Культурний менеджмент в Україні: проблеми і перспективи

Л. Д. Доброго дня, я – Лариса Довга, і це проєкт УКультура – проєкт, у котрому ми пишемо, розповідаємо та розпитуємо експертів про різні аспекти української культури. Нині ми будемо говорити про культуру сьогодення. Експерткою нашої програми є відома в Україні культурна менеджерка, членкиня Наглядової ради Українського інституту – пані Юлія Федів. Доброго дня, пані Юліє! Хотілось би з Вами поговорити не так про історію української культури, чому загалом присвячений наш освітній проєкт, а про те, як Ви бачите перспективи її розвитку завтра, і як у цьому може бути задіяний такий дуже новий фах – культурний менеджмент. Що це таке – культурний менеджмент?

Ю. Ф. Дякую за запитання. Справді, зараз, у період активних бойових дій, ми розуміємо, що культура – це те, що, на мою думку, об'єднує нас усіх як українців довкола єдиної мети – візії майбутнього нашої країни. Культура твориться в процесі, у неї немає точки початку і точки кінця, це постійне творення нового в сьогоденні та передача його наступним поколінням, які теж будуть ідентифікувати себе з Україною. У цьому процесі задіяно багато дійових осіб, і кожен з нас є носієм української культури – через мову, через традиції і через споживання культурного продукту.

Представники галузі культури не дуже люблять поняття «культурний продукт», бо воно по-своєму економізує, або переводить саме поняття «культура» в сферу іншої спеціалізації. Але мені здається, що в епоху інформаційного суспільства, коли так важливо щось донести широкій масі, варто розуміти, як створюється цей продукт – інформаційний, культурний. А культурний менеджер – це та людина, яка організовує процеси перенесення ідеї, що зароджується в голові митця-інноватора, і відповідного продукту до споживача. Споживачами є і люди нашої держави, і закордонна аудиторія, яка через культурний продукт знайомиться з тим, що таке Україна. Зараз, під час російсько-української війни, презентація України за кордоном особливо актуальна, щоб ми не щезали з газетних шпальт, щоб не забувалося те, що відбувається на нашій території. Якраз через культурну дипломатію, через українські культурні проєкти можна розповідати світові про відмінність української та російської культур і про те, що є елементами культури української. А культурні менеджери – це власне ті люди, які пропонують ось цей, сказати б, погляд «з балкона».

Згідно з теорією менеджменту, менеджер – це людина, яка, стоячи на балконі, споглядає все, що відбувається в залі, де твориться культурний продукт. Щоб отримати загальне бачення картинки, він має володіти певними якостями. Якщо ж ідеться про творця, то культурний менеджер – це людина, яка допомагає йому досягнути бажаного результату, а також певним чином систематизувати хаос, адже ми знаємо, що творчий процес досить хаотичний, і власне культурний менеджер покликаний перетворити оцей хаос у певну систему. Тому, на мою думку, професія культурного менеджера нині дуже актуальна, щоб усі мистецькі продукти певним чином систематизувати й донести їх як українській, так і зарубіжній аудиторії.

Л. Д. Ви згадали кілька понять, які, гадаю, варто пояснити. По-перше, культурний продукт – це тільки продукт художньої культури чи якесь ширше поняття? Мені видається, що сьогодні й саме поняття «художня культура» стало набагато ширшим. Представники художньої сфери культури, наприклад театру, жартома скаржаться, що колись були вистави, був театр, далі став «проєкт», а тепер це взагалі «продукт, причому втратилася важлива специфіка власне творчості. Що таке «продукт» з погляду сучасної культури та, зокрема, культурного менеджменту?

Ю. Ф. Я для себе розрізняю три основні поняття: культура, мистецтво, креативні індустрії. Культура (для мене) – це базис, на якому формується суспільний договір, що його укладають громадяни певної держави для визначення спільної території, мови й спільного культурного простору. Відтак, культура – це широке поняття, яке охоплює всю гуманітарну сферу: й освіту, і науку, і мистецтво, і певні традиційні практики, що існують на території даної держави.

Л. Д. А чи передбачається, що людина може існувати поза культурою?

Ю. Ф. На мою думку, ні, адже кожна людина є частиною певної культури. Тому для мене культура – це щось на зразок повітря. Коли я працювала у сфері державного управління, то доводилось спілкуватися з людьми, які формують державний бюджет, але не розуміють важливості культури. Для них у мене був такий аргумент: уявіть, що ви заходите в порожнє приміщення, в ньому нічого немає й на вас, голих, нічого немає – вам комфортно? Ви зайшли, як Адам і Єва, і ось так стоїте – оце ось і є людина без культури. Адже все, що нас оточує, все, що на нас вдягнуто, є елементами культури. А мистецтво – це творення артефактів, які репрезентують цю культуру й допомагають нам ідентифікували себе з територією, на якій ми проживаємо. Що ж до креативної індустрії, то це перехід згаданого твору мистецтва в культурний продукт уже в контексті ринкових взаємовідносин. Усі три поняття взаємопов'язані. З іншого боку, є й твори мистецтва, що не передбачають ринкових взаємовідносин. Тому для цього існують державні програми та міжнародні фундації, які підтримують різні форми культурного твору, але позаяк сам процес творення націлений на певний результату, ним стає культурний продукт. Отже, як на мене, це просто різні поняття, які визначають одне й те саме. Поняття креативних індустрій було запроваджено у 2001 році в праці про креативну економіку і про те, як комерціалізувати ідеї, які ти створюєш. 

Уперше термін «креативні індустрії» вживається у книзі Джона Гокінса (John Howkins)  «Креативна економіка: як люди заробляють гроші на ідеях» (2001).

Мистецтво як термін вживається віддавна, а термін «проєкт» увійшов у вжиток завдяки появі системи грантодавства й донорства. Тобто, якщо повернутися до того, з чого ми почали, то мистецтво – це такий собі…

Л. Д. Хаос?

Ю. Ф. Так, і хаос, і безперервний процес. Щоб виокремити в ньому певні відрізки, їх стали називати проєктами, бо вони мають початок і кінець. А якщо проєкт переходить на самоокупність, ми називаємо його культурним продуктом, тобто тим, що можна продати/купити, й це забезпечить життєдіяльність галузі. Мені здається, це було зумовлено появою активного незалежного сектору. Адже раніше мистецтво творилося або за підтримки держави, або за підтримки меценатів. Коли ми вийшли на певні ринкові взаємовідносини, митець перейшов у сферу креативних індустрій, тобто став жити за законами ринку, де створений ним продукт мав користуватися попитом, де за нього були готові платити, завдяки чому він міг творити інші продукти незалежно від напрямків і секторів, у яких працює.

В Україні поняття креативної індустрії увів «Закон про культуру» 2017 року, який окреслив 11 основних секторів або напрямків креативних індустрій відповідно до класифікації ЮНЕСКО. Кожен із них передбачає різні типи культурних продуктів – візуальне мистецтво, аудіальне мистецтво, аудіовізуальне мистецтво, мода й дизайн і так далі. В Європейському союзі діє інша класифікація креативних індустрій. Наприклад, в аналітичних довідках Європейської комісії виокремлюють мистецтво, підтримане державою, щоб відтворювалася культура тієї чи тієї держави, репрезентована назовні, і там заробіток коштів не мусить бути пріоритетом: сама держава має інвестувати в творення культурної спадщини. А креативна індустрія – це тоді, коли митець виходить на незалежний ринок, отже, переходить на ринкові відносини. Що ж до регуляцій Єврокомісії, то вони розділяють мистецтво і креативну індустрію. До прикладу, театр, де твориться високе мистецтво, підтримується державою. Існують державні фонди, які надають гранти, і на основі грантової підтримки з’являються твори мистецтва.

Л. Д. Але все одно має існувати конкурентне середовище?

Ю. Ф. Так. Зрозуміло, діє поняття якості, адже держава – це теж певна інвестиція, і коли формуються державні бюджети, визначаються пріоритети, напрямки, результати, що їх треба досягнути, якісні та кількісні показники. Але такі продукти можуть не користуватися великою популярністю, а відтак, не приносять творцю прибутку. З іншого боку, креативна індустрія переходить в більш конкурентне середовище, і там діють правила якості та професіоналізму і в спрямуванні тих продуктів, які підтримуються державою, і тих, що існують в умовах ринку. Але багато залежить від сфери охоплення. Наприклад, в сфері кіно є фільми фестивальні, й держава інвестує в цей фільм, хоч той, можливо, й не дасть великих зборів у кінотеатрах, проте є важливим, бо або репрезентує дану культуру на міжнародних фестивалях, або піднімає важливі соціально-політичні чи соціогуманістичні теми – приміром, тему прав жінок, війни й миру тощо. Креативна ж індустрія – це коли, наприклад, у сфері кіно створюється фільм, який збирає великі касові збори, приносить дохід творцям, а ті, своєю чергою, інвестують отримані кошти у створення наступного фільму, тобто живуть за законами ринку. Утім, на мою думку, важливим є і те, й друге.

Л. Д. У попередніх розмовах про арт-ринок звучала рефреном ідея про те, що його парадоксом є непов’язаність художньої якості роботи з ціною. На ціну впливає не талант художника, а те, хто та як його розкручує, тобто, мабуть, те, що називають культурним менеджментом. Натомість Ви постійно повторюєте, наскільки важлива якість. Як вона справді працює?

Ю. Ф. Мені здається, що сфера культури найважча для охоплення, бо вона є найменш намацальною. Так, у сфері економіки говорити про попит і пропозицію легко, бо результати намацальні. Натомість у культурі дуже багато результатів не є намацальними, бо вони не швидкі: часто ефект від якоїсь культурно-мистецької діяльності можна відчути в перспективі п'яти – десяти років. І це дуже важко оцінити, переходячи у сферу креативної індустрії, коли ти не розумієш, як формується ціна на той чи той продукт.

Л. Д. Тобто, коли ти не розумієш, чи вона пов'язана із якістю?

Ю. Ф. Ще під час роботи в Українському культурному фонді ми проводили багато стратегічних сесій з представниками різних секторів та обговорювали питання якості, а саме: як визначати, що є показником якості, чи існують прописані в законі, чи в іншому документі якісь точні критерії. Це дуже суб'єктивна річ, адже коли в сучасному світі зростає популізм, то якраз не якість, а промоція і маркетинг впливають на формування ціни. І тоді питання зводиться не до якості продукту, а до того, як команда маркетологів і комунікаційників зуміла створити ілюзію відповідної якості даного продукту. 

Український культурний фонд – державна установа, створена 2017 р.  з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості й суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. 

Крім того, сфера культури багатошарова. Якщо взяти за приклад 11 напрямків і 11 підгалузей аудіовізуальних індустрій, кожна з яких живе за власними правилами – телебачення, кіно, медіа в широкому розумінні, комп'ютерні ігри, IT галузь, то ми зануримося ще й у підводні течії, де кожна керується своїми поняттями якості, тобто неможливо визначити універсальної формули якості для всіх напрямків і секторів, ба, для кожного треба визначати притаманні йому особливості.

Але якщо ми говоримо про культурного менеджера, то це людина, яка має володіти чотирма – п'ятьма основними навиками. Перший – це, звісно, загальні навички управління і менеджменту, уміння перетворити хаос на систему. Другим є фінансовий менеджмент, тобто розуміння правил, за якими живе той ринок, на який розраховано продукт. Тут я можу навести приклад з власного досвіду роботи в різних міжнародних і державних інституціях, які надавали фінансову підтримку проєктам. В одній з організацій ми приймали звіт за результатами реалізації конкретного проєкту – вистави в театрі. На той момент у цьому проєкті не було менеджера, тобто його створювали режисер, актори й сценографи – люди, дотичні безпосередньо до творення продукту. Коли ця команда принесла звіт, такий собі пакетик, ми запитали, а що там? Вони відповіли, що це – всі наші чеки, всі наші рахунки, словом виклали на стіл фінансову документацію. Якби в цього проєкту був культурний менеджер, то всі фіскальні чеки належало б звести в таблиці: стільки-то отримано, стільки-то витрачено, такий-то результат. Це елементарний приклад, наскільки важливою для творчих людей є постать культурного менеджера. Третій навик – це володіння азами фандрайзингу й грантрайзингу, тобто вміння шукати кошти, забезпечуючи фінансову подушку для творчих людей, щоб ті могли занурюватися в інноваційну творчість. І останній навик – це промоція, маркетинг, комунікації. Тут дуже важливо розуміти, хто має написати про створений продукт: які журналісти працюють у сфері культури; які відбуваються міжнародні чи всеукраїнські події, де цей продукт варто презентувати – фестивалі, ярмарки тощо. Якщо людина володіє згаданими навиками, то ми зможемо переконатися в успішності проєкту. Бачите, ми знову повертаємося до понять «проєкт», «продукт» і «мистецький твір» як взаємопов'язаних у сфері культури і мистецтва.

Л. Д. Дуже важливий момент, на котрий Ви звернули увагу: що частина культурних проєктів чи художньої культури є продуктом, який повинен приносити касові збори, а відтак підтримується державою. Ми вже проходили цю історію, я добре пам'ятаю, що означала в Радянському Союзі державна підтримка художньої культури чи фонд, через котрий це фінансувалося як державне замовлення, спрямоване на обслуговування державної ідеології. Чи сьогодні існують якісь механізми в демократичній спільноті, котрі б стояли на заваді такому трактуванню державної підтримки, коли фінансується не перспективність, не формування національного культурного простору, а обслуговування певної ідеології чи певних груп при владі, в політиці тощо?

Ю. Ф. Мені здається, що варто уточнити різницю між державою та органами державної влади: ототожнення цих понять – це свого роду залишки спадщини радянського періоду. Для мене держава – це кожен із нас, тобто держава – це об'єднання людей, які підписали уявний суспільний договір, які є платниками податків і через сплату податків мають право брати участь у творенні державної політики через вибори та через інші механізми, а органи державної влади забезпечують якість постійного діалогу між людьми й тими, кого вибрали. Прикладом зі сфери культури є переформатування у 2014 році, після Революції Гідності, Міністерства культури, коли було визначено близько десяти міністерств, які в контексті євроінтеграції підпадають під реформу, що передбачала децентралізацію державної політики. В ході децентралізації Міністерства культури мало бути створено декілька інституцій, що забирали б від нього нетипові функції. Позаяк міністерство – це орган державної влади, покликаний визначати політику в тій галузі, в якій працює, Міністерство культури перетворилося на Міністерство культури та інформаційної політики. Інша річ, як відбувається формування цієї політики? Чи співробітники міністерства просто додають до сфери своїх компетенцій визначення пріоритетів розвитку галузі, чи міністерство створює інструменти, завдяки яким виступає своєрідним медіатором між громадянським суспільством та органами державної влади, тобто через круглі столи та стратегічні сесії збирає інформацію від спільноти про потреби та пріоритети кожної з галузей культури та інформаційної політики. Далі міністерство формує широкий документ та комунікує його з іншими органами державної влади – Кабінетом міністрів, Міністерством фінансів, Верховною радою тощо. У такий спосіб воно виступає таким собі медіатором, неначе переносячи побажання спільноти до тих, хто згодом ухвалюватиме рішення про виділення державних коштів та про затвердження змін у нормативно-правових актах. Ось так працює демократія. У демократичних суспільствах це відбувається через постійний діалог. Зрозуміло, що одне міністерство не може охопити всіх напрямків. Для цього створюються профільні інституції – агентства, інспекції, фонди, які беруть на себе частину комунікації зі спільнотою і вже можуть бути ближчими до її представників. Якщо поглянути на сусідні країни – приміром Польщу, то в Польщі є і театр, й інституція, яка опікується його культурною спадщиною, й окрема інституція, яка опікується музичною галуззю.

Л. Д. Тобто, це існує поза міністерством культури, яке в них теж є?

Ю. Ф. Так, це поза міністерством культури. Так діє ціла екосистема: є профільне міністерство, під ним державні установи й державні підприємства, які, своєю чергою, комунікують з асоціаціями, що представляють неурядовий сектор. І коли існує така велика мережа акторів, то ми говоримо про демократичні елементи, адже у кожного сектора своя точка зору, і в такий спосіб можна охопити максимально велику кількість зацікавлених сторін – експертів і безпосередніх діячів та споживачів культури, тобто громадян як нашої держави, так і інших держав, що цікавляться українською культурою. І коли таке мережеве суспільство якісно працює, тоді можна говорити, що формування політики – це постійний діалог. Політика тут виступає загальною рамкою розуміння, куди ми рухаємось. Така рамка теж змінна, адже ясно, що державний бюджет обмежений, і пріоритезувати все щороку неможливо. Тому пріоритети – це неначе визначення перспективи, у що варто інвестувати, вирішуючи проблеми кожної галузі.

За приклад нам слугує Європейський Союз – Єврокомісія і директорат, відповідальні за креативність культури: там теж щороку визначають певний пріоритет. Наприклад, одного року це може бути культурна спадщина, де основне фінансування іде на консервацію та реставрацію матеріальної культурної спадщини, наступного року більше інвестицій спрямовується на нематеріальну культурну спадщину – підтримку традицій і звичаїв. Держава має не регулювати це, а створювати умови, сприяючи тому, щоб і діячі культури, і споживачі культурного продукту могли співіснувати в певній гармонії. І коли ми бачимо, наприклад, що виникла проблема з отриманням дозволу на реставрацію об'єктів культурної спадщини, тоді спільнота звертається до профільного міністерства, а те, своєю чергою, спілкується з представниками Верховної ради України, які вносять зміни в нормативно-правову базу, і так забезпечується зрозумілий всім алгоритм отримання відповідного дозволу. Або коли, приміром, в освітньому класифікаторі немає такої професії, як культурний менеджер, то спільнота звертається до профільного міністерства, а те забезпечує зміни в нормативно-правових актах, що дозволяють запровадити професію культурного менеджера. Ось таким є ідеальний механізм, коли йдеться про демократію.

Зрозуміло, що на різних щаблях розвитку нашої держави траплялися різні приклади його реалізації на практиці. Але слід розуміти, що українське державотворення відбувался досить складно, і що на сьогодні багато активних представників українського істеблішменту було фізично знищено. В старих демократіях носіями такого ДНК демократії були плюс-мінус сталі політичні еліти – як і професії людей, що вивчають специфіку державної служби й державного управління. Натомість в Україні такі професії лише формуються, тому подеколи нам бракує певного рівня професіоналізму. Втім, на мою думку, ми хоч важко й повільно, але рухаємося до того ідеального стану української демократії, якою нам би хотілося її бачити.

Л. Д. А хто має представляти чи, принаймні, думати про представлення України та української культури поза межами нашої держави? Чи це має робити винятково держава, фінансуючи розповсюдження національного культурного продукту на зовнішні території? Чи приватна ініціатива різних середовищ? Що працює продуктивніше?

Ю. Ф. Зрозуміло, це не лише функція держави, це й функція громадянського суспільства. На мою думку, це має відбуватися у співпраці, коли кожен у рамках своєї компетенції робитиме Україну видимішою на міжнародній арені. Але все-таки, особливо нині, в стані війни, важливо мати загальну рамку того, що нам варто ретранслювати назовні, і для цього потрібна кооперація між міністерствами закордонних справ, культури та інформаційної політики й іншими міністерствами, а також між інституціями громадянського суспільства – Українським інститутом та Українським культурним фондом.

На мою думку, якщо обмежитися сферою культури, то нашою слабкою стороною, котра гальмує єдність дії назовні, є відсутність потужних асоціацій, притаманних культурним спільнотам країн Європейського Союзу. Звісно, першою причиною є те, що за радянських часів у нас були профспілкові об’єднання, і часто вони зберігаються ще й до сьогодні, викликаючи певний емоційний спротив. Тому нам доведеться переосмислювати і поняття, і важливість таких об'єднань, ба, навіть новий термін – уже не профспілка, а, приміром, асоціація, може впливати позитивно. Вже є сектори, де досить активно відбуваються процеси об'єднання та створення, скажімо, гільдії продюсерів, гільдії акторів тощо. Обговоривши проблематику своєї сфери, їм легше ретранслювати дану сферу назовні, а відтак і презентувати Україну назовні, коли кожний культурний діяч на своєму місці цю позицію розуміє. Адже ми в цьому єдині, бо коли ти перетинаєш кордон України, ти вже репрезентуєш державу, і кожен з нас виступає таким собі послом української культури за кордоном. І чим більшим є порозуміння всередині країни стосовно того, що ми хочемо презентувати назовні, тим легшим буде завдання для кожного з нас, як амбасадора.

Л. Д. Тут ми дійшли до питання про те, що саме ми презентуємо, тобто до дискусійної проблеми – що таке національний культурний простір і що таке українська культура? Що нам треба презентувати назовні? З одного боку, нас ще не покинуло відчуття, що йдеться про шаровари, віночки, колосочки, калину та журливу пісню. З другого боку, ми хочемо вписатися у європейський простір, тобто довести, що ми – модерна культура, яка може стати цікавою для цього простору, не повторюючи когось, а пропонуючи щось своє. То що таке національний культурний простір у цьому контексті? І чи вже виробилося якесь інституційне розуміння того, що нам варто транслювати назовні? І взагалі, чи можуть існувати два різні дискурси – того, що ми транслюємо всередині, і того, що варто транслювати назовні, та ширше – чи має і чи може це сьогодні бути одним і тим самим?

Ю. Ф. Мені здається, що традиційна і модерна українська культура не суперечать одна одній. Коли від 2017 чи 2018 року запрацював Український інститут як структура Міністерства закордонних справ, відповідальна за культурну дипломатію і презентацію української культури закордоном, то в його стратегії було чітко визначено поєднання традиційної і модерної культури. А культура – це культурні діячі, які репрезентують нашу культуру закордоном. І якщо ми забезпечимо для них достатні можливості творити свій продукт, то в нас з’явиться і сильна українська книга, й великий гурт поетів і письменників, і потужний кінематограф з відомими режисерами, акторами й продюсерами, Відповідно, коли створювалися Український культурний фонд та Український інститут, бачилася і рольова модель обох інституцій: Український культурний фонд інвестує у появу культурно-мистецьких продуктів, а Український інститут сприяє їхній ретрансляції назовні. Тому я б тут швидше говорила не про образ, що його визначає креативність митця, а про забезпечення в Україні можливостей для його вільного самовираження, і тоді буде що презентувати.

Український інститут – державна установа, заснована Кабінетом Міністрів України 2017 р., яка презентує українську культуру за кордоном і створює позитивний імідж України в світі. 

Що ж до Європейського Союзу, то нагадаю його основний лейтмотив, або такий собі девіз: «Єдність у різноманітті». І оце різноманіття у нашому випадку оприявнюється, з одного боку, через традиційну українську культуру, яка сприяє розумінню, хто ми і наскільки наша історія прадавня, а з другого – що ми модерна нація і що українські митці творять культурно-мистецькі продукти у контексті сучасних міжнародних тенденцій. Ось таке поєднання модерного і традиційного дуже важливе для України – це наша сильна сторона. Якщо поглянути, приміром, на українську моду, то за останні 6–7 років ми побачимо спалах інтересу до українських брендів, і сьогодні вже багато зірок зі світовим ім'ям носять речі «Made in Ukraine». А специфіка їхньої стилістики спирається на поєднання традиційної української вишивки із модерними елементами, тож, можливо, якраз українська індустрія моди завдяки роботі когорти людей, що організовували українські тижні моди, дозволила створити це підґрунтя, котре вистрілило нещодавно й забезпечило таку зацікавленість українською модою. 

Так само можна згадати українських дизайнерів та українську IT-галузь. Тобто для мене елементом культурної дипломатії є те, що дедалі більше українців отримає відомі імена, з якими будуть асоціювати Україну. Я пам'ятаю, що коли я була в Німеччині у 2014 році, то єдину асоціацію з Україною викликали тільки прізвища нашого футболіста Шевченка та братів Кличків. Можна сказати, Україну асоціювали лише з цими трьома особами. Коли таких імен стане більше, тобто коли Україна в очах жителя Америки, Бразилії, Індії тощо зразу поставатиме в обличчях, то це, на мою думку, засвідчить успіх української дипломатії. Для того, щоб такі обличчя виринали, нам слід підтримувати цих людей в Україні, і тоді їм буде легше здобувати визнання за кордоном, і вони вже будуть репрезентувати українську культуру. Тобто я бачу це і через підтримку людей, і через поєднання традиційної та модерної культур.

Л. Д. Не тільки зараз, у зв'язку з війною, але й раніше представники української освіти, науки, культури в широкому розумінні, тобто люди, які творять національний культурний простір, зазвичай не отримували фінансової підтримки від держави, а просили її закордоном. Але така підтримка мусила бути спрямована не на розвиток нашої культури, а на те, що цікаво там і за що готові заплатити. Наскільки негативно впливає необхідність просити гроші ззовні на сприйняття української культури і національного культурного простору, та й загалом України в світі?

Ю. Ф. Ну, ми фактично не просимо, а подаємося на грантові програми, тобто на певний конкурс. Але, як на мене, ми тут програємо в тому, що не маємо достатньої кількості інвестицій, натомість виграємо в тому, що таких проєктів стало настільки багато, що їм затісно в кордонах нашої держави і вони почали виходити закордон. Закордоння, звісно, теж різне. Наприклад, для країн-членів ЄС дуже важливими є паритетність і партнерство. Я це особливо відчувала, коли ми запускали Український культурний фонд: він тоді долучився до міжнародної мережі фондів культури, це близько 140 фондів з різних країн світу. Коли ти сідаєш за стіл переговорів про спільні програми підтримки українського мистецтва і коли держава, Україна, інвестує близько 60 %, а Німеччина чи Великобританія дофінансовує, то до тебе ставляться по-іншому: тебе сприймають не як вічного прохача фінансової допомоги, а як партнера, з яким можна домовлятися про пріоритети. Їх визначає кожен грантодавець, і зрозуміло, що Великобританію чи Німеччину український мистецький продукт цікавитиме передусім у контексті їхніх культурних політик. Тож для того, щоб отримати фінансування, ми мусимо відповідати тим пріоритетам, які встановила та чи та держава.

А коли мова йде про співфінансування або фінансування з боку України, то ми самі формулюємо фінальне бачення, який продукт нам бажано отримати, і в який спосіб ми хочемо репрезентувати Україну закордоном, щоб українські митці на рівних співпрацювали з німецькими, британськими чи там іспанськими колегами. Це стосується і вчених та освітян, тобто людей з будь-якої сфери культури. Тобто за умови співфінансування рольова модель у проєкті інакша. Коли українці бували тільки отримувачами, то й ставлення партнерів відповідало принципові: «Ну, раз ми за все платимо, то ми й визначаємо». А ще важливіше – власником спільного продукту виступала та країна, яка найбільше інвестувала, а не українські митці. Відповідно, якщо ми хочемо виступати, сказати б, режисерами власного життя, нам треба більше в це інвестувати, бути паритетними в плані інвестицій у гуманітарну галузь з країнами Європейського Союзу, а зараз і з країнами глобального Півдня – Африки, Латинської Америки, Азії. Це важливо, бо, по-перше, ми тоді стаємо «співрежисерами» кінцевого результату та власниками отриманого продукту. Ну, а по-друге – нас сприймають по-іншому: не як вічного прохача, а як рівного партнера. Хоч нині про це говорити важко, бо ми живемо в надскладних умовах і не можемо інвестувати на паритетних засадах в гуманітарну сферу, коли йдуть активні бойові дії, але на перспективу це дуже важливо, і я це відчувала з 2018 по 2020 рік – важкий період для гуманітарної галузі, проте українці вже почували себе рівноправними партнерами у сфері культури та інформаційної політики.

Л. Д. Тоді з'явилося інше ставлення?

Ю. Ф. Звичайно, так. Це було інакше ставлення, інакше сприйняття, і, сказати б, гучніший голос українців у закордонній культурно-мистецькій спільноті. Крім того, це відкривало для нас можливості долучатися до програм, адже кожна програма передбачає співфінансування з боку держави. Наприклад, до програми «Креативна Європа» – однієї з найбільших програм Європейського Союзу у сфері культури та креативності, у якій бере участь 41 країна, не лише члени ЄС, а й з-поза ЄС, відповідно, за умови сплати членського внеску. Членський внесок теж має платитися з державного бюджету, тому на майбутнє важливо, щоб ми закладали це в бюджет.

Л. Д. Дуже дякую Вам, пані Юліє, за цікаву розмову!

Ю. Ф. І Вам дякую!