитися. Але для мене це історія людини, яка була цілком упевнена в собі навіть у хвилини відчаю, і саме це допомогло Шевченкові стати поетом-пророком, ключовою постаттю національної історії. Тобто пишатися треба не тим, що його Жуковський з Брюлловим викупили з кріпацтва, а тим, що Шевченко зробив усе, щоб залишитися собою і кріпаком, і солдатом, і людиною з підірваним здоров’ям та підірваною психікою, і це йому вдалося. Один з моїх найулюбленіших віршів Шевченка – останній, написаний за кілька днів до смерті: «Чи не покинуть нам, небого». Всупереч обставинам, всупереч особистим бідам він пише високу поезію – і нам можна пишатися, що наш національний геній був людиною, яка стійко зберігала себе, а завдяки цьому, зрештою, допомогла зберегти націю.

Л. Д. Дуже дякую Вам за цікаву розмову. Про Шевченка можна, мабуть, говорити без краю. На все добре, дякую!

М. Н. Дякую й Вам, на все добре.