Штрихи до історії української мови

Л. Д. Доброго дня всім, я – Лариса Довга, і це – проєкт «УКультура», у межах котрого ми пишемо, розповідаємо і розпитуємо експертів про різні аспекти української культури. Сьогоднішнім гостем нашого проєкту є Роман Кисельов – кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу давньої української літератури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України. Доброго дня, пане Романе!

 

Ми говоритимемо на тему, що нею пан Роман як дослідник і вчений займається. Це історія давньої української мови – відтоді, коли вже можна говорити, що вона існує, і приблизно до XVIII століття. Як правильно називати давню українську мову?

 

Р. К. Усі періоди неможливо охопити одним терміном. У період, що передує новій українській мові, ми називаємо її «староукраїнською мовою», або «простою мовою», або «руською мовою». Далі ми про це поговоримо детальніше.

 

Л. Д. Перше питання дуже загальне: чим є мова в контексті культурного простору; як вона впливає на формування і низової, і так званої високої культури? Навіщо нам взагалі знати історію мови?

 

Р. К. Передусім треба усвідомити, що мова – це не просто інструмент передачі інформації. Людство прийшло до такого висновку вже давно. Тобто, скажімо, якщо ми користуємося якимись мовами програмування, то різними мовами можна створити одну й ту саму картинку на комп’ютері незалежно від того, якою мовою розмовляє програміст. Із людською мовою так не буває – картинка завжди буде іншою. Кожна мова несе в собі не просто загальну інформацію, а кожне слово, кожна фраза повідомляє про контексти, в яких її вживають, тобто контексти розмов, літературних творів, загалом культури й життя народу, історії. Так само кожне слово має свою етимологію і викликає якісь етимологічні асоціації, бо мова – це не просто засіб передачі інформації, це код культури, а крім того, важливий складник психології людини. І людині комфортно в її життєвому середовищі лише тоді, коли вона перебуває у своєму, рідному мовному середовищі. Через те уявити собі мирне співіснування в одному суспільстві двох рівноправних мов, я вважаю, неможливо. Коли здається, що в одному суспільстві побутує білінгвізм, мирне співіснування двох мов, то насправді це виглядає чимось на зразок поєдинку армреслінгу, в якому двоє спортсменів сидять, тримаючи за руки один одного, і позірно зберігається баланс, мир і спокій, а насправді котрийсь все одно рано чи пізно здолає суперника. Так само і з двома мовами. Тому, підсумовуючи відповідь на ваше питання, повторю: мова – це код культури, це один із найважливіших складників психології людини і культури загалом.

 

Л. Д. Тобто, якщо людина каже «ліс», чи «las», чи «forest», то кожен із мовців уявляє собі якийсь інакший ліс?

 

Р. К. Так, вона уявляє собі вервечку якихось образів знайомого лісу, який вона або бачила, або про який читала в поезії чи прозі. І звичайно ж, для кожної мови це буде трохи інакший ліс.

 

Л. Д. Повернімося до української мови в контексті української культури. Що таке проста українська мова, що таке літературна українська мова, як вони між собою корелюють, як функціонують в українському культурному просторі?

 

Р. К. Передусім треба розрізняти літературну мову й діалектне мовлення. Якщо говорити про історію літературної мови, то, на мою думку, її відлік можна починати десь із XIV століття, чому не раніше – я скажу далі. А якщо говорити про українську мову загалом як явище, тобто включно з розмовними формами, то про неї можна говорити десь від VI століття, тобто від часів розпаду так званої праслов’янської мовної єдності або праслов’янської мови.

 

Праслов’янська мова – прамова, від якої походять слов’янські мови. Існувала від ІІ тисячоліття до н.е. до VI ст. н.е. Письмових пам'яток праслов'янської мови немає, тому ця мова була реконструйована на підставі порівняння достовірно засвідчених слов’янських та інших індоєвропейських мов.

Тепер подеколи виринають наївні теорії про таку собі «супердавність» української мови, від якої буцімто походять ледь не всі європейські мови, а то й санскрит. Це йде від простого неврахування здобутків науки, яка ще на початку XIX століття запропонувала генеалогічну класифікацію мов на підставі порівняльно-історичного мовознавства. 

 

Лінгвістична карта світу

 

Порівняльно-історичне мовознавство – наука, що досліджує споріднені, генетично пов’язані мови, встановлюючи відповідності між ними та описуючи їхню еволюцію в просторі і часі.

Тобто ми знаємо, що українська мова належить до індоєвропейської сім’ї мов, яка гіпотетично існувала приблизно від V тисячоліття десь до III тисячоліття до нашої ери. Далі йде період балтослов’янської мовної єдності, і десь приблизно із середини II тисячоліття до нашої ери почала формуватися праслов’янська мовна єдність.

 

І якщо хтось помічає, що слова ужиткового лексикону, такі як назви осіб за спорідненістю – батько, мати, назви частин тіла чи певних реалій життя – збігаються в українській, англійській, французькій та інших європейських і не тільки мовах, то це пояснюється не тим, що якась мова від якоїсь походить, а гіпотетичним існуванням якихось прамов, що заклали матірну основу для багатьох європейських мов.

 

Історію української мови як такої ми можемо починати десь від VI століття нашої ери. Це не означає, що вона на той час уже була сформована чи відрізнялася від інших слов’янських, як нині. Ми можемо говорити лише про якісь одиничні риси, що тоді відрізняли слов’янські мови одну від одної, або слов’янські діалекти. 

 

Історичний розподіл слов’янських мов

 

Рожевим кольором позначено Празько-Пеньківсько-Колочинський комплекс культур VI-VII ст. н.е., що відповідає поширенню слов’янськомовних племен у цей час. Червоним позначено територію, на якій збереглися найдавніші слов’янські гідроніми – назви річок і озер.

Ще досить тривалий час усі слов’янські мови були досить близькими, і якраз ця близькість дала можливість Кирилові і Мефодію створити у IX столітті спільну універсальну мову для перекладу богослужбових текстів і Біблії, котра могла обслуговувати всі слов’янські землі. Але пізніше вони з кожним століттям дедалі більше віддалялися одна від одної; накопичувалися риси, які їх розводять, і це дає більше й більше підстав говорити про розвиток національних слов’янських мов.

 

Ян Матейко. Святі Кирило і Мефодій, 1881

 

Кирило і Мефодій (Методій) – просвітники та проповідники християнства серед слов’ян, творці першої слов’янської абетки та літературної мови, перші перекладачі богослужбових та біблійних текстів на слов'янську мову, брати.

Л. Д. Ви згадали VI століття, коли ще не було писемности. То звідки ми знаємо те, про що Ви говорите?

 

Р. К. Ми це знаємо з історичної реконструкції, зіставлення граматик і лексиконів багатьох мов. Це можна порівняти з тим, як Дарвін, зіставляючи види, вибудовував теорію еволюції на підставі подібностей різних видів. Так само порівнюються мови, і їхня генеалогія вибудовується шляхом історичного реконструювання.

 

Л. Д. Відомо, що в певний час настає період, який історики називають добою писемної історії, і відтоді з’являються джерела. З якого часу для української мови можна говорити, що йдеться вже не про реконструкцію, а про фактаж?

 

Р. К. Ґрунтовно це можна ствердити десь з XI століття, бо від попереднього, X століття, залишилися тільки окремі писемні фраґменти. Це, звісно, не означає, що вже в XI столітті існували тексти, написані українською мовою, адже наша перша писемна мова – церковнослов’янська. Церковнослов’янською ми називаємо мову, створену на базі старослов’янської Кирилом і Мефодієм. Уживаючись на різних слов’янськипсх територіях, вона набувала місцевих мовних рис, і тому далі вже говорять про церковнослов’янську мову різних редакцій – української, сербської, болгарської, російської тощо. Але треба пам’ятати, що вона не була нашою рідною, її штучно створено на підставі південнослов’янських діалектів – болгарських і македонських. Її творці уникали вузькодіалектних рис, щоб уможливити розуміння цієї мови мешканцями різних слов’янських територій. Звідки ж нам відомо, якою була українська мова в XI столітті, коли у нас є лише тексти церковнослов’янською? Ну, передусім із помилок переписувачів, що мимоволі вносили в тексти елементи власної мови: наприклад, там, де було природно вимовляти “ѣ” (“ять”) як “і”, переписувач плутав літери “і” та “ѣ”. Або навпаки, де “ѣ” вимовляли як “е”, він плутав літери “ѣ” та “е”. Потім, коли почався занепад редукованих, тобто коротких голосних, які в церковнослов’янській мові позначали літерами “ъ” (“єръ”) і “ь” (“єрь”), то переписувач їх часто пропускав, і це значить, що у живому мовленні їх уже не було, але він звик їх писати, бо так було прийнято. Те саме, коли він плутав літери, наприклад, “ы” (єры – таке, як російське “ы”) та “і” (восьмиричне – таке, як наше “и”). Це означало, що ці два звуки злилися для нього в один звук “и” - як у нашій теперішній українській мові. Скажімо, російський переписувач ніколи не плутав дві згадані літери, бо в російській мові вони позначали два різних звуки.

 

Л. Д. Тобто письмо насправді було фонетичним? І людина, яка писала, намагалася відтворити те, що каже і чує, а не механічно перенести побачене на папір?

 

Р. К. Ні, людина радше намагалася відтворити норми, пишучи правильно, а помилки робила мимоволі, і за тими помилками ми реконструюємо фонетичну систему – так само, як за помилками граматики граматичну систему української мови. Скажімо, у праслов’янській мові було чотири минулі часи, а в нашій сучасній мові їх два – минулий і давноминулий. І якщо, наприклад, переписувач не вживає форми аориста чи імперфекта там, де вони були в церковнослов’янському тексті, то, швидше за все, в його тогочасному мовленні ці форми вже не були актуальними.

 

Аорист – час дієслова, що позначав абсолютну минулу дію, тобто не передбачав указівки на її тривалість, повторюваність чи стосунок до теперішнього часу. 

 

Імперфект – час дієслова, що позначав тривалу або повторювану минулу дію. 

 

У морфології деяких памʼяток, що походять з території Київської Русі (зокрема, «Руської правди»), фіксується послідовна відсутність імперфекта. У ХІІІ-ХIV ст. поступово виходить з ужитку й аорист.

Л. Д. Може, він уже й не розумів, навіщо вони?

 

Р. К. Так, він уже не розумів, навіщо йому чотири минулі часи, коли можна обійтися одним або двома.

 

Л. Д. Отже, в XI-XII століттях у текстах уже вирізняються якісь елементи давньої української мови, але це все одно реконструкція. А з якого часу можна говорити про існування певнішої версії літературної української мови, і відколи ми бодай щось знаємо про розмовну українську мову?

 

Р. К. Знання церковнослов’янської мови ніколи не було масовим, а з розвитком державних установ та ускладненням суспільних відносин, коли з’явилася ділова документація і писемна мова перетворилася із заняття книжників на потребу багатьох людей, виявилося, що церковнослов’янська мова мало на це надається. Її сфера звузилася до релігійних текстів, натомість від XIV століття до нас дійшло багато ділових пам’яток, написаних, можна сказати, українською літературною мовою. Ми її називаємо «староукраїнською»: вона була зрозумілою для всіх, позаяк відображала риси живого мовлення та й взагалі стояла не набагато далі від розмовної практики, аніж теперішня літературна мова від того розмовного мовлення, яке ми чуємо на вулиці. Єдине, на чому варто наголосити – класичною літературною вважають мову, яка повноцінно функціонує в усіх основних стилях, натомість у XIV столітті її вживали тільки в діловому письменстві. Так було десь до середини XVI століття.

 

Л. Д. Інші тогочасні тексти (проповідницькі, або літургійного чи богословського призначення) використовували й далі церковнослов’янську мову. Чи вона була мовою української редакції?

 

Р. К. Так, ішлося про церковнослов’янську мову української редакції, але це не робило її українською, хоч окремі риси й спостерігалися – наприклад, у вимові, деяких ознаках граматики чи вживанні літери “ґ”. Тобто, фіксуються хіба місцеві особливості церковнослов’янської мови, але не української.

 

Л. Д. На теренах України впродовж XIV–XVIII століть функціонувало в питомому вжитку декілька мов: латина, церковнослов’янська, польська, українська. Як це впливало на формування культурного простору? Ви на початку сказали, що людина не може почувати себе комфортно в кількох мовних середовищах, але в Україні таке, напевно, було. Як це формувало культурний простір, звідки взявся цей феномен і як себе позиціонувала в ньому українська мова?

 

Р. К. Якщо говорити про давні, києво-руські часи, то тоді була актуальною грека, адже й митрополитами були греки, й угоди з візантійцями написано грецькою мовою. Пізніше, звичайно, набагато актуальнішою стала латина, а з XVI століття також польська мова. Церковнослов’янська мова, натомість, поступово втрачала актуальність, і от на початку XVII століття, в ході церковної полеміки між православними і греко-католиками, виникла ідея «відродити» церковнослов’янську. Відповідно, почали створюватися граматики церковнослов’янської мови, вийшов друком церковнослов’янсько-український словник Памви Беринди, до Києва з’їхалося багато культурних діячів із Галичини, які почали роботу над перекладами та редагуванням богослужбових текстів церковнослов’янською мовою. Сам Памво Беринда у передмові до свого словника пише, що через нерозуміння церковнослов’янської церква «людям в огиду приходить», тому її треба якось відроджувати, тим більш на тлі міжконфесійної полеміки.

 

Л. Д. Середньовіччя і Ранньомодерний час – це доба не тільки для українських теренів, але й для всієї Європи функціонування різних мов, серед іншого й штучних чи мертвих – як церковнослов’янська чи латина. Як себе почувала в цьому контексті українська мова? І чи це явище впливало на формування культурного простору загалом?

 

Р. К. Для української мови цей розвиток був природний і подібний до шляху, яким пройшла більшість європейських мов. Тобто ми говоримо передусім не про розмовну мову, а про літературну форму її існування. Зрештою, всі європейські мови набули широкого використання в різноманітних стилях і жанрах доволі пізно. Основним засобом спілкування у вищих сферах культури, в науці, освіті, а пізніше навіть у художній літературі слугувала латина, а перед нею грека. Те, що друга половина XVI століття стала періодом бурхливого розвитку української літературної мови в різних стилях і жанрах – це хронологічно цілком нормально, і приблизно збігається з історіями інших європейських мов.

 

У зв’язку з ідеями перекладу богослужбових книг та інших текстів з латинської на національні мови, які поширилися під час Реформації, в Україні другої половини XVI століття постає багато перекладів богослужбових книг: можна назвати Пересопницьке Євангеліє – найвідоміше, 1556-1561 років; Євангеліє Валентина Негалевського 1581 року; Літківське Євангеліє другої половини XVI століття, Волинське Євангеліє і багато інших текстів. 

 

Пересопницьке Євангеліє – рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва ХVI ст. Один із перших перекладів біблійного канонічного тексту на староукраїнську літературну мову, здійснений в 1556-1561 рр. Оригінал зберігається в Києві в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Президенти України під час інавгурації присягають народові не лише на Конституції, а й на Пересопницькому Євангелії.

 

Новий Завіт у перекладі В. Негалевського – уривки канонічного тексту Біблії, які переклав на староукраїнську мову волинський шляхтич Валентин Негалевський 1581 р. Джерелом перекладу була польськомовна Біблія социніанина Марчіна Чеховича.

 

Наприкінці цього століття діячі Острозького гуртка також розвивали українську мову в різних жанрах, перекладаючи нею богословські тексти;  практично тоді ж ця мова утверджується в канцелярській документації українських ратуш, словом, поступово здобуває свої позиції в різних стилях і жанрах. Латину, звісно, це не відміняло – вона і в XVII столітті продовжує домінувати як основна мова сфери інтелекту та високої культури. 

 

Староакадемічний корпус Острозької академії

 

Навколо резиденції Костянтина Василя Острозького в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, де близько 1576 р. почав діяти навчальний заклад «Острозька академія».

Не можна виключати також впливу, ба домінування в багатьох соціальних сферах польської мови. Однак українська мова на той час уже функціонувала як повноцінна літературна, тобто вживалася в усіх основних стилях і жанрах.

 

Л. Д. Найостанніші дослідження Наталії Старченко показують, що волинська шляхта у XVI столітті рішуче вимагала, щоб із королівської канцелярії до неї писали листи руською, тобто давньоукраїнською мовою, ба листів, написаних польською, могли не приймати. Чи таке свідоме використання давньоукраїнської в діловодстві є ознакою того, що культурний простір формується певним способом мислення і певним способом мовлення?

 

Р. К. Так, і цю традицію було дуже важко витіснити. Навіть після середини XVIII століття, коли вже активізувалися процеси русифікації, ділова документація Гетьманщини містить чудові зразки української мови, які допомагають уявити реальне мовлення людей.

 

Л. Д. Напевне, тут варто згадати й Литовський статут, який білоруси вважають  написаним старобілоруською мовою.

 

Р. К. Нині ми вже зійшлися на тому, що старобілоруська й староукраїнська – це одна мова, і це нормально, що білоруси називають її старобілоруською, а уточнення «старо-» можна й не вживати. Наприклад, у Львові видають словник української мови XVI – першої половини XVII століття,  називаючи його «словником української мови». Тобто, це щабель історії нашої літературної мови, а не щось інше.

 

Л. Д. У контексті нашої розмови органічно постає питання про багатомовність культури. Українська культура, як і європейська висока культура загалом, функціонувала в кількох мовних регістрах: церковнослов’янському, латинському, в якийсь період грецькому, в якийсь польському, але поруч побутувала і давня українська. Як таке мовне розмаїття між собою узгоджувалося? Врешті, як це впливало на культурний контекст у цілому?

 

Р. К. Обговорюючи багатомовність ранньомодерної доби, треба брати до уваги не тільки ту ситуацію, коли на одній території співіснують різні мови й одна загрожує іншій, а й те, що, наприклад, латина була взагалі мовою культури, і кожна освічена людина мала її знати, бо все викладання в навчальних закладах і більшість ділової документації провадилися по-латині. Це була універсальна мова, якою користувалися всі. Для інших культурних потреб носії української мови послуговувалися польською, а в окремих випадках церковнослов’янською, тобто  для тогочасної людини знання та використання української, латинської, польської і церковнослов’янської мов було нормою. Наприклад, більшість полемічних творів Мелетія Смотрицького написано польською, оскільки багатомовність для тогочасної людини була природним явищем. 

 

 

Мелетій Смотрицький (1577-1633) – архієпископ Полоцький, Вітебський і Мстиславський, письменник, мовознавець, ректор Київської братської школи. Син письменника-полеміста Герасима Смотрицького. 

Утім, українці й тоді усвідомлювали потребу розвитку власної мови. Скажімо, автори передмови до руськомовного видання «Учительного Євангелія» писали про попередній, церковнослов’янський переклад так: «То(й) ко(ш)то(в)ный а пе(нк)ный в(ъ) Єυ(анге)лїи Учите(л)нω(м) словенского языка скритостю закопаный кле(й)но(т), тепе(р) (за ласкою и помочю Б(о)жею) руского языка поняте(м) ω(т)копаный и до пе(р)шого пожи(т)ку и оужива(н)я приве(р)нены(й) и поданы(й)». Тобто, наголошено на тому, що попередній, церковнослов’янський переклад не мав значного використання через те, що церковнослов’янська мова не була зрозумілою для всіх. Так само про етнічну базу руської мови виразно свідчить передмова до «Тріоді пісної», яку видали 1627 року в друкарні Києво-Печерської лаври (тут згадуються синаксарі, перекладені українською мовою, а саму передмову написано церковнослов’янською): «А еже о сѵнаксарех (иже скасуются сьбранная ученія) на російскую бесѣду общую честным иеромонахом Тарассіем Левоничем Земкою, проповѣдником слова Божого от греческого преложеных, противо сему а не прерѣкуете великоросси, болгари и сръби и прочіи подобніи намъ в православіи: сътворися се ревностію и желѣніем рода нашего Малои Россіи благородныхъ гражданскихъ и прочіих, различнаго причта людей». Як бачимо, українські тексти були затребувані, і вживання української мови навіть у богослужбових книгах було бажаним для різних верств українського суспільства.

 

 

Київська Тріодь пісна 1627 р.

 

Л. Д. Гадаю, варто додати ремарочку, що згадана тут руська мова («російская бесѣда») є назвою староукраїнської мови.

 

Р. К. Безперечно, йшлося тільки про носіїв української і білоруської мов. Адже руська, або проста мова, яку ми називаємо староукраїнською, а білоруси старобілоруською, –  це одна літературна мова, що обслуговувала два народи. У той час це було можливим, адже лексичний фонд української та білоруської мов тоді був дуже близьким, і її розуміли як носії українських діалектів, так і білоруських. Московські землі тут ніколи не бралися до уваги, і на теренах Московії цю мову не розуміли й цими книгами не користувалися, а коли й користувалися – то перекладали.

 

Л. Д. Сьогодні часто говорять про те, що мова існує лише тоді, коли в неї вже є випрацювана граматика. Десь те саме пише в своїй «Граматиці» Мелетій Смотрицький: хто хоче знати письмо, має вивчити граматику. Як це виглядало для простої, або староукраїнської мови XVI– XVII століть?

 

Р. К. Питання кодифікації мови, тобто її відтворення у словниках і граматиках, для того періоду дещо анахронічне. Втім, хибним є й саме уявлення, нібито літературна мова лише тоді стає літературною, коли з’являються її граматики та словники. Адже існує ще таке поняття, як узус – правильний вжиток, усвідомлюваний всіма мовцями. 

 

Узус – прийняте в суспільстві вживання засобів певної мови, неофіційна мовна норма. У  мовознавстві узус протиставляється оказіональному чи індивідуальному використанню та, з іншого боку, мовній нормі, закріпленій у граматиках і словниках.

Скажімо, церковнослов’янська мова прийшла до нас у X столітті без граматики і без словників, і впродовж усього києво-руського періоду ними ніхто не користувався, але писали всі більш-менш однаково, бо засвоювали норми та правила використання на практиці. Приблизно так само було й у XVI–XVII століттях. Але якщо «для галочки» треба засвідчити, що граматика української мови існувала, то її й справді у середині XVII століття написав Іван Ужевич. Її було знайдено в Парижі, там вона й зберігається. На жаль, цю «Граматику» тоді не видали друком, і неможливо сказати, чи нею хтось користувався. 

 

Іван Ужевич. Слов'янська граматика. Паризький рукопис, 1643 р.

 

Іван Ужевич (10-ті pp. XVII ст. - після 1645 р.) – український мовознавець XVII ст.

Зі словниками справа краща: у 1627 році вийшов церковнослов’янсько-український словник Памви Беринди «Лексикон словенороський», який чудово відображає живе народне мовлення. 

 

 

Також існувала переробка цього словника – українсько-церковнослов’янський словник, відомий під назвою «Синоніма славеноросская», а з 1651 року походить латинсько-український словник Єпифанія Славинецького, де тлумачну частину подано українською, а реєстрову – латиною. 

 

«Синонiма славеноросская» – рукописний словник невідомого укладача другої половини XVII ст., у якому до понад 5 000 слів української літературної мови подано церковнослов’янські відповідники.

Якщо звернутися до пізнішого періоду, то на початку XIX століття кілька греко-католицьких священиків зайнялися власне питаннями граматики та впорядкування української мови. Тут можна назвати «Граматику» закарпатського священика Михайла Лучкая 1830 року, написану латинською мовою; «Граматику» Йосифа Левицького 1834 року, написану німецькою мовою; «Граматику» Йосифа Лозинського 1846 року, написану польською мовою. 

 

Латиномовна «Grammatica slavo-ruthena» (укр. «Граматика слов’яноруська») М. Лучкая, 1830 р. Перевидана у Києві з перекладом українською мовою 1989 р.

 

 

«Граматика руської або малоруської мови в Галичині» українського греко-католицького священика, громадсько-культурного діяча, письменника і філолога Йосипа Левицького (1801–1860) була надрукована німецькою мовою в 1834 р. в Перемишлі. У праці обґрунтовано єдність української мови у Східній і Західній Україні. 

До речі, їм передує видана 1818 року в Санкт-Петербурзі українська «Граматика» Олексія Павловського, написана російською мовою. Тому коли тепер дехто говорить, що українську мову вигадали в Австрійському генштабі, то «Граматика» Павловського виглядає щонайменше дивно – де  тоді був отой генштаб?!

 

Титульна сторінка «Граматики малоросійського наріччя» авторства Олексія Павловського, видана 1818 р. 

Л. Д. Мабуть, на початку XIX століття уже не було іншої ради, як визнати існування феномена, котрий можна не вигадувати з нуля, а описати. Ну, нам усім, звісно, більше імпонує ідея, що українська мова органічно формувалася, як Ви сьогодні нам розповіли, від VI століття нашої ери. Дякую Вам за інформативну й цікаву бесіду. І до нових зустрічей!