«Ми живемо у світі, який було створено в 1960-ті»
Л. Д. Пане Ярославе, ми Вам дуже вдячні за згоду дати інтерв’ю. Ми запросили Вас як фахівця з української історії ХІХ–XX століть, прекрасно обізнаного з різними сферами тогочасного життя, серед іншого й із життям молодіжних субкультур. Ми би хотіли, щоб наші читачі знайшли в українській культурі не тільки видатні та важливі події, а й те, що наближало б давнішу культуру до їхнього повсякдення. Відповідно, моє перше питання: як можна окреслити життя української молоді 60-70-х років минулого століття? Чи його повністю поглинав радянський офіціоз, чи таки існувало молодіжне життя поза тими ідеологічними картинками й плакатами, які нам відомі?
Я. Г. Перш за все, у радянськості завжди було подвійне лице, подвійні стандарти: одні для публічного життя, інші для приватного. Якщо коротко окреслити те, що відбувалося в 60-ті роки, то це можна назвати глобальною «тихою революцією», що пов’язана з поколінням, яке у нас називають шістдесятниками, а на Заході «sixties», хоч це не одне й те саме. Що важливо: ці люди народилися під час війни або після неї, і їхній підлітковий вік, час формування характеру, припав на кінець 50-х – початок 60-х років, у нас на добу «відлиги».
У 1956 р. перший секретар ЦК КПСС Микита Хрущов (1953–1964) виступив на ХХ з’їзді КПСС із таємною доповіддю під назвою «Про культ особи та його наслідки». Цей виступ поклав початок критиці сталінського способу управління державою та короткочасному послабленню тоталітарного совєтського режиму, що пізніше отримало назву «відлиги».
І тут, і на Заході – це період благополуччя, коли нарешті призупинилася демографічна криза, люди не шукали роботи – робота шукала їх, з’явилися холодильники, телебачення, світло, газ. Це було перше покоління, яке пізнало, що таке комфорт, яке не воювало на фронтах, яке не репресували й не розстрілювали. По суті, ми живемо у світі, який тоді було створено – продукті шістдесятників, більшою мірою на Заході, але й у нас.
Хочу звернути увагу, що символом цього покоління є революція 1968 року, яка прокотилася по всьому західному світу, починаючи з Мексики, далі Америки, Франції, Польщі, Чехословаччини – аж до самої Японії. Революція була красивою картинкою, але закінчилася повним крахом, бо молодим людям нічого не вдалося.
Студентські демонстрації 1968 р. в Мехіко (зліва) та Парижі (справа)
За два десятиліття цим людям стало по сорок років, і під час революції 1989 року, коли падав берлінський мур, вони тримали перевернуті плакати з цифрою «68», тобто виходило «89».
Знесення однієї з частин Берлінської стіни, 11 листопада 1989 р.
Ті, хто бунтував у 1968 році, прийшли упродовж 80-90-х років до влади, створивши сучасний світ, сучасну Європу, а зокрема й сучасну Україну. Це перше глобальне покоління, яке виросло в умовах комфорту, яке хотіло самовиражатися, не приймаючи нав’язаних норм, яке хотіло мати голос і пробувало цей голос подати. На Заході з нього виросли політики й журналісти, а у нас цьому поколінню стяли голову, або зробивши дисидентами, або змусивши пристосуватися до системи. Це глобальна течія.
Л. Д. Течія, яка стала мейнстрімом. Молодь любить самовиражатися, гуртуючись у якісь організації чи протестні рухи, що романтично сприяли б цьому самовираженню. На Заході 40-60-ті роки асоціюються з бітниками, а далі біт-покоління, дорослішаючи, перетворюється на гіпі, котрі протестували проти благополуччя. У СРСР про цей потужний молодіжний рух розповідали як про негативне явище, пов’язане з наркотиками. Ми майже нічого не знаємо про аналогічні рухи в Радянському Союзі або в Україні. Чи могли б Ви розказати про це більше?
Я. Г. Нині вже дещо відомо, бо вийшло три книжки, які б я радив прочитати: Вільяма Ріша та Андрія Куркова про Львів і Сергія Жукова про Дніпро.
Тут частково показано, як ця культура розвивалась. У цього покоління було два способи самовираження – література й музика, причому в 60-их це поєдналося. З’явився рок, інакший, ніж рок Елвіса Преслі чи Білі Голідей – складний, майже метафізичний, з надзвичайно добрими текстами, які можна читати як поезію, зокрема тексти Джона Леннона чи Джиммі Морісона. Наше покоління вперше почуло цю музику, і це стало першим імпульсом, бо почуте цілком відрізнялося від того, що нам пропонували по радіо чи в телебаченні. Те було формальним і штучним, а це – драйвовим, щирим і протестним.
Свою роль зіграли й певні технічні зміни, зокрема поява короткохвильового радіо, одного з «творців» цієї культури. У нас гіпі почалися з музики, але пізніше, ніж на Заході: вони з’являються тоді, коли з’явилося короткохвильове радіо й можна було нарешті слухати музику. Ми не могли бачити гіпі, але радіохвилі переходили через залізну завісу, й ти ставав учасником їхньої музики. Слухання офіційно не заборонялося, але всі знали, що слухати не можна. З цього у нас наприкінці 60-х – на початку 70-х років розпочався рух гіпі, а швидше наслідування гіпі, бо не було такого важливого елементу їхньої культури, як наркотик. Кажуть, що його знали московські гіпі, а у Львові про існування наркотиків уперше дізналися від них, коли вони приїжджали до Львова, пам’ятаєте пісню «Наркомани на городі» Братів Гадюкіних? Збиралися в гостях, або на дахах, або в садах, де можна було сховатися, щоб слухати музику, адже радіо було дороге, не всі його мали, вже не кажучи про магнітофон. Заміною наркотиків слугувало вино, майже ніколи не горілка, бо горілка сильно діяла, а за вином розмова могла тривати.
Львівські гіпі на політичній демонстрації, 20 вересня 1987 р.
Місць, де збиралися гіпі, у Львові було два: Личаківський цвинтар і Святий сад при старому монастирі кармелітів, оточеному 3/4-метровими стінами (зараз це монастир Святого Михайла). Цей Сад знаходився за 8-ю школою під Високим Замком, де, до речі, навчався Станіслав Лем. Важливо, що там училися діти переважно української інтелігенції, які тікали з уроків у Святий Сад, і ось так із них сформувалася ціла когорта.
Львівські гіпі в Святому Саду, 1970-1980-ті рр.
Також там бували й «Вуйки» – перша група, яка пробувала грати кавери, але були й власні пісні. Наприклад, у них був свій гімн із не цілком цензурною, але дуже смішною назвою: «Срав пес на червону конюшину».
Рок-гурт «Супер Вуйки», заснований 1975 р. у Львові
Гіпі були дуже різні за складом, вони просто не могли стати такими повноцінними гіпі, як на Заході, бо в Радянському Союзі життя поза системою не існувало. Їх завжди шугала міліція і дружинники. По-перше, панувала думка, що вони тунеядці, бо нічого не роблять і не працюють, а в СРСР всі мусили працювати. По-друге, всі, хто слухав музику, відпускали довге волосся. Це окрема історія, як учителі та директори шкіл бігали за дітьми, щоб те волосся обітнути. Але головне – треба було дістати джинси, купити які в СРСР було неможливо, тож вигадувалися різні способи, чим їх замінити.
Загалом ця культура була дуже тепла, навіть більша за родинну – це культура близьких людей. Можна навіть сказати, що це нагадувало кохання. Серед гіпі не практикували вільного кохання, як у західному світі, це була комуна життя й дуже тепле відчуття спільності, якого не давали ні профспілка, ні комсомол. Вони не знали наркотиків, але сама їхня культура була як наркотик.
Гіпі здебільшого походили з родин, чиї батьки приїхали зі Сходу й навіть Росії, причому більшість була російськомовною. Наприклад, на Личаківському кладовищі збиралася російськомовна група, а в Святому Саді – українськомовна, і між ними існували певні тертя, що робили союз неможливим, адже була підозра, що українська група – націоналістична. Одні сприймали других з недовірою як «несправжніх» гіпі: одні були «несправжніми», бо націоналісти, другі – бо радянськими. Утім, пізніше вони зблизилися, чому посприяв сам феномен Львова, який швидко асимілює людей. Львів під час війни втратив приблизно 80% населення, і всі, хто сюди приїхав по війні, були львів’янами першого-другого покоління. Іншою причиною швидкої асиміляції стало формування кавової культури, хоч і відтвореної штучно завдяки тому, що певна прибалтійська фірма почала виробляти автомати кави, ті автомати ставили в місті й так з’явилися перші кав’ярні.
Л. Д. Одна з перших кав’ярень з таким автоматом – це «Нектар» в районі проспекту Шевченка.
Я. Г. «Нектар» – це окрема цікава історія. Там розвинулася власна культура, туди йшлося більше, аніж за кавою – побачити інших у «своєму» місці.
Кав’ярня «Нектар» відкрита 1974 року на вул. Саксаганського у Львові. Її відвідували художники Олександр Аксінін та Валерій Дем’янишин, викладач Львівської Політехніки, літературознавець і письменник Ярослав Гнатів. Пан Ярослав жив навпроти, заходив до кав’ярні кожного дня і на її честь навіть узяв собі псевдонім (пан Нектарський). Тут він приймав іспити у студентів.
Ще одна добра кав’ярня була під Вежею, на Підвальній. А головним притулком для богеми й гіпі стала кав’ярня на вулиці Вірменській. Там стояв старий палац з величезними вікнами, де була майстерня художників. Ось так ця маленька площа перетворилася на місце зібрань гіпі.
Зустріч друзів біля «Вірменки» у Львові 1986-1987 рр., фото з архіву Аліка Олісевича
За якийсь короткий час Львів асимілював дві групи – російськомовних і українськомовних гіпі. Один і з ключових образів Львова – Бандерштат. Його створив Кузя, російськомовний єврей, який, відкривши для себе рок, почав ходити в Святий сад, і власне там постав образ Бандерштату.
Сергій «Кузя» Кузьмінський (1962-2009) – український музикант, один з лідерів рок-гурту «Брати Гадюкіни»
Л. Д. Наші гіпі слухали західну музику і читали якісь книжки, що їх було складніше дістати, аніж музику. Чи в українських гіпі була ще й своя, внутрішня музика, створена ними?
Я. Г. Львів – це маленьке гетто. В ньому було щось цікаве то тут, то там, але такі творчі середовища між собою не контактували, обертаючись у маленьких спільнотах, зокрема через боязнь. Наприклад, сильна літературна група Грицька Чубая не контактувала з іншими середовищами, так само не були його частиною Микола Рябчук і Віктор Морозов.
Григорій Чубай (1949-1982) – український поет, перекладач, один із лідерів українського культурного андеграундного руху 1960-1970-х рр., видавець часопису «Скриня» (1971).
Микола Рябчук (нар. 1953) – український журналіст, публіцист, кандидат політичних наук, провідний науковий працівнк Інституту політичних досліджень НАНУ, почесний президент Українського ПЕН.
Віктор Морозов (нар. 1950) – український співак і композитор, засновник українських рок-гуртів «Quo vadis» (1971) та «Арніка» (1971-1980-ті). Один із засновників театру-кабаре «Не журись!», що мав найбільшу популярність у 1988-1991 рр.
Л. Д. Тобто, вони не пересікалися?
Я. Г. Звісно, пересікалися, але до цього середовища не належали. Тому тут не відбулося того, що сталося на Заході: культура гіпі не витворила власної літератури. З другого боку – це стало нормою, бо музику грали. Музика слугувала неначе квитком для вступу, і найкрутішим був той, хто вмів грати на гітарі, а якщо грав добре – то майже богом. А якщо ще й знав англійську мову, або вдавав, що знає, то це було вершиною всього. Але вся тогочасна музика – це кавери. Наприклад, найвідоміша група «Вуйки», з Ільком Лемком, грала тільки кавери: не стільки майстерно, скільки з великим бажанням.
Виступ популярної в середовищі гіпі групи «Супер Вуйки»
Переломний момент припадає на час, коли радянські гіпі відкрили для себе рок не англійською мовою. Це прийшло з Польщі, де існував польськомовний рок, і власне тоді вперше почули, що можна співати свої композиції своєю-таки мовою. Сама назва «Вуйки» натякала на зверхнє ставлення, і це був свідомий виклик: понизитися, щоб піднятися. Як на мене, український рок мав дві добрі групи – «Брати Гадюкіни» та «Воплі Відоплясова», але парадокс – «Брати Гадюкіни» були російськомовними.
Я не був гіпі, я просто чув це збоку, спостерігав. До нас приїжджали зі Львова хлопці з університету, їх сприймали як героїв – із довгим волоссям, у розфарбованих штанах, ще не в джинсах, бо джинси тоді могли собі дозволити далеко не всі. Я відчував їхню музику як культуру нонконформізму, відкритий бунт, хоч політичних поглядів у гіпі не було за означенням. Якщо вони й боролися, то проти системи: вони відкидали правила радянського життя, не ходили на суботники й демонстрації, сторонилися комсомолу. Хоч їх інколи називають «системою», вони були антисистемні; була навіть спроба створити певну організацію гіпі, але, як виявилося пізніше, це була провокація. Певний діяч, якого я не буду з різних причин називати, пробував організувати такий собі паралельний комсомол, зібравши всіх у Брюховичах. Усі запідозрили, що з ним щось не так, коли він на це зібрання прийшов у фашистській формі, і це було щось дуже антигіпівське. Потім цього хлопця заарештували, і мені невідомо, як склалася його доля. Але спроби спровокувати гіпі на щось антирадянське траплялися й пізніше. Адже їхній спосіб життя був нонконформістським, а все нонконформістське ототожнювали з антирадянським. У Львові їм пробували пришити націоналізм, але в них цього не було – принаймні, з того, що я знаю. Насправді їх було дуже мало – тих майже героїв свого часу, які повністю відійшли від системи. Але їх можна було побачити на вулиці: зокрема, йдучи центром ти міг побачити хлопця на велосипеді з довгим волоссям, й одразу розумів, що це людина не з «цього», не з радянського світу.
Л. Д. Тобто, одяг і довге волосся слугували не тільки засобом підкреслити свою належність до західного світу, а й маніфестацією?
Я. Г. Це паспорт: ми не ваші. Що ще важливо – у гіпі була не тільки музика, вони багато читали, наприклад «Гру в бісер» Германа Гессе; як і західні гіпі, вони захоплювалися орієнталізмом. Також, що дуже цікаво, я про це недавно дізнався, – гіпі займалися фотографуванням акту та нудизмом у мистецькій фотографії. Для Радянського Союзу це був виклик, адже оголене тіло сприймали як антимарксизм, антирадянщину.
Не можна сказати, що серед гіпі зародився якийсь літературний рух, вони просто когось наслідували. І хоч ані Джиммі Хендрікс, ані Джон Леннон не належали до гіпі – їх героїзували. Їхнім твором був сам спосіб життя, вони самі. Це дуже важливо, бо свідчить про поколіннєву особливість. За пару десятків років така культура стала банальною, нині ніхто не бачить у ній потреби, адже ми більшість речей із неї перейняли: культуру пацифізму, слухання західної музики, читання західних книжок тощо. Натомість тогочасне покоління спробувало це вперше, і тоді йшлося про виклик, майже акт героїзму. Втім, у Львові існувало багато інших середовищ, не гіпівських, але теж нонконформістських. Одним із найцікавіших було середовище Карла Звіринського, не знаю, чи Ви знаєте це ім’я.
Карло Звіринський (1923-1997), український художник, іконописець у майстерні на вул. Генерала Грицая 14, 1995 р. (з фотоархіву Христини Звіринської-Чабан)
Л. Д. Знаю, бо я вчилася в школі з його дочкою.
Я. Г. Ви знаєте Христю? Дивіться, який малий світ. Карло Звіринський був першим, хто почав експериментувати з абстрактним мистецтвом.
Нині вийшли друком його спогади, підготовлені Христею. Там описано дуже цікавий момент, як він сам для себе відкрив абстрактне мистецтво, не знаючи, що воно існує, коли побачив у польському журналі абстрактну картину. Але ще важливіше: навколо нього як художника творилося середовище, люди збиралися разом у його домі, читали якісь лекції, готували якісь семінари.
Ще був «Нектар», про який Ви згадували – місце зустрічей архітекторів та художників. Вони не належали до гіпі, але бувати там означало немовби стати часткою іншої, богемної культури.
Існувала також культура клубних кінотеатрів, про що можна цілу книжку написати. Наприклад, на вулиці Хасанській, у клубі зв’язку, десь у середині – наприкінці 70-их відкрився кіноклуб, де демонстрували фільми, які не йшли в широкому прокаті. Туди звідусіль сходилася нонконформістська публіка, причому всі трималися окремо: тут група, там група: я в цьому клубі вперше побачив Ігоря Калинця.
Джерело: https://uma.lvivcenter.org/uk/collections/83/photos
Ігор Калинець (нар. 1939) – український поет, прозаїк, учасник шістдесятницького і дисидентського руху, політв’язень.
Очевидно, треба згадати й спілку письменників, яка традиційно пробувала робити щось нонконформістське, бо ж ми знаємо, що в Східній Європі література – це завжди щось більше за літературу. Це середовище журналу «Жовтень»: воно було традиційним для тих авторів, які описують село, російською їх називають «почвениками». Все це притаманно 60-им рокам – добі так званої «Відлиги». Але з приходом до влади Леоніда Брєжнєва ситуація почала мінятися. Перший дзвіночок припав на 1968 рік, коли ввели радянські танки до Праги, а другий – коли зняли звинуваченого в націоналізмі Петра Шелеста. Тоді почались масові нагінки, а в університеті «розкрили» націоналістичну групу студентів і професорів, яким за провину ставили читання Михайла Грушевського. Декого з університету виключили, приміром Івана Сварника. Були й арешти серед дисидентів, пробували шугати гіпі, тобто розпочався фронтальний наступ.
Іван Сварник (нар. 1952) – український історик-архівіст, громадський діяч, перекладач. 1973 р. виключений з історичного факультету Львівського державного університету (нині Львівський національний університет ім. І.Франка) через участь у студентському гуртку.
На 70-ті роки припадає запізніле молодіжне шістдесятництво, а з другого боку – спроба закручування гайок. Напевно, за сталінізму це було б можливо, але на часи правління Володимира Щербицького і пізнього Леоніда Брєжнєва вже сформувалися настільки різні між собою два світи, що їх годі було поєднати. Приміром, той, хто слухав Pink Floyd, не міг вступити в Комуністичну партію, бо саме слухання цієї музики диктувало нонконформізм. Остаточно все змінилося в 1979 році, коли ввели війська в Афганістан, що чітко оприявнило агресивне лице Радянського Союзу, а рух гіпі був за означенням пацифістським, категорично антивоєнним. Це краще видно у Львові, бо Львів – це невелике місто, де люди одне одного знають, а крім того він ближче до Заходу, до певних західних зразків.
Л. Д. Крім того, тут ще залишалися люди, наприклад, художник Роман Сельський, навколо якого існувало власне середовище.
Роман Сельський (1903-1990) – український художник, один із засновників Львівської художньої школи, український представник напрямку магічного реалізму.
Я. Г. Дякую, що Ви це підказали. Але насамперед у підпіллі збереглася Греко-католицька церква, й люди знали греко-католицьких священиків. Наприклад, коли я одружувався, то знав, до кого звертатися. Крім середовища греко-католицьких священиків, тутешні люди мали родичів у Канаді й США. Нагадаю за приклад культуру джинсів: їх надсилали в посилках, замовляючи листовно закордонним родичам.
Л. Д. Тоді існувало таке явище, яке офіційна радянська свідомість гостро засуджувала – фарцування. У фарцовщиків можна було купити джинси та інші дефіцитні речі. Чи це був специфічно львівський, чи радянський феномен?
Я. Г. Це був радянський феномен, цілий паралельний тіньовий світ, без якого система не могла функціонувати, бо фарцовщики задовольняли ті потреби, що їх не могла задовольнити радянська економіка.
Л. Д. Але поясніть, будь ласка, хто такі фарцовщики.
Я. Г. Це люди, котрі можуть продати за добрі гроші річ, яку ви сильно хочете, але не можете купити, бо в жодному магазині її немає. Джинсів у магазинах немає, але радянський парадокс – усі ходять у джинсах. Фарцовщики діставали їх по-різному: або з посилок, або із закритих партійних крамниць, або з того, що привозили дипломати. Фарцували не тільки джинсами, найпопулярнішим товаром були музичні диски, що їх продавали в певні дні на певних точках. Ціни були кусючими, але якщо в тебе була мета, ти збирав гроші й купував.
Перші закордонні речі з’явилися у Львові завдяки близькості Польщі, де завжди існувала певна культура одягатися зі смаком – не гламурно, але вишукано. Львів’яни раніше носили ті речі, яких не було в їхніх ровесників у Москві, бо тут це можна було дістати. Це парадокс Львова – найменш радянського міста України. Так склалося, бо, по-перше, його пізно приєднали до СРСР, по-друге, ще збереглася свіжа пам’ять 1939 року, і по-третє, в залізній завісі тут були великі діри: з одного боку Польща, з другого – українська діаспора в Канаді та США. Нас називали «западенцями» чи бандерівцями, і це поглиблювало відчутя вищості.
Що Вас найбільше здивує, так це те, що за головну ознаку нонконформізму вважалися п’янки. Пили страшенно. Склалася навіть студентська культура пиття: у нас на історичному факультеті побутувала навіть примовка (а точніше – досвід), що до п’ятого курсу хтось бодай один спивався і ставав алкоголіком. Пилося не тому, щоб бути п’яним, а тому що це був спосіб культурної поведінки – відгородитися від реальності. У п’яних розмовах люди проявляли щирість, заводили розмови про політику, про Михайла Грушевського, про «Ще не вмерла Україна».
Підсумувуючи треба підкреслити, що тогочасний Львів був найбільш західним, найбільш нонконформістським містом, тому жити тут було цікаво, і то байдуже, що місто тоді було дуже обшарпане, сіре, і вимагалося чимало часу, щоб зрозуміти, наскільки воно красиве. У Львові існувало креативне середовище зі своїми плюсами й мінусами, але воно не злилося у щось цілісне. Нагадаю статтю Івана Дзюби 1991 року «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». Українська культура дійсно існувала й не існувала, бо в ній не було отої цілісності: у Львові кожне середовище створювало щось своє, інакше.
Л. Д. Тобто не можна сказати, що існувала загальна львівська культура як тло культурної синергії?
Я. Г. Геній міста існував, але цього не усвідомлювали. Проговорення почалося десь із 1986-87 року, за Михайла Горбачова, коли люди вперше вийшли на вулицю, і культурна специфіка раптом вибухнула. Тоді оприявнилися «Брати Гадюкіни», мистецьке об’єднання «Шлях», іще щось. Львів наприкінці 80-их – на початку 90-их став надзвичайно цікавим. Важливо додати, що це явище було, з одного боку, дуже українським, а з іншого – міжнаціональним, бо тут жила й вірменська, і польська, і російська громади, яких поєднало відчуття солідарності, а врешті-решт призвело до зміни влади. Нагадаю, Львів – одне з перших міст, в якому демонтували пам’ятник Леніну.
Демонтаж пам’ятника Леніну у Львові, 1990 р.
З’явилося ціле покоління 30-40-річних людей, які почали переймати владу – не тільки політичну, а й культурну та символічну. Дуже часто вони походили не з мистецьких середовищ, а були фізиками та математиками, тобто тими, хто зазнав найменшого тиску системи. Наприклад, дякуючи математикам у Львові з’явилася вулиця Джона Леннона: це вони збирали підписи до листа в міську раду, і завдяки їм така вулиця постала – всупереч усталеному принципові, згідно з яким вулиці називали іменами лише тих осіб, що мали відношення до міста. Вони аргументували свою ініціативу тим, що Джон Леннон мав неабияке відношення до Львова, бо якби не він, то комунізм не впав би. Акумулювалося це все тоді, коли система захиталася.
Л. Д. Наостанок коротке питання. З висоти Вашого віку, знання, розуміння процесів, чи Ви бачите якісь явища, аналогічні тому зламові, що відбувся в 60-70-их роках?
Я. Г. На мою думку, те, що ми проживаємо впродовж останнього десятиліття, є прямою аналогією того, що було в 60-их роках. У нас нарешті зявилося покоління, яке прагне самовираження. Попередньому поколінню стяли голову, а теперішнє може самовиражатися за різними об’єктивними критеріями.
Л. Д. Можете коротко назвати критерії?
Я. Г. Перше – це покоління дітей, вихованих культурою соціальних мереж, де не існує ієрархій, де всі між собою рівні. Воно виросло в часи відносного благополуччя і відносної демократії. У 60-их було важливим те, що важливо й зараз: вища освіта. Сучасне покоління дуже освічене – не кажу якісно, але формально. Ці молоді люди прагнуть самовираження і не стануть терпіти авторитаризму чи браку свободи слова, хоч виразно подати свого голосу ще не можуть, бо немає драйву.
Л. Д. Чи поколінню 60-их додавав драйву спротив системі, а зараз такого спротиву немає?
Я. Г. Ні, в 60-их було щось інше: відчуття Sky’s the limit – те, що ти можеш змінити світ. Натомість нині світ настільки складний і фрагментований, що ти взагалі в ньому нічого не можеш. Поламались компаси: тоді компас показував, що можна щось робити, а зараз такого відчуття немає. Як на мене, однією з найбільших проблем України є те, що сучасне покоління не може видати свого голосу. Ми розповідаємо про 60-ті роки спеціально для того, щоб вони бачили, як можна подавати свій голос. Взагалі ж покоління – категорія дуже невиразна. Те, що людина народилася тоді-то, не робить людей соціальною групою: її творять спільні цінності, які хтось артикулює, хтось перетворює на модель. У покоління мусить бути сіль, тому такої ваги набуває поява невеликих груп, які «солять» покоління, самовиражаючись. Мені здається, що нині в Україні розпочався процес творення таких груп. Хто може бути рольовою моделлю, яка дасть голос цілому поколінню? Може, Сергій Жадан, може, Святослав Вакарчук? Але поки що цього нема, тому я весь час повертаюсь до 60-их. Не знаю, як для ваших студентів, але для львівських культура «sixties» дуже важлива й цікава, навіть є певний культ «sixties». Чи творять вони середовище? Звісно, якісь формальні середовища є, але вони не потребують самовираження, адже дозволено все, і нема проти чого виступати.
Л. Д. Там був опір системі, а нині, коли вони пробують опиратися, система їх впускає до себе, і вони провалюються?
Я. Г. Сучасна система не тверда – вона наче гумова стіна, яка їх поступово асимілює, і не вони міняють систему, а система міняє їх. Не знаю, чи це подібне до депресії, але ними керує відчуття, що світ їм не належить, що вони не можуть його змінити. Ми й справді віддаємо їх у дуже поганий світ – гірший за той, що ми збудували для себе. Це не наша провина, це просто інша ситуація. Тоді було менше можливостей, а креативність була більшою. Зараз можливості більші, й цілком вірогідно, що креативність здатна спрацювати й тут, але це – під знаком питання. Я завжди кажу, що найгірше, що може статися з теперішнім поколінням – це якщо воно відійде, не подавши власного голосу. Тут питання не в постатях-взірцях, а в тому, хто кого асимілює: старше покоління молодих чи молоді асимілюють світ.
Л. Д. Будемо завершувати на оптимістичній ноті?
Я. Г. Оптимістична нота у тому, що краще не буде, доказом чого є сильний чинник – криза. Я люблю кризу, бо вона дає шанс. Краще не буде, легше не буде, криза буде поглиблюватися, тому я маю надію, що у зв’язку з тією кризою, яка вже є і яка ще чекає, теперішнє покоління здобуде свій власний голос.
Л. Д. Я вам надзвичайно вдячна за розмову і сподіваюсь, що Ви знайдете час для інших тем та інших розмов. Нагадую читачам, що ми пропонуємо інтерв’ю з доктором історичних наук, професором Ярославом Грицаком, істориком світового масштабу, який досліджує українську історію ХІХ-XX століття і поділився з нами знаннями й досвідом функціонування різного типу молодіжних субкультур 60-80-их років XX століття.
Я. Г. Дякую вам, пані Лесю. Мав велику честь та приємність.