«Мелосу мені було мало. Мені хотілося, щоб звучало Слово»

Інтерв'ю
23.01.2024
Катерина Бальоха
заслужена вчителька України, вчителька української літератури Українського гуманітарного ліцею КНУ ім. Т. Шевченка, поетка.
Останнє оновлення: 2024-01-28 20:19:25
Текст

М. Л. Вітаю, дорогі читачі! У рамках проєкту «Історії тихого спротиву» ми зустрілися із Катериною Миколаївною Бальохою, заслуженою вчителькою України. Навчаючись в Українському гуманітарному ліцеї КНУ ім. Т. Шевченка, де Катерина Миколаївна донині викладає українську літературу, нас, учнів, завжди захоплювали щирість її віршів, мелодійність голосу, принциповість переконань і мудрість життєвих історій. Сьогодні ми поговоримо про становлення поглядів Катерини Миколаївни, її навчання і творчу працю у 1970-80-х роках та самовизначення в опозиції до радянського режиму. Зокрема, довідаємося про ті середовища в Україні періоду застою і перебудови, де зберігалися і проростали зерна національної ідеї.  

 

Катерино Миколаївно, Ваша проукраїнська позиція у ті непрості часи – результат сімейного виховання?

 

К. Б. Я сама з репресованої родини, з Черкащини. Батьки працювали на цукрозаводі. Я в сім’ї найстарша, а після мене ще четверо. Вони за мною тягнулися, і я відчувала відповідальність. У сестри діти навчалися у Києві в російській школі, то я їх, бідних, так «строїла» [сміється], що племінник згадував: «У мене було дуже тяжке дитинство. Мене відправляли до тітки, а вона зі мною вчила «Ще не вмерла Україна» і англійську».

 

М. Л. Чи знали Ви за радянських часів, що сталося з дідусем? Можливо, у родинному колі обговорювали цей травматичний досвід сталінських репресій?

 

К. Б. Ніколи в житті мама про це не говорила. ЇЇ батька розкуркулили. Дідусь був такий господар, непоступливий. Проживши без батька, мама не хотіла, щоб ми, діти, були без батька. Після відновлення незалежності вона щороку 21 травня, у день вшанування жертв репресій, стояла в Биківні.

 

Биківнянська трагедія – таємне поховання десятків тисяч (20-100 тис.) жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі – північно-східній околиці Києва у 1937-1941 рр. Вночі до Биківнянського лісу звозили тіла замордованих у київських катівнях НВКД. Цей злочин був викритий  німцями за часів окупації під час Другої світової війни, а на початку 1960-х досліджений членами Клубу творчої молоді «Сучасник».

М. Л.  Ви працюєте в ліцеї від його заснування – з 1991 року. А яким був Ваш професійний шлях до цього?

 

К. Б. Моє становлення відбулося, мабуть, задовго до приїзду в Київ. Коли завершила навчання в Уманському педучилищі, я спершу отримала направлення на роботу в Черкаси. Але мій викладач, історик з Вінниччини, Василь Фещенко порадив: «Катю, не їдь в Черкаси. Там є до Шевченка направлення, там не пропадеш». Так я потрапила до Шевченкових місць – Вільшани, Вербівки, Моринців, Шевченкового, Зеленої Діброви.

 

Звідси і мій чоловік. Тут ми познайомилися. Дівоче моє прізвище – Печериця, а Бальоха – це чоловікове. Його батько, дід Роман, козарлюга такий гарний, 1905 року народження, жодного класу за плечима не мав. Коли у 60 років тяжко захворів, казав: «Якщо я, діти, виживу, повезіть мене в Канів до Тараса. На щастя, він одужав, і ми разом піднялися на Чернечу гору.

 

Чернеча гора – місце перепоховання Тараса Шевченка (1814-1861) в Каневі.

Далі була Мліївська дослідна станція ім. Л. Симиренка, де я працювала у 1978-1980 роках: вечорами вела самодіяльність і працювала над сценаріями. Там я спілкувалася з Миколою Михайловичем Артеменком, у той час директором цього закладу.

 

Микола Артеменко (1926-1991) – вчений-агроном, доктор економічних наук, у 1966-1991 рр. – директор Мліївської дослідної станції, де з його ініціативи було створено також музей Левка Симиренка.

Головний корпус Інституту помології ім. Л. П. Симиренка

 

Інститут помології ім. Л. П. Симиренка Національної академії аграрних наук України — науково-дослідна установа у с. Мліїв (Черкаська обл.), створена 1920 р. на базі помологічного розсадника Левка Симиренка.

 

Левко Симиренко (1855-1920) – український плодовод, створив 1887 р. у с. Мліїв помологічний розсадник, що став найкращим у Російській імперії з однією з найбагатших в Європі помологічних колекцій. Вбитий чекістами.

У 1980 році мали відзначати 60-річчя станції і 125-річчя від дня народження Левка Симиренка. Для підготовки до цих заходів Микола Михайлович послав науковців станції у Вілюйськ, в Сибір, щоб дослідити матеріали заслання всієї родини Симиренків. Я опрацьовувала ці матеріали, писала сценарії та консультувалася з ним. Мене дивувало, що крім організаційної, наукової роботи і сімейних справ, пан Микола знаходив час приходити на репетиції і давати поради. Одного разу у спілкуванні він запитав мене: «Ну ви ж, певно, читали «Марусю Чурай» Ліни Костенко?». А я кажу: «Ні, не читала». «Та як не читали?!», –  здивувався він. Мене неймовірно вразило, як він одразу почав мені читати напам’ять «Марусю Чурай».

 

«Маруся Чурай» (1979) – історичний роман у віршах Ліни Костенко.

Хор Мліївської Садстанції на святкуванні 125- річниці Л.П.Симиренка. Катерина Бальоха перед мікрофоном.

 

Коли я пізніше опинилася у режисерському оточенні на курсах у Києво-Печерській Лаврі, побачила там інтелектуальний рівень людей, то сказала: «Тільки в Київ!». І у 1981 році переїхала, почала працювати начальником піонерського табору у Броварах від підприємства «Кіровгеологія», також організовувала на цьому підприємстві концерти й творчі заходи. У моєму таборі були діти з Хабаровська, Москви і Ленінграда. Уявіть собі, який це контингент. Чотири роки працювала на цій посаді, паралельно навчаючись на філологічному факультеті КНУ ім. Т. Шевченка. Вирішила туди вступати завдяки Марії Григорівні Овдієнко. Я бачила її стиль життя, скромність, волю, непоступливість, її глибокі знання, та головне – високий національний рівень свідомості. Хто потрапляв в орбіту Марії Овдієнко, ставали іншими людьми, з горизонталі ставали вертикалями.

 

 

Марія Овдієнко (нар. 1948) – українська громадська діячка, перекладачка, поетка, видавчиня, дослідниця Голодомору, наукова співробітниця Броварського краєзнавчого музею, членкиня Національної спілки краєзнавців України. У 1960-х поширювала самвидав, відкрито відстоювала патріотичні переконання, 1972 р. відрахована з Одеського університету за організацію вечору поезії Василя Симоненка.

У 1980-ті Марія Овдієнко працювала вчителькою української мови і літератури у школі №3 у Броварах, а влітку – зі мною в таборі. 

 

Катерина Бальоха і Марія Овдієнко у таборі «Біла діброва» у м. Бровари, поч. 1980-х.

 

Саме Марія Григорівна допомогла мені визначитися і підготуватися до вступу на вечірній факультет університету Шевченка. Тоді ж я познайомилася і увійшла в коло чудових людей, серед яких: історики Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Олена Компан, Зоя Хижняк, художники Михайло Денисенко та Петро Моргун, скульптор Володимир Луцак, композитор Віктор Лісовол (автор пісні «Наливаймо, браття, кришталеві чари»), який приїжджав до мене з бандурою, і ми днями і ночами співали, заввіділом Київського історичного музею та екскурсовод Аріадна Дарибогова, мовознавець Олександр Пивоваров і його дружина Ольга Братейко. Це була наша така компанія, люди національно визначені.

 

 

Михайло Брайчевський (1924-2001) – український історик і археолог. Брав участь у створенні фундаментальних колективних досліджень, зокрема «Історії українського мистецтва» (1962). Автор праці «Приєднання чи возз'єднання?» (1966), виступив на захист жертв брежнєвських репресій, за що був звільнений з роботи.

 

Олена Апанович (1919-2000) – історикиня, архівістка, кандидатка історичних наук. У 1951 р. брала участь в археологічних експедиціях у Великому лузі, досліджуючи місця колишніх Запорізьких Січей. 1972 р. звільнена з Інституту історії АН УРСР за дисидентство (поновлена 1994 р.).

 

Зоя Хижняк (нар. 1931) – історикиня, кандидатка історичних наук, працювала керівником наукового центру «Спадщина Києво-Могилянської академії ». Авторка історичного нарису «Києво-Могилянська академія» (1970) й «Історія Києво-Могилянської академії» (2003), видання  «Ректори Києво-Могилянської академії. 1615-1817 рр.» (2002).

 

Олена Компан (1916-1986) – історикиня, докторка історичних наук. З 1947 р. працювала в Інституті історії АН УРСР. 1972 р. звільнена за політичні переконання.

 

Михайло Денисенко (1917-2000) – художник-кераміст, член Національної спілки художників України, лауреат Премії імені Катерини Білокур.

 

Володимир Луцак (нар. 1928) – скульптор, член Національної спілки художників України. Автор скульптурних портретів Григорія Сковороди (1986), Івана Мазепи (1996), Петра Конашевича-Сагайдачного (1997), Євгена Коновальця (2001).

 

Віктор Лісовол (1931-2013) – бандурист, композитор, співак хору «Гомін», учасник Капели бандуристів у 1987-1991 рр.

Я також не виходила зі Спілки письменників. На всіх ювілеях – Бориса Олійника, Івана Драча, Дмитра Павличка, Ліни Костенко – я там, я вбирала, ночами поверталася у Бровари, але весь час відвідувала ті заходи. Це оточення сформувало мої погляди. А я вже була досить доросла людина. Хоча коли на якомусь курсі університетська газета на двох розворотах надрукувала мої вірші і я сказала методистці: «Це ж ви мене підготували», вона відповіла: «Та ні, Катю, це ви прийшли до нас з готовими поглядами». А коли в газеті «Слово» опублікували мій вірш «Не всує, Боже…бачиш Сам…», мене це дуже стимулювало ще більше вчитися і працювати.

 

Не всує, Боже…бачиш Сам…

Єдиний наш Владарю світу!

Усе, що маю, все віддам –

Лише Землі зерно і квіти,

Живлющу воду й легіт трав,

Джерельне слово немовляти,

Цнотливі вогнища Купав

І щем лелечий понад хату,

Гірку жалобу рідних мальв,

Ясну зорю і блискавицю,

Рясної осені вуаль

І думу нашу – віщу Птицю!

Верни зацькованим містам

Красу і міць, і силу Духа!

Вкажи дорогу в Отчий Храм,

Дай розум світлий одчайдухам!

Спаси посічену рідню,

Отця, і Сина, й Божу матір!

В ім’я Правічного Вогню

Дай сил прорвать залізний ятір!

Пошли нам мисль у добрий час,

Даруй Весні погожу днину –

Прости, прозри, помилуй нас –

На глум врагу не кинь під тином!..

Не всує, Боже!..

М. Л.  Коли Ви почали писати вірші? Що надихало Вас на творчість?

 

К. Б. Безумовно на мене вплинула моя родина. Моя мама, маючи тільки 7 класів за плечима, була дуже музично обдарована і теж писала вірші. Уже за часів незалежності, коли мама переїхала до мене в Київ, вона сама знайшла редакцію і надрукувала у журналі свої твори про Шевченка. А я чи не перший свій вірш написала в сільській школі, коли Гагарін в космос полетів.

 

Мене завжди надихали свобода і люди. Люди, з якими я співала в Городищенському народному хорі. Колектив Мліїївської Садстанції (науковці, вчителі, садоводи, учні, дошкільнята), який я очолила, був також дуже здібним мистецьки. 

 

 

 

Сценарії заходів я писала у поетичній формі. Вокал обожнювала, завжди співала і соло, і в ансамблі, і вела сама ансамбль. Спілкування у колі однодумців у Києві також дуже стимулювало.

 

М. Л. Ваша любов до народного співу і пісні – теж з дитинства?

 

К. Б. У 1950-х роках мама мене возила човником по річці в дитячий садочок і співала «Костри горят дальокіє». Тоді це було модно. Зростала і на українській естраді. Анатолій Мокренко, Діана Петриненко, Олександр Білаш, ансамбль «Мрія», Ніна Матвієнко – все це я знала. До народної пісні приросла серцем, коли потрапила в Шевченківський край, звідки родом мій чоловік. Почула, як жінки співають на весіллі. Так потихеньку я від естради перейшла в хор, від одноголосся до багатоголосного співу. Наша народна пісня, де б вона не звучала, – моральна, вона красива мелодійно, органічна й лаконічна. Мабуть, для мене первинна пісня, вона – серце, центр духовного життя, а інтелект вже потім. Пісня – щит, зброя, мудрість народу, духовна свічка, дзеркало до Бога. Доброта, яку ми не вміємо захистити.

 

М. Л.  У 1970-ті відлига згортається, і починається період реакції: відновлюються репресії влади проти української інтелігенції (творчої молоді, українських митців і науковців), посилюється русифікація. Пригадуючи власний досвід роботи в культурній сфері в цей час, чи зачепив Вас цей ідеологічний наступ?

 

К. Б. Мені пощастило з моїм оточенням і колегами на Черкащині, де було доволі однорідне українське середовище. Я бачила хіба соціальну несправедливість, що впадає у вічі всім, але розбіжностей національних не помічала. У 1980-ті вже в Києві уперше стикнулася з національною несправедливістю. Пам’ятаю концерт Ніни Матвієнко у філармонії, на який пішла одразу після переїзду. Почула, як її свекор, який ішов попереду мене з квіточками, сказав комусь: «Іде гоніння на Ніну». Мене це вразило!

 

На моїй роботі в Києві, у «Кіровгеології», в основному був російський контингент. Можливо, саме тому в пику їм я прийшла одного дня до Анатолія Авдієвського в філармонію і попросила прислати групу хору «Верьовки» для виступу на моїй роботі. Я сказала, що знаю Василя і Діану Матющенків, ми з одного народного колективу – Городищенського народного хору. І він дав мені групу з Ніною [Матвієнко] і з танцювальною групою.

 

Анатолій Авдієвський (1933-2016) – український хоровий диригент, композитор, лауреат Національної Премії ім. Т.Г. Шевченка.

 

Василь Матющенко (нар. 1936) і Діана Матющенко (нар. 1947) – українські співаки. У 1977-1982 рр. працювали у Городищенському районному Палаці культури ім. С. С. Гулака-Артемовського, солісти Черкаської обласної філармонії.

Наш виступ на моїй роботі спричинив фурор. Це була якась така реабілітація нас як українства. Пам’ятаю, як після цього концерту мені дякували навіть байдужі до української культури люди, які раптом побачили її велич і красу.

 

Пригадую і кумедний випадок. У 1980-ті ходили з подругою, Павлиною Кирієнко, на концерт ансамблю Вірського в Палаці Україна.

 

Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського в Палаці Україна (Київ).

 

І от в кінці концерту випливають «лєбьодушкі» в кокошниках. Подруга на всю залу раптом каже: «Ой боже мій, чи є ж там хоч одна мисля в голові?». Це можна було вмерти [сміється]. Український народ дуже обдарований, але нас використовують як «дурного хохла». То чи є хоч одна мисля в цих обдарованих українців? Для кого вони в кокошниках танцюють?

 

Саме Павлина познайомила мене із Зоєю Хижняк, Аріадною Дарибоговою, Марією Овдієнко та іншими. Відправила мене одного дня з баяном у школу до Марії на урок літератури, де я заспівала «Лебеді материнства» на слова В. Симоненка і музику А. Пашкевича. 

 

М. Л.  Чи відчували Ви у цей час можливість радикальних суспільних змін у скорому майбутньому?

 

К. Б. Так! Наприкінці 1980-х ще не було тієї України, про яку ми мріяли, але розуміли, що це має статися незабаром. Пам’ятаю, як ми знайшли спільну точку болю з лікаркою в санаторії. Люди годину чекали, коли ж це я від неї вийду. А ми сидимо плачемо, бо лікарка останні копійки віддає, щоб приїхати в Центральну Україну та підтримати людей. Щодня тоді коло Верховної ради стояли тернопільські  жінки з прапорами. Я відчувала цю атмосферу, коли потрібно щось робити й міняти, тулитися до правди, і кривда має бути покарана.

 

Не можу передати ту атмосферу, яка панувала на ювілеї (здається, 60 років) Дмитра Павличка в Політехнічному інституті. Він читає вірші, квартет «Явір» співає пісні, аж раптом громада з його села виходить на сцену. Оточили його, танцюють коломийки, а він розплакався від щастя, схопився за голову. І ми всі шаленіємо. Після таких зустрічей і національних зібрань ми готові були підніматися.

 

Найбільше, що я увібрала в серце – це відзначення 500-річчя козаччини. П’ять тисяч українців у спеку, в жнива, хто своїм ходом, хто автобусом з рюкзачками на три дні виїжджали на Хортицю. Дмитро Павличко, Іван Плющ, весь Народний Рух там був.

 

Відзначення 500-річчя Запорозького козацтва – масовий історико-просвітницький захід, організований Народним Рухом України 1990 р.

Михайло Горинь (із мегафоном), Іван Драч (другий зліва), Іван Плющ (крайній праворуч), поряд із ним – Дмитро Павличко.

 

Дмитро Павличко під час відзначення 500-річчя Запорозького козацтва

 

Народний Рух України – громадсько-політичне об’єднання різних демократичних неформальних груп, засноване 1989 р., що стало рушійною силою у просуванні України до незалежності. 

Це єднання коло ватри вночі, коли Анатолій Мокренко проголошував: «Клянемось іменем пращурів своїх, відродити Правду, і Віру, і Волю». Гуготить полум’я, і всі скандують: «Клянемось, клянемось, клянемось!».

 

 

Анатолій Мокренко (1933-2020) – український оперний співак , у 1991-1999 рр. директор і художній керівник Національної опери України імені Тараса Шевченка.

Коли ми їхали назад о четвертій годині ранку в автобусах із синьо-жовтими прапорами, вздовж областей стояло багато людей: бабусі в хусточках, чоловіки з дітьми на руках, хтось плакав, хтось сміявся. Це був час піднесення і єднання. Це був час, коли ми відчували себе пагінцями свого народу. Велике щастя і великий біль від тієї несправедливості, яка чинилася.

 

Блакитні вежі Золотого слова
 

В моїм краю на берегах Дніпра
І ярої калини в зелен-лузі
Від ватри зайнялася світ-зоря
І запросила на розмову друзів.

 

Хай буде так, як совість нам велить:
Земля батьків – твоїх стремлінь основа.
Хто як не ми, зведе і захистить
Блакитні вежі золотого слова?

Хто, як не ми – не я й моя сім’я?
Хто, як не ми – разом і поодинці
Відновить спів джерельця ручая,

Хто, як не ми, панове-українці?

 

Вже полудень з розшитим рукавом
Колиску літ з онуками гойдає…
Яка блакить над лагідним Дніпром! –
Це Україна крила підіймає!

М. Л. Пам’ятаю, як ми співали цю пісню на ліцейних імпрезах. Як Ви потрапили до ліцею?

 

К. Б. Петро Петрович Кононенко, який був у 1980-х деканом філологічного факультету, хотів щоб я залишилася працювати на факультеті, викладала українську літературу, але у мене гостро стояло квартирне питання, тому я лишилася у Броварах на музичній роботі. Коли ж він мене через пару років зустрів, запросив у ліцей, який відкривався на той час. Пам’ятаю його слова: «Це вчительський хліб. Але ж треба комусь плуга перти».

 

Катерина Бальоха з Петром Кононенком

 

Український гуманітарний ліцей КНУ ім. Т. Шевченка – навчальний заклад у Києві, ініційований Петром Кононенком 1988 р., заснований 29 серпня 1991 р. Серед випускників ліцею – Олександра Матвійчук, Ганна Новосад, Леонід Ємець, Леся Оробець, Максим Буткевич, Наталка Фіцич, Владлен Мараєв, Катя Чилі, Пилип Іллєнко та ін.

Я прийняла пропозицію Петра Петровича. Мелосу мені було мало. Мені хотілося, щоб звучало Слово. Хотілося, щоб люди насолоджувалися, зростали, розуміли, що відбувається навколо, і осмислювали, що є добро, що є правда, що є Україна.

 

Квіти Кобзарю

 

Колиска роду – сув’язь поколінь –

Державних дум вознесені предтечі

Зусиллями шляхетних устремлінь

Долаєм межі, чвари й ворожнечу…

І креслим план загального добра –

Нові шляхи духовного зростання

По обіруч Славутича-Дніпра,

Думок ясних в натхненні осяння.

Тарас Шевченко, Стус і Чорновіл…

Ми їх стежками йдемо і сьогодні,

Вони єднають вись і суходіл

В котлах Донбасу і в Небесній Сотні

Громадим сили, стаємо на герць,

Єднаючи енергію сердець

У час стрімкий, тривожно-вересневий,

Завдячуючи за усе Творцеві,

Що посила в народ своїх предтеч,

Бо слово їхнє – наш духовний меч,

Що очищає він ганьби і скверни…

«Народе мій! До тебе я ще верну!», –

Гукав нам Стус з пустелі Колими,

Тож час настав. За ними йдемо ми.

І знову вкотре на межі століть

Ми гордо пишем: «Україні – бути!»

Любіть її Шевченкову…любіть

В годину гожу і во врем’я люте.

М. Л. Катерино Миколаївно, дякую Вам за багаторічну подвижницьку працю і цікаву розмову!

 

К. Б. Дякую Вам!

 

: