Синкретизм вірувань у культурі Київської Русі
Л. Д. Доброго дня, мене звуть Лариса Довга, і це проєкт UCulture – проєкт, у межах котрого ми розповідаємо та розпитуємо експертів про різні аспекти української культури від найдавніших часів до сьогодення. Гостею нашого проєкту сьогодні є археологиня Наталя Хамайко. Вона – наукова співробітниця Інституту археології НАН України і Музею дослідження історії Десятинної церкви. наша розмова буде точитися довкола так званого двовір’я чи побутування різних типів вірувань у Київській Русі після того, як уже було прийняте хрещення. Пані Наталю, поняття двовір’я – що це таке, чому його активно використовують сьогодні в науково-популярній літературі і так активно не приймають дослідники, які на цьому знаються?
Н. Х. Мені надзвичайно цікаво брати участь у вашому проєкті, оскільки мої дослідження прямо пов’язані з культурою Київської Русі. Що ж до поняття двовір’я, то воно дійсно дуже дискусійне, бо навіть з погляду простої етимології все нібито зрозуміло: при поєднанні слів «два» і «віра» ми розуміємо, що це якісь дві віри, язичництво і християнство. Це поняття широко тиражувалося упродовж всього XX століття, зокрема, великим його провісником був академік Борис Рибаков, апологет слов’янського язичництва. У рамках тогочасної історіографії періоду після Другої світової війни й десь до 1980-х років виопуклювалися якраз оці глибинні вірування, адже в історичній науці превалював автохтонізм, тобто належало показувати, що в нас тут усе місцеве, розвинуте ледь не з палеоліту до сучасності. У сьогоднішнього дослідника це викликає як мінімум посмішку, а як максимум скептицизм, бо насправді все було набагато складнішим.
Почати варто із самого слова «двовір’я». Де воно взялося? Його було використано вже в текстах Київської Русі – вперше у «Слові», яке приписують Феодосію Печерському.
«Слово про віру латинську чи варязьку» – апологетичний твір св. Феодосія Печерського (XI ст.), одного з засновників київського чернецтва.
Однак там ішлося про слово «проти латинян», тобто дві віри – це язичництво і християнство, чи Східна церква і Західна церква із різними обрядами? Свого часу, докопавшись до словників, я дізналася, що, по-перше, це слово використовували в давньоруській літературі як переклад з грецької. Християнство, прийшовши на Русь, принесло не тільки віру, не тільки величезний комплекс всього, пов’язаного із християнською культурою (церкви, оздоблення, книжки, монастирі, взагалі культуру писання), а й традицію звертання до книжності. Книжну культура було запозичено звідти ж, звідки й християнство – із Візантійської імперії. Тексти, в першу чергу богослужебні, які приходили сюди, переписувалися й перекладалися. Східна церква перекладала літургійні тексти та повчання на мову країни, де це відбувалося – здебільшого на Балканах. Слов’янські книжники, не володіючи величезним понятійним апаратом грецьких авторів, мусили перекладати без наявності відповідних понять, і ось так виникає поняття двовір’я.
Закономірно постає питання: «А що ж стояло в грецькому тексті на місці двовір’я?». Там у першу чергу є слова, які говорять про сумніви, про неоднозначність, про варіабельність рішень – але в жодному випадку не про дві віри. Так дійшло до того, що спочатку це слово використовували на позначення різниці між латинським і східним обрядом, а пізніше, вже як усталене поняття, воно перейшло на язичників, але десь ледь не в XIV столітті, коли про язичників ніхто не пам’ятав. Тоді гадалося, що язичницька релігія – це щось подібне до християнської релігії. А це просто проблема сумніву, проблема неоднозначності – але не проблема двох вір. Згодом це було підхоплено вітчизняною історіографією, передусім 1980-х років, і стався цей-от сплеск, коли Рибаков присятив цілу главу у книжці «Язичництво давньої Русі» двовір’ю, доводячи, що тут уже після запровадження християнства, після побудови церков і монастирів продовжувала побутувати давня віра поряд із християнською. Такі прояви дійсно могли мати місце, інша справа – на яких щаблях, що заміщаючи, а що існуючи паралельно. Але це слід окреслювати поняттям «синкретизм», уживаним і в релігієзнавстві, і в історії культури на позначення співіснування різних елементів у певному явищі. Адже людина не може роздвоїтися, йдучи сьогодні в християнський храм, а завтра поклоняючись Перунові. Хоч, звісно, деякі елементи старих вірувань можуть зберігатися, проте не як двовір’я, а як прояви синкретизму.
Л. Д. Ви мене майже переконали в тому, що йдеться про lapsus linguae. Але все-таки, якщо в книжності Київської Русі було прийнято слово «двовір’я» у якості відповідника тим словам, які використовувалися у грецьких текстах, то, можливо, просто не розуміли, що воно означає грецькою мовою. І ще одне питання стосовно цього ж: чи християни Київської Русі, які писали ці тексти, взагалі вважали язичництво вірою?
Н. Х. Це цікаве питання – чи сучасники вважали язичництво вірою. Очевидно, ті, хто запроваджував християнство, сприймали це як певний перехід від одного до другого. Однак треба нагадати, що відтоді пройшло якщо не сто, то принаймні років сімдесят-вісімдесят, коли Феодосій Печерський ужив це слово. Він належав уже до того покоління, яке народилося в християнській культурі. Запровадження християнства було тісно пов’язано із князівською владою, адже влада і християнство – це два стовпи, на яких, власне, й стояла твердиня Київської Русі: так було запозичено з Візантії, і на такий принцип поєднання влади з Церквою спиралися всі середньовічні держави. Оскільки князь, його родина й усі наближені стали християнами, то всі люди, які вважали себе його підданими, однозначно ставали такими самими, як князь.
Княжий портрет, фреска ХІ ст. Софійський собор (Київ)
Що вважалося чи не вважалося християнським, а що ним було насправді? Яскраві описи скинення Перуна в Києві та Новгороді однозначно підтверджують, що на цьому рівні (на рівні богів) язичництво мало бути знищеним, бо є єдиний християнський Бог, і є язичницькі ідоли – насправді не боги, адже створив світ і людину в світі християнський Бог, і все відбувається за його задумом та з його волі. Натомість ідолів зробила сама людина з дерева, тож вони нічого не варті. Однак християнська релігія постала в грецькому культурному контексті – інакшому, аніж той, що існував тут. У грецькій культурі до запровадження християнства була розгалужена міфологія, і її почасти запозичили разом із християнством. Наприклад, яскравим проявом грецького синкретизму є відомі змійовики, де на одній стороні зображено святого, а на другій – змієногу богиню Горгону як уособлення хвороби чи чогось лихого. У Візантії вони слугували амулетом, а на Русь прийшли вже як елемент християнської культури й сприймалися за суто християнські.
Золотий змійовик, Чернігів, кін. XI ст.
Змійовик – зазвичай бронзовий чи срібний (рідше золотий) виріб у формі медальйону, на лицьовому боці якого зображені християнські символи, а на зворотному – міфічна змієподібна істота з людським обличчям.
Що залишилося з дохристиянських часів питомо слов’янського? Залишилася величезна кількість побутових звичаїв, можливо, побутової магії, яку не змогли витіснити християнські звичаї та норми. Всі знають про звичай, згідно з яким треба в Чистий четвер усе вимітати, і нині це припасовано до християнської обрядовості. Але в давньоруських церковних повчаннях ще читаємо, що є люди, які в Чистий четвер палять сміття біля воріт, і це, мовляв, поганський звичай. А ще є люди, які, наприклад, уявляють богом часник, кладучи його у воду, щоб вона не псувалася. Так це описує християнський проповідник, а для нас насправді йдеться про побутову магічну дію, яку на той час уже засуджували. Ще проповідники пишуть, що не можна грати в ігри, бо це гріх: впадаючи в азарт, людина піддається спокусі пристрастей, і в такий спосіб порушує християнські заповіді. Засуджувалися пісні, танці, хороводи – все, до чого людина вдається під час святкувань. Адже у християнській релігії немає нічого подібного – є лише храм і літургія, тобто святкування в церкві. Як бачимо, церковні книжники усвідомлюють, що й далі існує щось невідповідне християнському способові життя. Утім, самі повчання теж спираються на грецькі зразки, де щось хіба докладається з актуального досвіду.
Л. Д. Але уявімо, що християнство вже утвердилося. Щоправда, мені важко повірити, що сьогодні всі ще були язичниками, а завтра прокинулися християнами й перестали вірити в допомогу тих богів, котрі допомагали раніше. Ну, помолилася я Богородиці чи Христу, якщо вмію, а дощ не пішов. Що мені робити? Чи не звернутися до тих богів, котрі мені або моїм пращурам допомагали – і дощ ішов. Так, їх знесли – в капищах Києва або Новгорода. Але якщо я в гайку молилася сонцю, то хіба можна знести сонце, чи місяць, чи якусь водойму, чи дуба, до котрого я звикла молитися. Чи збереглися якісь пам’ятки, котрі нам можуть пояснити, як відбувалося заміщення одного другим?
Н. Х. Тут знову треба згадати, з яких компонентів складалася давньоруська культура. Давня Русь сформувалася не водночас, а впродовж певного процесу. На початку вона фактично обмежувалася кількома торговими факторіями, де зосереджувалася давньоруська культура, тоді як решта території – це слов’янський масив довкола неї. Однак якщо згадати про вже більш-менш описані часи Володимира і Ярослава, то з Володимиром зрозуміло – він бачив потребу прийняття християнства, свідомо прийшов до цього, став ініціатором охрещення. Ясно, що він будував храми й запроваджував обряд у повсякденне життя.
Хрещення князя Володимира і руського війська. Мініатюра Радзивиллівського літопису, XV ст.
Натомість Ярослав народився ще в часи язичництва, бачив запровадження християнства, а далі разом із батьком став християнином. За правління Ярослава можемо фіксувати присутність оцих різних елементів у давньоруській культурі – згадаймо відомий опис Лиственської битви 1024 року між Ярославом і Мстиславом, коли Мстислав, дивлячись на місце побоїща, каже: «Як же не любо – ось лежить варяг, ось сіверянин, а своя дружина ціла». На цей момент, як бачимо, давньоруський конгломерат ще містив різні складники.
Також цікаво, що з XI століття походять скроневі кільця, на підставі яких Володимир Сєдов виводив традиційні нібито прикраси деревлян, сіверян, вятичів і кривичів.
Скроневі кільця дреговичів, кін. ХІІ ст.
Скроневі кільця – тип прикраси слов’янського жіночого головного убору.
Це означає, що всі ці території живуть якимось своїм окремим життям, а князь лише збирає з них данину, тобто що побутує культура, інша від культури спільноти, яка сповідує те, що сповідує князь. Отже, ще й у часи Ярослава в певних регіонах, десь у глибинці, люди не стали аж такими християнами. І лише за Ярослава, а ще більше за його синів, між якими він розділив Русь, постала ця величезна територія, на якій поодинокі пункти, де зосереджувалася князівська влада, поєдналися у велику державу.
Археологічні дані теж підтверджують, що власне середина XI століття стала ключовим моментом, на який припадає розбудова монастирів і церков, а християнство почало масово проявлятися на побутовому рівні – в гончарній кераміці чи інших предметах, пов’язаних із давньоруською культурою. На цей момент уже змінилося два або й три покоління, і коли прийшло покоління вже народжених у християнстві, тоді й можна говорити про його масове й широке проникнення у давньоруську культуру.
Л. Д. Які пам’ятки це підтверджують? Зазвичай нам показують або якісь кургани, що начебто були старими капищами, або жіночі прикраси чи якісь браслети із зображенням нібито Перуна, чи орнаменти на посуді, чи височні підвіски. За Вашим твердженням, це з’явилося десь на початку XI століття. Але якщо йдеться про суто язичницькі речі, то їхнє існування мусило би бути тяглим. У який спосіб відбувалося таке суміщення?
Н. Х. Це якраз і є археологічною кухнею, яка завдяки кропіткій роботі дозволяє судити про те, що вважалося християнством, а що ні. Ви щойно згадали кургани, і власне їх багато дослідників пов’язували з язичницьким світоглядом. Рибаков навіть постулював цілий міф, згідно з яким курган – це нібито уособлення Всесвіту, оскільки він напівсферою накриває місце поховання…
Л. Д. Я перепрошую, що переб’ю Вас. А як взагалі люди уявляли собі Всесвіт таким от кулеподібним? І що ми про це знаємо?
Н. Х. Ми, на жаль, про це нічого не знаємо, у нас немає підтверджень. Напевне можна сказати, що ні церковники, ні князь не сприймали курган як щось язичницьке, адже кургани й після запровадження християнства ніхто не зносив. Єдиний випадок знесення курганів – це Десятинна церква, але там просто рівняли рельєф, готуючи площадку під цю величезну будівлю: ті кургани, які були вище, зрізали, а ті, що нижче – просто засипали.
Макет Десятинної церкви. Фрагмент діорами «Місто Володимира» в Археологічному музеї Києва
Десятинна церква побудована князем Володимиром у 989-996 рр. і вважається першою кам’яною церквою у Київській Русі.
До сьогодні стоять кургани, наприклад, у Чернігові: славнозвісний курган «Чорна могила», курган «Княжни Чорної», кургани «Гульбище» і «Безіменний». Їх було розкопано наприкінці XIX століття, але доти їх ніхто не зносив, вони не вважалися символом язичництва, просто показували місцезнаходження могили.
Курган «Чорна могила», Чернігів
Після того, як покійників стали ховати поблизу церкви, потреба виділяти поховання сама собою відпала, адже усталилася цілком інакша система організації кладовища. У Чернігові, на Болдиних горах, існує могильник, де кургани насипали ще й у християнський час, і вони теж збереглися до сьогодні.
Вид на Болдині гори в Чернігові
Очевидно, певні ритуальні дії на курганах проводили, бо є позначки, де було закопано якісь горщики чи щось інше, або де стояв стовп – напевне, щоб пояснити, хто там похований. Однак про пізні поховальні ритуали можна говорити лише з великою долею припуску, бо християни й сьогодні, приходячи до могили, кладуть на неї цукерку або якісь смаколики, ставлять свічку, хто хоче – наливає склянку алкоголю тощо. Очевидно, поминання покійних родичів існувало з давніх-давен, адже людина, поховавши своїх мертвих, приходила для того, щоб якимось чином їх згадати. Натомість у повчаннях згадується, що не можна «варити кутю роду і рожаницям». Рибаков вивів із цього бога Рода і богинь Рожаниць. Однак нині ми розуміємо, що йдеться не про окремого бога, а про власний рід людини – покійних предків, яким варять кутю, а рожаниці – це жінки, що їх народили.
Л. Д. Тобто, жіноча частина роду. Жіноча культура у нас здебільшого асоціюється саме з тим, про що ми сьогодні говоримо – із забобонами, прикрасами й амулетами. Як ставилися до «рожаниць»? Чи справді саме із жіночою частиною роду було пов’язане передавання якихось забобонів чи речей, паралельних до християнського світу? Ранньохристиянська віра не надто прихильна до жінок. Хоч багатьох жінок визнавали святими, але все ж жінка мали знати своє місце, серед іншого – й у храмі. Як воно було насправді в києворуській традиції?
Н. Х. Київська Русь – це часи Середньовіччя, коли патріархальна родина домінувала тотально, адже чоловік був главою і держави, і сім’ї. Однак певні моменти варто згадати й тут. Скажімо, «Сага про Олава Трюґґвасона», описуючи військо князя Володимира, зазначає, що одна його половина належить Володимирові, князю, а друга (за їхнім звичаєм) – його дружині, і вони між собою сперечаються, чиї воїни кращі. Утім, грецька культура повністю зав’язана на домінанті чоловіка. Якщо згадати давню Грецію, то там взагалі жінки були відділені на свою половину та не мали жодного доступу до важелів управління. Але завжди існували ситуації, де жінка грала якусь ключову роль.
«Сага про Олава Трюґґвасона» – життєпис норвезького конунга Олава Трюґґвасона (Х ст.), правнука Харальда Прекрасноволосого. В одній з частин розповідає про перебування Олава у юні роки в Гардаріки. Цією назвою скандинавські саги іменують Русь.
Що ж до того, чи були вони носительками старовинного звичаю, магії та ритуалів, то варто згадати тих, кого в повчаннях названо «баби богомєрзкіє», які, очевидно, й використовували такого роду знання. Ну, але ці-таки баби-віщунки, шептунки, знахарки дожили до сьогодні, й люди продовжують вдаватися до їхніх послуг. Та хіба це означає, що ми сповідуємо язичницькі вірування? Очевидно, християнство таки здомінувало завдяки зусиллям Церкви та шкіл при монастирях, але водночас воно не могло покрити всього своїм світоглядним покривалом, десь та щось таки залишалося від язичництва. Наприклад, збереглися свідчення про баб-зілейниць, до яких зверталися як до лікарів. Байдуже, що в Русі вже були чоловіки-лікарі, навіть іноземці-лікарі – сирієць, вірменин; лікували й при монастирях – приміром, Аліпій, сам Феодосій Печерський, інші монахи. Але поряд згадуються і баби-зілейниці, що лікували, очевидно, якимись травами, зокрема по селах. Християнська проповідь повчала молитися для одужання, а хворобу пояснювала як кару за гріхи. Натомість людина, захворівши, вдавалася за допомогою до баб-зілейниць.
Але повернімося до згаданих Вами прикрас-амулетів, наприклад лунниць. На думку Рибакова, це язичницький амулет, що уособлює не місяць, як можна було б передусім подумати, а небо, причому кілька шарів неба, бо там є кульки на ріжках і посередині, і це, мовляв, позиції сонця. Однак насправді лунниці – це найпоширеніша прикраса ще від доби неоліту; вони відомі на всіх територіях ойкумени. На терени Київської Русі їх було занесено вже модою християнського, візантійського кола. Ба більше, в XII столітті їх виготовляли разом із хрестиками, ми їх знаходимо в похованнях в одному намисті разом із християнськими іконками. Зрештою, у пізніші часи місяць стали уособлювати з Дівою Марією, відомі й ікони, де Марія стоїть на місяці.
Гостророгі лунниці, Київ, ХІ-ХІІ ст.
Лунниці з хрестом: Чернівецька обл., XI-XII ст. (зліва); Тернопільська обл., ХІІ-поч. ХІІІ ст. (справа)
Джерело: Khamayko, N. «Crescent pendants (lunnitsa) in 11th-13th century Rus’: Pagan amulet or Christian ornament?» Rome, Constantinople and Newly-converted Europe: Archaeological and Historical Evidence, V. 2. Krakow, 2012, 503-525
Л. Д. Ну, це зрозуміло: Марія на місяці – це символ Непорочного зачаття Діви Марії, тобто абсолютно християнський.
Н. Х. А сусідство з хрестиками в одному намисті показує, що тут немає нічого язичницького, бо Церква не допустила б язичництва у похованнях. Зрештою, це прийшло на нашу територію з південною культурою десь на зламі VIII століття – на найпівденніших околицях сучасної України, а пізніше розповсюдилось і в Київській Русі, якраз у часи християнізації. Дуже сумнівно, щоб це була язичницька прикраса.
Лунниця, Х-ХІ ст. Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського
Л. Д. Добре, переконали, що лунниці – це суто християнська прикраса. А браслети й інші обереги? Я запитала відразу про жінок, адже жінці треба найбільше себе оберігати: то зачаття, то дитина, то руки, які прядуть, тож треба себе обвісити якимись оберегами чи амулетами. Звідки це? Чи від язичництва, чи теж із Візантії?
Н. Х. Здебільшого з Візантії, більшість прикрас запозичено з візантійської культури. Наскільки вони пов’язані з віруваннями – це питання, скоріше йшлося про естетику, моду, престижність. Так, браслети із зображенням бенкету, святкувань чи танців – це південна культура, яка прийшла до нас із культурними зв’язками після прийняття християнства.
Утім, не лише жінки, а й чоловіки тоді носили багато прикрас: браслетів, поясів, прикрас на грудях і на голові, передусім у князів – це було запозиченням образу візантійського правителя, можновладців та вельмож, тобто естетика, яку перейняли вже в часи християнства. Тобто немає підстав говорити про якусь язичницька культуру, здавна збережену у слов’янському субстраті. Згадаймо про писанки, які Рибаков пов’язує із двовір’ям: вони теж з’являються у середині – другій половині XI століття. Скоріш за все їх появу треба пов’язувати з християнською легендою про те, як Марія Магдалина принесла візантійському імператорові яйце – символ воскресіння Христа. Більше того, писанки теж певним чином пов’язані з жіноцтвом, адже вони слугували брязкальцями для немовлят, бо там усередині були колотушечки, що забавляли дитинку. Так що, як бачимо, йшлося про напівутилітарну, а можливо – напівритуальну річ.
Давньоруські писанки ХІ-ХІІ ст. Національний музей історії України
Л. Д. Ви твердите, що ті речі, які зазвичай поєднують із язичницькими віруваннями вже в часи християнства, прийшли насправді із християнської держави, яку запідозрити у синкретизмі чи «двовір’ї» доволі складно. Чи не могло це бути свідченням того, що, окрім релігійної культури та релігійної свідомості, таки мала би побутувати мирська культура і традиція, не конче пов’язана із символом чи ритуалом, натомість звернута до красивого і престижного? Врешті, чи тогочасні і світська, і духовна традиція обов’язково прив’язувалися до християнського розуміння кожного зображення, яке ми бачимо на тих чи тих предметах?
Н. Х. Та навряд. Здебільшого християнство сприймали як символ, як віру в те, що Ісус Христос є уособленням спокути за гріхи людства і що гряде Друге Пришестя та кінець світу. А от у кінець світу вірили насправді, його постійно очікували, і власне цим пояснювали набіги кочовиків, а монгольську навалу сприймали як кінець світу. Основна увага зверталася на ритуал, на Церкву, на монастирську культуру як спосіб врятування душі, тоді як решта здебільшого являла собою вияв моди та престижу. Такі модні хвилі розповсюджувалися синхронно по всій Європі, тож у якийсь час модною ставала одна прикраса, а в інший друга, і власне за цими маркерами ми датуємо певні комплекси пам’яток. Але не треба думати, що все, запозичене разом із християнською культурою, пов’язувалося із символікою вірувань.
Пам’ятки можна ділити на утилітарні та неутилітарні, і серед неутилітарних є такі, що пов’язані з естетикою і знаками. Наприклад, горщик – утилітарний предмет, але на ньому є знак тавра. Частину неутилітарного можна пов’язати із сакральним – як, наприклад, натільні хрестики, енколпіони чи якісь образки, розповсюджені в давньоруській культурі дійсно як символ християнства.
Натільний хрестик ХІ-ХІІІ ст. Давня Русь. Сумський обласний краєзнавчий музей
Енколпіон – нагрудний хрест часів Київської Русі, у якому зберігали часточки святих мощей або списки священних книг.
Давньоруська натільна іконка. Бронзовий сплав. ХІІ – сер. ХІІІ ст. Сумський обласний краєзнавчий музей
Язичницьких символів, язичницьких знаків у період, коли почала домінувати християнська культура, ми не бачимо. Все, що нам хотілось би вивести стосовно уявлень язичників про Всесвіт, про світоглядну модель автохтонної віри – це, на жаль, всього лиш умовиводи, які спираються швидше на бажання, а не на конкретні аргументи.
Л. Д. Ви нам, з одного боку, розбили красиву картинку, яка часто вимальовується в нашій свідомості. Але, з другого боку, Ви намалювали не менш красиву, але правдивішу, яка підтверджується науковими свідченнями. Сподіваюсь, що саме на цю, другу картинку будуть спиратися наші слухачі, моделюючи у своїй уяві давньоруську культуру. Дякую!