Культурні цінності у формуванні корпоративної культури. Частина 1
Л. Д. — Лариса Довга, докторка філософських наук, професорка кафедри культурології НАуКМА, керівниця проєкту «Укультура».
А. Б. — Андрій Бойцун, доктор економічних наук, керівник напрямку корпоративного управління Київської школи економіки, радник з питань реформи державних підприємств та приватизації Стратегічної групи радників з підтримки реформ.
Л. Д. Добрий день усім! Я — Лариса Довга, і це освітній проєкт UCulture, у якому ми розповідаємо, пояснюємо, розпитуємо дослідників про різні аспекти української культури. Сьогодні в нашій студії особливий експерт, який розповість про те, як економісти вимірюють, досліджують і враховують культурні цінності, моделюючи найефективніші підходи до розвитку економіки у різних країнах. Наш гість — пан Андрій Бойцун, керівник напрямку корпоративного управління Київської школи економіки, доктор економічних наук. Він захистив наукову роботу в Антверпені, тривалий час працював професором економіки в Антверпенському університеті, а нині є одним із провідних фахівців у галузі корпоративного управління в Україні та Центральній Європі.
Пане Андрію, на яких підставах можна говорити про кореляцію між культурою та економікою? Чому економістів цікавить питання культурних цінностей? І що саме розуміють під цими цінностями в контексті економіки, а не, скажімо, художньої культури?
А. Б. Чому економістів цікавить питання культури? Тому що вони хочуть вивчити її вплив на економіку. Розмовляти про художні цінності їм складніше, адже мета — виміряти культуру, щоб довести її вплив за допомогою аналізу, часто статистичного. Перш ніж перейти до питань впливу, фахівцям необхідно визначити, що саме включає поняття культури, як її можна виміряти, а також простежити, яким чином її характеристики чи соціальні цінності впливають на економічну поведінку та результати діяльності. Коли йдеться про культуру, часто використовують терміни на кшталт соціальних норм, моралі, традицій, релігії тощо. Далі я розповім, як саме економісти вимірюють культуру.
Л. Д. Я думаю, нашим читачам буде цікаво дізнатися, чому економісти, яких зазвичай сприймають як тих, хто рахує гроші, несподівано почали вимірювати цінності? Адже зазвичай вважається, що такі речі, як релігійні цінності чи етичні норми, неможливо виміряти.
А. Б. Був такий економіст — Рональд Коуз, нобелівський лауреат, який підняв питання так званих трансакційних витрат. Відтоді економісти почали замислюватися: чому взагалі існують підприємства та як пояснити їхню появу. Якщо для фізиків світ складається з атомів, то для економістів — із трансакцій, тобто економічних угод між людьми: ви щось купили, ви щось продали. Коуз першим звернув увагу на те, що є витрати, пов’язані з їх укладанням.
Рональд Коуз (1910-2013) — англо-американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 1991 р.
Припустімо, ви написали книжку і хочете, щоб її відредагував літературний редактор. Для цього потрібно укласти угоду, звернутися до юриста, щоб він її перевірив, здійснити оплату через банк. Усі ці дії потребують часу та грошей. Тобто угода — це не лише сам факт домовленості, але й низка супутніх витрат. Якщо ж ви співпрацюєте з літературним редактором постійно, наприклад, кілька разів на день, як це робить видавництво, то раціональніше не укладати окрему угоду щоразу, а найняти людину на роботу.
Так виникає підприємство. Коли трансакційні витрати всередині нього менші, ніж витрати на укладення окремих угод, з’являється економічний сенс у його створенні. Економісти з’ясували, що правила гри, зокрема культура, впливають на розмір цих витрат, і саме тому їх це питання зацікавило. Якщо пояснювати на простому прикладі: міцне законодавство та ефективна судова система забезпечують кращий захист прав власності. У такому разі трансакційні витрати на укладання угод зменшуються. Відповідно, це сприяє тому, що ви радше інвестуєте гроші, купуєте акції на біржі тощо.
Натомість, коли правова система слабка, а суди — нечесні, ви, швидше за все, утримуватиметеся від інвестицій. А якщо все ж укладатимете угоди, то будете змушені витрачати більше коштів на юристів, охоронців та інші заходи, які в країнах із надійною правовою системою не повинні робити. Тому це просто дорожче. Якщо правила гри, зокрема й неформальні (а зараз ми дійдемо до культури), сприяють зниженню трансакційних витрат, це позитивно впливатиме на економічні процеси. Іншими словами, укладати угоди стане дешевше, що збільшить їх кількість, пришвидшить розвиток ринку капіталу й загалом економіки. У підсумку це призведе до покращення загальних результатів і підвищення добробуту населення в певній країні.
Л. Д. Які саме інститути впливають на цей процес? На які фундаментальні цінності вони повинні спиратися, щоб сприяти економічному розвитку?
А. Б. Це дуже слушне запитання з кількох причин. Зокрема, щоб простежити зв’язок між цінностями, які економісти називають інститутами (Коуз, якого я згадав, належить до напряму інституційної економіки), потрібно визначити, що саме є інститутами, якими вони бувають і на що потім впливають. Це може бути суто абстрактним науковим питанням, але воно має і практичний вимір. Якщо ми встановимо, що цінності дійсно впливають на певні процеси, то що з цим знанням можна зробити? На випадок, коли вони мають вплив, але змінити їх неможливо, як діяти в такій ситуації? Це схоже на те, коли ми знаємо, що в атмосфері відбуваються певні явища, але зробити з цим нічого не можемо. У такому разі доводиться пристосовуватися.
Інституціоналізм чи інституційна економіка (institutional economics) — напрям економічної теорії, що досліджує економічні проблеми в соціальному, політичному, етичному і правовому контекстах.
Тож, які саме бувають ці інститути? Відповідь на це запитання дав інший нобелівський лауреат — Олівер Вільямсон. Чому я наголошую на їхньому статусі? Не лише для підкреслення поважності, а щоб звернути увагу на те, наскільки важливою є ця тема. Адже кілька дослідників отримали Нобелівську премію з економіки саме за внесок у її розвиток.
Олівер Вільямсон (1932-2020) — американський економіст, представник неоінституціоналізму. Лауреат Нобелівської премії з економіки 2009 р. разом з Елінор Остром. Студент Рональда Коуза.
Вільямсон запропонував рамку для вивчення інститутів, яка складається із чотирьох рівнів.
Перший охоплює неформальні інститути: норми, традиції, релігію, мораль та пов’язані з ними явища. Вони змінюються протягом століть або навіть тисячоліть.
На другому рівні — формальні правила гри: політична, судова система, законодавство — усе, що можна побачити на папері. У рамці Вільямсона зміна цих інститутів потребує десятків років, а іноді й століть. Однак їх точно можна реформувати швидше, ніж неформальні правила, як от цінності.
На третьому йдуть правила гри на рівні вже угод і контрактів. І, нарешті, на четвертому ми маємо економічні результати — це ціни, прибуток, збиток тощо. Наша з Вами розмова, якщо поглянути з точки зору Вільямсона, відбувається на ось цьому рівні.
Л. Д. На першому, тому, де неформальні інститути.
А. Б. Так. Неформальні інститути, які ми часто називаємо цінностями, змінюються надзвичайно повільно. Усвідомлюючи це, ми можемо діяти у двох напрямках. По-перше, спробувати їх змінити. Як фахівці, ми знаємо, що вони впливають на економіку. Відповідно говоримо: «Давайте змінимо цінності — тоді економіка працюватиме краще». На жаль, це не така очевидна річ. Інший варіант — враховувати існуючі обмеження і обирати такі економічні рішення чи моделі, які в межах наявних цінностей здатні забезпечити найкращі результати.
Повертаючись до нашого прикладу: якщо пояснювати простіше, то в культурному середовищі, де права власності захищені краще, а рівень поваги до них вищий, ніж в інших країнах, ви можете сміливо інвестувати, адже впевнені у захисті своїх прав. Якщо ж такого рівня поваги до прав власності немає, можливо, ви взагалі не будете інвестувати. Натомість доведеться нести витрати, про які вже говорили, — на юристів, охоронців чи інші подібні заходи.
Л. Д. Чи могли би Ви навести приклад, як це працює? Як ми можемо побачити це у нашому житті, щоб оцінити, яка ж саме модель функціонує, припустимо, у нас?
А. Б. Я наведу приклад, зрозумілий багатьом економістам, — це біржа.
Біржа (від пізньолат. bursa — «гаманець») — організований торгівельний майданчик, на якому відбувається оптова торгівля товарами чи цінними паперами.
Біржа розвивається саме в тих країнах, де добре захищені права власності та існує повага до них. Ви згадали, що я захистив дисертацію в Антверпені. Для цього мені довелося прожити там чимало років, і я можу сказати, що одна з перших бірж виникла саме там у XVI столітті. Її прикладом скористалися для створення Лондонської біржі. Це свідчить про те, що правила гри на той час уже сприяли обміну й інвестуванню. Простими словами: люди могли домовитися «скинутись» і придбати щось спільно. Це не було випадковістю. Я навмисно акцентую, що це сталося в середині XVI століття, щоб підкреслити думку Вільямсона: зміни потребують тривалого часу. Вже тоді існували певні культурні цінності та установки, які сприяли зародженню того, що ми сьогодні називаємо капіталістичними відносинами.
Антверпенська біржа, 1531 р.
Біржа — це досить складна конструкція. Водночас у нашому житті можна знайти побутові мікроприклади, які ілюструють, наскільки людям буває важко ухвалювати спільні рішення. Кілька років тому, коли я винаймав квартиру в Києві, помітив одну ситуацію. Заходячи на поверх, я побачив кілька дзвінків, розташованих на загальних вхідних дверях, які відокремлювали квартири від решти коридору. Щоб потрапити до когось із мешканців, треба було скористатися цими дзвінками. Усього їх було, якщо правильно пам’ятаю, сім чи вісім — різного кольору, розміру, до кожного тягнувся окремий дріт. Здавалося б, логічніше було облаштувати один акуратний щиток із дзвінками для кожної квартири. Але це потребувало б домовленості між сусідами та певного рівня довіри одне до одного.
І тут ми переходимо в площину ціннісних орієнтацій і культури. Саме вона не дала їм змоги дійти спільного рішення, або, користуючись термінами економістів, — інвестувати. Хоча насправді це було б дешевше для кожного окремо — вкластися в те, щоб організувати ці дзвіночки на дверях. Однак, якщо на такому мікрорівні людям важко домовитися, уявіть, наскільки складніше їм об’єднати зусилля для інвестування в цінні папери, створення підприємств чи інших спільних проєктів.
Л. Д. Ви маєте рацію, пане Андрію, напевно, людям, які не можуть домовитися навіть про дзвіночок, складно інвестувати у масштабніші проєкти. Але відразу виникає запитання: чому вони не порозумілися? У них немає естетичного смаку і бажання зробити ці вхідні двері красивими? Або ж їм байдуже одне до одного, і вони принципово не задумуються про можливість комунікацій, зустрічей тощо? Чи, можливо, бояться, що їх обдурять? Адже це зовсім різні причини. Як Ви вважаєте, яка з них тут основна?
А. Б. Як на мене (звісно, це лише припущення, я не з’ясовував на рівні наукового доказу), головною причиною є брак довіри. Немає впевненості, що хтось виконає це якісніше за мене. Краще зроблю сам, щоб не залежати від когось: раптом інша сторона недотримається зобов’язань — збере гроші, але не виготовить дзвіночок, або зробить це із запізненням.
Л. Д. Або не такий красивий.
А. Б. Так, або не такий красивий. Все це можна описати одним простим словом — недовіра. Вона, як і довіра, знаходиться в площині неформальних інститутів та цінностей, які або сприяють, або, навпаки, перешкоджають ухваленню спільних економічних рішень, що згодом ведуть до кращих результатів. Уявімо ситуацію: ви можете позичити знайомому 100 гривень на місяць, і, якщо впевнені, що він або вона поверне ці гроші, то зробите це без вагань. Адже ваші трансакційні витрати у цьому випадку невеликі завдяки довірі. Якщо ж ви не довіряєте цій людині, то або а) не позичите гроші взагалі, або б) запропонуєте підписати договір у нотаріуса, встановити відсоткову ставку тощо. Тобто витрачатимете на це багато власного часу. У результаті ваші трансакційні витрати, про які ми говорили раніше, зростають. Це або робить угоду дорожчою, або унеможливлює її укладання.
Л. Д. Яким чином економісти враховують такі прості речі, як дзвіночки? Як це можна інтерпретувати у контексті культури?
А. Б. Власне, як ми вже згадували, Вільямсон визначив чотири рівні, серед яких перший він назвав «неформальні інститути». Цей рівень справді існує, але економісти почали не з нього. Вони зосередилися на другому — «формальних інститутах», що включають законодавство, судову систему. Причина такого вибору практична: ці аспекти легше вимірювати. Можна перевірити, чи існує певне правило в законодавстві, позначити це одиницею або нулем. Потім продивитись інші положення, також проставивши позначки, або ж навіть оцінити їх за шкалою. Це все фіксується на папері, тому аналізувати такі дані простіше, ніж у випадку культури.
Після збору та оцифровування даних можна провести, наприклад, кількісний аналіз: зробити умовну регресію, дослідити, як захищеність прав власності на законодавчому рівні або наявність певного правила у корпоративному праві впливає на показники. В одній країні це правило існує, в іншій — ні. При цьому можна спостерігати, де ринок капіталу є більш розвиненим. Саме тому, що ці аспекти легше виміряти, аналіз часто починають із них. Однак проблема полягає в тому, що, оцінюючи формальні правила, ми не лише ігноруємо культуру та ціннісні орієнтації, але й ризикуємо помилитися у своїх висновках. Ми можемо припустити, що саме формальні правила є визначальними. Проте не враховуємо, наскільки їхній вплив співвідноситься з впливом культури на економічну поведінку людей та на результати, і як ці чинники взаємодіють між собою.
Звісно, це придумав не я — цю ідею запропонував Даглас Норт, ще один нобелівський лауреат і представник інституційної економіки.
Даглас Норт (1920-2015) — американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 1993 р. разом з Робертом Фогелем.
Однією з важливих тез, яку він виділив, є те, про що ми тільки-но говорили: необхідність вивчення впливу неформальних інститутів, які сьогодні називаємо культурними цінностями чи ціннісними орієнтаціями. Такі спроби з боку економістів були. Раніше, вивчаючи вплив інститутів, вони порівнювали різні країни. Зазначалося, що в одній країні діють певні правила, які забезпечують конкретні економічні результати, а в іншій — зовсім інші, що зумовлює відмінні показники. Таким чином формулювався висновок, що правила впливають на економічні результати.
Щоб наблизитися до вимірювання неформальних правил, економісти брали до уваги, наприклад, релігію чи так званий соціальний капітал і досліджували зв’язок між цими факторами та успішністю економіки. Соціальний капітал — це свідома поведінка людей щодо суспільства. Коли особа відчуває себе частиною спільноти і розуміє, що несе спільну відповідальність разом з іншими членами суспільства, то це в чомусь повинно виражатися. Однак практична проблема полягає в тому, що виміряти цей феномен дуже складно. Дослідники в таких випадках пропонували шукати способи, які наближують цей вимір.
Припустімо, ми аналізуємо дані: якщо люди частіше стають донорами крові, це може свідчити про більш високу свідомість суспільства. Такі показники можна виміряти кількісно. Або активність на виборах чи референдумах, які не є обов’язковими. Якщо участь висока, це також може вказувати на вищу громадянську свідомість. Скажімо, у країні А на вибори приходять 65 % населення, тоді як у країні Б — 35 %. На основі цих даних можна зробити висновок, що громадяни країни А є більш свідомими, ніж у країні Б. Саме такі підходи економісти раніше використовували для вимірювання ціннісних орієнтацій країн або суспільств.
Л. Д. Ми знову стикаємося з тією ж проблемою, про яку говорили на початку: нівеляція цінності власного голосу або навіть його відсутність.
А. Б. Але це один зі способів вимірювання соціального капіталу. Нас цікавить не стільки технічний аспект — яка кількість людей бере участь у виборах, — а рівень свідомості суспільства і відповідальності його членів за свій вибір. Ми, економісти, зазвичай припускаємо, що якщо люди частіше ходять на вибори, то вони більш свідомі. Це наближення, яке, ймовірно, не ідеальне, але все ж є способом оцінити ціннісні орієнтації суспільства.
Л. Д. Тобто це одна з можливостей виміряти неформальні правила, які складно помітити й промаркувати.
А. Б. Так.
Л. Д. Чи існують інші способи вимірювання культурних цінностей і впливу їх на економіку?
А. Б. Спочатку виникла ідея, що культура впливає на економічні результати. Тільки після цього люди почали шукати спосіб це виміряти. Макс Вебер, можливо, був першим, хто цю ідею сформулював найчіткіше. Він зазначив, що протестантська етика вплинула на те, що значна частина людей у світському житті почала реалізовувати підприємницькі ініціативи. Зростала торгівля, люди дедалі більше заощаджували, щоб згодом інвестувати. Це явище передусім притаманне протестантському, особливо кальвіністському середовищу. Саме так пояснюється розвиток сучасного капіталізму, який виявився ефективнішим за попередні моделі.
Макс Вебер (1864-1920) — німецький соціолог, філософ, один із основоположників соціології. Одна із найвідоміших його праць — «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905).
Знову до історичних прикладів. Один із моїх улюблених — це питання про виникнення першого акціонерного товариства. Оскільки я давно займаюся корпоративним управлінням, мені особливо цікаво простежити його історію. У нашій галузі вважається, що першим акціонерним товариством була так звана об’єднана Ост-Індійська компанія. У Нідерландах група інвесторів, як би ми сьогодні сказали, спільно сформувала капітал для організації експедиції в Азію. Це свідчить про те, що вже тоді існували неформальні правила, достатні для того, щоб люди, довіряючи одне одному, знаходили спосіб реалізувати те, що ми зараз називаємо «колективним інвестуванням». Я не впевнений, які тоді були дзвіночки на дверях, але не виключаю, що однакові, якщо вони взагалі існували.
Тобто можна сказати, що ідея про вплив цінностей на економіку існувала завжди. Однак, на мою думку, першим, хто знайшов ефективний спосіб вимірювання, був Герт Гофстеде — до речі, також голландець. У середині 1960-х років він, як мені здається, першим запропонував спосіб вимірювання культури, до якого дійшов випадково.
Герт Гофстеде (1928-2020) — нідерландський соціальний психолог, співробітник IBM і професор організаційної антропології та міжнародного менеджменту Маастрихтського університету. Розробив теорію культурних вимірів — один з перших і найпопулярніших способів вимірюванння культури.
Л. Д. Дякую, що Ви згадали про Макса Вебера. Саме він звернув увагу на те, що в протестантській етиці, на відміну від інших християнських конфесій, пропагуються такі цінності, як приватна ініціатива, креативність та індивідуалізм — з одного боку, а з іншого — довіра до свого сусіда. Найважливіше ж те, що протестантська етика ґрунтується на ідеї, що фінансова успішність людини свідчить про її специфічну благодатність. Це сформувало необхідність самореалізації і змусило ті цінності, які зазвичай змінюються дуже повільно, трансформуватися значно швидше. Вебер досліджував це не як економіст, а радше як філософ і до певної міри культуролог.
А. Б. Звичайно.
Л. Д. А чому Гофстеде звернувся до цього?
А. Б. Він працював у 1960-ті роки в IBM, яка тоді була відомою корпорацією і лідером у галузі комп’ютерних технологій. На той час комп’ютери ще залишалися відносно нетиповим явищем. IBM мала багато представництв у різних країнах, і, проводячи опитування, Гофстеде зауважив цікаву закономірність. Він помітив, що ставлення людей до певних питань відрізняється. Усі респонденти, з точки зору методології дослідження, були однаковими за ключовими характеристиками, окрім культури, з якої походили. Вони працювали в одній компанії, на аналогічних посадах, але по-різному демонстрували своє ставлення через відповіді в анкетах.
Л. Д. Ставлення до чого?
А. Б. До ієрархії, начальства, співробітників — і подібних питань. Він побачив, що ці ставлення відрізняються. Хоча, здавалося б, компанія одна і теми, які мали би хвилювати цих людей, — спільні. Єдиним фактором, що міг пояснити цю різницю, було те, що люди походили з різних культур. На щастя, IBM мала представництва у багатьох країнах, що дало змогу проводити порівняння. Формальні характеристики залишалися однаковими, але очевидно, що саме неформальні аспекти пояснювали цю різницю.
Гофстеде почав заглиблюватися у тему (ймовірно, на тому етапі він уже прочитав Макса Вебера). Щоб створити рамку для свого дослідження, йому довелося звернутися до науки й дослідити, що філософи писали на цю тему. У результаті він її сформулював. На той час Гофстеде визначив чотири так звані виміри культури.
Перший із них — індивідуалізм проти колективізму, до речі, той самий індивідуалізм, про який Ви згадали, коли я говорив про Вебера. Другий — дистанціювання від влади. Третій — чоловічність і жіночність як характеристики культури. І, нарешті, четвертий — уникнення невизначеності. Ці чотири виміри Гофстеде згодом розширив до п’яти, а пізніше — до шести, але це вже менш важливо для нашої розмови. Головне, що він сформулював ці виміри й зазначив, що їх тепер можна вимірювати. Далі, маючи показники за кожним із цих вимірів, аналізувати, чи впливають вони на економічну поведінку людей. Слід зазначити, що ці культурні виміри застосовуються не лише в економічних дослідженнях. Наприклад, політолог може вивчати, як дистанціювання від влади впливає на певні політичні явища, про які я особисто не знаю, бо не займаюся цим.
Л. Д. А чи могли б Ви пояснити, що означає — дистанціюватися від влади? Що саме я маю зробити, щоб дистанціюватися або, навпаки, цього не робити?
А. Б. Тут є певна складність із перекладом. Те, що українською звучить як дистанціювання від влади, англійською у Гофстеде називається power distance — тобто відстань між начальником і підлеглим. Коли він говорив про виміри культури (у межах мого дослідження мені також довелося з ним спілкуватися), неодноразово наголошував, що це не є ні добре, ні погано, а просто характеристика. Радше, як міра довжини, тому важливо уникати інтерпретацій у позитивному чи негативному ключі. Це лише вимір. Відстань між начальником і підлеглим була однією з тих тем, з якими Гофстеде працював ще тоді, коли він розсилав анкету IBM.
Сприйняття ієрархії може суттєво різнитися залежно від країни. В одній культурі підлеглий може сприймати інструкції начальника як беззаперечні: усе, що сказано, не підлягає сумніву, і від підлеглого очікується точне виконання. Так само і начальник може вважати, що його розпорядження мають бути виконані без обговорень. У термінології Гофстеде це означає високу power distance — значну дистанцію між начальником і підлеглим. Натомість в іншій культурі (скажімо, у протестантській це може бути виражено сильніше) ця відстань є меншою. Начальник спілкується з підлеглими демократичніше: вони можуть звертатися один до одного на «ти», а підлеглий має можливість не лише виконувати інструкції, а й висловлювати свої зауваження чи пропозиції. Саме ця різниця і є проявом дистанціювання від влади чи від начальства.
В Україні цей показник високий. Відстань між начальником і підлеглим у Швеції чи Сполучених Штатах значно менша. Якщо говорити про ці характеристики, то культури з меншим рівнем дистанціювання від влади зазвичай більш орієнтовані на справедливість. Зі свого боку вони схильні до розвитку ринкової економіки, ринку капіталу, капіталізму. З економічної точки зору такі країни сьогодні є більш розвиненими, ніж інші.
Джерело: theculturefactor.com
Індивідуалізм і колективізм — це про визначення себе як «я» або як частини спільноти — «ми». У державах, таких як Сполучені Штати, люди здебільшого схильні ідентифікувати себе як «я». Натомість у країнах Латинської Америки переважає тенденція до ідентифікації себе як «ми», як групи. В Україні культура загалом є більш колективістичною. За індивідуалізмом наша країна має показник 25, тоді як у Сполучених Штатах він становить 91. Це свідчить про те, що американське суспільство значно більш індивідуалістичне, ніж українське. Для порівняння, у Швеції цей показник становить 71 — менше, ніж у США, але значно більше, ніж в Україні. Малайзія, для прикладу, має подібний до України показник і також належить до більш колективістичних суспільств.
Джерело: theculturefactor.com
Важливо розуміти, що ця характеристика не обов’язково означає легкість у прийнятті спільних рішень. Навпаки, часто там, де є колективна відповідальність, виникає і колективна безвідповідальність. У той же час в індивідуалістичних суспільствах, де люди більше ідентифікують себе як «я», вони схильні до індивідуальної відповідальності. У таких умовах їм простіше порозумітися й ухвалювати спільні рішення, оскільки зрозуміло, хто за що відповідає. Тобто їм легше домовитися про однакові дзвіночки на дверях, ніж людям в колективістичному суспільстві. В останньому випадку це можливо лише за наявності начальника, відстань між яким і рештою спільноти настільки велика, що він сам вирішить, що дзвіночки будуть однаковими.
Л. Д. Тобто власник будинку чи швейцар, який скаже: «У нас так не годиться — усі дзвіночки мають бути однакові», — і при цьому сам візьме на себе обов’язок зробити це в такий спосіб.
А. Б. Так, можливо.
Ми з Вами вже сказали, що для економістів культура — це те, про що ми до цього моменту говорили. Натомість для культурологів вона може визначатися чи асоціюватися з конкретними творами мистецтва або певними напрямами значно більше, ніж з оцифровуванням вимірів культури. Якщо говорити про Антверпен, то вже на початку XVII століття (хоча не лише там) фламандська школа живопису, яка, на мою думку, найбільш яскраво проявилася саме в цьому місті, досягла успіху, зокрема завдяки своїй прибутковості.
Ян Вільденс. Панорамний пейзаж з Антверпеном, 1600-1610 рр.
Художники були комерційно успішними людьми: той самий Рубенс, ван Дейк чи ван Ейк — усі вони досягли благополуччя. Ба більше, вже в середині XVII століття в Антверпені засновано Академію мистецтв. Це свідчить про те, що займатися живописом було вигідно, а навчання цьому мало сенс. Цілком можливо, хоча я цього не знаю, що й сама Академія мистецтв могла мати комерційний успіх. Живопис приносив прибуток, адже бізнес був готовий платити. На картинах того часу часто зображали представників певних професій, причому нерідко у форматі колективних портретів. Це свідчить про те, що люди разом збирали кошти, їм потрібно було домовитися про те, щоби замовити цю картину.
Л. Д. Вони хотіли репрезентувати себе як колектив. Мабуть, це теж для них було важливо.
А. Б. Або через те, що одна людина не мала змоги дозволити собі замовити картину, тоді як кілька осіб могли об’єднати кошти. Просто бракувало грошей. У той час в Іспанії найуспішніший художник, як мені здається, міг існувати виключно під патронатом короля.
Л. Д. Або когось із дуже багатих меценатів.
А. Б. Так. У будь-якому разі це не було комерційною справою, коли бізнес замовляв би таку роботу як послугу.
Л. Д. Про чоловічність і жіночність — інтригуюче прозвучало.
А. Б. Так, у Гофстеде це називається masculinity і femininity англійською мовою. Під чоловічністю він мав на увазі націленість на досягнення результату, тобто характеристики суспільства, пов’язані з проявом впевненості в собі та змагальністю. Натомість умовна жіночність більше асоціюється з важливістю взаємовідносин у суспільстві, коли на перший план виходять характеристики, пов’язані з якістю життя. За цим показником Україна належить до культур із переважно фемінними характеристиками. Рівень маскулінності в Україні становить 27. Для порівняння, у Швеції, яка була значно індивідуалістичнішою, цей показник дорівнює 5. Тобто, за термінологією Гофстеде, шведське суспільство є ще більш жіночним, ніж українське. Це свідчить про те, що вищий показник за одним виміром культури не обов’язково означає аналогічний рівень за іншим. Якраз навпаки — у цьому прикладі ми бачимо зворотний зв’язок.
Очевидно, що ці виміри не були просто вигадані Гофстеде. Вони стали результатом, зокрема, кластерного аналізу, у якому він навмисно виділяв аспекти, що характеризують певний вимір. Наприклад, Сполучені Штати чи Японія належать до країн із більш чоловічними характеристиками, тоді як скандинавські країни, за його вимірами, демонструють переважно жіночні ознаки.
Л. Д. Я б хотіла перейти до останнього показника. Здавалося б, людина, маючи взагалі якийсь інстинкт самозбереження, завжди повинна прагнути до уникнення невизначеності. Це щось на підсвідомому генетичному рівні притаманне всім чи у різних культурах по-різному?
А. Б. У різних культурах це дійсно відрізняється. Уникнення невизначеності англійською називається uncertainty avoidance — це ставлення до незнайомих ситуацій і реакція на них. За дослідженнями Гофстеде, українське суспільство загалом не дуже любить незнайомі ситуації. Показник uncertainty avoidance в Україні становить 95, тоді як у Сполучених Штатах — 46, у Швеції — 29. Цікаво, що Малайзія, яка була схожа на нас за іншими показниками, як-от дистанція до влади чи рівень індивідуалізму, у цьому аспекті відрізняється. Там суспільство спокійніше сприймає незнайомі ситуації, ніж українці.
Чому це важливо? Бо культури з високим рівнем уникнення невизначеності менш схильні до підприємництва. Натомість ті, що краще сприймають незнайомі ситуації, активніше займаються власною справою. Це впливає на розвиток економіки, ринків капіталу, підприємницької діяльності. Умовно кажучи, люди спокійніше сприймають ризик, що є невід’ємною характеристикою бізнесу. Якщо вони зовсім не готові до прийняття таких викликів, то не будуть інвестувати і створювати підприємства. Відповідно, це позбавлятиме економіку умовного «пального», необхідного для її розвитку.
Л. Д. Просто кажучи, хто не ризикує, той не п’є шампанського.
А. Б. Важливо зауважити, що з цього зовсім не випливає, ніби всі, хто ризикують, п’ють шампанське.
Л. Д. Водночас така характеристика виглядає доволі дивною для України. Здавалося б, останні 30 років історії, позначені протестами, Майданами, готовністю йти на війну, демонструють постійну невизначеність. Адже ніколи не знаєш, до чого це призведе. Утім, українське суспільство показало досить високий рівень готовності до такої соціальної активності. З чим це пов’язано? Чи це стомленість українців від політичної нестабільності, яка змушує їх виходити на Майдан, аби досягти впевненості? Чи причина в готовності до політичного ризику, але небажанні економічно інвестувати? Або ж справа в глибокій недовірі до держави? Яким чином це може корелювати?
А. Б. Я би не дуже хотів заходити на територію політологів. Можливо, вони теж будуть брати участь у Вашому проєкті, і Ви зможете запитати у них. Якщо за вимірами Гофстеде українці справді не люблять невизначеності, то, ймовірно, саме це й призводить до ситуацій, коли їм доводиться виходити на Майдан.
Л. Д. Ті характеристики, які Ви сьогодні позначили щодо цих чотирьох показників, мені, як культурологу, дуже нагадують риси традиційного суспільства. Це спільнота, замкнена в собі, де великий рівень надії на колективну відповідальність, а все нове сприймається як потенційно шкідливе або загрозливе. У традиційних спільнотах основною цінністю зазвичай є виживання. Адже те, що добре знайоме, хоча й не завжди забезпечує комфортне життя, дає змогу задовольнити базові потреби. Натомість, ті речі, про які ми говорили із «Протестантською етикою і духом капіталізму», репрезентують інший тип цінностей: креативність, творчість, свободу, розвиток і прийняття чогось нового. Які ж цінності ми можемо справді назвати домінуючими в сучасній українській спільноті?
А. Б. З точки зору економістів, якщо розглядати чинники, які сприяють економічній активності — стимулюють людей інвестувати, створювати підприємства, робити їх ефективнішими, а в підсумку досягати кращих результатів як на рівні окремих компаній, так і на рівні економіки загалом, — то, найімовірніше, ті цінності, про які ми говорили, знаходяться в площині підприємницького духу та самореалізації. Вони передбачають індивідуальну відповідальність, а відповідно і повагу до прав інших. Разом із економічною свободою це сприяє ефективнішій роботі бізнесу, завдяки створенню кращого середовища та вищого рівня довіри. Це знаходить відображення навіть у таких простих речах, як відсоткова ставка за кредитом. У країнах, де права власності краще захищені, а довіра вища, кредитні ставки зазвичай нижчі, ніж у державах із високим рівнем ризиків.
І все це саме по собі, якщо робити узагальнення та висновки, є корисним знанням. Однак, повертаючись до одного з питань, яке обговорювали на початку: ми знаємо, що культура впливає, що цінності мають значення. Це не є абстракцією, адже економісти визнають їхній вплив на поведінку людей у сфері економіки та на її розвиток. Ми навіть знаємо, що їх можна виміряти й це потрібно робити. Але навіть маючи ці знання і вимірявши ціннісні орієнтації, це зовсім не означає, що їх легко змінити. Або ми знаємо, що робити, і тоді діємо відповідно; або маємо сміливість визнати існування обмежень у зміні цінностей. Відповідно, реальні можливості лежать у площині пошуку рішень, які є доступними в умовах існуючої культури.
Якщо культура має певні характеристики, то, умовно кажучи, на сьогодні будуть ефективними відповідні економічні моделі. Наприклад, форми корпоративного управління. У культурах з більш вираженим колективізмом або дистанціюванням від влади ми спостерігатимемо, що власність є концентрованою. Швидше за все, підприємство матиме одного власника і буде менш прозорим. Натомість у більш індивідуалістичних культурах з меншою дистанцією від влади переважатиме колективне інвестування. Такі підприємства зазвичай більш прозорі й відкриті. Отже, це один важливий висновок.
А інший стосується того, що потрібно робити для зміни цінностей. Згадуючи про те, що ми говорили на початку, це дуже тривалий процес. Треба усвідомити і мати сміливість визнати: зміна чи виховання правильних цінностей мають починатись, як мінімум, на рівні школи. Це означає, що повинна бути чітка візія, а також еліта, яка очолює цей процес. У цьому контексті, як на мене, дуже важливою є роль культурологів, які, сподіваюся, будуть якісно виконувати свою роботу. Вони мають допомагати суспільству на найперших етапах змінювати цінності на правильні й виховувати їх від самого початку.
Л. Д. Дуже дякую, пане Андрію, за цю розмову! Зазвичай у нашій системі вважають, що культуролог — це хтось, хто говорить про абстрактні речі й на реальне життя жодним чином не впливає. Будемо надихатися Вашими настановами. І ще раз дуже Вам дякую!
А. Б. Вам дякую!