Життєва історія «внутрішнього емігранта»
М. Л. Вітаю, дорогі читачі! Сьогодні в гостях проєкту Михайло Каменюк – журналіст, поет, публіцист, перекладач, громадський діяч, член Національних спілок письменників і журналістів України та лауреат численних національних літературних премій, заслужений працівник культури України.
Михайле Феодосійовичу, у червні 2023 року вийшла друком книжка «Розрита могила. Пам’яті жертв Великого Терору 1937-1940 років на Вінниччині», яку Ви написали у співавторстві з Вадимом Вітковським. Це результат Вашого більш ніж 20-річного дослідження «Вінницької трагедії». Вочевидь ця праця має виняткове значення для відновлення колективної пам’яті про травматичні події нашої історії ХХ століття. Чому Ви вирішили звернутися до цієї теми?
М. К. «Вінницька трагедія» – одна з багатьох тем моїх журналістських досліджень, а в журналістиці я працюю з 1970 року. Тема набула розголосу з початку 1990-их років, у час обнадійливих суспільних зрушень. Саме тоді за нашим проєктом із Володимиром Климчуком, моїм багатолітнім колегою, у Вінниці була започаткована незалежна всеукраїнська газета «Подолія». Усім колективом ми почали досліджувати «білі плями» нашої історії. Зокрема, оприлюднили списки страчених у 1937-1940 роках катами вінницького НКВС ні в чому не винних земляків. До цього ці злочини ретельно замовчувалися владою.
Розкопки масових поховань у Вінниці, 1943 р.
«Вінницька трагедія» – масове винищення цивільного населення Вінницьким УНКВС у період «Великого терору». Понад 20 тисяч вінничан було репресовано, з них, за різними оцінками, розстріляно 13-17 тисяч. Масові поховання виявили у 1943 р. за часів німецької окупації.
Співавтор книги письменник і журналіст Вадим Вітковський розробляв цю тему по-своєму. Перейшовши з редакції газети на роботу в колишні структури КДБ, а згодом працюючи в СБУ, він багато зробив для оприлюднення таємних документів сталінської охранки щодо винищення українства.
Ми вирішили об’єднати наші дослідження в одну книгу і видали її до 80-річчя розкриття масових поховань у Вінниці.
М. Л. Чи знали Ви про злочини радянської влади ще за радянських часів?
М. К. Так, знав і постійно цікавився цим, збирав досьє. Але ці знання здобувалися «з-під поли», люди ділилися ними з оглядкою. Взагалі така недовіра була притаманна тодішньому суспільству через невикорінену ще від сталінщини систему доносів «куди слід».
М. Л. Яким був досвід Вашої родини у 1930-1940-х роках?
М. К. Моя родина, як і більшість родин мого рідного наддністрянського села Григорівка Могилів-Подільського району, репресій загалом не зазнали. Проминула Григорівку і страшна коса Голодомору 1930-их років. Річ у тім, що наше село знаходилося у воєнізованій прикордонній зоні зовсім близько від тодішньої Румунії. Тому місцеві колгоспи отримували певні поблажки. До того ж у Григорівці в 1933 році квапливо розгорнулося будівництво великої двоповерхової кам’яниці-лікарні для прикордонників. Будували її спішно через загрозу майбутньої війни. Війна, за сталінськими планами, звісно, мала йти на території ворога, по той бік Дністра, а в Григорівку доставляли б наших поранених бійців. Усе місцеве населення було мобілізоване на будівництво та устаткування цього військового об’єкту, відповідно люди отримували хоч і мізерні, але харчові пайки, гроші. Після війни ця споруда стала школою, де навчався і я. Зате голодуванням 1947 року історія на моїй Григорівці «відігралася» сповна.
Іншим був досвід родини моєї дружини Валентини, яка родом із села Івча Літинського району нашої області. Її дід по матері Меркурій Лаврентійович Федорцов, музикант, народний цілитель, очільник сільської «Просвіти» був заарештований за доносом у 1938 році й розстріляний у Вінниці як «агент білопольської розвідки». З дітьми Меркурія Федорцова, до речі, приятелював Михайло Стельмах, його рідні Дяківці буди неподалік од Івчі. В одному зі своїх романів він в образі «несамовитих Шаламаїв» виведе унікальну сім’ю Федорцових, де в оркестрі грали усі його десятеро дітей.
М. Л. Коли Ви захопилися поезією і що надихало Вас на поетичну творчість?
М. К. З 8 класу. А до писання віршів спонукав… дух суперництва. Саме під час мого навчання у 8 класі Григорівської 11-річки на короткий час до нас прийшов викладати українську літературу випускник Вінницького педінституту, наш односелець, а мій родич по матері Феодосій Павловський. Поет-аматор, його вірші друкувала районна газета. На уроках літератури Феодосій Зотович зацікавив усіх нестандартним підходом до викладання свого предмета. Крім класики, щедро цитував вірші наших ровесників, молодих поетів. Він також створив літературний гурток і заохочував спробувати писати самим. У гурток записалися майже всі. Захотілося й мені писати, причому вправно.
Тоді ж у 8 класі відчув тріумф першодруку. За рекомендацією вчителя мої вірші надрукувала районна газета «Наддністрянська правда», а згодом і молодіжна «Комсомольське плем’я». Я став отримувати купу листів-відгуків головним чином від школярок-ровесниць. Смак «слави» спонукав продовжувати віршувати. Згодом, згадуючи це, я кепкував: «Квітка «любить-не любить» – як оманливість щасть… Рання слава погубить, пізня – жити не дасть».
Надихала на творчість неймовірна, винятково красива природа рідного села. Його гори і долини, таємниче оповиті лісами закутки Григорівського скіфського городища, легенди сивого Дністра…
Ба більше, спонукали до творчого зростання засідання дуже активного у ті роки літературного об’єднання «Дністрове гроно», яке регулярно збиралося вихідними та на яке мене неодмінно запрошували. Там не лише обговорювалися наші літературні спроби, але завжди був хтось із гостей-письменників. Там я, зокрема, познайомився з талановитою поеткою Ніною Гнатюк, школяркою, моєю ровесницею, вже авторкою збірки поезій «Пелюстка грому», письменником Романом Лубківським та поетом і літературним критиком Станіславом Тельнюком.
Сон-трава
Старезний яр при нашій – скраю – хаті,
там кожна скеля – мудра голова.
Коли сніги щезали ніздрюваті,
з-під них спинались квіти волохаті,
їх називали сестри: сон-трава.
Й так легко тоді вірилось малому,
як в бабчин шепіт молитов святих,
що ці таємні квіти – символ дому,
що ще ніхто не бачив квітів тих.
Ті квіти...Не зривав я їх, звичайно,
між скель спинався їх блакитний дим.
Нікому я про них не звідав тайну,
мабуть, уперше будучи скупим. …
Над яром цим кого мені жаліти,
над яром цим, де спочиває шлях?...
Де ви тепер, мої таємні квіти? –
я бачив вас в засніжених полях,
я бачив вас у штормовому морі,
у горах на захмарній висоті,
крізь сльози бачив вас у лютім горі.
Я бачив вас. Та ви були не ті.
Де ви тепер? Хто вам підрізав силу?
Які морози і які вітри?
Я б вас поніс на татову могилу
і на могилу старшої сестри.
Я б вас проніс крізь це життя бетонне,
щоб людям не боліла голова,
я б вас тулив до серця – хай не стогне,
хай ще триває, хай іще співа!
Я б з вами бачив маму ще живою...
Але хіба таке в житті бува?
Уже минуле стало сон-травою,
а, може, і життя, як сон-трава.
М. Л. Коли у 1966 році Ви вступили на філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту імені Миколи Островського (нині Вінницький державний університет імені Михайла Коцюбинського), це був час «відлиги». Тоді в різних містах України діяли клуби творчої молоді – осередки шістдесятництва. Чи гуртувалися Ви також упродовж навчання у творчі товариства? Якою була Ваша роль у них та як керівництво інституту ставилося до таких молодіжно-патріотичних ініціатив?
М. К. Так, справді, то був славний час. На філологічному факультеті (українське і російське відділення) навчалися десятки непересічних студентів. Їх гуртувало надзвичайно активне літературне об’єднання «Червоні вітрила», яке не лише проводило академічні засідання з обговоренням власних творів, але й організовувало мандрівні концерти в села, робітничі гуртожитки, школи, училища і технікуми… навіть у вінницьку в’язницю, де свого часу сидів один із наших кумирів кінорежисер Сергій Параджанов.
Так трапилося, що мене з третього курсу визнавали лідером в цьому гурті, бо я вже друкувався у столичних альманахах і журналах, був учасником багатьох українських і всесоюзних конкурсів і фестивалів молодих літераторів.
Всеукраїнський семінар молодих літераторів в Ірпінському Будинку письменників 1969 р. Серед учасників – Михайло Каменюк, Олесь Бердник.
Учасники всеукраїнського семінару молодих літераторів в Ірпінському Будинку письменників 1969 р. прощаються на станції ірпінської електрички. Ліворуч – Володимир Затуливітер і Марічка Влад; праворуч – Василь Вароді, Наталка Віргуш, Михайло Каменюк, Любов Горбенко, Людмила Овдієнко.
Саме тоді ми з друзями вирішили впорядкувати занехаяний підвал свого гуртожитку і проводити там засідання «Поетичного шинку», на який запрошували усіх юних поетів міста.
Шинок той обставили з любов’ю: встелили підлогу пахучими травами, в кутку замість ікони повісили в рушниках портрет Шевченка, дістали ретро-меблі. Розробили ритуал посвяти та інших дійств. Але так довго тривати не могло, бо ж діяли ми поза зоною впливу комітету комсомолу, де був не один інформатор КДБ. Та й при інституті працював куратор від цієї установи.
Приводом для розгону «шинку» став черговий випуск нашої стінної студійної літературної газети. Я бачив звіддаля, як у супроводі великого почту викладачів до неї рішуче приступив ректор (згодом він очолить ВПШ при ЦК Компартії України). Очевидно, до нього надійшов «сигнал». Він щось вичитував в тій газеті, нагнувся до неї упритул, а тоді зірвав і жбурнув її комусь із підлеглих на руки. Одні казали, що його розгнівали розміщені в стінгазеті написані великими літерами провокативні цитати з Конфуція (казали, що факультетський парторг, доповідаючи про це начальству, ніяк не міг правильно вимовити ім’я філософа, називав його то Концесій, то Концісій, то Контузій); інші – що заголовок мого вірша «Україні» («Ти – не тільки шапка, люлька, сонцем заллята ріка, в мого вуйка, в мого вуйка ти – одірвана рука…») художник виконав у два кольори по горизонталі: жовтим і блакитним; ще інші – що малюнки студента Василя Щура були фактичним оспівуванням бандерівського лісу.
Знищенням стінгазети й запертям на замок «поетичного шинку» все не скінчилося. Ректор негайно призначив загальнофакультетські збори для ідеологічного судилища над нами. До амфітеатру в той день неочікувано для начальства ринули студенти зі всіх факультетів, пробитися до зали було неможливо. І ось у мертвій тиші пролунав ректорський обвинувачувальний заспів, потім до трибуни покликали мене і ще кількох сподвижників для каяття. Але сподіваного каяття не вийшло. Навпаки, ми оприлюднили свою програму українського літературного відродження. Масла у вогонь підлило й те, що присутня у повному складі кафедра української літератури на чолі з професором Василем Митрофановичем Борщевським на тих зборах мов води у рот набрала і стоїчно відмовчувалася. Зрештою, ректор покинув збори.
Далі було… Керівництво факультету за кілька днів скликало нові збори та спробувало протягнути рішення про виключення мене з комсомолу, але проти цього одностайно виступили усі однокурсники. Зрештою, після третього курсу я змушений був взяти академвідпустку, але відгомін цієї події ще не раз діставав мене згодом.
Благословення черговим урочистим зборам
Благословен запал нового дня!
Благословенні німота і слово!
Благословенні правда і брехня,
Бо ще вони вживаються чудово!
Благословен голодний на вітрах
І рушники, й під вікнами калюжа!
Благословенні ненависть і страх,
Бо кров без них скипається – недужа!
Благословенна заданість мети,
Що прапорами піднята крилато!
Благословенна, підлосте, і ти –
Без тебе нас би було забагато!
Благословен і ти, лакейський вірш,
Такий чіпкий, немов ожина дика!
Благословенні кусень хліба й гріш,
Що їх мені простягує владика!
Благословенні розпач і печаль,
З якими нас щодня несуть до ями!
Благословенна й ти, моя менталь-
носте, якою бавились віками!
І вождь, який то о́вен, то ове́н,
Але завжди у нашому городі.
Поете! Будь і ти благословен,
Безсилий і безсмертний у свободі.
М. Л. Після навчання в інституті Ви працювали кореспондентом і редактором різних видань, зокрема, газет «Вінницька правда», «Радянське життя», «Молодь України», «Комсомольське плем’я». Яким було Ваше коло спілкування в той час? Чи багато колег поділяли Ваші патріотичні погляди?
М. К. Як я вже сказав, мені довелося йти у вимушену академвідпустку після третього курсу. Зарахували мене кореспондентом обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я», там мене знали та давно друкували. Як на той час, то було дуже престижне працевлаштування. Чудовий колектив, журналісти вищого класу, є в кого вчитися. Але й тут дістало мене відлуння скандалу з розгоном інститутського «поетичного шинку». В обком партії надійшов письмовий сигнал, що «лідер націоналістичного угрупування «поетичний шинок» М. К. працює в трибуні молодіжного виховання і поширює свої шкідливі погляди з допомогою преси». До того ж саме тоді в моїх друзів, колег по редакції Галі Стебновської та Олександра Гетьмана раптом вдома кагебісти провели обшук і вилучили машинописні примірники знаменитої праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». З огляду на це нас звільнили з роботи негайно. Попереду в мене була армійська служба, а після демобілізації – праця в районній газеті у відділі сільського господарства. Все довелося починати спочатку, з найнижчого щабля журналістики.
Але де б я не працював згодом, скрізь знаходилися в мене друзі, однодумці, а старші з них буквально підставляли плече, щоб я йшов по висхідній у професії, не пропав у житті. Всі вони однозначно були патріотами: Леонід Пастушенко, Олексій Прихожай, Степан Колесник, Олександр Рущак, Володимир Орлик, Володимир Климчук, Іван Бокий, Микола Луків, Юрій Бондаренко, Олексій Терещук, Геннадій Шкляр, Володимир Лисенко, Іван Гуменюк, Георгій Сенкевич. Пам’ятаю із вдячністю кожного, кожен живе у моєму серці.
М. Л. А як Ви потоваришували з Миколою Холодним? Чи не боялися втратити престижну роботу і переслідувань через дружбу з шістдесятником, якого арештували за «антирадянську агітацію і пропаганду» і 1972 року вислали з Києва до Вінниці під наглядом КДБ?
М. К. Мабуть, я по характеру такий, що ніколи не боявся, ба, навіть культивував власну провокативну поведінку в різних ситуаціях. Коли від колег дізнався сенсаційну новину, що у Вінницький обласний краєзнавчий музей зараховано науковим працівником… Миколу Холодного, вухам своїм не повірив. Я ж не раз, слухаючи ночами на орендованій квартирі в Літині крізь тріск глушників передачі радіо «Свобода» чи «Голос Америки», чув, як прориваються до нас вогненні вірші Холодного. Більшість із них я знав уже з тих передач напам’ять: «Баладу про чорну птицю», «Баладу про чоловічу сорочку», «Притчу про матір і сина», «Крик з могили»… Невже я зможу познайомитися, поговорити з самим Холодним?
Микола Холодний (1939-2006) – поет-шістдесятник, літературознавець, перекладач, автор самвидаву.
Обкладинка книжки Миколи Холодного «Крик з могили», виданої 1969 р. в США у видавництві «Смолоскип» імені Василя Симоненка.
Приїхав до Вінниці, в музеї працював житель села Івчі, звідки родом моя дружина, і з яким я давно приятелював. Він і звів мене з поетом. Здається, я сподобався Миколі з першої ж миті. Може, тому, що з порогу кабінету став цитувати його:
Трупи клав на вози
Тридцять третій рочок,
Хоч бери та й гризи
Металевий значок.
Жінка кинула чоловіка –
І торби на горби.
Подаруй їй, владико,
Колосочка з герба.
Холодний просто розцвів. Такого він явно не чекав тут, у зашуганій провінції. А через кілька днів він вже гостював у мене в ще більш провінційному райцентрі Літин, де ми не раз (бо до мене майже щотижня навідувалися друзі-однодумці з Вінниці) спали просто на підлозі в одній кімнаті найманого будиночка. Частувалися, влаштовували поетичні турніри. Ці наші домашні зібрання Микола жартома назвав засіданнями студії «СУКА» (Студія Устима Кармалюка). Мабуть, саме тоді Микола звернув увагу на мою інтимну лірику, читацький запит на неї, бо з притаманною йому широтою одразу ж провів паралель: Каменюк і Петрарка. Так і назвав згодом свою книгу з аналізом моїх поезій.
Микола був дуже самотній. Мені здається, він переживав тоді тривалий глибокий психологічний шок. Тому з глибокою вдячністю сприймав наші з ним відвідини Івчі, гостювання у батьків моєї дружини, вчителів-інтелігентів. Я думав, він не знав у житті сімейного затишку, довіри від людей. Щось у ньому було від самотнього вовка.
Миколу Холодного тяжко гнітило, що його віршів після вигнання з Києва ніде не друкували. Тож я запропонував йому спробувати «дебютувати» на сторінках літинської райгазети «Радянське життя», де я вів літературну сторінку «Вишиванка» і керував літстудією при редакції. Чи спаде нам таке з рук? Чи не знімуть стружку з редактора? Почали з добірки Миколиних двозначних переспівів з Расула Гамзатова. Потім подали добірку лірики. Холодний був на сьомому небі, я дивувався, що так може радіти від публікацій у районці поет, якого знає весь світ.
Яр Славутич (по центру) з молодими журналістами у Вінниці. Михайло Каменюк і Микола Холодний – ліворуч.
Коли я перейшов працювати у Вінницю, а Миколі дали житло в Острі, ми розробляли проєкт отримання Холодним квартири у Вінниці, переїзду до нас. Він про це просто мріяв. Та обставини змінилися, нічого з нашого квартирного задуму не вийшло.
Поетичний фестиваль «Золотий гомін». Михайло Каменюк, Яр Славутич і Микола Холодний, Київ, 1991 р.
На Миколину смерть я відгукнувся книгою «Другий «крик з могили» Миколи Холодного, почутий і записаний Михайлом Каменюком у Вінниці», де помістив неопубліковану прозу поета, його нотатки, окремі маловідомі вірші, свої спогади про нього. Передмову до книги погодився подати Іван Дзюба.
Із 1976 р. Микола Холодний мешкав в Острі на Чернігівщині. У 1984 р. звертався з проханням про політичний притулок до Рональда Рейгана. Помер за нез’ясованих обставин у себе вдома 2006 р.
М. Л. Микола Холодний присвятив Вам книжку «Каменюк і Петрарка: долі ‘внутрішньої еміграції’» (1997), у якій писав, що Ваша поезія – «артерія, що зв’язує нас із європейською літературою, зокрема, з поезією Франческо Петрарки, робить, фігурально кажучи, Вінницю східною околицею Риму». Що підштовхнуло Вас до «внутрішньої еміграції» за радянських часів?
М. К. Це була еміграція з декоративної, слабосильної, гімнотворчої, за висловом Холодного, літератури, еміграція з прогнилого письменницького «колгоспу» з його номенклатурою, рознарядками, пайками на трудодні тощо.
Обкладинка видання літературного есею Миколи Холодного «Каменюк і Петрарка» (Київ, «Вир», 1997).
У сербського режисера Еміра Кустуриці є фільм «Андеграунд», тобто, Підземелля. Можна ще сказати: Задзеркалля. Життя потойбіч. Друга, невидима половина місяця. Це життя потаємне, в якому реалізовуються найважливіші для митця речі. Ось в таких підземеллях, іноді в прямому розумінні цього слова, тривало напружене мистецьке, літературне життя в застійні радянські часи, в роки нашої творчої молодості.
Якщо ретельно проаналізувати спогади Миколи Холодного, то можна виписати реєстр не однієї сотні поетів, імена яких ми або не знаємо, або викинули з ужитку. А все то поети першої руки, безжально загнані суспільними обставинами в нашій державі в Підземелля, та там таки й поховані навіки. А дехто «емігрував» на небо, наклавши на себе руки. З вінничан це поети Юхим Аптекман, Павло Кушнір, Валерій Лазаренко.
Я бачу на твоїм лиці,
моя Свободо, сльози мами.
Все буде продано – купці
сидять з усмішкою між нами.
Я бачу урвища й рови
там, де Свободи тло чудове.
Все буде продано, і ви
не продешевите, панове!
Я бачу холод і пітьму,
як слово-сироту лікую.
Все буде продано, й тому
я ще сьогодні не святкую.
Ключ від душі згублю десь там,
щоб не вертатися до хати.
За вірші ж знов заплатять нам,
і не розучимся співати.
Страшна душа у кунтуші!..
Хто порятує тяжко хвору,
коли посунуть торгаші,
як на спектакль, до собору?..
Улюблене дитя моє,
прости, на тебе нині мода,
але спасибі, що ти є,
що ти назвалася “Свобода”.
Прости за шрами, за синці,
що замість книг – напої, крами,
що бачу на твоїм лиці,
моя Свободо, сльози мами.
М. Л. Чи сподівалися Ви, що певна демократизація епохи перебудови приведе до розпаду СРСР і відновлення незалежності України? Це сталося, як диво, чи було очікуваним для Вас?
М. К. Історія приголомшливо повернула річище подій. Чесно кажучи, я дещо скептично поставився до перспектив Народного Руху, бачив звичну кадрову чехчарду, боротьбу за гетьманство всередині партії, надто на регіональному рівні. Я зберіг для себе гіркі слова Євгена Сверстюка, сказані ним у 1992 році: «І ось ми біля розбитого корита… Стоїмо під брамою незалежності й розуміємо, що тепер потрібні люди, готові нести великий обов’язок. Тим часом життя нас готувало тільки до того, щоб жити-служити. …Скрізь бракує й індивідуальностей, і фахівців доброго рівня. Свобода слова дала можливість вільної дискусії, – і чуємо словесні баталії. Але часто то не духовні провідники ведуть суперечку про кращий шлях для народу – то сваряться між собою сліпі поводирі сліпих». Тоді ж дописав вірша, перша строфа якого з’явилася у годину моїх розчарувань і гонінь ще в 1970-их.
В ці дні
Свого серця я більше не вгомоню.
Серце, серце, спати стелись!...
Україно, я викидав грона вогню
У твою переорану вись.
Та змиритись з одним лиш не зміг я ніяк,
Це набрався із вуличних вражень:
Що від імені тебе говорить усяк
Без ніяких на те повноважень.
Та все ж незалежність була дивом, подарованим Небесами. До цього злободенними були у нас речі далеко простіші: відстоювання державності української мови, мрії про певну економічну автономність, зняття цензури у вигляді закритих рецензій і таке інше.
М. Л. Цього «дива», мабуть би не сталося, якби не зусилля багатьох поколінь українців, зокрема й учасників тихого спротиву. Ваша історія – яскравий приклад тяглості таких зусиль об’єднуватися, підтримувати одне одного, триматися власних переконань і боротися. Сьогодні ми теж сподіваємося на справедливість, і головне – перемогу. Вірю, що зрештою нам вдасться захистити власну незалежність. Дякую Вам за цікаву розмову!
М. К. Дякую Вам!