Ювелірні традиції слов'ян римського часу

С. А. — Стася Аветисян, кандидатка філософських наук, контент-менеджерка проєкту «Укультура».

 

Я. В-У. — Ярослав Володарець-Урбанович, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту археології НАН України.

 

С. А. Добрий день! Мене звати Стася Аветисян, і це проєкт UCulture, у якому ми розповідаємо про українську культуру й розмовляємо про неї з фахівцями, дослідниками, свідками і учасниками. Сьогодні наш гість — Ярослав Володарець-Урбанович, археолог, співробітник Інституту археології НАН України. Ви спеціалізуєтесь на історії давніх слов’ян, якщо я правильно розумію?

 

Я. В-У. Так, але не стільки на історії, як на археології. Бо саме про цей період, I тисячоліття нашої ери, 99,9 відсотків інформації нам дають якраз археологічні джерела.

 

С. А. Які саме матеріали Ви використовуєте для дослідження? І як їх здобуваєте — що таке археологічні розкопки?

 

Я. В-У. Усе фактично починається не з розкопок. Спочатку ми обираємо певну територію: знаємо, що потрібно провести там дослідження. Перевіряємо, чи здійснювали роботи наші попередники. Вивчаємо карти, дивимось топографію — могли у тих умовах жити давні люди чи ні. Потім ми приїжджаємо на місце й проводимо так звані археологічні розвідки. Тобто просто йдемо місцевістю та дивимося, що у нас під ногами. Адже трапляються фрагменти кераміки, можуть бути і прикраси, і знаряддя праці. Їх небагато — усе залежить від пам’ятки: чи довго там жили люди, чи ні, але загалом вони є.

 

С. А. Перепрошую, просто щоб я могла це візуалізувати: ви йдете полем? Чи це, наприклад, село? Як саме це відбувається?

 

Я. В-У. Це залежить від місцевості: може бути поле або ліс. Але це зараз, а в ті часи там могла бути галявина, де жили люди. Іноді трапляється, що йдемо через людські городи — звісно, лише з дозволу — і просто дивимося собі під ноги. Ситуації бувають різні. Якщо це зоране поле, то знахідки будуть на видноті; на задернованій території їх помітити значно складніше. У тому разі, коли ми не впевнені, чи є пам’ятка на цьому місці, проводимо так звані зондажі, або шурфи. Це квадратні ями розміром приблизно метр на метр чи два на два, глибиною до материка. Материк — це, умовно, та поверхня, якою рухався льодовик, а згодом, зі зміною клімату, почав формуватися чорнозем. Відповідно, за допомогою зондажів ми можемо оцінити, чи є тут пам’ятка, оскільки в ґрунті трапляється більше знахідок.

 

С. А. А скільки це метрів у глибину?

 

Я. В-У. Залежить від обставин. Материк може бути на відстані 20 сантиметрів від дерну, а може й на метр — усе залежить від конкретних умов. Але ми знаємо: якщо дійшли до материка — далі антропогенних нашарувань не буде. Дивимося, що трапляється у викопаній землі — чи є там знахідки, чи ні. Додатково звертаємо увагу на стратиграфію. Адже ґрунт має шари: верхній дерновий шар, орний шар, можливі нашарування, пов’язані з людською діяльністю, флорою чи фауною. Це все дає уявлення про те, чи є тут пам’ятка. Якщо розуміємо, що так, то можна закладати розкопи — зазвичай на основі квадратів два на два метри.

 

Стратиграфія в археології — порядок чергування нашарувань культурного шару по відношенню один до одного.

 

Культурний шар — ґрунт на місці давніх поселень, в якому наявні предмети матеріальної культури, сліди господарювання.

С. А. А чому квадрати?

 

Я. В-У. Це як конструктор LEGO, тільки у нас квадратики. Наприклад, закладаємо квадрат, бачимо, що об’єкт частково заходить у нерозкопану частину, додаємо ще один квадрат — і все складається, мов кубики. Далі вже помітна загальна картина: де розташовані житлові, господарські, виробничі об’єкти. Крім того, є знахідки в культурному шарі, адже люди не лише жили в будинках, вони виходили на вулицю — щось губили, щось розбивали. Ми все це обережно збираємо й наносимо на план, особливо скупчення кераміки, прикраси, знаряддя праці; замальовуємо предмети, фіксуємо їхні контури, усе фотографуємо. 

 

План розкопу на поселенні

 

Далі робляться розрізи деяких виробничих об’єктів, наприклад, печей, щоб побачити етапи спорудження, ремонту. Так само й гончарні горни — їх теж розрізають. Слов’янська піч, скажімо, виглядає в плані як коло. Її ріжуть на чотири частини, щоб побачити всі етапи домазування, ремонту, зносу, руйнування тощо.

 

Слов’янська глинобитна піч

 

Розріз — етап дослідження

 

С. А. А як розподіляються ролі в такій експедиції? Наприклад, хтось копає, хтось описує, хтось виконує інші завдання.

 

Я. В-У. Якщо говорити загалом, то в експедиції є начальник. Це людина, яка отримує відкритий лист і дозвіл від міністра. Відкритий лист видає Польовий комітет Інституту археології НАН України, а дозвіл — Міністерство культури. Це два документи, що дають право на проведення будь-яких археологічних робіт. Професійні археологи зазвичай універсальні фахівці, які виконують різні завдання — від пошуку і копання до обробки. Після розкопок знайдений матеріал приносять у табір, де починається так звана камеральна обробка. Предмети миють, сушать, шифрують, тобто наносять скорочену інформацію про місце (поселення, конкретний квадрат, розкоп, об’єкт), щоб точно знати, де їх було виявлено. Те саме стосується й індивідуальних знахідок. Потім усе це фотографують і замальовують. Далі складають звіт, який передають в архів Інституту археології НАН України.

 

Основна мета камеральної роботи – обробка археологічного матеріалу для його подальшої передачі на постійне зберігання до фондів музею. Обробка археологічних матеріалів, здобутих в експедиції, проводиться в кілька етапів: 1) перевірка; 2) промивання; 3) шифровка; 4) нумерація; 5) складання колекційного опису.

С. А. Як ви визначаєте (розумію, що є багато технічних деталей, але загалом), що знахідки, які у вас у руках, належать до періоду давніх слов’ян, а не, наприклад, мають вік лише 500 років?

 

Я. В-У. Це величезний комплекс знань — як тих, що належать попередникам, так і наших власних. По-перше, стратиграфія: загалом найстаріші шари розташовані глибше, а новіші — ближче до поверхні, тобто це так званий листковий пиріг. По-друге, є певні пам’ятки, які існують тривалий час, і ми розуміємо цю стратиграфічну шкалу. Також є методи природничих наук, фізико-математичних, які дають змогу датувати знахідки й отримувати абсолютні дати. Серед них особливе значення мають прикраси, які, завдяки ретельній роботі археологів, наших попередників, стають важливими датувальними матеріалами. Особливо цікаві саме прикраси, адже це дуже динамічні вироби, які постійно змінювалися, оскільки майстри завжди прагнули створити щось нове. Це ручна робота, і, безперечно, кожний виріб виходив індивідуальним. Крім того, один майстер навчав іншого, і той вже створював щось по-своєму. Існували також певні тенденції: приходив замовник і просив щось вже конкретне. Наприклад, є фібули раннього Середньовіччя, де майстер зобразив павичів з характерним пір’ям на головах. Однак ті, хто згодом його копіювали, не розуміли цього, і пір’я перетворилося на морду, а дзьоб — на вухо, тож павичі стали конями. Так через копіювання, не розуміючи оригіналу, виходив начебто кінь, але з ногами павича.

 

Слов’янські фібули різних періодів І тис. н. е.

 

Фібула – металева застібка, яка виконувала роль прикраси.

Для кераміки також є деякі технологічні особливості, орнаментаційні мотиви. Ми розуміємо, що цей орнамент характерний для певної культури. Іноді можна датувати фрагмент кераміки з точністю до епохи — такі випадки теж трапляються. Але якщо він виявлений у певному об’єкті і ми знаємо його датування, то можемо припустити, що фрагмент кераміки пов’язаний із функціонуванням об’єкта, а отже, уточнює його датування. Це досить технічні моменти. Археологія — не лише розкопки, а й величезна робота поза полем. Власне, ми копаємо лише влітку, крім охоронних досліджень, тобто три місяці тривають розкопки, а дев’ять — написання звіту. І це лише основна частина: далі кілька років аналізуєш, що було знайдено; порівнюєш із матеріалами інших пам’яток та культур; визначаєш, у яку хронологічну лакуну вписуються знахідки.

 

С. А. Якщо говорити про давніх слов’ян, то серед археологічних знахідок ми можемо побачити прикраси. Чи відомо нам, як саме вони їх використовували? І чи є якісь особливості, які Вас дивують як фахівця?

 

Я. В-У. Сьогодні ми розуміємо, що ці прикраси — не просто оздоби, а частина костюму, цілісний компонент загальної картини. Вони позиціонували людину щодо інших племен, які не мали подібних атрибутів. Також це своєрідний стародавній QR-код: за етнографічними даними ми знаємо, що існували, наприклад, костюми дівчинки, дівчини на виданні, заміжньої жінки, жінки, що народила, та найстаршої жінки в роду — і це не тільки статус, а й зміна оздоблення. Окремі прикраси можна було носити лише за умови відповідного становища в суспільстві. Це був код, за яким інший носій тієї ж культури, побачивши людину, розумів її статус без жодних запитань. Він одразу розпізнавав, що це старійшина, поважна особа чи людина рівного статусу, і міг будувати взаємовідносини відповідно. До того ж стародавні люди мали не так багато контактів між собою навіть всередині общини. Вони жили окремими поселеннями, мали якісь свята чи збори, а здебільшого, особливо взимку, коли все засипало снігом, залишалися у своїх домівках. І ось у когось відбулася важлива подія — наприклад, людина стала головою своєї общини через смерть батька і почала носити відповідні прикраси. Потім під час зібрань, якщо б вони почали обговорювати, що там сталося в кожного, це зайняло б час. А так можна було підійти і відразу побачити: ця людина змінила свій статус через певні події.

 

Варіант кріплення нагрудного ланцюжка. Реконструкція Є. Гороховського та П. Корнієнка 

 

Прикраси є однією з визначальних ознак слов’янських археологічних культур. Вони змінювались всередині суспільства, тобто ми бачимо динаміку. Крім того, слов’яни виходять на історичну арену, починають контактувати із сусідами та переймають найкращі тенденції ювелірного мистецтва. Вони запозичують певні елементи, розвивають власні варіації і типи. Дослідження прикрас, загалом, є одним із засадничих принципів археологічних досліджень. До того ж вони, як я вже зазначав, є датувальними знахідками. Оскільки цей процес динамічний, ми можемо датувати не лише в межах культури, а й більш вузько.

 

Щодо використання прикрас — це, звісно, дискусійне питання, позаяк, на жаль, слов’яни спалювали своїх покійників протягом всього I тисячоліття нашої ери. Тому немає трупопокладень, що ускладнює точну реконструкцію костюма. Однак є і такі, використання яких не викликає сумнівів. Наприклад, фібули — це застібки для плаща. Плащ — прямокутна тканина, яку накидали на плечі і застібали на рівні ключиць. Так само є пряжки, які використовували як застібки для поясу. нші прикраси, як-от різноманітні підвіски, могли носити на грудях або вплітати у волосся. У цьому випадку виникають дискусії. 

 

Жукинський скарб та реконструкція вбрання Є. Гороховського та П. Корнієнка

 

Тому ми звертаємо увагу на подібні предмети в інших культурах, де зустрічаються поховання-інгумації, і ці речі зберігаються in situ (латинський вираз, що означає «на місці»), тобто розташовані так, як їх носили за життя. Це допомагає додатково зрозуміти використання цих речей. Також є іконографічні джерела, хоч і не для слов’ян, але особливо для Римської та Візантійської імперій, де збереглися чудові зображення. Завдяки ним ми бачимо: ось є така прикраса, щось подібне трапляється і в слов’ян, тож можна припустити, як саме її використовували.

 

С. А. Ми вживаємо слово «слов’яни» або «давні слов’яни», але насправді це були різні культури. Чи можете більше розповісти, кого саме ми маємо на увазі? І про які території йдеться в межах сучасної України? Щоб краще зорієнтуватися.

 

Я. В-У. Так, хоч ми часто говоримо про слов’ян, етнонім «слов’яни» з’являється лише з середини VI століття. У писемних джерелах того часу вони не фігурують під такою назвою, а відомі як «венеди» (за різними варіантами транскрипції «венеди» або «венети»). У середині VI століття готський історик Йордан написав працю про готів під назвою «Гетика». На її початку він коротко зобразив ситуацію свого часу. А далі занурився в події минулого, щоб розкрити перед читачами, як саме вони зумовили сучасний стан. Йордан описує антів і склавинів раннього Середньовіччя, а потім зазначає, що раніше їх називали «венеди». І завдяки цьому місточку ми розуміємо, що в писемних джерелах нам треба шукати не слов’ян, а венедів.

 

Етнонім «венеди» доволі поширений у Європі. Ми розуміємо, що наші венеди — це, швидше за все, ті, що жили у Східній Європі. Адже цей етнонім зустрічався і в писемних джерелах Італії, і на інших землях. Вперше венеди згадуються у 5 році до нашої ери, але не зовсім зрозуміло, де саме вони проживали — десь у Східній Європі, однак конкретне місце невідоме. Потім у 98 році нашої ери Тацит уже згадує венедів і локалізує їх, як він пише, на схід від Вісли. Далі, у III столітті нашої ери, у Римській імперії були створені Певтингерові таблиці. Це карта, яку сьогодні можна було б назвати GPS-картою Римської імперії — зображення того, як римляни уявляли світ, у якому вони жили. 

 

Певтингерові таблиці

 

На ній було зображено всю Європу, північ Африки, Малу Азію, аж до Індії, включно з нашими землями — територією України. У Подніпров’ї позначено річку Дніпро, а також вказано, що там живуть венеди. Це перша чітка їх локалізація у III столітті — Середнє Подніпров’я. Далі про венедів та їхні взаємовідносини із готами багато писатиме Йордан, про якого ми вже говорили. Це щодо згадок у писемних джерелах. Звісно, є також археологічні джерела та культури. Зіставляючи розвиток, пряму генетичну спадковість цих культур, їх територію поширення, ми розуміємо, що найпершою слов’янською культурою є зарубинецька, яку відкрив Вікентій Хвойка. Вона з’являється на межі III–II століть до нашої ери та існує до I століття нашої ери.

 

Археологічні культури латенського періоду на території України 

 

С. А. Я перепрошую, а що означає «відкрити культуру»?

 

Я. В-У. Вікентій Хвойка розкопав могильник поблизу села Зарубинці (зараз це Черкаська область) і зрозумів, що такі матеріали до нього або ніхто не вивчав, або не систематизував. На основі цих знахідок (це був кремаційний могильник) він дійшов висновку, що це була якась окрема спільнота. Хвойка намагався визначити, де поширені пам’ятки цієї культури, але, на жаль, не опублікував багато матеріалів. Слід враховувати, що він не був професійним істориком чи археологом. Значну частину своєї роботи присвятив розкопкам, а потім активно працював у музеї, зібрав велику кількість матеріалів, але не видав. Активне дослідження зарубинецької культури почалося вже після Другої світової війни.

 

Зарубинецька культура на території України охоплює Середнє Подніпров’я — від Києва до Черкас, правий берег Дніпра — вузьку смугу вздовж річки, а також Середнє Посем’я. Пам’ятки зарубинецької культури трапляються і в середній течії басейну Прип’яті — частково в Україні, але здебільшого в Білорусі; а також у верхньому Подніпров’ї, на білоруській території.

 

Згодом клімат став більш посушливим, і зарубинці, які переважно мешкали на високих берегах городищ, змушені були спуститися ближче до води. Вони починають жити на невеликих підвищеннях у заплавах річок. Ґрунти в цих місцях не дають змоги їм довго збирати врожай на одному місці, тому зарубинці змушені часто переїжджати. Це формує доволі мобільний спосіб життя, хоча вони залишаються осілим населенням і займаються землеробством. Завдяки цьому починають змінюватися їхній устрій, побут, житлобудівництво, що призводить до виникнення пам’яток, які ми називаємо пам’ятками пізньозарубинецького кола. 

 

Археологічні культури ранньоримського періоду на території України

 

Вони не утворюють єдиного ареалу, а поширені в Південному Побужжі, Середньому Подніпров’ї та на Лівобережжі Дніпра, крім південної частини лісостепової смуги. Лісостепова та лісова зони містять окремі знахідки, поселення цих пізніх зарубинців.

 

Посуд та фібули пізньозарубинецького кола пам’яток 

 

Далі ці пам’ятки еволюціонують, утворюючи так звану київську археологічну культуру. Якраз вона чітко локалізується на межі II–III століть нашої ери. І в III столітті пам’ятки київської культури знаходяться саме у Подніпров’ї. У цьому випадку ми бачимо, що Певтингерові таблиці збігаються з даними археології. У III столітті на цій території мешкають носії київської археологічної культури. Згодом, на початку і в середині V століття, ці пам’ятки еволюціонують у колочинську та пеньківську культури. Пеньківка — це культура історичних антів.

 

Археологічні культури пізньоримського періоду на території України 

 

 

Посуд та лунниці київської культури

 

Не можна залишити поза увагою загальні політичні події, пов’язані з тим, що у 230-х роках на українські землі приходять войовничі племена германців на чолі з готами. Звісно, їх приваблює Римська імперія, адже вони демонструють силу, можуть її пограбувати чи змусити платити данину за ненапад. Ці племена розпочинають серію так званих готських війн, які тривали до 270 року. Спершу готи мали успіхи, але потім вони почали програвати. Однак Рим погодився платити їм компенсації. Готи об’єднували навколо себе не лише германські племена, а й сарматів, пізніх скіфів та елінізоване населення півдня України. Усвідомивши, що шлях на південь, у Подунав’я, закритий, вони звернули увагу на схід і почали поступово мігрувати в Середнє Подніпров’я та Дніпровське Лівобережжя, фактично витісняючи місцеве київське населення. Зрештою, вони дійшли до басейну Сіверського Дінця.

 

Ці політичні події описує якраз Йордан. Він зазначає, що венеди потрапляють у залежність від готів, платять їм данину. До того ж у залежність потрапляє ще й багато балтських племен. Пам’ятки київської культури зазнавали значних впливів. Торговельно-обмінні зв’язки вочевидь відбувалися, бо черняхівський посуд трапляється на київських пам’ятках. Також зустрічаються прикраси, вироби античної культури — намистини, амфори, які явно потрапили до киян через посередництво черняхівців.

 

Посуд та прикраси черняхівської культури

 

Все більш-менш нормалізувалось у IV столітті. Готи були абсолютно панівними племенем для півдня Східної Європи. Вони нікого не боялися до 375 року, коли прийшли гуни. Європа вперше зустрілася із тюркомовним населенням. Гуни викликали у готів величезний страх. Готський король Германаріх, який правив вже багато десятиліть, наклав на себе руки, щоб не бачити цих страшних людей. Готи навіть вважали, що гуни — це нащадки шлюбу ведмедиці й злих духів. Вони ніколи не бачили тюркомовного населення і тому просто…

 

С. А. Демонізували просто.

 

Заможний гунський воїн. Реконструкція С. Шаменкова 

 

Я. В-У. Так, вони їх боялися. Гунів не дуже цікавили готи — їхнім пріоритетом була Римська імперія. Вони проривалися в Паннонію, намагаючись або захопити Рим, або змусити його платити данину. У цьому контексті Україна опинилася в тилу гунів. Важливо було, щоб цей тил залишався спокійним. Тож гуни, з одного боку, наробили шороху серед готів, а з іншого — саме завдяки цьому на передній план вийшли анти, яких вперше згадують у подіях після 375 року.

 

С. А. Антів, разом із венедами і склавинами, ми називаємо серед слов’янських племен?

 

Я. В-У. Так, це вже типові слов’яни раннього Середньовіччя. Їхня присутність не сподобалася готам, які розпочали проти них війну. На той час готами правив король Вінітарій. Спершу вони зазнали поразки від антського князя Божа, але згодом запросили на мирні перемовини, де, як пише Йордан, убили Божа та 70 старійшин. Після цього анти почали програвати, а готи здобували перевагу. Це не сподобалося гунам, і вони повертаються на територію України. У битві гине готський король, і готи змушені тікати з наших теренів.

 

С. А. По суті, війни та розбірки постійно були частиною буденності людей, які жили на цих територіях.

 

Я. В-У. Саме так.

 

С. А. Я хотіла би повернутися до теми побуту. Зрозуміло, що його було складно вести та нормалізувати. І, ймовірно, він різнився від територій, культур, які є у фокусі археологічного дослідження. Однак Ви зазначали, що прикраси могли бути символами соціального статусу людини. Що ми можемо сказати про них? Який вплив на ці прикраси мали готи, гуни та інші племена?

 

Я. В-У. Якщо ми беремо слов’янську гілку наших культур, то у них були прикраси, починаючи від зарубинецької культури. Проте саме в середині — другій половині II століття нашої ери, на завершальному етапі пізньозарубинецьких старожитностей, у них з’являється унікальний стиль, який ми сьогодні називаємо східноєвропейські варварські виїмчасті емалі. 

 

Хронологія появи та побутування прикрас кола виїмчастих емалей у слов’ян

 

Це бронзові прикраси зі спеціальними вставками, що заповнювалися емаллю. Оздоби були найрізноманітніші: фібули, лунниці, очілля, браслети, шпори та багато іншого. Деякі з них були з емалевими вставками. Також існували речі без них, але вони траплялися разом із емалевими в комплексах і особливо часто у скарбах. Це формує загальну картину стилю. Емалеві прикраси виступають його обличчям, а інші предмети, хоч і без таких вставок, теж активно використовувалися населенням, створюючи своєрідний фон.

 

 

С. А. Зараз емаль — теж розповсюджений елемент у ювелірному мистецтві. Чи була це та сама емаль? Маю на увазі, принаймні візуально.

 

Я. В-У. Загалом вона досить схожа. Звісно, зараз вже археологічні вироби потьмяніли, з’явилася патина, є певні пошкодження, тому, на жаль, виглядають не так ефектно. Але ми розуміємо, що первісно вони мали досить яскравий вигляд, приблизно як сучасні зразки.

 

С. А. А яких кольорів?

 

Я. В-У. Емаль була переважно червоною та зеленою, хоча траплялася і жовта. Взагалі, цю емалеву технологію винайшли кельти, згодом її перейняли римляни, а потім, як не дивно, венеди запозичили її у римлян. Вважається навіть, що перші емалеві прикраси для наших предків виготовляли саме римські мандрівні майстри, адже технологія повністю запозичена з Риму. Ба більше, емаль робили з римського намиста: до венедів надходили великі партії намиста, яке вони розплавляли для виготовлення емалей. Водночас намистини використовувалися і у вбранні.

 

Зліва: Рим. Деталь збруї для церемоніальної колісниці, ІІ—ІІІ ст., Фракія 

Справа: Кельти. Бронзові псалії із вставками емалі. Райз, Велика Британія, І ст. н. е.

 

С. А. Намисто було з чого?

 

Я. В-У. Зі скла.

 

С. А. Тобто розплавляли скляне намисто, щоби потім використовувати це для емалювання?

 

Я. В-У. Так. Навіть є на території Білорусі пам’ятка київської культури із тиглями — такими ємностями, у яких розплавляли матеріал, — зі слідами емалі на стінках.

 

Інструменти бронзоливарництва (тиглі) із поселення Абідня 

 

С. А. А тиглі керамічні?

 

Я. В-У. Так, тигель керамічний, їх кілька, і всі вони керамічні. Тобто сліди виробництва зафіксовані безпосередньо на пам’ятці київської культури.

 

С. А. Звучить досить складно, тобто дуже високотехнологічно. Чи могли б Ви трохи пояснити саму технологію виробництва?

 

Я. В-У. Наскільки ми зараз розуміємо, загальна бронзова річ виготовлялася у глиняній формочці. Є кілька залишків, але, на жаль, глиняні формочки майже не збереглись, бо наприкінці процесу майстер їх просто розбивав, розламував. Експериментальні дослідження показали, що вони буквально розсипаються в руках, як зазначають колеги, і ти від цього ледь не плачеш.

 

Брали глиняну форму, в якій вирізали або відштамповували загальні контури предмета за допомогою дерев’яного шаблону. Формочок було дві — лицьова і зворотна частини.

 

Реконструкція процесу виготовлення прикраси у формочці 

 

С. А. Як вафельниця, умовно, так?

 

Я. В-У. Так. Потім форму висушували, випалювали, далі з’єднували, нагрівали і водночас готували тигель, куди поміщали метал. Тигель — це маленька ємність для розплавлення металів, а ллячка — черпак із носиком, через який розпечений метал заливають у формочку. Коли формочка застигала, її розламували і отримували напівфабрикат, бо метал міг просочитися між частинами форми. Через пластинчасту структуру глини поверхня виробу залишалася пористою ззовні та всередині. Згодом цю пористість зчищали шліфувальними матеріалами, робили гладенькою, і отримували готовий виріб. Потім брали тигель, розплавляли вже намисто й заливали в емалеві вставки. Цікаво, що в IV столітті ці емалеві вставки зникають — загальна форма залишається, але ідея вставок втрачається. Чому? По-перше, з’являється черняхівська культура, яка забирає більшість імпортів і залишає їх у себе. Тобто до киян вже…

 

С. А. Намисто не доходить просто.

 

Я. В-У. Значно менше доходило. По-друге, у Римі змінюється мода і сам вигляд намиста: воно стає іншого кольору, його важче розплавити. Це також вплинуло на технології виготовлення цих прикрас.

 

Спочатку з’являються вироби з невеликою кількістю емалевих вставок, але вони вже присутні. Згодом — насичені такими елементами, кожен сантиметр прикрашений ними. Вони часто мали різний колір — одна частинка червона, інша жовта, а іноді з орнаментами: червоний фон і жовтий візерунок, або ж тонка смужка. Це дуже естетично. А далі очевидно, що постачання сировини припиняється. 

 

С. А. Намисто закінчилось.

 

Я. В-У. Так, закінчилось намисто, і венеди почали виготовляти прикраси без емалевих вставок. Але очевидно, що традиція ще жила — були замовлення, був попит, проте вже не було матеріалів для емалі, і навіть вставки вже не робили. Тобто там, де на інших виробах була вставка, тут її вже немає, і виходить більш гладенька поверхня.

 

Фібули кола виїмчастих емалей, з емаллю та вже без емалі  

 

С. А. А самі вони не навчилися робити це скло?

 

Я. В-У. Ні, виготовлення скла — це дуже складна технологія. У нас є лише одна склоробна майстерня черняхівської культури, виробнича факторія Комарів, де справді виготовляли намисто і кубки, а саме скло привозили як сировину. Наскільки я розумію, у Київській Русі, де також з’явилося склоробство, теж сировина була привізна.

 

С. А. Імпортована.

 

Я. В-У. Так. А от щодо венедів, то скло вони не виготовляли, а працювали із сировиною — у їхньому випадку це були вже готові намистини. Проте вони вирішили використовувати їх для виготовлення емалевих вставок.

 

Нагрудний ланцюжок із фібулами кола виїмчастих емалей у слов’ян. Середній етап 

 

С. А. Чи означали щось кольори у цих емалевих виробах? Наприклад, червоний вважався дорожчим або символом вищого статусу?

 

Я. В-У. На жаль, ми цього не знаємо, бо відповідь на такі запитання могли б дати тільки носії цієї культури, а вони не залишили нам писемних джерел. Важко сказати, що для них було дорогим, а що дешевим. 

 

Варіанти використання окремих прикрас кола виїмчастих емалей у слов’ян. Реконструкція Є. Гороховського та П. Корнієнка

 

Є окремі знахідки цих емалей на поселеннях, є скарби, яких наразі вже відомо близько двох десятків в ареалі київської археологічної культури. Їх склад дуже різноманітний: є скарби, що належали, вочевидь, одній людині, тобто вбрання однієї особи; і є ті, що були частиною майна великої родини чи групи, де можна знайти кілька однотипних прикрас. Коли проводять реконструкцію костюму, стає зрозуміло, що це декілька наборів. Це теж певна стратифікація: хтось міг зібрати тільки для себе, а хтось — і для себе, і для дружини, і для дітей. Все це ховали. До речі, скарби згруповані у кілька періодів, і, можливо, ці буремні воєнно-політичні події, пов’язані з готами, гунами та війною готів з антами, якраз і відображають різні етапи їх заховання.

 

С. А. Що таке скарби?

 

Я. В-У. Скарби — це не обов’язково коштовності в прямому сенсі. Навіть в українській мові словом «скарб» називають не тільки щось коштовне, але й те, що людина вважає цінним, або просто рухоме майно. Звісно, у таких скарбах найчастіше трапляються прикраси — те, що люди явно вважали вартісним. Хоча бувають і побутові речі, але їх небагато — наприклад, в одному зі скарбів знайшли ножиці. 

 

Межигірський скарб

 

Ховали, ймовірно, по-перше, щоб уберегти від ворогів; по-друге, деякі з цих скарбів могли слугувати своєрідними депозитарними комірками — місцями постійного зберігання. Речі тримали не в житлі, а в окремій схованці, відомій тільки власнику. Вона не обов’язково знаходилась у самому поселенні, а, можливо, поруч. Речі були заховані від чужих очей, навіть від сусідів, які в разі чого могли...

 

С. А. Поцупити.

 

Я. В-У. Так, поцупити. Цього теж не можна виключати. Один з таких скарбів був знайдений у торфовищі. Дивно, звісно, ховати щось у торф, адже навіть якщо знайдеш це потім, речі вже будуть зіпсовані й непридатні для подальшого використання. Можливо, це були вотивні приношення — коли дари кидали у воду для богів. Вотивні приношення зустрічались у кельтів, дуже поширені серед германців, траплялися у балтів. І принаймні один випадок фіксується у слов’ян для Римського часу.

 

Вотивні предмети, вотивні дари (лат. Votivus — присвячений богам, від votum — обітниця, бажання) — різні речі, принесені в дар божеству за обітницею, заради зцілення або виконання певного бажання. Звичай приношення вотивних предметів є пом’якшеною формою жертвопринесення.

С. А. Чи можемо ми окреслити ще раз: емалеві прикраси — обличчям якої культури вони вважаються, на якій території були поширені і в який період?

 

Я. В-У. Це стосується двох умовно слов’янських культур — пізньозарубинецьких пам’яток (які не є культурою, а типом пам’яток) та київської археологічної культури. Це історичні венеди, відомі з писемних джерел, які були предками антів і склавинів раннього Середньовіччя. Саме з антів та склавинів постають сучасні слов’янські народи. Їх інколи називають праслов’янами — тими, хто існував до появи сучасних слов’ян.

 

Основний ареал поширення цих прикрас — Середнє Подніпров’я, а також частини Полтавської області, Сумщина, Харківщина, майже вся Білорусь, Брянська та Курська області. Ця територія збігається із ареалом поширення київської археологічної культури, що дає змогу припустити їхню належність саме до неї. Водночас подібні прикраси зустрічаються і в балтських культурах — на території сучасної Литви, Латвії, Естонії, а також на Волзі. Ця традиція, запозичена від Риму, поступово поширювалася на північ і північний схід. Її витоки датуються приблизно другою половиною II століття нашої ери, а останні комплекси — межею IV–V століть нашої ери.

 

С. А. Поки не закінчилося намисто.

 

Я. В-У. Ні, намисто закінчилося раніше, а ймовірніше, прихід гунів, який значно послабив Римську імперію, порушив усі торговельні та обмінні зв’язки. До того ж анти та склавини починають стрімко розвиватися і виходять на історичну арену. Усі ці бурхливі події, схоже, призвели до того, що сировини не вистачало протягом тривалого часу. Відтак у слов’ян стало менше прикрас. Знадобилось близько півтора століття, перш ніж вони відновили свою ювелірну традицію.

 

С. А. Я Вам дуже дякую! Ми обов’язково продовжимо розмову про прикраси.