Політична культура козацької держави
Л. Д. Доброго дня, я – Лариса Довга, і це проєкт «УКультура» – проєкт, у межах котрого ми розповідаємо та розпитуємо експертів про різні аспекти української культури від найдавніших часів до сьогодення. Гостем нашого проєкту сьогодні є історик, доктор історичних наук, професор, завідувач сектору Інституту історії НАН України Віктор Горобець.
Пане Вікторе, фокусом Ваших наукових зацікавлень є ранньомодерна історія України і, зокрема, козацтво як культурний і політичний феномен. Сьогодні ми запросили Вас, щоб поговорити про козаків. У Вашій лекції в межах проєкту, Ви розповідаєте про козаків як культурний феномен і звертаєте увагу на те, що держава, сформована козаками, була певною аналогією тій державі, з котрої вони вийшли. Ви використовуєте метафору «Річ Посполита після Речі Посполитої». Чи не могли б Ви детальніше пояснити, про що йдеться? І на якому матеріалі це видно?
В. Г. Дякую за питання. Справді, це цікавий феномен, ба історичний парадокс, коли козацтво впродовж багатьох десятків років боролося з Річчю Посполитою, піднімаючи одне повстання за іншим, аж врешті вибухло успішне повстання під проводом Богдана Хмельницького, внаслідок чого Річ Посполита під силою козацького натиску пішла з частини українських земель, яку ми називаємо «Козацькою Україною».
Вільгельм Ґондіус. Богдан Хмельницький, гетьман Його Королівської Милості Війська Запорозького. 1651 р.
Богдан Хмельницький (1595/1596-1657) – політик і дипломат, провідник козацьких воєн 1648-1657 рр., творець Української козацької держави та її перший гетьман.
Але коли ми поглянемо через деякий час, то помітимо, що Річ Посполита помалу повернулася. Повернулася в якому сенсі? Повернулася в способі життя, в сенсі певної соціальної конструкції.
Л. Д. Поясніть, будь ласка, нашим слухачам, що таке Річ Посполита – та, котра пішла, і та, що повернулася?
В. Г. Коли йдеться про Річ Посполиту як шляхетську республіку, що має короля, але при цьому повновладною елітою є шляхта із найширшим набором прав, привілеїв та можливостей впливати на долю своєї країни, то, власне, як видається, козаки намагались сформувати таку саму модель і тут. На перший погляд це парадоксально, адже козацтво, принаймні на стадії зародження, – це така собі степова стихія, свого роду воєнна демократія. На початку Козацької революції, тобто повстання під проводом Хмельницького, ми спостерігаємо саме такі тренди в поведінці козацтва, коли для вирішення якогось питання збирається велелюдна козацька рада, де козаки щось вигукують, підкидають шапки, погоджуються чи не погоджуються.
Олександр Рігельман. Козацька рада на Січі. Гравюра з «Літописної оповіді про Малу Росію та її народ і козаків узагалі», 1786 р.
Генеральна рада – вищий розпорядчий орган Української козацької держави, на розсуд якого виносились усі найважливіші питання функціонування держави – укладення миру й оголошення війни, виступ у похід, обрання гетьмана і генеральних старшин, обговорення умов міжнародних договорів тощо. Обов’язковою умовою визнання легітимності рішень була участь у її роботі представників всіх козацьких полків Гетьманату.
На такі ради сходилися десятки тисяч козаків: наприклад, зберігся опис ради 1649 року, де взяло участь понад сімдесят тисяч осіб. Зрозуміло, що коли козацтво перетворилося на провідну верству, перебравши на себе роль правлячої еліти, то вирішувати важливі справи в такому форматі стало абсолютно нереально. Очевидно, Хмельницький розумів це відразу: принаймні, останню згадку про загальну козацьку раду датовано літом 1651 року – у зв’язку з трагічним розгромом під Берестечком. Це можна зрозуміти, адже виникла потреба апелювати до широкого загалу, а не вирішувати тонкі матерії дипломатії абощо.
Микола Івасюк. «Іван Богун під Берестечком», 1919 р.
28 червня 1651 року битва між Військом Запорозьким Богдана Хмельницького та союзним йому кримськотатарським військом Іслама III Герая з армією Речі Посполитої під командуванням короля Яна Казимира II під Берестечком (сучасна Волинська обл.) завершилася поразкою Хмельницького. Зазнавши великих втрат, він був змушений підписати з поляками Білоцерківський мирний договір, який значно обмежував повноваження гетьмана і автономію підконтрольних йому територій.
Після цього часу отакі-ось прояви воєнної демократії зникають з політичного життя козацтва. Зокрема, Переяславська рада – це всього лиш імітація загальної ради, адже гетьман не може вирішувати серйозних питань одноосібно, бо для Війська Запорозького важливою є колективна воля. Отож колективну волю починають символізувати старшинські ради, або пізніше – старшинський з’їзд. Старшинські з’їзди дуже нагадують собою те, чим у Речі Посполитій були шляхетські сеймики чи, власне, вальний сейм. Звісно, це не мало чіткої, програмової організації – з підготовкою та обговоренням наказів, але те, що на старшинській раді в гетьмана мав бути присутній представник від кожного полку й кожної сотні, відображає таку саму потребу в представництві, як і в Речі Посполитій, звідки було перейнято цей елемент повсякденної політичної культури.
Сейм Речі Посполитої, 1622 р.
Можна знайти й багато прикладів із вищої політичної шкали. Скажімо, «Конституція Пилипа Орлика» 1710 року – це пряма апеляція до досвіду Речі Посполитої. За формою, та й за суттю цей текст апелює навіть не до так званих Договірних пунктів (Pacta conventa), що їх кожний король укладав зі станами Речі Посполитої, а до так званих Генрикових артикулів – вихідного документа, який регулював засади організації Речі Посполитої та зберігав чинність при сходженні кожного чергового короля на престол.
Пакти-конвенти (Pacta conventa) – договір публічно-правового характеру, що укладався під час коронаційного сейму кожним новообраним королем Речі Посполитої з підданими. Умови угоди узгоджувались під час виборчого (елекційного) сейму представниками палати депутатів (посольської ізби) і сенату, а також представниками кандидатів на престол, і являли собою особисті зобов’язання короля щодо його програми дій в галузі політики, економіки та культури.
Генрикові артикули (1573) – частина коронаційної присяги виборних королів Речі Посполитої, що містила головні засади державного устрою, які монарх зобов’язувався дотримувати під час свого правління. Укладені на елекційному сеймі 1573 р. як умова обрання на польський трон французького принца Генріха Валуа й вперше заприсяжені при його коронації, по тому обов’язково підтверджувались при сходженні на трон усіх польських королів.
Л. Д. А що в такій ситуації означало саме поняття «конституція»?
В. Г. Це звична назва сеймових ухвал. У даному випадку передбачалося чітке розмежування прав та обов’язків конкретних станів перед володарем, а з боку – зобов’язання володаря перед станами, які його обрали, тобто розмежування функцій і повноважень володаря та підвладних. І якщо ми згадали про Pacta conventa, що їх укладали з кожним королем, який сходив на престол, то в козацькій традиції і для них є аналог – це так звані Гетьманські статті, котрі підписував після Богдана Хмельницького кожний новообраний гетьман (за винятком Виговського, бо на його правління припали екстремальні умови початку громадянської війни): Юрій Хмельницький, Іван Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа.
Гетьманські статті – документи міжнародно-правового та державно-правового змісту, що визначали юридичні засади українсько-російських відносин, прерогативи гетьмана та устрій Української козацької держави в другій половині XVІІ – XVІІІ ст.
Л. Д. Який перелік питань мали охоплювати Гетьманські статті?
В. Г. Враховуючи, що після Переяславської ради сувереном Козацької України став московський цар, Гетьманські статті формально укладалися між Військом Запорозьким і царем. Ініціатива виходила з козацької сторони, бо московській політичній культурі таке було абсолютно непритаманним. У листуванні із Посольським приказом 1653, ба навіть 1652 року, ще перед Переяславською радою, під час підготовки переходу України під владу московського царя, і Хмельницький, і Виговський як генеральний писар заявляють, що буде укладено спеціальні статті. Ці статті, власне, формували правове поле, в якому житиме козацька держава, передусім стосунки з царем, але окреслювалися і права гетьмана та старшини в сфері організації внутрішнього життя на козацькій території. Ось у цьому і є пряма аналогія із річпосполитськими Pacta conventa.
Л. Д. Тобто це стосунки між козацтвом і сувереном, а не між гетьманом і козацькою масою?
В. Г. Ні, це між Військом Запорозьким як інституцією та сувереном, але окреслюються і права гетьмана та права його підлеглих. Їхні обов’язки чітко не регламентуються, просто вказано те, що дозволено, а відтак, усе, що не дозволено, підпадає під заборону.
Л. Д. А права гетьмана – це його зобов’язання перед Військом Запорозьким чи перелік того, що він може зробити одноосібно, не «радячись» із рештою?
В. Г. Головною дилемою козацького самоврядування взагалі, козацької державності є те, що гетьман, по суті, нічого не може зробити, не «радячись», бо його завжди сприймають як утілення колективної волі. Інша річ, що на практиці це виглядало інакше: якщо гетьман набирав сили й потенційної політичної ваги, то він дедалі рідше радився зі своїм оточенням, все рідше скликав раду. Скажімо, Іван Мазепа, який був за вихованням пов’язаний із Річчю Посполитою, підніс ідею ради гетьмана зі своїми підданими у такий собі абсолют. Це було особливо виразно у порівнянні з його попередником Іваном Самойловичем, адже того позбавили булави не так козаки, як козацька старшина – через те, що він не радився з ними, а вирішував самочинно. І Мазепа зробив висновки: принаймні до початку Північної війни, до 1700-х років, жила ідея постійних нарад, постійного скликання широких старшинських з’їздів, причому не вузьких – наближеної старшини, а до сотника включно. Знову ж таки, оскільки козацтво перебрало на себе роль провідної верстви, тобто відповідало не лише за власні станові речі, а й за решту станів, тому на радах у гетьмана бачимо представників і міщанства, і вищого духовенства. Це, по суті, було в принципі втіленням ідеї сеймикування, запозиченої із Речі Посполитої.
Л. Д. Тобто, певного типу самоврядності окремих територій?
В. Г. Скоріше окремих станів, але з обов’язковою репрезентацією усіх територій. Адже Річ Посполита теж була «клаптиковою державою», яка під однією королівською владою поєднувала різні території, що по-різному управлялися, ба навіть за різними законодавчими нормами, але всі вони зберігали лояльність по відношенню до монарха. Інструментом же тримання цих територій разом слугувало те, що кожна територія могла відстояти власну позицію. Мені здається, що цю ідею було повністю перенесено на козацький устрій. Візьмімо інший аспект – судочинство: ще в тих статтях, які укладалися між Хмельницьким і царем, вказувалося, що троє козаків, зібравшись, мають право судити винного, тобто перед нами – така собі козацька демократія, абсолютне спрощення системи судочинства. А що ми бачимо через кілька десятиліть? Бачимо повернення у вжиток Литовського Статуту, маґдебурзького права, ба, навіть століттям пізніше, у 1760-х роках, гетьман Кирило Розумовський ставить питання про відновлення земських, підкоморських і замкових судів.
Кирило Григорович Розумовський (1728-1803) – гетьман Війська Запорозького у 1750-1764 рр. У 1755-1763 рр. гетьман Кирило Розумовський провів реформи, спрямовані на оновлення адміністративного апарату й армії, кодифікацію законодавства, реорганізацію судової системи Гетьманщини.
Л. Д. Тобто відновлення системи судочинства, яка діяла в Речі Посполитій?
В. Г. Так, один в один. Відновлюються не лише правові норми, а й зі стабілізацією державної конструкції козацької України поволі реанімуються закони, чинні в Речі Посполитій – звісно, із додаванням певних норм звичаєвого права. Але в основі процесу лежало відновлення Литовського Статуту й так званого «німецького», тобто маґдебурзького права – «Саксонського зерцала» як кодексу міських прав, що його вживали по всій Центрально-Східній Європі та в Речі Посполитій. Але, за задумом Розумовського, йшлося не лише про кодекси, а й про організацію та структуру судочинства. Такий консерватизм може видаватися трохи дивним, бо поняття реформи передбачає рух уперед, якісь радикальні зміни, привнесення нової якості. Але, як досліджено на прикладі всієї Західної Європи, до часів Великої Французької революції реформи, принаймні у риториці, були консервативними: у них позірно, попри нововведення, апелювалося до «старих золотих часів».
Л. Д. Чому вони уявляли собі (той-таки Богдан Хмельницький), що йдеться не про інкорпорацію Московським царством козацьких теренів, а про можливість збудувати власну державу?
В. Г. На політичній мапі ранньомодерної Європи повноцінно суверенними було три-чотири монархи, тоді як решта правителів – це або васали, або васали васалів. Строго міркуючи, категорія васалітету є середньовічною, а в поняттях Раннього модерну такі правителі були не суто васалами, але перебували під протекцією. Для прикладу, придунайські держави Валахія, Молдавія і Трансильванія існували під протекцією Османів, а подеколи були одночасно чи поперемінно васалами і султана, і кримського хана, і польського короля.
Європа у першій половині XVI ст.
Або, згадавши ще раз Річ Посполиту, можна навести за приклад її північні території – Курляндію та Ливонію, що жили за своїм правом і з власною адміністрацією, але визнавали владу короля. Тобто уявлення, про які ви питаєте, були на той час цілком реалістичними й продуктивними. Ба, навіть Московське царство від часів Івана Грозного до Петра І складалося з різних не уніфікованих шматків, які володіли певним набором власних прав.
Л. Д. А чи не вплинула на політичний контекст ідея переходу під владу православного монарха?
В. Г. У плані потенційних можливостей – так. Українська сторона навіть до Гетьманських статей внесла застереження, що цього не можна порушувати. Утім, у статтях Богдана Хмельницького взагалі передбачалася надзвичайно широка політична автономія, зокрема право гетьмана на ведення зовнішньополітичних зносин – за винятком польського короля і турецького султана.
Л. Д. Ішлося про потенційних ворогів Московського царства – Річ Посполиту й Османську імперію?
В. Г. Я сказав би навіть у дещо іншій системі координат – це потенційні конкуренти московського царя за право протекторату над Україною. Богдан Хмельницький уже після трагедії під Берестечком просився під протекцію царя, коли стало очевидно, що козацтво не зможе домовитися зі шляхтою про гарантування його прав, і тому доведеться шукати якогось інакшого виходу. Листування про це точилося кілька років, але московський цар не наважувався, пам’ятаючи уроки попередніх війн із Річчю Посполитою, зокрема, програної Смоленської війни, вже не кажучи про поразки від коронних і литовських військ часів Смути.
Війська Речі Посполитої під Смоленськом у роки війни з Росією 1632-1634. З гравюри Вільгельма Ґондіуса, 1636 р.
За моїми спостереженнями, переломний момент настав наприкінці травня – на початку червня 1653 року, коли до Хмельницького прибув посланець турецького султана Мехмеда IV і було погоджено, що султан готовий прийняти козацьку Україну під свою протекцію. І тоді, власне, відбувся витік інформації – скидається на те, що свідомий, і що цю конфіденційну інформацію переслав до Москви Іван Виговський. Лист Виговського прийшов у Москву 20 червня, а вже 22 червня в Україну відправляють лист про те, що цар готовий прийняти Україну під свою зверхність. Ще точніше антиосманський слід подій підтверджує фраза з рішення Земського собору 1 жовтня 1653 року: «прийняти під свою зверхність, щоб не відпустити під зверхність османську». Утім, за іншого збігу обставин усе могло б повернутися інакше. Колись Михайло Грушевський писав: якби Військо Запорозьке перейшло під владу царя не на початку 1654 року, а трьома роками раніше, коли воно було на піку сили, то весь хід історії Східної Європи міг би піти в іншому напрямі.
Але, повертаючись до розмови про річпосполитську традицію, варто зійти з рівня політичної репрезентації і правової культури на рівень повсякдення. Ми знайдемо доволі прикладів і тут. Візьмімо гетьманський двір і двори козацьких полковників – адже це пряма калька з магнатських дворів у наслідуванні двірських практик, організації та структурі надвірних служб, уявленнях про те, як має демонструватися та в чому проявлятися престиж.
Л. Д. А в чому проявлявся престиж?
В. Г. Коли козаки перетворилися зі степових лицарів на політичний народ, вони перейняли притаманну польській шляхті ідею сарматизму, яка передбачала манеру одягу й поведінки, наприклад, шанування коня. Відома адаптація річпосполитського алгоритму поведінки лицаря і козацтва – це смерть Петра Сагайдачного.
Сарматизм – концепція етнокультурної винятковості шляхетської корпорації Речі Посполитої, запроваджена діячами польського Просвітництва. Базувалася на переконанні, що шляхта походить від сарматів – стародавнього народу, котрий походив від біблійного Яфета й спочатку населяв землі між нижньою Волгою та Доном, натомість простолюд був нащадком біблійного Хама.
Що ж до типу одягу, то в ті-таки кармазинові штани, жупани й кунтуші вбиралася і шляхта. Можна згадати блискучу працю Олексія Сокирка про харчування в козацькій Україні, де він доходить висновку, що кухня перестала бути степовою, поступившись кухні річпосполитській. Як життя під спільним дахом, так і намагання стати повноправною шляхтою неминуче давалося взнаки і в плані світосприйняття, і в плані самовираження козацтва як еліти – нехай із певними спрощеннями у сфері високої політичної культури.
Колись відомий польський історик Владислав Сєрчик у статті про самоврядування Запорозької Січі назвав його наслідуванням чи карикатурою Речі Посполитої. Для мене це прийнятно стосовно Запорозької Січі, де справді не обходилося без карикатурності, але в Гетьманаті це вже не виглядало карикатурою. Якою мовою розмовляють при дворі Івана Мазепи – польською, яка культура тут домінує – польська, і то попри те, що книги, газети й журнали Мазепа отримує із Німеччини, Франції та Голландії. Читаючи газети, він тримає руку на пульсі того, що відбувається в Європі. І коли Петро I задумує починати війну із султаном, то радиться з Мазепою, бо той розуміється на процесах і в Туреччині, і навколо Туреччини в Європі. Такою самою була роль Мазепи в ході підготовки до Північної війни.
Гетьман Іван Мазепа в таборі з королем Карлом ХІІ. Невідомий художник ХVІІІ ст.
Сказане показує, що в часи Мазепи, тобто наприкінці XVII – на початку XVIII століття, провалля між Річчю Посполитою та козацькою державою не існувало. Інша річ, що після Мазепи російський імперський центр зрозумів, що треба повертати Україну під свій контроль, і цей контроль супроводжується перенесенням сюди бюрократичних норм, притаманних Московській державі. Ось так поволі витіснялася ота «річпосполитськість» України. Але якщо й через півстоліття Кирило Розумовський пробує відновити Річ Посполиту, скликаючи старшинські з’їзди, що мали шанс стати сеймом цієї території, то, очевидно, жива пам’ять про річпосполитську політичну культуру пустила глибоке коріння.
Л. Д. Ще одна важлива ознака держави – територія. Держава без власної території неможлива, як неможлива й політична еліта, котра не усвідомлює, що ця територія їй належить. Як уявляли в Гетьманаті цю територію?
В. Г. З вашого запитання я впізнаю уважного читача Макса Вебера. У теорії держави, яку в академічному дискурсі Вебер та його послідовники, ба й наші сучасники випрацювали, розглядається поняття території. Однак така категорія території насправді важлива лише для регулярних, впорядкованих держав, які постали після Французької революції. Коли ж ми говоримо про домодерні чи ранньомодерні держави, то для них важливішою є не територія, а легітимність по відношенню до монарха. Якийсь, наприклад, Габсбурґ сидить у Мадриді, на території Іспанії, а одночасно є монархом і Бельгії, і певних регіонів Франції чи Італії, й усі вони є державою того самого Габсбурґа. Тобто тогочасні категорії державності передбачали дещо інакше розуміння, хоч саму територію сприймали як певну сакральну данність, що може змінювати свої обриси, але від цього не зникає зв’язок із нею. Тому, наприклад, у джерелах XVII століття натрапляємо не лише на Річ Посполиту, а й на Річ Посполиту Волинську, коли мова заходить про Волинь як територію, що об’єднує. Якщо ж ми говоримо про козацьку Річ Посполиту, то…
Л. Д. Про Гетьманат? Як ми її маємо назвати – Гетьманат чи Військо Запорозьке?
В. Г. Самоназва цієї держави як інституції – Військо, і власне під цією самоназвою вона фіксуєтся в усіх документах та ідентифікаціях, хоч паралельно згадується і як «вся Русь», або частина Русі. А назви Гетьманат, Гетьманщина, Козацька держава, Українська Козацька держава – це все речі кабінетного походження. Так її називали дослідники, а не вони самі. Порівняймо, до прикладу, російську літературу, де практично немає України: там дослідники послуговуються назвою «Малоросія», чи «Малая Росія». Якщо ми накладемо на мапу територію козацької держави станом після 1649 року, бо реперною точкою є Зборівська угода 1649 року, коли королівська влада вперше погодилася на існування автономної території Війська Запорозького, а далі будемо накладати зміни, які відбувалися упродовж кількох наступних десятиліть, то побачимо, що ця територія постійно то розширювалася, то звужувалася, ба, іноді сягала сучасної Білорусі й Великого князівства Литовського, де, наприклад, у 1656 році з’явився окремий козацький полк, підпорядкований гетьману.
Кордони Війська Запорозького за Зборівським договором 1649 р.
Йоганн-Баптист Гоманн, мапа «Україна – земля козацька», 1720 р.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року цю територію було поділено навпіл, хоч гетьман, перебуваючи на Лівобережжі, скажімо в Гадячі чи Батурині, обов’язково називав себе гетьманом «обох боків Дніпра» – як, утім, і його опонент, гетьман на правому березі Дніпра, котрий, сидячи в Чигирині, так само іменувався гетьманом «обох боків Дніпра».
Поділ Гетьманщини за Андрусівським перемир’ям між Московським царством і Річчю Посполитою 1667 р.
Тобто розумілося, що козацькі терени – це територія обабіч Дніпра, тобто Наддніпрянська Україна: ні про Галичину, ні про Волинь, де не було соціальної бази для поширення козацьких настроїв, не йшлося. Але після розгрому решток Гетьманату Дорошенка на Правобережжі в середині 1670-х років козацька територія остаточно стабілізувалася на Лівобережжі, охоплюючи Київ з невеликою округою до Трахтемирова, а також терени десяти полків: Гадяцького, Глухівського, Київського, Миргородського, Ніжинського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького, Стародубського (тепер це Росія) і Чернігівського.
Військо Запорозьке у XVIII ст.
Це дещо менший масштаб, ніж сучасні області, й набагато менший за воєводства в Речі Посполитій. Наприклад, на території колишнього Київського воєводства постало аж сім полків, але в цьому була й певна перевага – можливість ефективнішого управління. Полки були різними: в одних нараховувалося сім-десять тисяч козаків, а в інших – по тисячі козаків. Так само відрізнялася і кількість сотень, що належали до полку.
Л. Д. Логічно сьогодні подумати, що сотня – це сто козаків.
В. Г. Ні, це просто менша структурна одиниця. У реєстровому війську Речі Посполитої справді йшлося про сто козаків, що проживали на певній території. А коли козаки стали провідною верствою, то ця сотня козаків лягла в основу адміністративної одиниці, на теренах якої, крім козаків, проживали представники інших соціальних станів. Ще нижчим рівнем козацької організації був курінь: у маленькому селі це десяток-другий козаків, а у великих селах могло бути кілька куренів із такою самою кількістю козаків, очолюваних курінним отаманом. Курені об’єднувалися в сотні, сотні – в полки.
Л. Д. Таким був тип адміністративного поділу козацької держави?
В. Г. Так, адміністративного поділу та устрою. Але, позаяк ідеться про Ранньомодерну добу, мусимо пам’ятати, що тоді кожна соціальна верства мала свою модель управління. Коли, наприклад, на території одного села проживали і козаки, і селяни, то козаки підпорядковувалися курінному отаманові, а в селян був свій війт – або виборний, якщо ці селяни були вільними, або, якщо вони були залежними, їм призначав старосту чи власник-шляхтич, чи козацький старшина, який замінив шляхтича.
Л. Д. А як вони між собою мирилися?
В. Г. Коли козацтво стало провідною верствою, селяни, зберігаючи власне врядування, підпорядковувалися загалом козацькому. Більша проблема насувається, коли мова заходить про великі, маґдебурзькі міста, наприклад, той-таки Київ. Існував Київський полк, однак київський полковник ніколи не сидів у Києві. Його полкова канцелярія бувала де завгодно – в Козельці, Гоголеві, Василькові, але не в Києві, де міщанське самоврядування було настільки потужним, що козацька присутність виглядала суто номінальною. Більш міцними були позиції козацького самоврядування в інших містах із маґдебурзьким правом – у Ніжині, Чернігові, Полтаві.
Як бачимо, козацька Україна в цілому зберегла річпосполитську практику міського самоврядування, незнаного в Росії. Наприклад, на території Росії маґдебурзьким правом користувався Стародуб, який тоді належав до Гетьманату, а далі на схід такого не було. Утім, у самоврядних містах позиції полкової влади часто бували доволі наступальними, і на цьому ґрунті раз по раз спалахували конфлікти в боротьбі за першість. Тому, обговорюючи в цілому міське самоврядування у козацькій державі, треба визнати його певну обмеженість, сказати б – неканонічність.
Л. Д. Тобто, якщо, приміром, сильне київське міщанство хотіло зберегти вповні своє самоврядування, воно б не допустило до міста козаків?
В. Г. Ну, на це впливала ще й структура населення: козаків у Києві жило мало, переважали міщани та духовенство. Крім того, тут великою була й залога московського царя. У підсумку це й призвело до того, що Київський полк існував, але його центр ніколи не знаходився у Києві. Ось так Київ залишався дещо автономним у взаєминах із козацькою державою аж до гетьманування Кирила Розумовського, якому вдалося безпосередньо включити місто в структури Гетьманату. Загалом же така модель організації владного простору, вочевидь, була комфортною для місцевого населення, бо ми не можемо пригадати тут якихось потужних соціальних вибухів. Така модель давала змогу підтримувати певний баланс між потребами громад на низовому рівні та побажаннями центральної влади. Але й забаганки влади не були надто рішучими, кардинальними чи нестерпними, тому серйозних потрясінь не відбувалося. Це власне й сприяло тому, що за козацькою державою закріпився ореол благодатної Аркадії. Все лихе з часом забулося, а потім, уже, скажімо, в добу покоління Тараса Шевченка та козацьких нащадків, завдяки спогадам дідів утвердилося переконання, що тоді жилося чудово, що тоді всі були вільними козаками. Оцей власне образ перемістився із доби існування козацької держави у майбутнє, і він вочевидь формує теперішню Україну.
Л. Д. Дуже дякую Вам за розмову і сподіваюся найближчим часом на наступну!