Давні слов'яни та їхні сусіди. Частина 1
Л. Д. Добрий день! Я Лариса Довга, і це проєкт «УКультура», у якому ми розповідаємо, пишемо й розпитуємо експертів та експерток про різні аспекти української культури. Сьогодні нашим експертом є кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка — пан Євген Синиця. Доброго дня!
Є. С. Добрий день!
Л. Д. Пане Євгене, я знаю, що сферою ваших наукових зацікавлень є археологія, зокрема археологія давніх слов’ян на території України. Як ці люди почувалися на наших землях, із ким вони комунікували, які сусідні ареали для них були атракційними, прийнятними, а які виявилися непридатними для життя?
Є. С. Варто почати з того, що вони комфортно почувалися на території сучасної України. Значна частина цієї території і є достатньо умовною прабатьківщиною слов’ян. Тобто вони тут сформувалися. Саме на наших теренах завершився процес етногенезу слов’ян. Або принаймні завершення цього процесу було пов’язане з цими землями.
Етногенез слов’ян — процес формування слов'янських народів з конгломерату індоєвропейських племен.
Остаточно вони себе усвідомили певною етнічною одиницею, найімовірніше, покидаючи ці терени на початку так званого Великого розселення слов’ян у V столітті. Не всі пішли, але ті групи, які переселялися, усвідомлювали себе слов’янами — з огляду насамперед на те, що вони активніше контактували з іншими.
Л. Д. Щоби зрозуміти, хто я, треба зрозуміти, що поряд є хтось інший.
Є. С. Так, хтось інший. Вже кілька століть з наявністю інших жодних проблем не було. Тут були германці. Вони постійно контактували зі степовим населенням — іраномовним і тюркомовним. Включеність в історичні процеси пізньої античності та початку раннього середньовіччя була каталізатором цих етнічних процесів. Але ми говоримо про ландшафти.
1-5 — зона мішаних (хвойношироколистяних) лісів, 6-11 — зона широколистяних лісів
Умовна прабатьківщина слов’ян — це північ сучасної України. Волинь, Полісся (в широкому розумінні, зокрема лівобережне, тобто сучасні Чернігівщина, Сіверщина, Сумщина), можливо, Полтавщина — як південна частина Лівобережжя, Середнє Подніпров’я, тобто Києво-Черкаське Подніпров’я. Ці ландшафти пов’язані насамперед із лісовою смугою та лісостепом як перехідною ланкою між лісом і степом. З досліджень археології цього періоду ми знаємо, що слов’яни віддавали перевагу лісовим ділянкам, лісостепу — територіям, які мали великі масиви деревної рослинності. Це не класичний степ. Чому? З одного боку, вони були непристосовані господарювати у степу — ґрунти не були їм піддатні. З іншого боку, степові ділянки, мабуть, були для них небезпечними. Адже їх вважали своїми люди, які мешкали в степу, випасали там свою худобу.
Л. Д. Тобто вони були не просто небезпечні, а вже зайняті.
Є. С. Так, ці території експлуатувались іншим населенням. Йдеться насамперед про номадів, кочівників — вони там постійно не були присутні, але приходили у найбільш незручний момент, тобто влітку. Такий цикл кочування: вони пересувалися за отарами з півдня на північ, влітку ж приходили в лісостеп. А це пік господарчого року для тих, хто практикує землеробство, зокрема слов’ян. Номади були не дуже раді бачити цих зайд, так би мовити. Натомість слов’яни чи протослов’яни намагалися себе убезпечити. Наразі це прикордоння України і Білорусі, обабіч, а також прилеглі до цього прикордоння ділянки території Польщі та Росії.
Чому є впевненість, що саме з цим регіоном пов’язане становлення слов’ян? Тому що у слов’янських мовах є архаїчний пласт лексики, зокрема термінологія, яка описує ландшафти. І у цьому архаїчному пласті, як стверджують лінгвісти, є безліч всього, що описує пагорби, яри, ліси, якісь водойми. Описує те, що гай і ліс — це різне, що балка і яр — це різне. Тобто це дуже архаїчна лексика. В тому чи іншому форматі вона присутня практично у будь-якій сучасній слов’янській мові. І з цього робиться висновок: ландшафт, який описується архаїчною лексикою, є приблизно цим регіоном. У такій лексиці немає слів для опису гір, степів як великих відкритих просторів, моря та приморських земель. Відповідно, це досить далеко від природних для цих територій ландшафтів.
Л. Д. Почекайте, у сучасній лексиці є і те, що описує море, і те, що описує гори, і те, що описує степ. Як ви це відділяєте?
Є. С. Мови постійно розвиваються, зокрема слов’янські мови стають дедалі більш відмінними одна від одної. Той пласт лексики, який є спільним для всіх мов, найбільш старий. Тобто це ота прамова слов’янська, загальнослов’янська, з якої потім розвивалися інші мови, наприклад українська. Є більш споріднені мови, є менш споріднені. Зрозуміло, що сучасні мови радикально відрізняються, тому що це мови націй. І це стандартні мови, які фактично штучно створені.
Л. Д. Ну, кодифіковані.
Є. С. Так, тобто нормативна мова, власне кажучи, літературний стандарт — це доволі штучне утворення. Діалектне різноманіття будь-якої мови значно ширше. Але завжди є оцей архаїчний пласт лексики. Наприклад, чому не виникає сумнівів, що слово «море» не має слов’янського походження, що воно запозичене? У всіх слов’янських мовах («мара», «море») воно походить від латинізму, натякаючи на те, звідки це слово взялося. Слов’яни, які під час Великого розселення «доплентали» до східної частини імперії, елліномовної, насамперед контактували з армією цієї імперії. А в армії тоді службовою мовою була латина. Ось «море», найімовірніше, запозичене внаслідок цих контаків. А можливо, і від романізованого населення, яке слов’яни зустрічали на території дунайських провінцій. Вважається, що румунська як окрема романська мова існує десь з кінця VII століття. Чому «море» показове? Тому що це ж не єдиний напрямок був на шляху до моря. Спочатку — до Чорного, згодом — до Егеїди, Адріатики і так далі. Слов’яни переселялися з цієї прабатьківщини в північно-західному напрямку, тобто в бік Балтійського моря. І вони досягли цього моря значно пізніше, ніж теплих країв, які називали романськими термінами. Немає германських запозичень в цьому плані.
Л. Д. Тобто коли вони дійшли до Північного моря, вони вже мали слово для позначення моря.
Є. С. Так, вони вже мали це слово, І слово це доволі загальновживане. Тобто вже у західнослов’янських сучасних мовах це слово зрозуміле. Очевидно, що знайомство відбулося раніше, цей термін закріпився.
Л. Д. Від цих початкових ареалів замешкування слов’ян, про які ви сказали, до моря доволі далеко. Що їх примусило туди піти?
Є. С. Немає особливих сумнівів, що принаймні десь наприкінці V століття вони вже до цього моря допростували. Це не був цілеспрямований рух до моря. Їх море не цікавило, тоді вони не знали, що з ним робити.
Л. Д. А вони знали, що воно є?
Є. С. Можливо, знали і раніше, що воно є. І знову ж, повертаємося до терміну: якісь романомовні товариші розповідали їм, що є така штука — багато солоної води, що називається це морем. Незвичний ландшафт. Важливо, що всі ранні джерела зазначають: слов’яни і водойми загалом у дуже приязних стосунках. Йдеться про те, що вони легко подорожували водоймами, легко долали водні перешкоди.
Л. Д. Які саме це водні перешкоди і водойми?
Є. С. Слов’яни вправно долають ріки, заболочену місцевість. Тобто у них є навички для цього. Вони вправні у використанні човнів, з яких навіть здатні будувати понтонні мости через невеликі річки.
«<…> вони досвідченіші за всіх людей й у переправі через ріки та мужньо витримують [перебування] у воді <…>»
«Стратегікон»
Прямий доказ відповідних навичок цих вельмишановних товаришів — те, що вони плавають. Існує анекдот про слов’ян як бойових плавців: йдеться про те, що вони мають тактичний прийом — лягають на дно з очеретиною в роті, дихають так, ховаючись від ворогів.
Л. Д. Тобто вони не просто на човнах долають водні перешкоди — вони вміють у воді саме жити.
Є. С. Так, вони з водою в принципі контактують абсолютно спокійно. Постійно йдеться про те, що вони витривалі, не бояться якихось важких умов, а це ще додаткова позитивна характеристика — водоплавність. Суперсолдати. Але море — це трошки інша історія. Навіть каботажна навігація потребує відповідних навичок.
Л. Д. Каботажна — це яка?
Є. С. Вздовж берега, не виходячи далеко у відкритий морський простір. Безумовно, потрібен трошки інший тип суден, а також інші навички. Як не дивно, слов’яни тривалий час це не запозичували. Тобто у них була класика — моноксили, так звані однодеревки. Це доволі великі човни, до десяти метрів завдовжки. Вони відомі в археологічних знахідках саме цього часу і трошки пізніше, VIII — IX століття. Слов’яни виходили на цих човнах у море — про це є відомості.
Розчистка решток одного з човнів-однодревок ІХ ст., знайдених у Микульчице (Південна Моравія). Джерело: Євген Синиця, 2012, Перунові діти
Човен-моноксил — човен, виготовлений із суцільного стовбура дерева.
Технології, якими володіли, вони пристосовували до певних незвичних ситуацій. Зокрема, є згадка про те, що з кількох човнів і настила вони формували судно, яке використовували як платформу для облогової техніки. На цій платформі стояло ще щось складне, метальне. Це все могло переміщуватися, плавати морем, займати певну позицію тощо. Таке щось середнє між плотом і катамараном. Та катамаран у нас асоціюється з тим, що це два поплавки, а у них була дуже складна технологія. Але вона абсолютно не була схожа на нормальну морську технологію візантійського або навіть германського зразка.
Л. Д. А якою була нормальна морська технологія?
Є. С. З писемних джерел добре відомо, що ще у VI столітті й навіть на початку VII століття слов’яни однозначно уникали прямих зіткнень із бойовими кораблями, зокрема візантійськими, навіть коли це були одиничні кораблі або невеликі з’єднання. Тому що йдеться про величезний корабель, із високим бортом, пристосуваннями для дистанційного бою. І ця громада, яка пливе на такі човники… Зрозуміло, що можна було не воювати, просто плавати через оцей москітний слов’янський флот. Не воювати — значить не наносити якесь цілеспрямоване ураження.
Модель візантійського дромону VI ст. Дджерело: Science Museum Group
Дромон — військовий корабель візантійського флоту у V–XII ст.
Л. Д. Тобто вони просто перекидалися та топились — і все закінчувалося.
Є. С. Так, ці човни перекидалися. Основна проблема моноксила в морі — це дуже низькі борти. Будь-яка більш-менш серйозна хвиля — і він перекидається, заливається. Це судно ідеальне для річки, але не для відкритого моря, де неможливо сховатися, пристати до берега. Є свідчення про те, що вже у VII столітті слов’яни займалися морським розбоєм, від Балкан були здатні допливати аж до Криту…
Л. Д. Не маючи морських суден?
Є. С. Це питання — чи використовували вони свої звичні човни, можливо, змінені? Адже десь у цей час виникає модифікація: основа зберігається, тобто величезна однодеревка з доволі низькими бортами, та з’являється технологія нарощування бортів. Слов’яни для цього використовували дерев’яні дошки і ладійні заклепки — дерев’яні шипи — для кріплення. Але немає відповідних археологічних знахідок.
Л. Д. Отже, ці зразки не збереглися.
Є. С. Ладійні заклепки — це однозначно вказання на використання технології набірних бортів. Є шпангоут чи ні, але набортні борти є точно. У випадку зі слов’янами у нас от таких однозначних археологічних свідчень, на превеликий жаль, немає (маю на увазі, для VII — VIII століть). Але важко уявити, що вони виходили в море на класичній однодеревці. Є свідчення про те, що вони долали Адріатику — відомі такі десантні операції у VII столітті. Отже, слов’яни вже живуть на Балканському узбережжі, один із прикладів — славнозвісний Дубровник. Тобто Рагуза — це імперське місто, а Дубровник — це поселення слов’ян, які живуть під його стінами. Така ситуація була в багатьох великих містах. Найкраще про це ми знаємо навіть не на прикладі Дубровника, а на прикладі Фессалонік: слов’яни живуть під стінами величезного міста, другого за розмірами в імперії, і з ними нічого зробити не можна.
Л. Д. Їх просто толерували чи з ними справді не могли нічого зробити?
Є. С. Боюся, що з ними нічого не могли зробити. Їх було достатньо багато. Вони не цікавилися захопленням міст, але були проблемою для них. Адже місто, навіть велике, ранньосередньовічне, навіть таке розвинене, як візантійське — це аграрний центр. І слов’яни оцю хору, принаймні дальню (а іноді й ближню), підгрібали під себе — не дуже хотіли, щоби там хтось ще, крім них, господарював.
Л. Д. І вони там теж займалися сільським господарством?
Є. С. Так, вони займалися сільським господарством. Тому їх не дуже цікавило море. Вони мали свою систему, уклад господарювання. Море — додаткова опція з історії про слов’ян навкруги міста Фессалоніки. Вона досить непогано представлена у джерелі, яке називається «Чудеса Димитрія Солунського». Це цикл описів чудес, звичайна агіографічна література, але достатньо докладна у питаннях слов’яно-візантійських або слов’яно-фессалонікійських. У цьому джерелі зазначається, що слов’яни виходять у море рибалити. Тобто з’явилася така опція. Втім, вона не нова — технологія риболовства слов’янам була знайома.
Л. Д. Так, на річках вони ж, мабуть, рибалили.
Є. С. Так, це ще один спосіб спілкування з будь-якою водою — прісною або солоною. Рибалили чи влаштовували суперечки за рибальські угіддя з мешканцями міста Фессалоніки. Це теж доволі цікавий момент. Море вони опанували достатньо швидко. Повторюся, є підстави думати, що у VII столітті ускладнюється технологія побудови суден. Але вона лишається в межах достатньо архаїчного, традиційного методу. Тобто вони знали, як робити ці однодеревки. Коли ж підгледіли, що можна наростити борти, зрозуміли, що для моря це більш пристосовано. Така технологія зберігається протягом достатньо тривалого часу. Здебільшого говоримо про Балкани, тому що море саме там.
Та повернемося до нас, у Східну Європу, в Середнє Подніпров’я. Цікавезне джерело середини X століття — «Про управління імперією» Костянтина Багрянородного.
«Про управління імперією» (948–952) — трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного, в якому міститься багато історичних і географічних відомостей про сусідів Візантійської імперії, зокрема і давніх слов'ян.
Окремі його розділи присвячені тому, що більшості відоме не з візантійських джерел, а з нашого літопису. Це бурхлива діяльність князів Київського дому у напрямі торгівлі, а іноді й якихось агресивних дій щодо Константинополя. У трактаті «Про управління імперією» господарський цикл описаний як щорічний: взимку слов’яни, які підкоряються русам (йдеться про панівну верству)...
Л. Д. Це ті, які прийшли з півночі?
Є. С. Вже, мабуть, не тільки вони. Це всі, хто в корпорацію, скажімо, військово-торговельну влився, зокрема зі східноєвропейського напрямку.
Л. Д. Тобто це теж слов’яни, але вже якась слов’янська еліта?
Є. С. Це еліта, що контролює певну територію, більшість населення якої — слов’яни. З огляду на перелік імен, які є у договорах з Візантією, серед них домінують скандинави. Але є там і слов’яни, і балти, є і фіно-угри. Тобто конгломерат достатньо етнічно різноманітний. Та історія не про це. Історія про те, що один з видів данини — вироблення слов’янами взимку на підлеглих територіях моноксилів, тих самих однодеревок. Навесні біля Києва все це збирають і завершують обладнання. Важливо, що тут вже маємо докази з письмового джерела про нарощування бортів. Тобто це не класичний скандинавський корабель, який за іншим принципом будується, не дракарник. Використовується саме місцева традиція, але адаптована. І потім вони на цих кораблях спускаються Дніпром, долають пороги, доходять до Пониззя, до Олешок, де ще щось з цими кораблями роблять (не дуже зрозуміло, що саме), можливо, додатково обладнують їх щоглами. Після цього вздовж берега пливуть у Константинополь для торгівлі.
Важливий і той момент, що скандинави прийшли сюди зі своєю технологією — це ми археологічно добре знаємо. Тобто тут будувалися класичні скандинавські кораблі. Зокрема, під Черніговом є пам’ятка, яка називається «Шестовиця». Там досліджений район доків, верфей у заплаві Десни. Є багато знахідок, які свідчать про те, що класичні лодійні заклепки — це стовідсотково скандинавського типу кораблі. А Багрянородний пише про те, що більшість кораблів, які приходили у Константинополь, були моноксилами, обладнаними для виходу в море.
Шестовицький поділ. Реконструкція. I — реконструкція подолу (мал. С. Дмитрієнка); II — реконструкція причалу на II подільському підвищенні (мал. О. Бондаря)
Шестовиця — комплекс археологічних пам’яток біля с. Шестовиця Чернігівської обл. на правому березі р. Десна, що складається з невеликого городища, великого посаду, портових споруд, верфі і підкурганних поховань.
Знахідки залізних лодійних заклепок з Шестовицького археологічного комплексу, що свідчать про присутність тут кілевих клінкерних суден лодійного типу. (В. Коваленко, О. Моця, Ю. Ситий, В. Скороход, «Дослідження Шестовицького подолу», 2008, Стародавній Іскоростень і слов'янські гради. Збірка наукових праць. Т.1)
Слід розуміти, що історія культури — це епізодична діяльність. Вона не є звичайною для більшості населення Середнього Подніпров’я, скажімо, або Східної Європи, слов’янського ареалу в Східній Європі. Вона такою ще тривалий час не буде. Козаки ніби по-новому відкривають для себе морську справу. Але цікаво, що вони користуються річковими типами суден.
Л. Д. Цими ж моноксилами?
Є. С. Ані чайка, ані дуб, ані байдак (тобто основні великі судна) не є класичними моноксилами. Але в основі технологія та сама: моноксил, на якому нарощені борти, залежно від розмірів — є шпангоут чи немає. Це класичні річкові судна, які доопрацьовуються для пристосування до моря. Вони нормально себе почувають і під час подорожі, наприклад з торговельною метою, і під час війни, зокрема з великими кораблями. Йдеться про козацькі часи. Та середньовічні, ранньосередньовічні слов’яни так і не навчилися воювати з великими кораблями. Вони не могли брати участь у таких морських битвах. Якщо ж казати про ранню Русь, бачимо, що руський флот стикається з імперським флотом — і для руського флоту це завжди закінчується сумно. Тому що це абсолютно інша технологія. Часто згадують: «Звичайно, йдеться ж про використання “грецького вогню”». Так, але «грецький вогонь» — це насамперед про сифонофори. Кораблі спеціально були обладнані для їх використання — тоді цей метод ефективний.
Мініатюра мадридського списку «Хроніки» Іоанна Скилиці, ХІІ ст.
Сифон — середньовічна вогнеметна зброя для застосування грецького вогню (пальної суміші), якою обладнувалася частина візантійських військових кораблів. Такі кораблі мали назву сифонофори.
Л. Д. Слов’яни пішли туди, повернулися назад — можливо, їм немає потреби будувати великі морські кораблі? Адже де їх зберігати? Крім того, на них не повернешся — вони не пройдуть річкою. А слов’яни, які поселилися біля міста Фессалоніки, на Балканах, також не опановують більші кораблі?
Є. С. Ті, які постійно живуть на морському узбережжі, поступово опановують технології, класичні для цього регіону. Це стосується і теплих морів — Чорного, Адріатики, Егейського. Там, де в той час або постійно і сьогодні живуть слов’яни. Це стосується і Балтики. Дуже показова штука: у теплих морях була місцева традиція будування різних суден (від маленьких до достатньо великих), а на Балтиці діяла германо-скандинавська традиція будування кораблів. Завдяки археологічним знахідкам відомі взірці кораблів саме слов’ян (тобто у нас немає сумнівів, що це не германці та не скандинави їх будували). Вони побудовані у тамтешній традиції, тому що вона більш давня, стала. Ці технології століттями доводили свою спроможність і пристосованість до регіону. Нащо винаходити велосипед? Коли ми своє довели до певного стану — у цьому моноксилі із нарощеними бортами можна було виходити у спокійне море, з’явилися нові потреби (виходити глибше у море, здійснювати більш довгі подорожі, оперувати на якомусь іншому узбережжі). Тоді наше вже перестало нас задовільняти. А є ж стала місцева традиція, яка запозичується достатньо швидко!
Така слов’янська адаптивність для мене дуже показова — вони швидко засвоювали якісь новації. Це відкрита культура. Тобто, з одного боку, в питанні «Моноксили чи інші кораблі?» вони ніби виглядають традиціоналістами. З іншого боку, вони відкриті: «О, є технологія, можна підглянути, вкрасти когось, хто знає, як користуватися цією технологією, і зможе допомогти нам».
Л. Д. Тобто людину взяти в полон?
Є. С. Так. Коли кажемо про запозичення технології в середньовіччі, потрібно мати на увазі, що це не про купівлю мануалу і навчання, як будувати, наприклад, кораблик. Це про людей, які є носіями технології. Тобто їх треба або заохотити, або примусити цю технологію видати. В багатьох сферах було тільки так. Потрібна жива людина, носій традиції. А краще багато таких людей, щоби це краще працювало.
Л. Д. Ці люди, які жили на території сучасної України, сходили на море, повернулися, там порибалили, поторгували або невдало повоювали. Куди вони могли піти ще?
Є. С. Теоретично, щоби дістатися моря, потрібно здолати степ — степову частину сучасної України. Степові ділянки загалом є і в Карпатській улоговині. Долати такі ділянки (це робилося неодноразово в той чи інший спосіб) — це одне. Жити там і експлуатувати ці землі — зовсім інше. Слов’яни не робили нічого, щоби штучно змінити ландшафт, припустимо іригацію. Степ їх не влаштовував, адже зволоженість його ґрунту не відповідала вимогам слов’янської агрокультури. Дуже показово: якщо дивитися на культури, які ми пов’язуємо з ранньосередньовічними слов’янами (пеньківська, наприклад), йдеться про південну частину цього ареалу на території України, Молдови, Курщини, Білгородщини.
Археологічні культури на території України у V–VIII ст.
Є такі язички, які заходять долинами великих річок набагато південніше. Чому? Тому що в цих долинах вони могли господарювати. Виходити куди-небудь на вододіли, де відкритий степ, вони не могли. Не могли там жити, адже не могли там господарювати…
Л. Д. Тобто вони не тільки боялися номадів, а й просто не знали, як у новій місцевості себе прокормити.
Є. С. Можна запозичити номадичну модель господарювання — зробити акцент на мобільне скотарство, наприклад. Але практично цього ніхто не робив. Показово, що це ситуація не лише Східної Європи, не лише території сучасної України, а й Центральної. Ось угорська Пуста була таким осердям протягом середньовіччя, поки там не постала Угорська держава. Пуста була верхівкою, гінтерландом Аварського каганату. Тобто верхівка каганату до останнього зберігає номадичний спосіб життя. От їм цього невеличкого клаптика вистачало, щоби кочувати як порядним номадам. Потім туди прийшли угорці. В ранній фазі завоювання батьківщини, як вони це називають, угорці залишалися номадами. Їх це цілком влаштовувало. Слов’яни живуть на периферії Пусти, десь заходять потрошку в прикордонні степові райони, але не живуть всередині. І це теж показово: господарська модель не пристосована. Відповідно, степ, засвоєння степу — це вже Новий час, а внутрішній степ — це взагалі XX століття, якщо казати про територію України. Колонізація степу (козацька і посткозацька) — це виключно долини великих річок, тому що там можна господарювати. Відкриті простори використовували для номадичного господарювання.
Л. Д. Для випасання худоби.
Є. С. Так, там випасали худобу. Спочатку — номади, а коли номади у XVIII столітті «закінчилися», цю нішу моментально зайняли, припустимо, молдовани. Це теж цікава історія. От їм не вистачало пасовиськ, і вони на літо приходили в оці частини, ганяли аж до Криму. А Миколаївщина, Херсонщина, особливо лівобережжя Херсонщини, асоціюються із зерновим регіоном. А це реалії часів після Другої світової війни, коли з’явилася іригаційна система.
Л. Д. Крім степу, могли лізти в гори.
Є. С. Загалом нормальні люди не лазили — будь-які, не лише слов’яни.
Л. Д. А ми сьогодні так любимо гори. Там тоді взагалі ніхто не жив?
Є. С. В принципі, гори експлуатували. Якщо казати про Карпати, доволі низенькі старі гори, вони мають поріг, вище якого і досі ніхто не піднімається. В давнину тим паче цього не робили. Гори — це складний ландшафт, важка логістика, дуже скудні ґрунти. Необхідні великі зусилля, щоби цей ґрунт звільнити від рослинності та каміння. І навіщо? Якщо у нас є багато доступних ділянок ландшафту, де можна цього всього не робити. Відповідно, гірські активності були пов’язані зі скотарством, наприклад. Діяв той самий принцип «північ-південь», який використовували номади у степу. «Тут вже все вигоріло, значить, на півночі ще є травичка зелена». Те саме у вертикальній зональності: «Внизу біля підніжжя все вигоріло, піднімемося на полонини — і буде супер». Це одна причина для підйому в гори. Друга — цінна сировина. Зазвичай йдеться про гірничу справу — видобуток якихось ресурсів. Відбувається це з часів палеоліту: люди лазили вгору, щоби знайти якусь специфічну каменюку, на місці її опрацювати, забрати те, що потрібно, і спуститися. Тобто не сидіти там, не жити. Так само з гірничою справою. Часто це сезонне заняття: прийшли, попрацювали і спустилися вниз, щоби не зимувати. Адже зимувати в горах важче.
Орієнтуючись на карту археологічних пам’яток, можемо сказати наступне: якщо слов’яни і жили десь там, не в горах, але принаймні в передгір’ях, то це долини великих річок. Тобто вони прив’язані до своєї традиційної манери господарювання. Гори — це логістично складні шляхи: треба піднятися, здолати перевал і спуститися. Зайвий раз наголошу: йдеться про те, що загалом було достатньо багато вільних земель. Тобто не треба ускладнювати собі життя, залазити в гори, мучитися з розчисткою господарських ділянок тощо. Простіше на долині.
Мусимо переміститися, на превеликий жаль, на Балкани. Адже відомості писемних джерел для другої половини I тисячоліття є здебільшого про балканських слов’ян. Дуже показово, що у місцевого населення є такі варіанти порятунку від слов’ян: порти (і прибережна приморська зона), острови (взагалі ідеально) і гори. Тобто слов’яни в гори не підіймаються. Вони можуть жити, наприклад, на Пелопоннесі, у найплодючіших долинах, але їх не цікавлять сусідні хребти. І місцеве населення підіймалося вгору, облаштовувалося там. Чому місцеві спокійно піднімаються в гори? У них є технологія, як ці гори експлуатувати, вони звикли до цього. Так, для них долини — це прекрасно, там росте виноград, пшениця чи ще що-небудь. Але ж прийшли злі люди. «Добре, бог із нею, із нерухомістю — життя і рухоме майно важливіше». Вони піднімалися в гори, переорієнтовувалися на скотарство — тисячолітня традиція експлуатації гірських пасовиськ. Їм цього цілком вистачало, щоби почуватися більш-менш комфортно, а найголовніше — безпечно. Адже слов’ян гори не цікавлять, вони туди не лазять, сидять у долинах, займаються своїми справами. «А ми сидимо десь по хребтах, у нас все добре, можемо навіть якось намагатися налагодити відносини».
Така ідилія, якщо казати конкретно про Пелопоннес та й загалом про південь Балкан, тривала недовго. Сталася реконкіста, але не всюди. Наприклад, у Фессалії, в околицях Салонік і сьогодні живуть слов’яни. Вони вже практично не говорять своїми мовами, сильно еллінізовані, але ці приблизно 40 тисяч людей мають усвідомлення: ми не греки, а слов’яни.
Л. Д. Дякую, це дуже цікаво. І на завершення: як комунікують праукраїнці з територіями сусідніх ландшафтів?
Є. С. Я казатиму про територію цієї умовної прабатьківщини, яка на дві третини — це північ сучасної України. З жителями сусідніх ландшафтів, якщо сильно генералізувати, більшою мірою зі степовиками, стосунки були ворожі. Хоча у мене є підозри, скажімо, інтуїтивного плану (інтерпретація археологічних матеріалів), що, можливо, у VII столітті існував симбіоз між степовиками, булгарами, достатньо умовно середньовічними, та жителями принаймні південної смуги слов’янського заселення. Саме симбіоз. Тому що часто виникає питання про те, що кочовики були домінаторами у відносинах. У таких випадках завжди екстраполюють відносини, наприклад, монголів з осілим населенням або навіть скіфів з осілим населенням. Я не певен, що так завжди було. А втім, здебільшого йдеться про те, що це конфлікт. Слов’яни частіше були стороною, яка потерпала. У нас є підстави так думати. Та є інші сусіди, які живуть у лісі, північніше та східніше. Це балти і фіни — тут слов’яни абсолютні агресори.
Л. Д. То вони у лісі краще почуваються як сторона, яка нападає?
Є. С. Міграційний шлях на північ і на схід — це загалом дивна історія. Тому що це ще час песимума раннього середньовіччя: сильно погіршилися кліматичні умови — відбулося суттєве похолодання.
Кліматичний песимум раннього Середньовіччя або песимум епохи Великого переселення народів — загальні зміни клімату в Європі, кульмінацією яких стало похолодання 535–536 років.
Та певні групи слов’ян з прикордоння України і Білорусі сучасної, з Брянщини рухаються у той напрямок, у чужорідне середовище. Середовище дуже специфічне, яке звикло боронити свою територію. А втім, слов’яни там успішні. Це військове домінування або технологічне домінування — сказати складно. Багато що залежить від регіону: от в Получчі достатньо виразно бачимо, що слов’яни і фіни займають різні екологічні ніші. Тобто пам’ятки не перетинаються, принаймні певний час. Потім, коли ця ідилія закінчується, вже в руський період, починається поступове панування і підпорядкування всієї території, асиміляція бідолашних фінів. Значної кількості племен, згаданих в літописі, наразі немає. Тобто вони розчинилися ще у XI — XII століттях у цьому масиві, який зараз називаємо росіянами.
Це не єдина така історія — щось подібне відбувалося на території північної Польщі. Там було залишкове германське населення, сформувалася специфічна археологічна культура з не дуже благозвучною назвою — суковсько-дзедзицька. У ній слов’яни також були агресивним елементом, який асимілює. Не зовсім зрозуміло, чи йдеться про військове домінування, чи про схиляння до слов’янства. Але показово, що у цьому регіоні, як і в лісі, до речі, східноєвропейському, зміни в археологічній культурі — це здебільшого включення у слов’янський зразок місцевих якихось форм. Припустимо, форм житла. Найімовірніше, вони теж придивлялися до господарських моделей місцевих: «Ага, тут воно працює краще, значить, будемо змінювати».
Є альпійські слов’яни, хоча Альпи наче не дуже асоціюються зі слов’янами. Але Словенія — це теж Альпи. Каринтія (зараз — Австрія) — це теж Альпи. Відповідно, там вони теж адаптуються до місцевого ландшафту, до передгір’їв. І знову доволі показово, що вони запозичують місцеві форми житла, зокрема місцеву форму опалювальної споруди. Отже, модифікується і набір посуду для пристосування до цієї споруди. Це те, що можна помацати руками археологічно, те, що показово. Щодо інших культурних запозичень, на превеликий жаль, у нас просто немає матеріалу. Та, імовірно, йдеться про повне адаптування, запозичення господарської моделі якогось субстратного населення. «У них тут жити виходило — і у нас має виходити. Значить, будемо це адаптовувати».