Форми протестного руху в Україні: політичне хуліганство "Клубу кавопивців"
Л. Д. Доброго дня, шановні слухачі! Сьогодні ми представляємо вам інтерв’ю з професором Києво-Могилянської академії, доктором історичних наук Наталею Миколаївною Яковенко, яку ми будемо розпитувати не про ранньомодерну історію України, як це звично буває у розмовах із нею, а про те, як виглядав протестний рух в Радянському Союзі в 1970-80-х роках. Рух молодих людей, котрі хотіли мати право на інакшість порівняно з ідеологічною структурою, що нав’язувалася людям, котрі були дотепними й веселими навіть за похмурих обставин довколишнього життя.
Пані Наталіє, ви знаєте, що наше інтерв’ю адресоване студентам – молодим людям, які ставляться до професорів і людей старшого віку, а особливо дисидентів та шістдесятників, з великою повагою, може, навіть не без остраху. З другого боку, їм хотілось би побачити цих людей живими, веселими й молодими та довідатися зблизька, як це виглядало. Тому я прошу вас поділитися спогадами про той рух у формі "Клубу Кавопивців", який, хоч і не був політично протестним, проте по-своєму демонстрував опір радянської дійсності.
Наталя Яковенко на одному зі зборів "Клубу Кавопивців"
Н. Я. Мене трошки напружує ужите вами поняття "протестний рух". Якби зараз мені як історику довелося це кваліфікувати, то я б радше назвала те, що стосується "Клубу Кавопивців", політичним хуліганством. Як бачите, сама назва передбачає певну хуліганську пародійність. Клуб виник в архіві, де я тоді працювала. У 1974 році ми просто почали пити каву, чого доти в архіві не практикували, бо в нашому буфеті кави не було, та й у місті з нею було негусто, вже не кажучи про те, що цього не дозволялося на робочому місці. Отож коли ми починали, то це вже саме по собі було певним протестом. Нас було всього четверо, причому ми були "атлічнікамі праізводста", тобто справно виконували норму. А мені ще й багато чого вибачалося з тої простої причини, що я працювала з латинськими матеріалами, а латини в архіві, крім мене, ніхто не знав.
Герб "Клубу Кавопивців"
Перший документик, що зберігся від 1974 року під назвою "Taryfa poborów kawnych", був ще польською мовою – це список тих, хто дав гроші на купівлю кави. Після цього вже за рік-два до нас приєдналися інші особи, й поволі це набуло стрункого організаційного оформлення. Пізніше ми стали це документувати, і в Клубі сформувався власний архів, який зберігала особа з почесним титулом "Пан Архіваріус" – Зоя Борисюк; вона ж ще пізніше оформляла протоколи наших "позачергових засідань", про які мова піде далі.
Дружні шаржі Тетяни Лютої на членів "Клубу Кавопивців": Зоя Борисюк,1983 р.
Клуб збирався на ритуал щоденного кавопиття о 16.07. Чому саме в такий час, не пригадую: мабуть, спершу так сталося випадково, а далі продовжувалось як певна традиція. Саме кавопиття тривало десь із 10-15 хвилин. Оскільки ми всі були "передовиками проізводства", то дирекція заплющувала на це очі. Тимчасом помалу наша компанія якось структурувалася, тобто розвивалося те, що я називаю політичним хуліганством. Було вироблено клубні титули й ранги, з приводу кожної дрібниці писалися універсали староукраїнською мовою із вкрапленням латини – як у старій документації. Тут фіксувався плин нашого життя: когось там приймали до Клубу, комусь присвоювали титул ("каворанґ"), чиюсь кандидатуру обговорювали, виникали якісь труднощі з кавоварінням тощо.
У 1978 році, коли все це остаточно усталилось і функції всіх "каворанґів" були затверджені в "універсалах" (а це, крім Пана Президента, Пан Консерватор, що мав оберігати непорушність клубних звичаїв, і Пан Традиціоналіст, який відповідав за їх "українськість"), ми вирішили, що нам мало збиратися на кілька хвилин. Так виникла ідея позачергових засідань "Клубу Кавопивців" за межами архіву. Перше таке засідання ми провели в ресторані "Вітряк" над Дніпром, нам там не сподобалось, бо було дуже шумно й грала надто гучна музика. Тому ми перемістилися в затишний ресторанчик, здається "Млин", на острові за Протокою. Тут ми наймали окрему закриту кімнатка з довгим столом і збиралися раз на рік аж до 1986 року на те, що називалося "позачерговим КК-засіданням". На нього вже малювалися запрошення із вказанням "порядку денного" – звісно, з пародійним дурисвітством.
Зразок обкладинки запрошення на засідання "Клубу Кавопивців"
Запрошення на засідання "Клубу Кавопивців" 3 жовтня 1979 р.
Наприклад, першим пунктом стояла звітна доповідь Пана Президента, тобто мене, під назвою "Скільки, за скільки, чого і для чого випив Клуб у підзвітний рік", де найменше йшлося про "скільки – за скільки", а вістря іронія було спрямоване на пародіювання злободенної політичної обстановки в країні та світі з перспективи радянських інтересів та заяв Політбюро КПРС стосовно "проісков врагов". Другим пунктом стояло "Бурхливе схвалення звітної доповіді", а після того, як почалася перестройка, "бурхливе схвалення" замінили на "принципове обговорення". Адже вся документація Клубу пародіювала тогочасний радянський газетний дискурс та загальноприйняті штампи. А коли вони прикладалися до якихось побутових ситуацій всередині Клубу – це було справді безтямно смішно. Ще пізніше це стало доповнюватися "народною творчістю", тобто різноманітними заявами членів Клубу (цей пункт отримав назву "Неподобства").
Звітна доповідь Президента "Клубу Кавопивців" Наталі Яковенко на засіданні 4 жовтня 1989 р.
Члени Клубу в таких "заявах" видурювалися, хто як міг: інколи віршами, інколи прозою, інколи малюнками. Всі ці матеріали збереглися, вони десь лежать у помешканні Зої Борисюк, нашого тодішнього Пана Архіваріуса, а за потреби Пана Протоколіста.
Догана "Клубу Кавопивців", написана Наталею Яковенко, 1974 р.
Текст: "Якщо ти, член нашого клубу Антоніна Стельмашова, ще раз не помиєш посуд за собою і за нами (п’ючи останньою) каву – оної ж кави не дамо, а мо’ ще й з клубу виженемо.
Президент КК,
Рука власна, від імені клубної громади
Підпис Антоніни Стельмашової з текстом: "всеслезно просю прощения".
Доки ми всі реготіли, витираючи зо сміху сльози, вона мусила вести протокол, і таки вела. Потім, коли я в 1981 році перейшла на роботу з архіву в університет, то все одно залишилася Президентом Клубу, чому було присвячене спеціальне засідання, на якому хтось запропонував канонізувати Пана Президента, а я, нібито налякавшись похмурого слова "канонізація", щосили боронилася.
Дружні шаржі Тетяни Лютої на членів "Клубу Кавопивців": Наталя Яковенко, 1983 р.
Отож я й далі залишалася Президентом, хоч кави вже не варила: це робив піднесений на цьому-таки засіданні один з членів Клубу з титулом "Пан Кавоваріус". Але на звітні позачергові засідання я приходила і свою доповідь проголошувала. Коли я вже почала писати наукові статті, дійшло до "наукових розвідок": я їх оголошувала на засіданнях під робочим псевдонімом "Антоній Феодосійович Кавчук". Першою з них, десь на початку 1980-их років, тобто в часи перших бродінь, став реферат Кавчукової дисертації під назвою "Про генезу кавоваріння від Сяну до Дону з перспективи державотворення". Кавчук творив плідно й далі, а члени Клубу мені дуже добре підігрували дотепними репліками та доповненнями.
Геннадій Боряк та Наталя Яковенко на засіданні "Клубу Кавопивців"
Л. Д. Скільки в Клубі було членів?
Н. Я. По-різному. Спочатку до 5-6, потім до 8-10 осіб. Хтось приходив, хтось відходив. Наша клубна творчість – це суцільна антирадянщина, іронічне знущання над тим, в чому ми жили й що нам влада намагалася нав’язати. Парадоксально, але попри те, що до архіву був прикріплений уповноважений КГБ – як до всіх установ, що мали те чи те відношення до ідеологій, органи не проникли всередину Клубу і не знали, що там діється. Припускаю, обробляли багатьох членів, але ніхто не розколовся настільки, щоб доносити.
Дружні шаржі Тетяни Лютої на членів "Клубу Кавопивців": Людмила Свінтицька, 1983 р.
У 1986 році, на звітне позачергове засідання, був підготовлений том з історії "Клубу Кавопивців". Ми тоді, Геннадій Боряк і я, вже були пов’язані з новоствореною Археографічною комісією, тобто мислили в категоріях публікації документів. Отож том складався з донесень такого собі агента Мулі, якого "внєдрілі" в Клуб, і він доповідає органам, що там робиться.
Л. Д. Можете навести якийсь приклад?
Н. Я. Можу подати кілька "донесень Мулі", їх опублікувала в збірнику, виданому мені на пошану, Зоя Борисюк.
Джерело: Борисюк З. З історії "Клубу Кавопивців". У Theatrum Humanae Vitae. Студії на пошану Наталі Яковенко. К.: Laurus, 2012
Н. Я. Клуб якось сам собою припинив свою діяльність наприкінці 1980-их, коли до України докотилася хвиля перебудови. Усе, що говорилося й писалося як пародія на радянський дискурс, можна було вже прочитати в газетах, і наші пародії втрачали смішний сенс. А крім того, більшість із нас на той час розійшлася з архіву.
Останнє виїзне засідання фракції "Клубу Кавопивців". Володимир Кравченко та Наталя Яковенко. С. Старе Село на Львівщині, 1987 р.
Л. Д. Наталю Миколаївно, коли ви почали створювати "Клуб Кавопивців", у Радянському Союзі на той час ще не було культури пиття кави. Сьогодні молодим людям важко зрозуміти, чому це було хуліганством. Адже тоді щойно відривалися перші кав’ярні, де варили каву, а зазвичай продавався лише кавовий напій, наприклад, "Золотий колос". Тобто, чи це була інтенція просто пити смачний напій, чи вас до цього ще щоб штовхало, аби робити це хуліганським способом? Якою була внутрішня потреба у вас та ваших колег, коли ви почали збиратися?
Н. Я. Бачте, кава – це напій, який вимагає спілкування при питті. Я до цього звикла ще у Львові, де навчалася в університеті, потім у мене вдома збиралися колеги й приятелі "на каву". Тобто кава ніколи не щезала з мого життя як вогник для спілкування. Невипадково кожне позачергове засідання проходило під девізом: "Кава не страва, кава – справа". Отже, кава – це те, що об’єднує, що сприяє спілкуванню. Крім того, коли я після навчання повернулася до Києва, то спершу почувала себе досить "сирітськи", бо тут не було моїх друзів і мого середовища. Але потім, у 1972-73 році, я познайомилась з Миколою Матусевичем та Мирославом Мариновичем, а через Матусевича увійшла до компанії тих людей, які співали в на той час уже ліквідованому хорі "Гомін". Тобто, десь від 1974 року я вже знайшла своє середовище. "Гомінчани" ніколи не були такими радикально-іронічними, як Клуб Кавопивців, бо Клуб все таки творили інтелектуали з добре підвішеним язиком, які вільно оперували і канцелярськими штампами, і штампами радянського газетного дискурсу. В "Гомоні" народ був, не в образу їм сказано, простішим, але вони являли собою середовище, якого мені бракувало в архіві. Там такого середовища не було, а я належу до людей, що творять довкола себе середовище, коли його немає, така вже в мене вдача. Власне так сформувався Клуб – як тоді сказали б, з антирадянським душком.
Засідання "Клубу Кавопивців". У першому ряду (зліва направо): Людмила Свінтицька, Ірина Беззубенко, Зоя Борисюк, Наталя Яковенко. У другому рядку (зліва направо) Ігор Гирич, Тетяна Люта, Людмила Апанович, Генадій Боряк. 8 жовтня 1986 р.
Л. Д. Ви згадали, що КГБ, найімовірніше, обробляло окремих членів Клубу, та й взагалі працювало з багатьма людьми інтелектуальної праці. Вас самих це зачепило?
Н. Я. Так, зачепило відразу, як я заприятелювала з людьми з "Гомону". Тоді мене пробували "завербувати", на що я відповіла все те, що в таких випадках відповідала порядна людина. Утім, після цього мене й далі "не знімали з кнопки". Коли перевіряючий каґебіст приходив в архів, то в основному розпитував, що я там роблю і що говорю. Мабуть, очікувалося, що я розгорну в архіві антирадянську агітацію. Бійтесь Бога, яка антирадянська агітація серед дуже далеких від політичних проблем архівістів! Про Клуб каґебісти, звісно, знали, та ми й не приховували його існування. Хіба запах щойно змеленої кави заховаєш? Ми завжди дбали про те, щоб кава була добра, мелена: цим відав Пан Скарбник, який збирав з нас гроші й відповідав за те, щоб кава завжди була свіжа.
Людмила Свінтицька наливає напій з Кавоглеку у Кавочару
Наші антирадянські екзерцизи не виголошувалися на щоденному кавопитті, хіба якісь нові антирадянські анекдоти, але, думаю, тоді анекдоти вже не дивували КГБ: на той час їх ходила сила-силенна. А те, що говорилося на позачергових засіданнях, ніколи не випливало назовні, тобто ніхто не доніс, хоч там і було про шо доносити.
Л. Д. Це дуже цікавий феномен, справді унікальний, бо ми знаємо, що більшість ув’язнень чи справ починалися через донос. Ви створили навколо себе середовище великої притягальної сили. Але людина, що творить таке середовище, завжди несе за нього відповідальність. Коли ви залучали колег до гурту з політично-хуліганським забарвленням, у вас виникала думка, що ви наражаєте їх на небезпеку?
Н. Я. Ні, не виникала, напевно, я безвідповідальна людина. Річ у тому, що відвідування щоденних сеансів кавопиття і звітних позачергових засідань було справою суто добровільною, хоч і неможливо було прийти й пити з нами каву, якщо тебе не запросили. Ми всі були не в тім’я биті, знали, в який час живемо й розуміли, що треба бути обережними, щоб нас не позвільнювали з роботи. На кавопиття ніхто й ніколи не приходив непрошеним. Що ж до нас, то ми добре зналися між собою й довіряли одне одному. Тому в мене не було побоювань за моїх одноклубників, адже я знала, що кожен відповідатиме, коли його запитають.
Малюнок-пародія зборів "Клубу Кавопивців", 1983 р.
Л. Д. Це було колективна потреба самовираження, свободи, виходу поза рамки ідеологічного дискурсу, і це об’єднувало без знаків питання.
Н. Я. Саме так, ішлося про те, щоб десь випустити пару, зреагувати на те, що линуло з радіо та газет, що викликало таку нестерпну огиду, з якою неможливо було жити. Адже навіть якби ти, заткнувши вуха, сховався під лавку, тебе б усе одно дістали – повели на демонстрацію, примусили відвідувати сеанси так званої політінформації чи якісь збори тощо. Отож залишалося два виходи – або сісти, на що, погодьмося, був готовий далеко не кожен, або створити альтернативу у вигляді перевернутого світу, де все навпаки, де все, що лине зранку до вечора з усіх ЗМІ, звучало б знущально, а головне – смішило. Ось тому я й кажу, що протестним рухом це не назвеш: ми не поборювали, а висміювали, формою неприйняття було висміювання. А вийшло так, що добра половина членів Клубу вміла докинути дотепне, ядовите слово.
Гумористична записка Геннадія Боряка, 1988 р.
Текст: "Я, Генка Буряк, іменуючий себе Боряком для неслушного набивання у генс нобілес (gens nobilis – шляхетна нація з лат.), просто-член КК без номеру з повноваженнями охоронця і секретаря, урочисто обецуюсь і щиросердно клянусь, що ніколи, ні під яким чином і претекстом я вищевказаний не купуватиму, не приноситиму і не пропагуватиму лікерів, які безумовно є ісчадієм пекла і насінням Люципера, він же диявол,Веліла і сатана. В знак чого, слід великого пальця десниці своєї, змоченого кровію і кавою лишаю".
Л. Д. Це, мабуть, було однією з рис, яка слугувала добору?
Н. Я. Напевно, адже треба було спершу відчути в людині щось близьке, зрозуміти, що вона думає приблизно так, як ти, що вміє жартувати і її смішить те саме, що й тебе. Це відбувалося якось автоматично.
Л. Д. А поза тим, найпростіше обезцінити те, що подає себе за велике – це його висміяти.
Н. Я. Звичайно. Висміювання густої радянської пропаганди слугувало й справді дієвим засобом випустити з себе пару обурення. Не забуваймо, що друга половина 1970-х – перша половина 1980-х – це найзадушливіші роки радянської влади, яка вже почала гнити, але ще тримала на всьому свій свинцевий палець.
Л. Д. Приїхавши після закінчення університету до Києва, ви не могли спершу знайти комфортного середовища, з чого випливає, що у Львові середини – кінця 1960-х, коли ви навчалися, воно існувало. Ви могли б повернутися трохи назад і згадати, як це середовище виглядало у Львові?
Н. Я. Я навчалася на класичному відділенні, кули зазвичай приймали дуже мало студентів. Нас, наприклад, у групі було шестеро осіб. Уявіть собі таку шестірку, що бачиться кожен день, вивчаючи три іноземні мови: латину, греку й німецьку. Тож ми знали одне одного наскрізь, дослівно хто й що зараз скаже. В нашій групі всі були галичанами, крім мене, всі мали за спиною родинний хвіст "Золотого вересня" та його наслідків, і це не приховувалося. Для моїх однокурсників це не складало новини, а мене, людину зі Сходу, їхні розповіді сильно просвітили.
Л. Д. Що таке родинний хвіст "Золотого вересня"? Це не зовсім зрозуміло для молодих людей. Поясніть, будь ласка.
Н. Я. Мова про "Золотий вересень" 1939 року – прихід радянської армії до Львова, далі кілька років німецької окупації і другий прихід радянської армії, яка вже стала розпоряджатися в Галичині, як удома. Це означало арешти, чистки, виселення, заборони на професію. Родини моїх однокурсників-галичан через це проходили. Дещо пізніше, вже після завершення університету, зі мною багато на ці теми говорив мій викладач греки Іван Іванович Андрейчук. Спершу він мені не дуже довіряв, знаючи, що я зі Сходу, тобто межи ними "чужа", лише наївно дивувався, що я з дитинства розмовляю українською, але потім якось до мене звик, особливо коли ми були на розкішній епіграфічній практиці в Херсонесі й багато часу проводили разом (а керував практикою Андрейчук). Мабуть, аж відтоді він почав мене сприймати як "свою", а остаточно переконався в цьому вже після закінчення університету, коли я щороку приїжджала до Львова й обов’язково з ним зустрічалася. Вийшовши на пенсію, він повернувся додому, в Долину, до батьківської хати. У нас була традиція – збиратися групою щоп’ять років, і одне з таких зібрань ми провели в нього, у цьому будиночку в Долині. Там уже взагалі всі перестороги впали, і в довгих розмовах з Іваном Івановичем речі називалися своїми іменами без жодних замовчувань.
Л. Д. Коли ви переїхали зі Львова до Києва, проблема була тільки з тим, що ви не відразу знайшли своє середовище, чи ще й у зв’язку з різницею пам’яті та розуміння на ціннісному рівні?
Н. Я. Ні, простіше. Просто у Києві мені не було з ким обговорювати те, що я обговорювала у Львові зі своїми друзями-однокурсниками галичанами. Зі зрозумілих причин не випадало говорити про такі "антирадянські" речі з людиною, котру я не знаю, як свою долоню.
Л. Д. На завершення нашої розмови ще одне загальне питання: коли ми говоримо зі студентами, для них в парадигмі шкільної української літератури й історії минуле часто вимальовується як чорно-біле. Мовляв, були шістдесятники й дисиденти, їх ув’язнювали, отже, вони перенесли найбільший тягар протестної боротьби, а поруч жили й інші, хто не зазнав репресій і в протестному русі участі не брав. Натомість історія, яку розповідаєте ви, ілюструє, що існувала ще й середня ланка людей, які не приймали радянську ідеологію, однак відкритого протесту не демонстрували і їх не ув’язнювали. Можливо, висміювання теж відіграло свою роль у тому, щоб антирадянські ідеї та настрої знаходили підґрунтя і проростали? Наскільки, на вашу думку, були важливими такі квазіпротестні середовища, як "Клуб Кавопивців", у контексті парадигмальних змін кінця 1980-их?
Н. Я. Гадаю, такі середовища слугували поживним бульйоном для стрімких перемін, адже, погодьмося, переміни вибухли раптово, коли величезна маса людей підтримала гасла змін. Це означає, що було дуже багато таких, хто, уникаючи таборів, не сприймав радянськості й відкидав її мірою власної сміливості або здібностей. дисидентів одиниці, а таких людей тисячі, й вони були готові підтримати те, до чого закликали дисиденти. Таких людей Георгій Касьянов у своїй книжці дуже влучно назвав "незгідними".
Л. Д. Незгідні справді вносили до радянської ідеології свою, альтернативну систему цінностей.
Н. Я. Так, вони відкидали радянськість як систему.
Л. Д. Можна просто заперечувати, не пропонуючи креативної альтернативи бодай в умі, а можна її мати – нехай як приклад, чого б хотілося. Якою могла бути альтернативна система цінностей у "незгідних"?
Н. Я. Я цього не знаю. Для членів Клубу не стояло питання про те, щоб запропонувати альтернативу. Для нас, як і для багатьох інших груп "незгідних", особливо в мистецьких середовищах, виклик полягав у запереченні. Не йшлося про створення принципово інакшої конструкції, бо ми не знали, якою вона мала би стати. Адже гасла "Україні незалежність", чи "Україні волю", що так потужно звучали наприкінці 80-х – на початку 90-х, не містять конструктиву. Візії того, якою має стати вільна Україна, у нас не було. Та й радянська влада ще стояла міцно. Отож гасло "Україні волю" – це гасло без розуміння того, якою має стати вільна Україна. Утім, ми до сьогодні не знаємо, якою мала би стати Україна, в якій нам хотілося б жити.
Л. Д. Чи у вас є якась візія?
Н. Я. Немає. Я займаюся наукою, далекою від сучасності, а нині взагалі перекладаю Тита Лівія, який жив у I столітті до н.е. Причому заперечую можливість своєї причетності до творенні такої візії не тільки тому, що займаюся іншими речами, а й тому, що я розумію, наскільки я до цього не готова.
Л. Д. З вашої точки зору, покоління дисидентів і шістдесятників теж не має такої візії й не готове її запропонувати? Це вже завдання сучасних молодих людей?
Н. Я. Так, це завдання молодих людей, а що вони набудують – хто знає. Зізнаюсь, я не надто вірю в їхні креативні спроможності, але старші люди споконвіку вважають молодь непідготовленою, легковажною і несерйозною.
Л. Д. Дуже дякую за розмову. Нагадую, що ми розмовляли з доктором історичних наук, професором Києво-Могилянської академії Наталею Миколаївною Яковенко, яка розповідала нам на цей раз не про ранньомодерну українську історію, яку досліджувала, а про "Клуб Кавопивців" як один з прикладів пародіювання радянськості, чи як сьогодні це називають – сміхової культури. Ця сміхова культура насправді працювала на позірно непомітний, але неуникненний підрив тих основ, що на них тримався пізній Радянський Союз.