Ювелірні вироби антів

С. А.: Усім привіт, мене звати Стася Аветисян, і це проєкт UCulture, у рамках якого ми розповідаємо про українську культуру, її історію та розвиток, і спілкуємося з фахівцями, дослідниками різних її періодів. Сьогодні наш гість – Ярослав Володарець-Урбанович, археолог, співробітник Інституту археології НАН, який спеціалізується на дослідженні археології давніх слов’ян. Ми вже говорили з Вами про праслов'ян, але я знаю, що ви спеціалізуєтеся на історії побуту антів. Що Ви можете про них розповісти? Хто вони були? Де ареал їхнього замешкання?

 

Я. В-У.: Про антів збереглося багато свідчень писемних джерел, візантійські хроніки згадують їх разом з їхніми, умовно кажучи, братами – склавинами. Саме слово «склавини» – це спроба візантійців вимовити слово «слов’яни». А от анти – це слово іраномовного походження, адже наші предки контактували з сарматами й пізніми скіфами, але з контексту згадок зрозуміло, що анти й склавини – це доволі подібні між собою народи. Із початком археологічних досліджень стало зрозуміліше, яка культура відповідає історичним антам.

 

С. А.: Писемні джерела, про які йдеться, не належали самим антам, а були створені про них?

 

Я. В-У: Так, це візантійці писали про антів і склавинів – здебільшого тих, що мешкали в Подунав'ї або вже вторгалися на терени Балканського півострова, тобто становили загрозу для імперії. Натомість про антів і склавинів на території України згадувалося лише побіжно – про загальні межі поширення і проживання.

 

С. А: А де вони в основному зосереджувалися?

 

Я. В-У: Судячи з описів, анти проживали у лісостеповій частині України – Вінничині, Черкащині, на рубежі Черкащини й Київщини, на Полтавщині й Харківщині. Склавини, натомість, мешкали в Подунав’ї і десь на західних теренах України – у теперішніх Львівській, Чернівецькій і Хмельницькій областях до Житомирської включно. Археологічні дослідження, як і славістику в цілому, було започатковано в середині ХІХ ст., а спершу дослідники використовували писемні джерела, однак помалу ковдру на себе перетягнула археологія, і нині 99,9% інформації про ранньосередньовічних слов’ян ми отримуємо власне з археологічних джерел. Мова про період раннього Середньовіччя, це умовно середина V-VII століття. Анти і склавини фіксуються у писемних джерелах лише з середини VI століття, причому з контексту випливає, що вони жили в Подунав’ї тільки кілька десятиліть. Утім, археологічні дані свідчать, що їхня культура сформувалася десь у середині V століття якраз на території України або в суміжних місцевостях Білорусі та Росії, де зосереджено найраніші пам’ятки. Це означає, що власне звідси носії цієї культури почали свою міграцію на Захід. Якраз на цей період припадає т. зв. Велике розселення слов’ян – завершальна фаза Великого переселення народів, коли Європа отримала слов’янську частку свого населення, а десь на зламі VIІ-VIІІ століть – майже сучасне етнічне забарвлення. 

 

Напрями Великого розселення слов’ян

 

З антами сьогодні ототожнюють Пеньківську археологічну культуру, що збігається з ареалом проживання антів у писемних джерелах, а зі склавинами – Празьку культуру. 

 

Зразки ліпних керамічних посудин Пеньківської (зліва) і Празької (справа) культур

 

Є ще й третя археологічна культура – Колочинська, представлена на територіях Чернігівщини та Сумщини й далі, на лівому березі Дніпра, в Білорусі і Брянській та Курській областях РФ. Невідомо, чиєю вона була етнічно, але археологічні матеріали свідчать, що також слов’янською, дуже близькою до Пеньківської. Ці культури постали десь у середині V століття, демонструючи матеріальний розвиток слов’ян у добу раннього Середньовіччя.

 

Колочинська культура: житло (зліва); зразки ліпних керамічних посудин (справа)

 

С. А: Який зміст вкладається у поняття «культура» і в який спосіб це можна пов’язати з людьми, що їх ми називаємо антами та склавинами?

 

Я. В-У: Мова про археологічну культуру, яку виокремлюють за спільністю пам’яток матеріальної культури, особливо кераміки, житлобудівної традиції, поховального обряду і прикрас. Такі пам'ятки мають бути об’єднані спільною територією і більш-менш співіснувати в часі. Празьку культуру названо за містом Прагою, де її відкрив у другій половині 1930-х років українець Іван Борковський, який проживав у Чехословаччині. Пеньківська культура взяла назву від села Пеньківка в гирлі річки Тясмин, її дослідив київський археолог Дмитро Березовець. Для більшості археологічних культур їхні назви походять від місця знахідки першої пам’ятки, в якій дослідники завважили певну особливість, якесь невідоме доти явище.

 

С. А: Тобто, це певною мірою умовне позначення певної сукупності знахідок, територіально і за часом об’єднане певними ознаками?

 

Я. В-У: Так, ми говоримо про археологічну культуру тоді, коли це підтверджується писемними джерелами й можна перейти до зіставлення. Так, Іван Борковський, зіставивши ареал празьких пам’яток із писемними джерелами й поглянувши за ними, хто в цей час жив на цій території, зрозумів, що йдеться про склавинів. Так само Дмитро Березовець, уклавши каталог пам’яток Пеньківської культури, характерних для Південного Побужжя, середнього Подніпров’я і Дніпровського лівобережжя, теж звірив за писемними джерелами, хто тоді жив на цих теренах, і дійшов висновку, що це анти. Для Колочинської культури це неможливо, бо немає згадок у писемних джерелах. Археологічно ми розуміємо, що це теж якась слов’янська культура, але ким були ці люди етнічно – невідомо, хоч матеріально вони дуже близькі до Пеньківської культури, у них спільна підоснова з антами. Можливо, це було якесь третє угрупування слов’ян, яке не знайшло відображення у писемних джерелах.

 

С. А: Я знаю, що Ви займаєтеся безпосередньо антами і Пеньківською культурою, чому саме ними?

 

Я. В-У: Насправді вибір був доволі ірраціональним. Мене завжди цікавили ранні періоди історії слов’ян, але навіть навчаючись на історичному факультеті, я ще не планував стати археологом. А потім була археологічна практика, і мене дуже захопила археологія як наука. Мій викладач запропонував обирати те, що дужче подобалося – якусь культуру чи епоху. Я перечитав у підручнику про всі культури, і мені чомусь особливо сподобалася Пеньківська культура. Відтоді, зі студентських років, я займаюся здебільшого раннім Середньовіччям, хоч археолог, звісно, має бути універсальним, бо на розкопках можна натрапити на шари попередніх та наступних культурних періодів. Але основне моє наукове зацікавлення – це Пеньківська культура.

 

С. А: Чи в антів існувало ювелірне мистецтво?

 

Я. В-У: На ранніх щаблях Пеньківської та Колочинської культур у них майже немає прикрас, а коли й трапляються, то це зазвичай запозичення з Європи, Візантії чи Подунав’я. Проте з другої половини VI століття з’являється дійсно унікальна традиція, яку ми називаємо «Мартинівські скарби», або старожитності антів. 

 

Хронологія появи та побутування прикрас характерних для скарбів кола Мартинівки

 

Антропоморфні та зооморфні накладки Мартинівського скарбу

 

Срібні деталі поясної гарнітури Мартинівського скарбу

 

Це вказує, що вони, вийшовши на історичну арену, помалу стали розвивати власне ювелірне мистецтво, коли приєднували до себе нове населення та, сказати б, засвоювали нові тенденції моди.

  

С. А: Про який тип спільноти ідеться? Чи це вже було державним утворенням?

 

Я. В-У: Ні, це не було державне утворення, анти й склавини являли собою об’єднання племен. 

 

Графічна реконструкція слов'янського поселення другої половини VІ – першої половини VІІ ст. Дессау-Мозігкау (Німеччина, земля Саксонія-Анхальт).

 

До таких об’єднань могли входити не лише етнічно близькі племена, а й якісь інші, приєднані завоюванням чи внаслідок кліматичних змін. На життя землеробського населення сильно впливав клімат, який на той момент став посушливим. Крім того, могли впливати епідемії – наприклад, т.зв. чума Юстиніана. 

 

Чума Юстиніана – перша пандемія чуми, одна із найбільших пандемій у світовій історії, що розпочалася 541 р. у Східній Римській імперії за часів правління імператора Юстиніана.

Припускають також, що тоді помітно змінився клімат від виверження вулканів, що спричинило вулканічну безсонячну зиму, а відтак, зниження врожаїв. Люди намагалися жити якомога простіше, в невеличких квадратних житлах максимум 3,5 на 3,5 м, бо їх простіше обігріти. У них мало знарядь праці з чорних металів, і зазвичай вони спрацьовані та простенькі. 

 

Але розвиток потроху відбувався, накопичувалися нові знання, запозичені від сусідів, і це спричинило до певного буму в розвитку ремесел, а найяскравішим явищем стало ювелірне мистецтво. Багато типів прикрас було перейнято у сусідів – германців, візантійців, кочовиків, але розвивалися й власні варіації. 

 

Пальчасті фібули слов’янського кола. Форма таких застібок запозичена у германських племен

 

Це все у підсумку сформувало розлогий комплекс на території Пеньківської та Колочинської культур, тобто в Середньому Подніпров’ї, українському Лівобережжі Дніпра і суміжних теренах РФ та Білорусі. Наприклад, з’явилося унікальне вбрання, характерне для кола Мартинівських скарбів. А вбрання – це не просто одяг, а певне позиціювання себе по відношенню до інших, навіть до, здавалось би, близьких людей тієї-таки Пеньківської культури у південному Побужжі, де немає таких прикрас. 

 

Жіноче та чоловіче вбрання за матеріалами Мартинівського скарбу. Реконструкція Олега Приходнюка

 

Ці люди почали виділятися етнографічно, а освоюючи інші ремесла, стали потроху заселяти давні городища, проте споруджували на них невеликі укріплення, тобто йшлося про осілість, про можливість обороняти свою територію. Завдяки контактам із кочовиками стає помітним симбіоз, який свідчить не лише про культурні, а й про якісь воєнно-політичні зв’язки – можливо, рівноправного союзництва, а можливо – підданства. Завдяки цьому комплексу пам’яток ми бачимо, що тут почало формуватися утворення протодержавного типу. Його розвиток мав би по ідеї привести до появи власної держави гадано десь у VIII столітті. 

 

Найяскравішою ознакою збереженого комплексу є прикраси, яких дуже багато, і величезна кількість скарбів. Ці скарби та прикраси різні, вони показують нам вбрання і чоловіків, і жінок, а також універсальні речі, що їх могли вживати і чоловіки, й жінки. Це такий собі QR-код, який демонструє майновий, соціальний і сімейний статус людини. Більш того, чоловічим прикрасам притаманні т.зв. геральдичні пояси, срібні або бронзові, а з писемних джерел відомо, що цю традицію запозичено від кочовиків, де матеріал, з якого зроблено пояс, вказує не статус людини. 

 

Прикраси поясу геральдичного стилю із Вільховчицького скарбу. Форма таких прикраси запозичена у кочовиків

 

Пояси з золота носять тільки хани, зі срібла – командири тисячі воїнів, з бронзи – командири сотень. На підставі срібних чи бронзових поясів слов’ян можна екстраполювати, скільки воїнів підлягало власникові пояса. До того ж, кількість прикрас на поясах буває різною: деякі буквально всіяні ними, а на деяких їх доволі мало. Можливо, що й у середині цих груп діяло якесь додаткове ранжування.

 

С. А.: Серед чоловічих прикрас Ви назвали пояси. Чи чоловіки ще щось носили і чи існували універсальні прикраси – і для чоловіків, і для жінок?

 

Я. В-У: Такими універсальними прикрасами були фібули – застібки до плаща, їх носили і жінки, і чоловіки. На жаль, слов’яни своїх покійників у цей період спалювали, тому прямої інформації про вигляд плаща немає, його можна реконструювати лише за опосередкованими джерелами. 

 

Різного роду фібули у слов’ян раннього середньовіччя

 

Універсальною прикрасою були й браслети – як чоловічі, так і жіночі. 

 

Слов’янські браслети раннього середньовіччя

 

А от суто жіноча прикраса – це очілля, тобто металева стрічка, яку носили на голові, мабуть, щоб притиснути платок або хустку. Відомо також, що жінки носили зазвичай по дві фібули, між якими розташовувалося намисто. Воно складалося із залізного ланцюжка чи якихось мотузочок, на які чіпляли різні підвіски-дзвіночки з бронзи та срібла, які під час руху бряжчали. Частину таких прикрас використовували і в заплетеному волоссі, де вони теж бряжчали. Самі ж намистини бували або скляними, або бурштиновими, причому бурштин обробляли місцеві майстри.

 

Нагрудний ланцюжок, бронзові підвіски та дзвіночок, скляні та бурштинові намистини

 

Універсальними серед жінок були браслети, а от перснів серед знахідок мало, та й ті імпортні. 

 

Слов’янські прикраси: фібула та браслети. Перстень кримського походження

 

Збереглося також багато формочок, розміром менших за сантиметр, для відливки маленьких нашивних прикрас.

 

Формочки та відливки

 

С. А: Як виглядала нашивна прикраса? Це типу брошки?

 

Я. В-У: Це малесенькі колечка-намистинки, напевно зі свинцево-олов’янистих сплавів, із петельками або отворами для того, щоб їх нашивати для оздоблення одягу. Судячи з усього, первісно вони були срібними, бо й одяг додатково посріблювався. Утім, переважну більшість прикрас зроблено з яскравої жовтої бронзи як імітацію золота, щоб завдяки цьому прикраси дужче виділялися.

 

С. А: Чи прикраси носили лише найбагатші люди,чи це було більш-менш масовим явищем, залежним від якості й вартості?

 

Я. В-У: Оскільки знахідок дуже багато, причому майже на кожній пам’ятці, то їх, мабуть, уживали всі. Інша справа, скільки прикрас було в однієї людини, бо іноді в скарбах натрапляємо на поодинокі речі, а іноді на величезну кількість прикрас. До того ж, наприклад у Мартинівському скарбі, є візантійський срібний посуд, що підтверджує якісь контакти або з Візантією, або з якимись посередниками, через кого отримували срібний посуд. В іншому комплексі є срібне блюдо, але порізане – мабуть, для переплавки й наступного виготовлення прикрас.

 

Візантійський посуд із Мартинівського скарбу

 

С. А: Чи прикраси розрізнялися за якістю або за вправністю ювелірної роботи?

 

Я. В-У: Звісно, прикраси були різними. Так, вважають, що фібули з Мартинівського скарбу робив візантійський майстер, бо їх виготовлено високотехнологічно, більш того – на них зображено голови павичів, яких слов’яни не могли бачити, живучи так далеко від ареалу їх побутування. Можливо, візантійський майстер зробив цю прикрасу на замовлення, зімітувавши цих птахів, а далі слов’янські майстри стали копіювати, не розуміючи, що зображено, й гадаючи, що пір’я на голові – це морда, а дзьоб це вухо, і в такий спосіб воно перетворилося на коня. 

 

Фібули із зображеннями голів павичів та фібули із зображеннями голів коней

 

Що ж до чоловічків і тваринок із Мартинівського скарбу, то вони характерні не лише для слов’ян. Хай голови цих чоловічків доволі дивні, але в принципі бачимо деталізацію – розшивку орнаменту на одязі, манжети, взуття. Видно, що це робота досить вправного майстра, в яку він вкладав і свою душу, і свою майстерність. Звісно, збереглися й інші прикраси, прості у виготовленні, їх міг робити ремісник нижчої кваліфікації без спеціальних засобів виробництва за штампами.  Іноді те й друге поєднано в одному скарбі, тобто майстер міг робити й високотехнологічні речі, і щось простеньке.

 

Антропоморфні та зооморфні накладки із Мартинівського скарбу

 

С. А: Тобто, можна ствердити, що існували фахові ювеліри, що була така спеціалізація?

 

Я. В-У: Так, серед скарбів є частина, представлена т.зв. скарбами ювелірів, бо там багато сировини – ламаних речей, тобто лому, призначеного для переплавки. У скарбах ювелірів є й інструменти, серед іншого деревообробні, адже шаблони для прикрас вони робили з дерева. Є також, сказати б, напівфабрикати - недороблені речі. Загалом же скарбів ювелірів порівняно з основною масою скарбів небагато, але зрозуміло, що скарб ювеліра – це коли хтось, маючи багато речей, сховав їх, а в кого їх було менше, той або загубив їх, або роздав. Важко встановити, скільки ремісників було, але те, що вони були, сумніву не викликає. 

 

До того ж, на поселеннях трапляються металеві шаблони для виготовлення речей, багато кам’яних ливарних формочок, багато тиглів та ллячок – керамічних посудин для бронзоливарництва. 

 

Ллячка і тигель

 

Це доводить, що ювелірне виробництво було досить поширеним, хоч і різної якості та різного рівня складнощів. Ба, для VII століття є дві пам’ятки, де проживали ремісники, бо там сконцентровано багато ремісничого реманенту. Одна з них знаходиться в ареалі Празької культури – це городище Зимно в басейні західного Бугу, і друга – це Пастирське городище у Середньому Подніпров’ї, на межі сучасних Черкаської і Кіровоградської областей. Обидва городища були анклавами, де перебували якісь вожді та дружинники, бо збереглося дуже багато зброї, і, мабуть, жила обслуга з ремісників.

 

С. А: Описуючи способи виготовлення праслов'янських прикрас, Ви говорили, що вони були доволі простими. Чи змінилися технології у ранньому Середньовіччі?

 

Я. В-У: Технології не надто змінилися, однак найяскравіші вироби стали виготовляти двома способами. Один з них – це використання металевих шаблонів, що їх відтискали у глиняних формочках. Такі шаблони зі зворотного боку зазвичай не мають слідів кріплення до шкіри або до тканини, тобто це треба було додатково напаювати. Шаблони трохи товщі за вироби, бо глина давала усадку, тобто шаблон відтискали у глиняній формочці, яка, сохнучи, зменшувалася, і в підсумку шаблон ставав за розміром таким, як треба. 

 

Металеві шаблони для виготовлення прикрас

 

З експериментальних і трасологічних досліджень ми знаємо, що існував ще один спосіб виготовлення речей. Трасологія передбачає вивчення речей за їх використанням, тобто за слідами на речі, що їх видно під мікроскопом. Стосовно прикрас, то під мікроскопом бачимо, що саме могли допаяти до виготовленого у формочці, і в такий спосіб реконструювати спосіб виготовлення.

 

Археологічна трасологія – метод пізнання діяльності людини в минулому через вивчення її слідів: на стародавніх інструментах з каменю, кістки, металу і/або інших матеріалів, а також сліди застосування цих знарядь – сліди обробки.

Так ось, другий спосіб виготовлення був таким: на дерев’яній дощечці вирізали загальний контур виробу, далі наплавляли віск і по ньому наносили орнамент, а потім це двічі відтискали у формочці. Позаяк уже на другий раз віск починав псуватися, бо туди затікала глина, його зчищали, наплавляли заново і робили новий орнамент. Формочки, складені з двох частин – лицьової і зворотньої, висушували, і так само заливали метал, отримуючи напівфабрикат, а коли між частинами формочки затікав метал, то в такої речі міг з’явитися додатковий контур. Потім ці контури зчищали за допомоги точильних брусків, і вже тоді додавали систему кріплення – чи напаювали, чи для фібул робили додаткові металеві голки з пружинами. Збереглися й маленькі нашивні прикраси, виготовлені в кам’яних ливарних формочках, таких дуже багато. Там фактично все відбувалося так само, тільки формочка була не глиняною, а кам’яною.

 

Процес виготовлення прикраси за допомогою ллячки та формочки. Реконструкція Іона Винокура та Павла Корнієнка (зліва). Майстер-ювелір за роботою. Реконструкція Іона Винокура та Павла Корнієнка (справа).

 

С. А: Що, крім металів, анти використовували, у своїх прикрасах? Чи вживали для цього бурштин і скло?

 

Я. В-У: Самі прикраси додатково нічим не орнаментувалися, тобто це були винятково бронзові або срібні речі. Іноді, але зберігся лише один такий випадок, запозичений із традиції кочовиків, робилися виїмки для інкрустації каменем. Ювелірні вироби зазвичай зберігали, їх дійшло до нас багато, і вони концентруються у скарбах. 

 

Різного роду слов’янські прикраси виготовлені із дроту (зліва) та пластини із нанесеним орнаментом (справа)

 

Є емалі, є старожитності антів, коли спостерігався справжній ювелірний бум, вибух кількості та якості. Це вказує на  певні культурні зв'язки з кочовиками, германцями, балтами, фіно-уграми, від яких щось запозичувалося. Відповідно, через ці контакти ми бачимо пізніше переселення слов’ян в ареали балтів і фіно-угрів. 

 

Певний симбіоз творився і з кочовиками – чи як союзниками, чи як очільниками підданих. При цьому пам’ятки кочовиків концентруються в зоні Пеньківської культури, а це означає, що вони проживали на одній території. Потім, на жаль, ця традиція припинилася: як вважають, через хозарів. Хозари з’явилися тут у другій половині VII століття; їх тягнуло до Візантії, вони намагалися пробитись у Подунав’я та на Балкани. Цього зробити не вдалося, бо на Балканах була, як ми це називаємо, «пробка народів»: купа слов’ян, авари, болгари. Хозари туди просто не зуміли втиснутися, але, мабуть, намагаючись забезпечити собі мирний тил, навели переполоху серед антів і склавинів. Так, у VII столітті загинуло городище Зимне, а в ареалах Пеньківської і Колочинської культур з’явилися згадані скарби, що їх могли ховати через військову небезпеку. У другій половині VII століття взагалі вся лісостепова частина, від західного Бугу до Волги, досить сильно постраждала, тобто хозари поводили себе дуже агресивно. Не зумівши пробитися до Візантії, вони повели наступ на імперію Сасанидів, теперішній Ірак та Іран, пробуючи дійти туди через Північне Причорномор’я і Кавказ, але зіткнулися з арабами, котрі якраз на початку VIII століття, добивши Сасанидів, вийшли на Кавказ. У ході низки хозарсько-арабських війн хозари програють і повертаються на терени України, де в басейні Сіверського Дінця й Дону та в Криму формують Хозарський каганат. Мабуть, якраз у цей період, пов’язаний із поверненням хозарів, було заховано пізніші скарби. Як бачимо, слов’яни впродовж другої половини VII – першої половини VIII ст. потрапили під удар двічі, що, очевидно, й призупинило державотворчий процес на українській території.

 

С. А: Ювелірні вироби мали тільки естетичну функцію, чи ще й захищали від злих духів або чогось такого?

 

Я. В-У: Звісно, для давніх людей ювелірна прикраса – це не лише естетика, а й захист від злих духів. Є припущення, що первісна людина ніколи не носитиме прикрас іншої культури, навіть сусідніх племен, бо це чужі релігійні вірування. Адже кожна прикраса – це певний оберіг: чи то фібула, чи бурштинова намистина, чи то ікло звіра (у слов’ян були й такі прикраси). Однак реконструювати, що саме думала людина, носячи ту чи ту річ, звісно неможливо, хоч спроби реконструкцій і були. Наприклад, на нижній частині деяких пальчастих фібул є зображення голів, і дехто вважає, що це якісь змії. Але, на жаль, про релігійні вірування слов’ян лише вперше, аж на початку другої половини VI століття, згадує Прокопій Кесарійський, і його інформація настільки коротка, що не дає можливості для реконструкції релігійних уявлень слов’ян.

 

Пальчасті фібули із зооморфними голівками внизу

 

Прокопій Кесарійський: «Анти та склавини вірять в єдиного бога, що є творцем блискавки та володарем над усім. Шанують вони і річки, і німф, та приносять жертви також і всім їм разом, та при цих жертвах здійснюють ворожіння» [Proc. Caes. bell., IV, 23, 24]

С. А: Наскільки я розумію, скарби з ювелірними прикрасами оповідають про багато вимірів життя та історії своїх носіїв. Що можна виснувати з різноманіття прикрас про соціальну розшарованість антів?

 

Я. В-У: Чітко реконструювати соціальні відмінності неможливо, але принаймні зрозуміло, що згадані пояси – це військова ранговість, командування певним загоном. Так само зрозуміло, що прикраси мали засвідчувати певний соціальний статус людини, але ми не можемо цього реконструювати, бо для цього нам потрібний був би носій даної культури. Костюм був дуже варіабельним, і на ньому прикраси поєднувалися по-різному. З іншого боку, типово слов’янські прикраси вживалися і серед фіно-угрів; є їх виплески в середньому Дону та в гірському Криму – у т. зв. державі Дорі, симбіозі готів та аланів: там у VII столітті фіксуються поховання із слов’янськими жіночими прикрасами, тобто там мешкали якісь слов’янські жінки. Дехто пробує це пояснити тим, що, мовляв, вони були наложницями, але в цих похованнях іноді буває стільки вбрання, що вочевидь ішлося не про рабиню, а про повноправну жінку. З такими самими прикрасами збереглося дуже багато дитячих поховань, тобто в цих жінок були діти, включені в систему спільноти. Такі самі прикраси трапляються і в слов’янському середовищі на заході, що вказує на внутрішньослов’янські міграційні процеси. До того ж прикраса – це досить надійне джерело датування в археології, тому ми чітко розуміємо ці процеси: перший прихід хозар і появу згаданих скарбів, а також повернення хозар, що збігається з появою другої групи скарбів. Це допомагає нам реконструювати воєнно-політичні події, не відображені в писемних джерелах.

 

С. А: Коли археологи знаходять ювелірні вироби, де вони після цього зберігаються?

 

Я. В-У: Усі знахідки передаються до музейних фондів або в фонди нашого Інституту археології. Експозиційні площі музеїв не в змозі показати все, але окремі знахідки та скарби в музеях, серед іншого й київських, представлено, зокрема в Національному музеї історії України та його філії на території Лаври. Там експонується Мартинівський скарб (до речі, переважна більшість цього скарбу потрапила до київських установ, хоч частину експонують у Британському музеї). Окремі знахідки виставлено в музеях Харкова, зокрема Харківському історичному музеї ім. Сумцова та чудовому, рекомендую всім сходити, як будете у Харкові, музеї археології Харківського національного університету ім. Каразіна. Є вони й у Черкаському обласному музеї та в музеї археології середнього Подніпров’я у Черкасах, тобто в принципі майже в кожному музеї окремі знахідки та скарби експонуються, як для прикладу – в Сумах. Була ідея виставити скарби цього кола в Полтавському та Херсонському краєзнавчих музеях; не знаю, чи її було реалізовано, чи ні, але принаймні окремі знахідки там експонувалися.

 

С. А: Дякую за надзвичайно цікаву розмову!