Політична культура козаків: ще раз про козацьку демократію

Л. Д. Доброго дня, я – Лариса Довга, і це проєкт «УКультура» – проєкт, у якому ми розповідаємо та розпитуємо експертів про різні аспекти української культури від найдавніших часів до сьогодення. Сьогодні нашим гостем є доктор історичних наук, професор, завідувач сектору соціальної історії Інституту історії НАН України Віктор Горобець. Цю розмову хотілося б почати з елементів козацької культури – того, що ми називаємо козацькою демократією. Що таке демократія для того часу взагалі? І що таке козацька демократія?

В. Г. Якщо ми говоримо про козацьку демократію і взагалі про систему цінностей козацтва, то, вочевидь, домінуючим у системі старожитніх прав і вольностей є почуття колективної волі. Яким би заслуженим та впливовим не був гетьман, він у своїх рішеннях обов'язково наголошує на тому, що виражає волю всього Війська Запорозького. І це втілення волі Війська Запорозького було дуже важливим для того, аби козацтво визнавало свого гетьмана, аби вважало його легітимним. І навпаки, якщо гетьман намагався керувати самовладно, не прислухаючись до думки товариства, то доля його гетьманування ставала доволі сумною.

За приклад можна згадати Дем'яна Ігнатовича, якого старшина заарештувала, позбавила влади й відправила до Москви. Або Івана Самойловича, який втратив владу передусім через те, що став авторитарним володарем і не прислухався до думки оточення. 

Дем’ян Ігнатович (Многогрішний, 1621-1703) – 3-й гетьман Лівобережної України (1668-1672). 1672 року в Батурині козацька старшина за підтримки начальника московської залоги заарештувала Д. Многогрішного й видала його представникам царського уряду. Гетьмана звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. 

Іван Самойлович (? - 1690) – гетьман Війська Запорозького, політичний та військовий діяч, очільник Гетьманщини Лівобережної України та «Обох боків Дніпра» (від 1674 р.). Намагався приєднати до козацьких територій Слобожанщину, але невдало. Унаслідок змови князя Василя Голіцина та частини козацької старшини був засланий до Сибіру. 

Колективна воля втілювалася через інститут генеральних або старшинських рад: так само й тоді, коли йшлося про заміщення вакансій на старшинські уряди –  чи то сотенні, чи полкові. Козаки дуже пильнували, щоб людину обирали на уряд усім товариством, а не призначав згори гетьман. У літописах Самійла Величка або анонімного Самовидця описано два промовистих випадки часів гетьманування Івана Брюховецького, коли той призначив полковниками в Переяслав і Полтаву своїх клієнтів, яких не обирало товариство. 

«Літопис Самійла Величка» – український козацький літопис першої половини XVIII ст., написаний козацьким канцеляристом Самійлом Величком. Охоплює події 1620-1700 рр. 

 

Літопис Самовидця – козацький літопис, написаний староукраїнською мовою анонімним очевидцем подій, вихідцем із старшини Війська Запорозького. Описує події в Україні від першої половини XVII ст. до 1702 р.

 

Разом з Літописом Григорія Грабянки й «Історією Русів» ці тексти творять комплекс козацької історіографії.

Доля одного й другого була трагічною. Найперше, що зробили козаки, дізнавшись про смерть Брюховецького, –  це «тиранськи убили», як пише Величко, його ставленика, полковника Витізенка, і на його місце поставили ґуджела, як там же читаємо, «согласно прав», тобто через вибори. І так само було вбито переяславського полковника, коли піднялося повстання проти Брюховецького за наслідками його поїздки до Москви, а на це місце обрали наступника.

Іван Брюховецький (1623-1668) – український військовий, політичний і державний діяч, дипломат. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1663-1668). Страчений за наказом Петра Дорошенка.

Л. Д. Демократія Речі Посполитої, як втілення народовладдя, охоплювала тільки політичний народ, тобто шляхту. Як було у випадку із козацькою демократією? На які верстви вона розповсюджувалася?

В. Г. У Речі Посполитій, коли йдеться про репрезентацію політичної волі, правами володіла не лише шляхта, а й інші соціальні групи, наприклад, єврейський кагал, у якого було власне самоврядування і свої виборні органи. 

Кагал – єврейська громада, форма суспільного самоуправління в Речі Посполитій XVI-XVIII ст.

Те саме стосується й татар, які жили під владою короля. Тобто кожна соціальна група мала самоврядування, інша річ, що шляхетське самоврядування поширювалося і на сферу політики, а для решти стосувалися тільки локальних, місцевих проблем. Очевидно, такий самий поділ усталився і в козацькій державі, де селяни й міщани мали самоврядні організації, як і козаки, але козацтво впливало на важливіші, принципові рішення. Коли в нього ще було право зовнішньополітичної репрезентації, то це якісь зовнішні стосунки: наприклад, прийняття протекції московського царя, шведського короля чи турецького султана. Пізніше – коли йшлося про порядок збирання податків або якісь інші речі господарського плану, що стосувалися всіх станів козацької держави. Інша річ, що, на відміну від станової держави Речі Посполитої, соціальна замкнутість тут не набула універсального звучання. Можливість переходу міщан або заможних селян у козацтво була більш спрощеною, аніж у Речі Посполитій, де для набуття шляхетства вимагалося рішення сейму чи королівський привілей. Щоправда, козаків теж реєстрували в компутах, і щоб туди вписатися, потрібні були якісь особливі заслуги. 

Компут (лат. computus – «рахунок») – перепис, поіменні реєстри козацького війська.

Могло йтися і про поновлення козацьких прав, утрачених батьками або дідами, колишніми козаками, через економічну неспроможність чи з якихось приватних розрахунків – наприклад, людина воліла сплачувати податок чи виконувати якісь роботи, а не ризикувати життям у походах, а відтак втрачала належність до козацької корпорації. Утім, у XVIII столітті вже набула поширення практика, коли заможні козаки, не бажаючи ризикувати, наймали людину, яка служила замість них. Хоч і полковники, й гетьмани із цим боролися, наголошуючи в універсалах, що козак має виступати в похід особисто, але такі речі траплялися. Загалом же, повертаючись до самоврядування, треба визнати, що впродовж XVIII століття кількість вільних сіл невпинно зменшувалася, бо гетьмани роздавали такі села старшині. Проте коли йдеться про вільні села та міста, то вони, звісно, користувалися певним набором самоврядних інституцій і самоврядних прав.

Л. Д. Як між собою співвідносяться демократія та самоврядування –  це синоніми чи поняття дещо різного змісту?

В. Г. Уживаючи слово «демократія», ми трохи осучаснюємо це поняття, адже насправді йдеться не про демократію в сучасному розумінні, а про самоврядування певної спільноти. Хоча, приміром, обговорюючи Пакти Пилипа Орлика, які регулювали характер владних взаємин і політичну репрезентацію, можна говорити про певні елементи демократії – зрозуміло, станової, адже такою була загальна якість демократії у всій тогочасній Європі. Кожна соціальна, станова група мала власні можливості якось впливати на рішення, мала свої права та обов'язки. Про загальніші, сказати б, спільно національні демократичні порядки можна говорити лише від часів Французької революції.

Л. Д. Чи існували якісь віртуальні цінності, які належали тільки до компетенцій або прав вищого політичного стану? Скажімо, хто сповідував і наскільки значущими були такі цінності, як свобода, рівність і братерство, що їх ми сьогодні клішовано накладаємо на козацький період?

В. Г. Коли йдеться про зародження і становлення козацтва, то, очевидно, рівність була для всіх базовою. На рівні декларації це зберігалося від початку і до кінця: на першому місці стояла лицарська доблесть, а слідом за нею – лицарське братерство, взаємодопомога й рівність. Коли ж козацтво стало провідною верствою, то рівність почала доволі швидко розмиватися. 

У другій половині XVII – XVIII столітті виразно окреслюються декілька рівнів такої умовної рівности. Базовий –  це сотенне козацтво, тобто загал, що є особисто вільним, має право володіти землею і повинен виконувати військову службу. Але навіть у межах цього сотенного козацького товариства виокремлюється певний прошарок старшини, і поволі ця група набуває замкнутих рис, нехай і не прописаних у законі. Власне тому, коли козак отримує якусь старшинську посаду, в універсалі гетьмана обов'язково вказуються заслуги його батька чи діда. Із сучасного погляду це може сприйматися як певний непотизм, свого роду корупційна складова, але для традиційних суспільств це, навпаки, слугує доказом тяглості традиції, тобто ознакою повноцінності суспільства. У такому, притаманному всій тогочасній Європі, напрямі розвивалося й козацтво. І якщо в другій половині XVII століття цього, можливо, дотримувалися не так явно, то у XVIII столітті практично немає випадків, коли якийсь рядовий козак, завдячуючи особистій доблесті, ставав полковником, вже не кажучи про генеральну старшину чи гетьманування. Тобто усталилися певні соціальні страти з таким службовим авансом, що дозволяв претендувати на уряд сотенного рівня чи ставати полковниками.

Полковник і сотник

Л. Д. Це з серії «син сотника стане полковником лише тоді, коли в полковника не буде власних синів»?

В. Г. Так, або не буде власних синів, або він одружиться на доньці полковника, що теж вводило у коло повноправних. На це є дуже яскраві приклади. Наприклад, майбутній гетьман Іван Мазепа отримав можливість долучитися до козацьких верхів правобережного гетьманату, одружившись із вдовою полковника, а одночасно й донькою білоцерківського полковника Половця. 

Невідомий художник. Портрет гетьмана Івана Мазепи в латах з Андріївською стрічкою. 1700 р. 

Іван Мазепа (1639-1709) – український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704-1709). У Північній війні спершу підтримував Московське царство, а 1708 р. уклав союз зі шведським королем Карлом ХІІ. Зазнав поразки у Полтавській битві 1709 р.

Інший випадок: полтавський полковник Павло Герцик замолоду торгував на ринку, але його мати, особа єврейського походження, вийшла заміж за генерального обозного Забілу, і це дало змогу Павлу Герцику не лише увійти до козацького середовища, але й невдовзі стати полковником полтавським. 

Павло Герцик (?-1699) – представник козацької старшини, полтавський полковник часів Гетьманщини, тесть Пилипа Орлика.

Такі ліфти працювали доволі успішно. Втім, це характерна риса для тогочасної Європи і тієї-таки Речі Посполитої: шлюб на багатій вдові із зв'язками автоматично вводив до вищої соціальної групи.

Л. Д. Виходить, шлюб між нерівними соціальними групами дозволявся?

В. Г. Формально, у правовому сенсі, вони були рівними. Та й саме козацьке товариство не було соціально замкнутим. Часто траплялися випадки, що козак одружувався із селянкою, особливо коли йшлося про вільних селян.

Л. Д. Якщо козак одружився на селянці, а вона, припустімо, залежна, то хто з них міняв свій статус?

В. Г. По-перше, кріпосна залежність в Україні з'явилася тоді, коли вже зникла козацька держава – це вже реформи Катерини II, що вводили кріпосне право. А якщо говорити про реалії кінця XVII – початку XVIII століття, то варто пригадати відомий універсал гетьмана Мазепи 1702 року, який вводив дводенну панщину, а радянська історіографія це дуже підкреслювала. Насправді ж в універсалі йшлося про селян, які живуть на землі приватної особи, і про те, що ця особа не має права обтяжувати їх роботами понад два дні в пік сезонних робіт – сівби чи жнив. Жорстокої кріпосної залежності, відомої нам пізніше з часів Російської імперії, в козацькій Україні ще не було. Тому згаданий вище шлюб не розглядався, як серйозна перепона. Врешті, ще діяла традиція добровільних дарувань, коли на свято можна було принести коштовний подарунок і в такий спосіб вирішити проблему.

Л. Д. Одним із явищ козацької демократії в сучасній уяві залишається анархія –  те, що ми знаємо з «Чорної Ради» Пантелеймона Куліша. Чи справді козацька демократія втілювала розгул анархії, а чи існували якісь інші способи «практикування» демократії?

В. Г. Зразу стану на захист Куліша: він не відійшов від історичної правди, такий ексцес в історії козацької України справді відбувся. Багато можна говорити, чому це сталося, адже «чорною радою» називали раду за участю «гультяйства», тобто козаків, не приписаних до полкових реєстрів – свого роду декласованого козацтва. Такі випадки, хоч і рідко, траплялися. 

Чорна рада – козацька рада, у якій, крім старшини, брало участь значне число рядових козаків.  Найвідоміша Чорна рада відбулася 17-18 червня 1663 р. біля Ніжина, на якій повноважним гетьманом було обрано Івана Брюховецького. Якима Сомка та впливового ніжинського полковника Василя Золотаренка, разом з багатьма їхніми сподвижниками було обвинувачено у зраді перед царем і страчено. 

Описана Кулішем чорна рада – це кульмінація, можна сказати, Руїни, доби, коли всі воювали проти всіх. У лівобережному гетьманаті, де було три реальних претенденти на гетьманську булаву, це вилилося в чорну раду, де на підтримку своїх претендентів ішли не лише з рушницями та шаблями, але навіть із гарматами. Але це, повторюсь, був ексцес – виняток із правила. 

Руїна – період історії України другої половини XVII ст., коли відбуваються кровопролитні війни на території України. Найчастіше під Руїною розуміють період від смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657) до початку гетьманства Івана Мазепи (1687).

Амвросій Ждаха. Поштова картка з ілюстрацією до роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада. Хроніка 1663 року».

Що ж до описів, відомих із більш ранньої історії Запорозької Січі, де козаки демонструють свою волю підкиданням шапок чи вигуками, то насправді це були, сказати б, проблеми росту, бо пізніше ради проходили організовано.

Л. Д. Хто брав участь в організованих радах? Хто мав право, або хто був зобов'язаний бути на цих радах?

В. Г. По-перше, щоб рада була легітимною, на ній мали бути присутні представники всіх полків. Це, до речі, одна з причин вибуху громадянської війни в часи Івана Виговського, коли на раду не було запрошено Запорозьку Січ, і запорожці заявили, що рада неповна, а тому вони не визнають гетьмана. А чи буде на раді тисяча козаків, чи тільки представники, це не мало значення. От, наприклад, від Ніжинського полку взяло участь 20 осіб, а від Гадяцького – 50, але всі вони зазвичай мали один голос, представляючи колективну волю своєї громади. 

Зберігся дуже цікавий опис виборів полковника у Переяславі в 1690 році, за часів гетьманства Івана Мазепи. Із цього документу дізнаємося, що коли з'явилася вакансія полковника, то відбулися вибори, причому в два етапи: на першому йшло висунення кандидатур та їх обговорення по сотнях, на другому всі з'їжджалися до полкового центру на визначений термін, і тут на центральному майдані відбулися власне вибори. У цій процедурі по одному голосу мала кожна сотня, по одному міста, і по одному представники полкової старшини. У підсумку полковий осавул ретельно рахував, скільки голосів віддано за того, скільки за того претендента, і це відбувалося в присутності офіційного представника гетьмана, який, власне, й легітимізував вибори. А після цього проголошувався переможець, хоч право остаточного затвердження передавалося гетьману. Утім, траплялися випадки, що гетьман не затверджував, але таке бувало переважно в добу Руїни, і тоді часто-густо бачимо, що той чи той полк воює проти гетьмана, або один полк проти другого, оскільки гетьман призначив полковника, а не затвердив їхнього обранця. Але від часів стабілізації, починаючи десь із 1670-х років і далі, таких випадків практично вже не було ніколи. На рівні сотні траплялося, що одна група виборців підтримувала одного кандидата, а друга – іншого, і до полковника їхало відразу двоє претенденти, і кожен доводив, що правильно обрали саме його. Козацька демократія теж кульгала, причому інколи на обидві ноги. Наприклад, у джерелах натрапляємо на випадки, що той чи той претендент возив барильце горілки і споював козаків, намовляючи віддати голоси за себе й обіцяючи влаштувати рай у сотні, де ніхто не нестиме ніяких повинностей: такі-от чорні технології, чи політтехнології.

Л. Д. У наших уявленнях козацька держава – це такий собі рай української історії, де було закладено все краще, що є сьогодні, а козаки – це «наше все». Чи вони завжди були однаковими впродовж тривалого періоду свого існування?

В. Г. Коли ми говоримо про козацтво, мені б не хотілося переходили на якісь лубочні тони, де козак незмінно і розумний, і шляхетний, і вправний захисник. Будь-яке явище багатогранне, інша справа – це пропорції, скажімо, насильства, чи якихось деструктивних дій, і навпаки – позитивних дій. Козацтво як привабливий об'єкт притягувало до себе людей, і в Україні була дуже поширеною традиція «шукання козацтва», коли інші соціальні групи хотіли стати козаками, бо ті мали низку преференцій, і це сприймалося як певний соціальний ліфт, особливо в часи козацьких повстань. 

Шукання козацтва – одна з форм соціальної боротьби поневолених мас Гетьманщини, які домагалися через державно-адміністративні й судові установи козацьких прав, для чого мусили згідно з царським указом від 16 квітня 1723 року відшукати свій козацький родовід.

Кожне з них починала якась сотня чи тисяча людей, а далі воно обростало десятками тисяч. Богдан Хмельницький у середині XVII століття говорив, що під його знаменами було 150 тисяч чоловік. Зрозуміло, багато хто приєднався, щоб збагатитися. Такою була діалектика тогочасної війни у всій Європі: здобути трофей – це найефективніший для цього спосіб. 

Юліуш Коссак. «Козак зі здобиччю». ХІХ ст.

Разом з тим козацтво розвивалося як соціальний організм, і з часом пропорція пріоритетів кардинально змінювалася. Якщо ми, наприклад, візьмемо часи Руїни, коли один гетьман воював з іншим чи полковник із полковником, то бачимо тотальну деструкцію, до того ж підсилену зовнішніми впливами, коли одного претендента на гетьманство підтримує Москва, іншого Варшава, ще іншого Бахчисарай. Відповідним, звісно, був і рівень насильства. Але мірою того, як ситуація стабілізувалася, козацтво стає статечнішим, ба змінюються навіть прояви його лицарськості. Адже друга половина XVII століття – це часи мілітарної революції в Європі, коли головну коли роль починає грати регулярна армія, а значення козацького війська стрімко падає. Козаки вже не можуть вирішувати результат бою, вони можуть бути тилом, розвідкою, прикриттям, отож занепадає войовничість козацтва. Велика Північна війна переконливо показала, що ні те козацтво, що було на боці Петра I, ні те, що було на боці Карла XII, серйозної ролі не відігравало. 

Натомість козаки ставали дедалі вправнішими господарями, козацькі діти після Могилянської академії їхали вчитися на Захід, до європейських університетів. Тобто мінялося не тільки обличчя, а й однорідність козацтва, хоч серед нього й далі, поруч із власниками хуторів та маєтків, були відчайдушні вояки без копійки за душею. Але загалом, мірою розвитку козацької держави та можливості збагачуватися, козаки перетворилися на таких собі «лінивих рицарів», яким хотілося не так воювати, як господарювати. І якщо в період Великої Північної війни польські хроніки ще змальовують козацьке насильство після вступу на землі Корони, де козаки грабували костели, то православні автори, описуючи останні десятиліття XVII–XVIII століття, таких прикладів не наводять. Це вказує на те, що козаки вже розуміли свою належність до конкретної Церкви і що сталися очевидні зміни, котрі мали як позитивні, так і негативні наслідки для козацького іміджу вправного вояка.

Л. Д. Набуття певної статечності, напевно, супроводжувалося якоюсь стратифікацією. Але ми знаємо про лівобережну козацьку державу і про Запорозьку Січ, які в наших уявленнях постійно між собою протиставляються, причому ідеалом козака є січовик. Запорозька Січ від Байди Вишневецького до Кирила Розумовського теж мінялася?

В. Г. Якщо ми говоримо про Гетьманат, то демократичні засади воєнної демократії збереглися найдовше в південних полках, скажімо, Полтавському, який межував із Запорозькою Січчю. 

Правобережна і Лівобережна Україна в 1660-1680 рр. 

В реаліях XVII–ХVIII століття це була воєнна демократія, тобто стихійність, яка межувала з охлократією, коли справи вирішував натовп, загальна маса. Це була не зовсім анархія, бо відбувалися ради, на яких приймали рішення, інша справа, що владою більшості. Ось така специфічна демократія була більш розвинута саме в тих полках, які межували із Запорозькою Січчю, бо на Січі вияв такої рівності протримався найдовше. 

Отож про серйознішу стратифікацію, і майнову й статусну, можна говорити лише за часів Нової Січі, коли Петро I після підтримки запорожцями Івана Мазепи в 1709 році зруйнував Січ, і кількадесят років Січ перебувала на території, підвладній кримському ханові, а в 30-х роках XVIII століття січовики повернулися на свої землі й заснували так звану Нову Січ, що її остаточно знищила в 1775 році Катерина ІІ. 

Нова Січ (Підпільненська Січ) – адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734-1775 рр. 

Нова Січ. Реконструкція Володимира Ленченка

У Новій Січі вже простежуються тенденції, оприявнені перед тим у Гетьманаті: старшина теж обростає маєтками, формуючи керівну соціальну групу. Вибори відбуваються, кошового отамана обирають, але це стає такою собі колодою карт із певної групи  осіб, які це роблять. Запорозька Січ помалу еволюціонує в бік майнової нерівності, розвиваючи потужну економіку. Існує думка, що, серед іншого, це й підштовхнуло Катерину ІІ ліквідувати Січ, а до того ж, вона втратила оборонне значення після того, як Крим було, по суті, вже підпорядковано Російській імперії. 

Сергій Чайка. «Зруйнування Січі». 2001 р.

Коли старшина почала розорювати степи, сіяти, збирати врожаї, а відтак багатіти, стало видно, як швидко розвивається територія без кріпосного права, лише на економічному примусі, де бідняки працюють на старшину, бо в неї є худоба, реманент і зерно для сівби. Протиставлення двох економічних систем – кріпосництва й вільного підприємництва, які входили в суперечність, власне й  вирішило долю Січі. Друга система виглядала більш ефективною, динамічнішою. 

На гетьманській Україні схожий процес розпочався значно раніше, адже принаймні вже в останні десятиліття XVII століття можна помітити, як братерське, рівноправне козацьке товариство поволі розшаровується на певні соціальні страти: старшину, рядове козацтво та проміжні групи – бунчукове і значкове товариство, причому вони формуються не за заслугами, а за походженням. Наприклад, діти полковників і генеральної старшини формують бунчукове товариство, і з нього відбуваються призначення, чи формально обрання, бо тривалий час процедура виборів ще зберігається. 

Важливо, щоб самі вибори проводилися як видимість волі всього товариства, але обирають людей саме зі згаданої групи. І тому вірилося, що козацтво – це взагалі за все добре проти всього поганого. Коли хлопчикові казали: добре вчись – і будеш козаком, то це мало сенс для міщанина чи селянина, бо таким уявлявся певний соціальний ліфт. Наприклад, міщанські діти, пройшовши в Могилянській академії навіть неповний курс навчання, служили в полкових канцеляріях писарями, а відтак ставали козацькими старшинами нижчого рівня. Починаючи від 1730-1740 роках, коли під впливом імперського центру  зростала бюрократизація державного життя, досвід військових канцеляристів ставав потужним трампліном: вони могли стати сотниками, і якщо не полковниками, то членами полкового уряду. А це вже зовсім інший і соціальний, і економічний аванс: хоч платні за службу вони не отримували, але отримували маєтності, землю.

Л. Д. Дуже дякую за надзвичайно цікаву розмову! І сподіваюсь на нові зустрічі!

В. Г. Дякую! Чекаю на запрошення!