Гоголь в українській культурі
Л. Д. Доброго дня, я – Лариса Довга, і це UCulture – проєкт, у якому ми пишемо, розповідаємо та розпитуємо експертів про різні аспекти української культури. Сьогодні гостем нашого проєкту є Михайло Назаренко – кандидат філологічних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, і з ним ми будемо говорити про творчість Миколи Гоголя.
М. Н. Я літературознавець, займаюся переважно українською літературою ХІХ століття, а також англомовними літературами й російською літературою, жанрами фантастичної та історичної прози. Як дослідник історії української літератури ХІХ століття, я уклав зібрання фольклорних переказів про Тараса Шевченка й двотомну антологію української літератури ХІХ століття "Крім Кобзаря". Звісно, що в ній є Гоголь, адже він також належить українській літературі.
Микола Гоголь (1809-1852) – український і російський прозаїк, драматург, публіцист.
Л. Д. У мене це не викликає сумніву, але все ж сьогодні точиться багато дискусій навколо постаті й творчості Гоголя. Чи був він українським письменником? Що дозволяє сприймати його в контексті нашого культурного простору?
М. Н. Коли Гоголь писав свої українські повісті (а це 30-ті роки ХІХ століття), ще не існувало жорсткого поділу за мовною ознакою: якщо ти пишеш українською мовою, то ти український письменник, якщо російською – то російський. Фактично тоді, і навіть пізніше, та частина української літератури, що творилася в Російській імперії, була по суті білінґвальною, тобто один і той самий автор міг писати як російською, так і українською, а читачі, критики та колеги сприймали його як письменника українського (малоруського) за умови, що він писав про Україну не як мандрівник (таких теж вистачало), який проїхав Україною і щось там побачив, а зображав це із середини. Лише поступово, навіть не в Шевченкові часи, а трохи пізніше, стало рубом питання: "Якщо ти український письменник, то чому пишеш російською?".
Уперше це питання виникло ще в середині 1830-х років, коли таку межу окреслив критик Андрій Стороженко, але основним критерієм приналежності письменника воно стало значно пізніше.
Андрій Стороженко (1791–1858) – військовий і адміністративний діяч, історик і критик (псевдонім "Андрій Царинний").
А Гоголь належав до українського контексту першої половини ХІХ століття, бо розповідав про українську історію, український фольклор та українську сучасність, звісно, не лише українцям, а й усім імперським читачам. Українська література того часу (і україномовна, як Котляревський, і двомовна, як Квітка-Основ'яненко, і російськомовна, як Гоголь) адресувалася імперському читачеві як цікава екзотика. Приміром, ось так у Великій Британії шотландець Вальтер Скотт писав про шотландську історію англійською мовою, а Гоголь російською про українську, бо він українець, тобто знає, про що говорить. Це перша частина відповіді, чому Гоголь "наш", адже тоді таку літературу, поза сумнівом, вважали українським сеґментом "общерусской", загальноімперської літератури, яку можна писати і по-російськи, і по-українськи.
По-друге, Гоголь був дуже сильно занурений в український культурний контекст. Це не означає, що він блискуче знав українську історію чи український фольклор, бо вже за кілька десятиліть критики скажуть, що, наприклад, у "Сорочинському ярмарку" все не так: помилки на кожній сторінці старанно перерахував Пантелеймон Куліш.
Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український поет, прозаїк, перекладач, фольклорист, публіцист, історик, видавець.
Деякі з них були свідомими, тобто Гоголь потребував цього для сюжету, а деякі, мабуть, справді спричиняло незнання, адже Гоголь не був фаховим істориком чи фольклористом. Йому йшлося про інше: вся система його образів, сюжети, барокове сприйняття світу як лабіринту, з якого треба знайти вихід – це все було дуже українським. Навіть коли Гоголь малював обкладинку "Мертвих душ", де вже точно зображалося великоруське, а не українське життя, він все одно наслідував традиції українського Бароко. Гоголь – це продовження того, що було започатковане в Україні впродовж XVI – XVII століть, а насправді триває до сьогодні. Адже багато письменників, авторів так званої химерної прози 70-80-х років XX століття, наприклад, той-таки Валерій Шевчук, декларували, що відштовхуються від Гоголя, і то байдуже, що він частина імперської культури, а ми оповідаємо про своє: відштовхуючись, вони вступали з ним у діалог як із тим, хто вийшов з традиції української культури і був постійно в ній присутній упродовж двох останніх століть.
Химерна проза – український варіант магічного реалізму, що розвинувся у 1970–1980-ті рр.
Валерій Шевчук (нар. 1939) – український прозаїк, перекладач, літературознавець.
Л. Д. Тобто, навіть постійно запитуючи себе, чи є Гоголь українським письменником, чи ні, ми визнаємо його присутність бодай на рівні дзеркала, дивлячись у яке кажемо: "Ой, які ми в цьому дзеркалі гарні", або: "Ой, ні, нам треба щось міняти", а тимчасом дзеркало все одно працює.
М. Н. Контрприкладом, який показує, що працює не завжди, є Пушкін: він писав, зокрема, й про Україну, але ми не вважаємо його українським письменником. З другого боку, Нестор Кукольник, який разом із Гоголем вчився у Ніжині, став російським письменником, і ні в кого не виникає питання, чи можна його назвати українським, бо контексти його творчости інші.
Нестор Кукольник (1809–1868) – російський поет, драматург, прозаїк українського походження, однокласник М. Гоголя.
Л. Д. Разом з тим, ми часто чуємо, що Гоголь свідомо, принципово не ідентифікував себе з українським письменством. Чи це дійсно так? Як це впливає на можливість включати Гоголя в контекст української культури?
М. Н. Звідси насправді випливають три питання, які я спробую пояснити. Самоідентифікація письменника безумовно важлива, і коли якийсь сучасний український письменник (російськомовний, польськомовний чи німецькомовний) вважає себе частиною відповідної літератури та відповідної культури, це треба враховувати. Ну, не хоче людина бути українським письменником – то й нехай. Але друге питання – до якої традиції він насправді належить, адже можна навести багато прикладів, коли автор, заперечуючи свою приналежність до певної традиції, в дійсності є її частиною. Скажімо, багато ірландських письменників писали, що ненавидять Ірландію (пригадаймо слова Джойсівського героя про те, що Ірландія – це свиня, яка їсть своїх поросят).
Джеймс Джойс (1882–1941) – ірландський англомовний письменник-модерніст.
Але Джойс від цього не перестає бути частиною ірландської культури. І так само з Гоголем: попри те, що він сам це заперечував, ми все одно бачимо, що він насправді вийшов з української традиції, звісно, додавши до неї багато чого із західноєвропейських та російської традицій. Як він сам себе сприймав? Пишучи на українську тематику, він, очевидно, вважав себе малоросом, який живе у Петербурзі. При цьому у нього, як і в багатьох українських письменників і не письменників, фактично була подвійна ідентичність: з рдного боку, він вважав себе "русским" у сенсі приналежності до імперії, а з другого боку, зберігала силу локальна, малоросійська ідентичність.
Зберігся один лист Гоголя до матері, який майже не привертав уваги дослідників, де він постійно протиставляє значення слів "наш" і "в нас": от у нас тут, в Петербурзі, холодно і дощ, а у нас на Полтавщині вже тепло, і так далі. Це маркує точку, з якої він сприймає світ, у якому живе. Коли ближче до останніх років життя його запитувала Смірнова-Россет: "Так всё-таки, какая у вас душа – хохлацкая или русская?", він сказав, що йому самому важко на це відповісти.
Алєксандра Смірнова-Россет (1809–1882) – фрейліна російського імператорського двору, мемуаристка.
А це говорить про те, що десь наприкінці 1840-их, уже після "Ревізора" й "Мертвих душ", почалося роздвоєння його ідентичності, тобто виникла потреба вирішити: так все таки хто він – українець чи "русский". Я не прихильник тези про роздвоєність Гоголя, тобто чи він, як писав Маланюк, "Гоголь" чи "Ґоґоль", що нібито стало причиною його душевної хвороби. Для нього це не становило проблеми, адже він вважав, що Україна вже цілком інтегрувалася в загальноімперський контекст. Оце-от "я сам не знаю, яка в мене душа" для нього просто означало, що подвійна ідентичність можлива, ба необхідна.
Євген Маланюк (1897–1968) – український поет і публіцист-емігрант. Автор статті "Гоголь – Ґоґоль" (1935).
Якщо вірити спогадам філософа Миколи Данилевського, Гоголь знав і читав Шевченка, і поезія Шевченка йому не сподобалась, бо, як передає Данилевський, в ній "дегтю много"», тобто вона надто близька до низького, некрасивого життя.
Григорій Данилевський (1829–1890) – російськомовний прозаїк, публіцист, історик українського походження.
До того ж, коли вірити цим спогадам, Гоголь не розумів, чому Шевченко пише українською, тоді як і українська культура, і українська мова вже відійшли в минуле. Адже й справді, повісті Гоголя фіксують те, до вже відійшло: і "Вій", і "Тарас Бульба" – це про минуле, від якого залишились тільки оці жахливі "Іван Іванович та Іван Нікіфорович", і більше в Україні не буде нічого українського. Це похмура візія, в світлі якої Шевченкові спроби воскресити Україну здавалися Гоголю чимось незрозумілим. Він їх порівнював (за спогадами того-таки Данилевського) з тим, коли б у Франції хтось став писати провансальським чи бретонським діалектом, тобто зі спробами, позбавленими сенсу. Українська мова не перетворилася на екзотичний діалект, але показово, що від першого видання "Кобзаря" й далі Шевченкові ставили питання: нащо він пише українською? І Гоголь цього справді не розумів. Можна подумати, ніби власне це відчужує Гоголя від української традиції, хоч насправді йшлося про драму всього покоління, до якого він належав. Серед іншого, й тих діячів, що писали українською і працювали на українському полі, як-от: поет і фольклорист Амвросій Метлинський чи харківський поет Левко Боровиковський: вони вважали, що на них закінчується все українське, що далі не буде ні мови, ні культури.Так само не бачив майбутнього й Гоголь, натомість наступне покоління, сучасники Шевченка, і бачили, й працювали для майбутнього.
Амвросій Метлинський (1814–1870) – український поет, перекладач, етнограф, видавець (псевдонім "Амвросій Могила").
Левко Боровиковський (1808–1889) – український поет і перекладач.
Л. Д. Власне, через це дослідники часто протиставляють Гоголя і Шевченка: Шевченко думав про майбутнє і тому став українським пророком, а Гоголь сприймав Україну як музейний артефакт. Україна в його творчості дійсно специфічна – не така, як у Шевченка. Які б твори Гоголя ви назвали ключовими – такими, що їх було написано в контексті українського культурного простору?
М. Н. Давайте поки що залишимо осторонь його головні українські книжки, тобто "Диканьку" й "Миргород". Гоголь ще до "Диканьки" пробував писати історичний роман на українську тематику, кілька розділів з якого надрукував. І навіть уже пишучи "Мертві душі", він створив драму з української історії, але коли читав її Васілію Жуковському, той заснув, і Гоголь відразу спалив текст, не збереглося навіть чернеток. Відомо також, що він хотів написати історію України, ба написав кілька фрагментів, серед них – цікаві роздуми Івана Мазепи, де письменник реконструює, що спонукало Мазепу виступити проти Петра Ⅰ. Це дуже пов’язане з контекстом того, що робили тогочасні історики й фольклористи – від автора "Истории Малой России" Дмитра Бантиш-Каменського до Ізмаїла Срезневського, видавця збірника "Запорожская старина".
Дмитро Бантиш-Каменський (1788–1850) – автор "Історії Малої Росії" в 4 томах.
Ізмаїл Срезневський (1812–1880) – український і російський філолог-славіст, фольклорист.
Якщо ми порівняємо "Диканьку" та "Миргород", то в "Диканьці" знайдемо, звісно, більше "не музейного", адже там Гоголь не так опукло, як пізніше, вибудовує межу між "колись" і "тепер".
Тоді минуле у Гоголя романтичніше, більш фантастичне, але чіткої межі немає: таке минуле існувало тоді й існує зараз. Тобто ми розуміємо, що червона свитка в "Сорочинському ярмарку" – це містифікація героїв, а може й ні, може, вона справді існує. Так само як і русалки в "Травневій ночі". Оця-от складна єдність минулого та сучасного, мабуть, найяскравіше оприявнюється в "Страшній помсті", де перед нами фактично постають три часові плани: XVII століття (насправді кінець XVI-го), коли відбуваються основні події – це дуже далеке минуле, в якому Петро зрадив Івана, і останній розділ чи то в сучасності, чи то взагалі поза часом, коли співець на ярмарку розповідає цю історію. Минуле, яке містичним чином продовжується тепер, а зрештою виходить за межі часу взагалі. Тобто оця містична Україна для Гоголя існує понад історичними реаліями – сказати б, вона просто такою є, це її сутність. І власне цю сутність Гоголь зображує у більшості повістей, крім "Ночі проти Різдва", бо там якраз ідеться про те, як стара Україна закінчилася. Запоріжжя ліквідовано: нагадаю, що козаки їдуть до цариці в Петербурґ просити зберегти Січ (до речі, в чернетці гостріше: коли Катерина питає запорожців, як їм тут живеться, вони відповідають: все, мамо, добре дають їсти й пити, а в чернетці було: ну, голови не велиш рубити, мамо, то й добре). Але це все залишилося в минулому, а зараз та Україна, в якій живуть Вакула й Оксана, вже повністю (і це прямо виражено в тексті) інтегрована в імперію. Разом із тим те, що стоїть за українським життям, оця гоголівська містика, постійна присутність зла у світі, не залежить від імперії.
Це насправді хвилювало Гоголя все життя, просто в пізніших творах, у "Петербурзьких повістях", воно стає очевиднішим. Чому зло постійно присутнє у світі, що з ним можна зробити? Колись один із друзів Гоголя написав йому, що зустрів селянина, який казав: мовляв, ну й дурний же чорт, сидить у ямі й думає, що ми самі до нього прийдемо. А Гоголь сказав, що це ж, мабуть, був українець, бо він ставиться до нечистої сили, до зла, як до чогось, кажучи філософською мовою, не субстанційного – такого, що не має власної сутності, такого, що є лише відсутністю добра, й тому воно смішне, тому воно насправді не має над нами влади. Це гоголівське зауваження дуже пов'язане з українською фольклорною традицією, а та, своєю чергою, перегукується із середньовічною західною, де це теж, як показали культурологи, присутнє. Водночас Гоголю притаманна й друга – скажімо, менш оптимістична, – візія. Не випадково "Диканьку" завершує оповідь про зачароване місце, на якому нечиста сила коли вже захоче обморочити людину, то обморочить. Не випадково й те, що в "Ночі проти Різдва" хрест виявляється дієвішим, аніж сміх. Чорт, звісно, смішний, але сміх не завжди перемагає зло, хоч і намагається його перемогти – це корисне знаряддя, але не достатнє. Адже зло присутнє у світі постійно, і боротися з ним можна лише за допомоги молитви та хреста. І якщо вже обговорювати трагедію Гоголя, то вона якраз полягала в тому, що він пробував відмовитися від сміху, від українського фольклорного струменя, який допомагав оживити те, що вмерло, і зосередився лише на побожній серйозності. Це протирічило його психології, суперечило складові таланту, і насправді стало відходом від української традиції.
Л. Д. А гоголівські "сльози світу цього", вони в яку традицію вписуються? Чи це вже є в "Диканьці" та "Миргороді", чи з'являється пізніше?
М. Н. Якраз дуже бароково вписуються, адже Бароко і сміється, і плаче, граючи на цих протилежностях. Уже перша повість "Диканьки" закінчується не заручинами й весіллям, а таким собі "Dance Macabre", коли витанцьовують лише якісь старі, тобто танцює сама смерть, і це означає, що все радісне та веселе рано чи пізно закінчиться, а старість і смерть лишаться.
Якоб фон Віль. "Танок смерті", злам XVI-XVII ст.
Танок смерті (фр. Danse macabre) – поширений мотив у західноєвропейській культурі, спочатку в літературі, згодом у живописі, музиці й театрі у XIV-XX ст.
Гоголь свідомо і, повторю, цілком по-бароковому працює з цим контрастом і в "Сорочинському ярмарку", органічно поєднуючи смішне і жахливе, трагічне і комічне. Те саме бачимо і в композиції "Миргороду", де поєднано такі повісті, як ліричні "Старосвітські поміщики", епічний "Тарас Бульба", жахливий "Вій", сатиричні "Іван Іванович та Іван Никифорович". Це все якраз дуже українське: смійся, але не забувай про плач; плач, але не забувай про сміх, бо те й друге у житті людини існує поряд. Ранній Гоголь в цьому сенсі досить гармонійний: він поєднує одне з другим, зокрема ймовірно й тому, що це було в тій культурі, в якій він виріс.
Л. Д. Оця карнавальність та спроба олюднити світ зла – чи це пов'язано тільки з, умовно кажучи, українською частиною творчості Гоголя, чи присутнє у його творчості як наскрізна ідея?
М. Н. Безумовно, це наскрізно присутнє в його творчості, а проблемою для нього було лише питання: "Що з цим злом робити?". Нині загальноприйнятою є гіпотеза, що "Мертві душі" мали бути написані в трьох томах, вибудовуючись за моделлю Данте: пекло – чистилище – рай. Гоголь спершу хотів зобразити жалюгідний світ у першому томі (пекло), потім показати складніших людей у чистилищі, а врешті привести героя чи героїв до духовної трансформації у фіналі (рай). Відчуття постійної присутності зла у світі можна гадано пов'язати з гностичними традиціями, які прийшли з Візантії, з Балкан ще принаймні в києво-руські часи й були присутні в українському фольклорі. Якщо вірити згаданому вище Данилевському, Гоголь згадував історію сотворіння світу Богом і Дияволом, тобто сприймав зло як присутнє у світі вже в момент його творіння.
Гностицизм – низка релігійних і філософських систем, що виникли в перші століття християнства. Чимало гностиків вважали, що наш світ від початку його створення обтяжений злом.
На мою думку, чим далі, тим більше у Гоголя посилювалося відчуття того, що "мир во зле лежит", що світ живе у постійній боротьбі зі злом. Він сподівався, що завершить другий том "Мертвих душ" якраз тоді, коли Василь Жуковський перекладе "Одіссею", а художник Олександр Іванов допише "Явление Христа народу".
Алєксандр Іванов. "Явлення Христа народу", 1837-1857 рр.
Алєксандр Іванов (1806–1858) – російський художник, автор картини "Явлення Христа народу" (1837–1857), на якій зобразив, зокрема, і свого товариша – М. Гоголя.
М.Гоголь на картині А.Іванова "Явлення Христа народу", 1837-1857 рр.
Поема Гомера, проза Гоголя і картина, яка зображує з'яву Христа, мали поєднатися і справити вплив на російського читача та глядача, а в перспективі й на світ (Гоголю був притаманний російський слов’янофільський месіанізм). Адже людину можна змінити, змінивши її свідомість. Гоголь не вірив у благодійність соціальних реформ; на його думку, людина має змінитися духовно, а тоді зміниться й суспільство. Власну місію він вбачив у боротьбі зі злом – не злом в окремому міста, а злом у всій імперії, як у "Ревізорі". Боротьба зі злом точиться в душі кожної людини, і допомогу в цьому має надати весь арсенал – від гумору й сатири до молитви та ідеальної естетики, адже все це поєднується в душі самого творця. Як алхіміки вірили, що можуть перетворити неблагородні метали на золото, якщо здійснять цю трансмутацію у власній душі, так і Гоголь вважав, що зможе створити ідеальний текст, який самою своєю силою діятиме на читача тоді, коли він створить "алхімічне золото" у власній душі. Одна з причин того, що він спалив другий том "Мертвих душ", одна з причин його смерті – це переконання, що він недостатньо досконалий для тієї місії, яку на нього поклав Господь.
Л. Д. Тобто, трансформація не відбулася. Чи це криза свідомості письменника, чи криза філософії Романтизму, який себе вичерпав?
М. Н. Безумовно, у Гоголя – це криза Романтизму, криза переконання, що мистецтво є дієвою силою; пізніше це трапиться і з символізмом, і теж призведе до багатьох трагедій, коли стане ясно, що мистецтво не здатне трансформувати світ власною силою. Одним із аспектів трагедії Гоголя було відчуття, що його насправді не розуміють – не розуміють, чого він прагне. Його звинувачували у тому, що він просто сміється і в цьому немає сенсу, хоч сенс був. Його звинувачували у тому, що він "ненавидит все русское" і називали "ворогом Росії", бо він зображав її сатирично. Зараз таке може звучати як комплімент, але Гоголь це компліментом не вважав. Зокрема, у п'єсі "Театральный разъезд после представления новой комедии" (такому собі автокоментарі до "Ревізора") він твердив, що його мета – діяти сміхом, змінювати життя завдяки тому, що хтось, поглянувши в сатиричне дзеркало, згадає прислів'я "На зеркало нечего пенять, коли рожа крива", і захоче змінитися.
Це чітко проговорено і в "Мертвих душах": люди не хочуть бачити себе в сатиричних образах, ніхто не бажає спитати себе, а чи нема в мені чогось від Чичикова, від Манілова, від Ноздрьова. Коли Гоголь остаточно упевнив себе в тому, що його високе покликання на землі – це змінити людей і світ, то побачив, що критики сприймають його лише як реаліста-сатирика, як того, хто робить це на високому художньому рівні узагальнення, але не більше. І тому Гоголю дуже лестило, коли в 30-их критик Віссаріон Бєлінський назвав його найкращим сучасним письменником: закінчилась епоха Пушкіна, прийшла епоха Гоголя. Але "Мертві душі" Бєлінський вочевидь не зрозумів: для нього сам підзаголовок твору ("Поема") звучав не більш, як черговий Гоголівський жарт. Тому не дивно, що коли Гоголь видав у 1847 році "Вибрані місця з листування з друзями" – книжку, кажучи мовою примітивної соціології, реакційну, бо там автор захищав і цензуру, і кріпацтво, і самодержавство, Бєлінський сприйняв її фактично як зраду. Що ж до Гоголя, то для нього відкидання того, що було для нього важливим у філософії, релігії, політиці і поетиці, означало, що він залишається непрочитаним, що він написав недостатньо досконало, і саме тому написане не спрацювало.
Віссаріон Бєлінський (1811–1848) – найвпливовіший російський критик XIX століття. Заперечував саму можливість існування української літератури.
Насправді ж і романтичні контексти Гоголя, і барокове коріння його творчості, й містику почали прочитувати й розуміти значно пізніше. Гоголя треба передусім сприймати в романтичному контексті, адже він, як і романтики, був залюблений в історичну та фольклорну екзотику, бо шукав "народну душу"», байдуже – українську чи російську, бо, врешті, багато сюжетів переніс на український ґрунт з європейського Романтизму, або точніше, поєднав елементи української традиції з європейською. Наприклад, за "Тарасом Бульбою" відчувається новела "Матео Фальконе" Проспера Меріме, бодай у тому самому: "Я тебе породив, я тебе і вб'ю". Фольклорний сюжет із відспівуванням упродовж трьох ночей відьми в церкві зафіксований уже після публікації "Вія" (можливо, як перехід "Вія" у фольклорне побутування) в баладі Роберта Сауті, перекладеній Жуковським, і цей переклад Гоголь точно знав. Гоголя під цим кутом зору можна назвати дуже послідовним романтиком, що поєднував національне, фольклорне й етнографічне, зі світовим і тим самим, по-перше, надавав йому універсальності, а по-друге (про що сам Гоголь не думав), вписував власну культуру в світовий процес. Свідомо це почали робити вже після Гоголя, але інтуїтивно він робив те саме.
Проспер Меріме (1803–1870) – французький письменник і перекладач. Новелла "Матео Фальконе" (1829) вплинула на фабулу "Тараса Бульби".
Роберт Сауті (1774–1843) – англійський поет.
Л. Д. Ви згадували, що Гоголь хотів писати історію України та писав історичні повісті. А чи він знав історію?
М. Н. Гоголь знав історію не стільки поверхово, скільки за обмеженими джерелами. Наприклад, для "Тараса Бульби" йому головно послужилася "Історія Малої Росії" Дмитра Бантиш-Каменського. А коли він прочитав "Історію Русів", яка тоді, наприкінці 1820-их, почала ходити в списках, то вона йому видалася досить нудною, бо там не знаходилося місця для його фантазії. Як він писав Ізмаїлові Срезневському, набагато цікавішими для нього були українські думи та історичні пісні.
"Історія Русів, або Малої Росії" – історико-політичний трактат, написаний наприкінці XVIII – початку XIX ст. Приписувався церковному діячу XVIII ст. Григорію Кониському.
Йому, як і всім романтикам, хотілося пізнати "народну душу", а що та коли відбувалося – якась битва чи підписали якийсь договір – сприймалося як щось поверхневе. Тому, наприклад у "Страшній помсті", Гоголь розширює шістдесят років історії на цілі століття, або в жодному з видань "Тараса Бульби" не помічає очевидний хибодрук, де сказано, що Тарас Бульба – типаж, породжений XV століттям. Цілком очевидно, мало йтися про XVI століття, бо далі згадано Берестейську унію, а в останніх розділах згадується Яків Остряниця, тобто вже XVII століття. Це означає, що в "Тарасі Бульбі" автор описує настільки ж умовну війну козаків із поляками, як Троянська війна в "Іліаді", бо це – епос. Прив'язка до тих чи тих історичних подій була для нього ще більшою умовністю, ніж у романі Вальтера Скотта. Показово, що Пушкін, рецензуючи Гоголя, завважив, що початок "Тараса Бульби" є гідним Вальтера Скотта, бо його справді зроблено за моделлю Вальтера Скотта, де минуле пізнається через побут, через родинне життя. Утім, далі вже йде не Вальтер Скотт, а Гомер, перенесений на українські терени.
Л. Д. Гоголь-романтик, як випливає із Вашої розповіді, був не просто містиком, а й усвідомлював свою місійність. Шевченко теж відчував свою місійність: його як месію-пророка прочитують і приймають. Натомість Гоголь у цьому відношенні провалюється: він хоче бачити себе Месією, але виконати свою місію не може, а відтак гине і як літературний образ, і, врешті, фізично. З чим може бути пов'язана його нездатність реалізувати цю місію?
М. Н. На мою думку, справа в тому, що Гоголь прийшов надто пізно. Барокові та релігійні джерела його творчості дуже виразні, проте він намагався врятувати світ через релігійне, містичне (в найширшому сенсі слова) діяння на світському полі літератури, і то вже в нову, значною мірою секулярну добу. Шевченко в цьому аспекті був значно більше людиною XIX століття – часу пробудження політичних націй, людиною, яка в добу Романтизму робила те, що й інші романтики – ставала поетом і пророком свого народу. Шевченко в цьому сенсі подібний до Шандора Петефі чи до Адама Міцкевича, тобто виконує запит часу. Гоголь, натомість, робив те, що було не на часі, що не мало зануреності в потреби доби. В епоху великих містиків це б спрацювало: якби Гоголь жив, умовно кажучи, в XIII столітті, його б знали так, як нині знаємо містиків європейського Середньовіччя. Але в XIX столітті цього вже і не бачили, і не сприймали.
Адам Міцкевич (1798–1855) – польський і литовський поет, драматург, публіцист білоруського походження.
Шандор Петефі (1823–1849) – угорський поет, публіцист, революційний діяч сербського і словацького походження.
Л. Д. Відтак "сльози Гоголя" і його невміння побачити майбутнє для України пов'язувалися з тим, що він не бачив такої перспективи, чи з тим, що пробував надати друге дихання містичному зрізові, прищепити секулярному життю релігійну традицію?
М. Н. Я думаю, що "сльози Гоголя" – це передусім відчуття принципової недосконалості світу, принципової слабкості людини. Навіть його ставлення до України як того, що відійшло в минуле, – це лише один з аспектів того самого "Все йде, все минає", і тут ми знову повертаємося до барокового vanitas vanitatum – суєти суєт. Гоголь усе життя шукав, що цьому можна протиставити. Оскільки ж він був сильно пов'язаний із попередніми культурними епохами, це підказало йому можливість пошуку синтезу релігійного зі світським, національного з імперським. Ось тут ми знову підходимо до питання про роздвоєність Гоголя, що стала наслідком засадничої прірви між ним і світом, у якому він жив.
Л. Д. Дуже дякую за цікаву розмову!
М. Н. Дякую Вам.