Стратегії відновлення зруйнованих внаслідок російської агресії об’єктів національної культурної спадщини
Л. Д. Доброго дня, я – Лариса Довга, і це – проєкт УСпадок. Проєкт, у межах котрого ми роздумуємо, розпитуємо, розповідаємо про українську матеріальну культурну спадщину, що її було зруйновано під час російської агресії. Сьогодні мова піде про те, якими можуть бути стратегії відновлення пам’яток української архітектури й таких культурних об’єктів, як музеї, школи й бібліотеки. Наші гості, які добре на цьому розуміються – це історикиня архітектури, культурологиня, мистецтвознавиця Катерина Липа і культурний антрополог Микола Скиба. Доброго дня!
Напевно, нам усім треба не лише боротися за перемогу, але й думати, що робити, коли перемогу буде здобуто, а можливо – й наближати її, відновлюючи свою культуру навіть зараз, хоч іще точиться війна. Отож якими мають бути стратегії відновлення пам’яток культури? Передусім матеріальної, зокрема архітектури як її найяскравішого прикладу?
М. С. Тут я би заторкнув ширшу рамку, бо те, що ми називаємо нерухомими культурними пам’ятками – це частина культурного ландшафту, тобто складова системи культури. Адже культуру можна описати як самодостатню систему з такими складовими елементами як сенси, цінності, поведінкові практики, культурний ландшафт – і всі вони пов’язані між собою. Культура, власне, тоді набуває стійкої опірності, здатності породжувати явища, коли являє собою певну цілісність, тобто коли практики спираються не на запозичені сенси, а на сенси, вироблені у ній самій, бо в іншому випадку до культури проникає або інакший спосіб поведінки, або через неусвідомлену поведінку міняється спосіб мислення, а відтак, непомітно міняється наша ідентичність. Отже, дуже важливо усвідомлювати культуру, і перше, на чому я би наполягав – це комплексний підхід до культури. Така стратегія відповідала би й на питання: «Що робити?» і «Чого не робити?». Ось тому я категорично не радив би зводити культуру до якогось одного інструменту. Наприклад, зараз дуже поширеним є твердження, що культура – це чинник національної безпеки. Хоч як пафосно це звучить, але фактично зводить культуру до набору символів, до поверхових штандартів.
К. Л. До набору функцій.
М. С. Так, тобто на цьому ми багато втрачаємо. Тому, напевно, перше, чого не слід робити – це не спрощувати культуру. Натомість що робити – це спробувати подивитись на неї як на багатовимірний об’єкт. Адже те, що ми бачимо, наприклад, у вигляді пам’яток або яскравих мистецьких явищ чи текстів, – це ніби верхівка айсберга, скелі, зануреної глибоко в землю, глибоко в історію. Потрібна, сказати б, певна санітарна норма – застерегти для себе, що ми допускаємо існування чогось, закритого масивом повсякденного незнання. Така стратегія має бути комплексною й до певної міри учасницькою, бо, скажімо, помилкою багатьох політиків є те, що вони запрошують групу з п’яти менеджерів чи бостонських хлопчиків, які пишуть красиві тексти, які далі лягають на поличку, і про них ніхто потім не згадує, тому що представники різних спільнот не брали в цьому участи. А відтак, це не формує розуміння того, яке суспільство ми хочемо бачити та які комеморативні практики мали би на це суспільство впливати.
К. Л. А я би хотіла додати про деякі дрібніші, інструментальні речі, на які варто звернути увагу при розробці стратегій та в процесі їх реалізації. Наприклад, дуже давно і в дуже багатьох музеях існували прекрасні колекції, але подача їх була аж надто нафталіновою. І так сталося, що в Україні майже немає фахівців, готових написати сучасну концепцію подачі матеріалу. При цьому, такі школи можна відновити доволі легко. Так, у нас зникла школа архітектурних досліджень і архітектурної реставрації: десь упродовж 1990-их її було розігнано. Зараз є шанс, співпрацюючи навіть із близькими сусідами – поляками, у яких потужна реставраційна школа, відновити цю школу.
А от щодо рухомих пам’яток – картин, шоломів, мечів і гобеленів, то тут наросла проблема інакшого порядку: наша школа виявилася настільки релевантною, що з нас «висмоктують» молодих реставраторів. Отож, побоююсь, розробка будь-яких стратегій складатиметься із цілої низки стратегій, запропонованих вузькими фахівцями. Хтось має тримати це все на оці, зводити докупи, але при цьому слід пам’ятати ще й те, що у нас, вже не згадуючи про гроші, бракуватиме низки фахівців у потрібній кількості та зі своєрідними спеціалізаціями. Тобто, серед огрому дизайнерів, яких випускають наші виші, таки знайдеться якась кількість людей, що заснують школу вітчизняного, приміром, музейного дизайну.
Як на мене, наші мають працювати разом із іноземцями, носіями потужних шкіл, але навряд чи можна довірити візуальну подачу наших експозицій людям, які не розуміють вітчизняних нюансів в аспекті відновлення культури, її перепрошивки. До того ж, коли йдеться про нерухомі пам’ятки, відтворити їх нереально, бо за міжнародним законодавством вони перестали бути пам’ятками, але й втратити пам’ятку остаточно, щоб вона пішла у непам’ять, небажано. Отже, доведеться виробити якісь підходи до комеморації знищених пам’яток. У наш час уже ніхто не відновлюватиме, як це робили, наприклад, у Варшаві, старого міста – це суперечить сучасним пам’яткоохоронним законам. А в нашій країні, де взагалі дуже багато фейкових псевдоісторичних будівель, цього взагалі не хотілось би, й тут має бути знайдено якийсь консенсус між фахівцями й громадами.
Л. Д. Я цілком погоджуюсь із Вами, що відбудованій пам’ятці неможливо повернути колишню вартість. Разом із тим, як справедливо зауважив пан Микола, це місце пам’яті. Йдеться про те, чи у нас було щось давнє, чи нам розказуватимуть, що ми народилися десь після 1991-го, а то й пізніше, бо нам нічого показати. Як вирішувати ці проблеми? І хто мав би вибудовувати стратегії відновлення культурних пам’яток як частини політики пам’яті? Ви говорили про партнерство: чи воно має йти знизу вгору, чи навпаки – згори вниз?
М. С. Швидше за все, в українських реаліях це десь має йти двома шляхами – як сталактит і сталагміт. Мусить сформуватися певна група людей, які можуть уявити трохи довший часовий горизонт, які об’єктивно більше обізнані зі сферами суспільства, соціології, культурної антропології, управління. Тобто ті люди, які концентрують у собі експертизу, які вміють ухвалювати рішення, які професійно розуміють, що таке візія. Серед них мають бути люди, які сьогодні взяли збройну відповідальність за країну, але в них є управлінський бекграунд, а водночас і ті, що є профільними фахівцями, скажімо соціологами, котрі розуміються на суспільній динаміці. Однозначно це й урбаністи – таких у нас мало, їх теж треба вирощувати, як і музейних дизайнерів та музейних архітекторів.
К. Л. Урбаністів насправді більше, їх навчають на кожному архітектурному факультеті.
М. С. Не на кожному, я трохи з цим стикався. Наприклад, співпрацюючи з Харківською школою архітектури, я побачив відмінність підходів до формування майбутніх архітекторів там і, наприклад, у більш класичних школах – Київському університеті будівництва й архітектури чи Академії мистецтв і архітектури. Відмінність не лише в містобудуванні. Як на мене, слід звернути уваги на репліки радянської чи пострадянської спадщини в самих підходах до міста - в тому, що воно потребує екстенсивної забудови на зразок спорудження заводу. На протилежні засади спирається принцип парцеляції, тобто виростання міста зі спільнот за подобою класичного середньовічного міста, яке складається із парцелів, тобто окремих ділянок – наприклад, цехових, де кожний цех відповідає за свою, скажімо, башту, за свою вулицю. Цю давню традицію зберегло багато західних міст, а в Україні її було втрачено. З цього виростала ідея урбаністики, що відштовхувалася від людей – від спільнот, навколо них поставала певна містобудівна тканина: те, що називається urban fabric, а не якийсь генеральний план.
Л. Д. Але я хотіла би повернутися до того, як відбудувати міста. Нині у нас є вщент зруйновані міста, їх треба буде або відновлювати, або ні, а принаймні постане питання стратегії – відбудовувати такими чи інакшими. Чим нам тут допоможе культура пам’яті, і як треба з нею працювати?
К. Л. Починати, гадаю, слід передусім з вироблення візії, але соціологи не повинні при цьому стояти на першому місці. Поясню, чому - у них будуть власні смаки, до того ж, вибачаюсь, украй радянські, й цей виклик доведеться долати. Річ у тому, що нашому суспільству часто подобається те саме, що існувало за радянських часів, але чи варто йти на повідку суспільства, тиражуючи несмак і продовжуючи йому життя. Від містобудівного значення знищених споруд ми нікуди не подінемося, а відбудовуючи множитимемо несмак. Тож залишається їх лише пам’ятати – у якомусь нематеріальному вигляді: наприклад, 3D моделі чи силуеті знищеної будівлі на відповідному місці, але не через пряме відтворення її архітектурного образу. Знищено різні будівлі, вони викликали, передусім у місцевих людей, а деякі й у половини країни різноманітні асоціації – це шмат їхнього життя. І це вже суто художня задача - як у кожному окремому випадку відтворити цей ефемерний образ, щоб його домінанта вгадувалася у містобудівному плані.
М. С. Ми сьогодні фантазуємо і дискутуємо, але мені здається, що про це мало би йтися у такій собі робочій групі, адже необхідно домовитися про базові поняття. У групі, яка немовби відповідає за ширшу картинку – умовно суспільство, культурну тяглість, урбаністику, а з другого боку, до неї мусять входити практики, які розуміють, що таке матеріальна спадщина – реставратори, тобто виконавці, котрі це робитимуть. Обидві картинки треба якось поєднати відповідною стратегією втілення. Звісно, вона потім декомпонується із цілей і задач у конкретні проєкти, й ось тут уже може з’явитися керівник із належним бекграундом – архітектурним, пам’яткоохоронним, пов’язаним із запитами громади, що дасть змогу перейти до конкретних кейсів. От, наприклад, Чернігів – деокуповане місто, і ньому є два об’єкти, з якими можна працювати по-різному. Є будинок Тарновського – власне, музей, у якому була експозиція і який сам по собі є пам’яткою: його зруйновано не повністю.
Будинок Василя Тарновського (1901), пошкоджений внаслідок російського бомбардування Чернігова у березні 2022 р.
Водночас є цілком зруйнований драмтеатр, куди прилетів «Іскандер». Як до цих двох об’єктів підходити?
Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Шевченка, зруйнований внаслідок російського ракетного обстрілу 19 серпня 2023 р.
К. Л. Гадаю, тут просто. Музей не зруйнований, а пошкоджений – там є що реставрувати. У процесі реставрації основної будівлі можна додати якийсь комплекс споруд, котрих бракує – на зразок сучасного фондосховища чи чогось іще, тобто використати ситуацію повністю там, де потрібна тільки реставрація. Натомість театр знищено цілком, і це також дає можливість, проєктуючи новий театр, передбачити музей, адже в театрі потроху, за якийсь десяток років, назбирається багато і проєктів сценографії, і театральних костюмів, і фотографій. Сам же театр може бути зовсім новим.
М. С. Так, у випадку музею, де залишилася чимала частина об’єму, я згоден. Натомість зруйновані частини, якщо зберігся автентичний матеріал, скажімо, не повністю зруйнована стіна, напевно, треба відтворювати так, щоб не лише забезпечити функцію будівлі, а й показати це як свідчення часу.
К. Л. Це правило реставрації загалом. Тобто в архітектурній реставрації те, що добудовано, часто доводиться доповнювати якимись фрагментами для того, щоб відновити образ у цілісному баченні.
Л. Д. Зруйнована матеріальна пам’ятка, особливо коли йдеться про місто і людей, що там із покоління в покоління жили, нищить не тільки матеріальний, а й ментальний світ, зосереджений навколо культурних, символічних, знакових об’єктів. Як тільки закінчиться війна, людям, напевно, захочеться відновити, можливо, навіть не так матеріальний світ, як оцю свою ментальну мапу, і то вже. Але в жодної держави, навіть багатої, не знайдеться ресурсів, щоб робити це відразу й усюди. Отже, мусимо якось рангувати: що робитиметься спочатку, що пізніше, а найголовніше – пояснювати людям, чому так. З другого боку, мусимо шукати інвесторів, які допоможуть це профінансувати, а відтак – пояснити їм, чому саме цей об’єкт ми хочемо зробити вже, а за інший візьмемося через кілька років. Хотілось би почути вашу думку про те, як виставляти пріоритети у нашій стратегії, тобто що відновлювати насамперед. Здавалось би, тут усе просто – спершу найвидатніші пам’ятки. Але, можливо, не так просто: передусім слід братися за ті, що найдужче впливали на ментальну мапу?
К. Л. В ідеалі треба відновлювати все, хіба що варто було б акуратно додати ще й деякі, справді видатні, пам’ятки – якісь домінанти із знищених раніше. Це має вирішувати експертне середовище. З іншого боку, коли фактично був знищений прекрасний квартал, його рештки треба розбирати, й тоді тут слід поставити якийсь пам’ятний знак, котрий би про нього нагадував – аж до відео включно. Є чимало подібних проєктів: наприклад, у Варшаві до року Шопена поставили кам’яні лави у тих місцях, де бував Шопен, на яких можна сісти й увімкнути його музику біля будинку, якого вже не існує, але композитор там бував.
Музичні лавки Шопена у Варшаві, встановлені 2010 р.
Але передусім я би звернула увагу на домінанти, що формують образ міста. І якщо котрийсь, для прикладу, великий прибутковий будинок виступав віртуальною домінантою кварталу – нехай він промальовується на стіні сучасної споруди. Нам невідомо, яким буде склад населення того чи того населеного пункту: це теж треба проговорювати, щоб знати, у який бік гребти, коли справа зрушить із місця, причому зі ставкою на певну приватність, а не на пафосні проєкти, подібні до радянських.
М. С. Такі домінанти, гадаю, теж ще треба розділяти. У пам’яток є певна ієрархія: чи національного, чи місцевого значення пам’ятка, бо це впливає на те, хто балансоутримувач, хто юридично відповідає за дану пам’ятку, хто буде підписувати технічне завдання, хто контролюватиме відбудову. Якщо це громада – у них свій напрям залучення ресурсів, якщо, умовно, Міністерство культури та інформаційної політики – у них свій. Але одним із критеріїв, як на мене, мусить бути не лише символічна роль, яку відіграє ця пам’ятка, а й наскільки вона може слугувати платформою об’єднання громади. Це можна навіть спробувати «виміряти», влаштовуючи на місці пам’ятки певні акції ще до відбудови.
Я спостерігав, як у Литві відновлювали Нижній замок: спочатку створили інформаційний центр і проводили акції, де мешканці, приходячи, пізнавали історію замку паралельно з тим, доки шукалися кошти, а паралельно з фандрайзингом проводилися передпроєктні дослідження: археологічні розкопки перед риттям котловану.
Відновлений Нижній замок – Палац Великих князів Литовських, Вільнюс, 2009 р.
Тобто й нам перед відбудовою варто створювати такий інформаційний центр для роботи з громадою, для проведенння якихось лекцій, дискусій, показу документальних просвітницьких фільмів, залучення людей – наприклад, через організацію толоки для розчищення сміття. Так ми зможемо виміряти відгук людей і зрозуміти та переосмислити конкретніше, що для них наш задум означатиме. Це дуже важлива система координат – рівень залученості та сенсовності задуму, щоб ми не будували Діснейленд із підсвіткою. А те, наскільки люди до цього залучені, як вони взаємодіють, надасть сенс цьому місцю: можливо, вони ще й принесуть якусь свою річ до тимчасової експозиції, поки, для прикладу, в музеї не відновиться постійна.
К. Л. Я не брала би Вільнюс за приклад, адже там ішлося про музей литовської державності – величезний державний проєкт, де не треба було випробування на залученість.
Л. Д. А який зарубіжний досвід можна використати? На жаль, Україна не є першою і єдиною зруйнованою.
К. Л. Закордоном це виглядає доволі жорстко, тобто зруйноване впродовж останніх війн або повністю відбудували, або до побачення. У нас абсолютно інша ситуація: у нас «прекрасні» пам’яткоохоронні закони, от лише їх покаральна частина просто сміховинна, та й навіть її не дотримуються. Буквально вчора я перетиналися із не так давно головним зберігачем Бахмутського історичного музею: все, що лишилося від міста, – це ті два чи три ящики, які він зміг вивести з Бахмута ще у 2022 році. Для таких невеликих містечок з кількома симпатичними сецесійними будиночками, пам’ятками місцевого значення, це дуже болісно. І тут якраз ідеться про згадану Вами залученість, про те, наскільки це заторкує місцевих людей: мова не так про архітектурну цінність, не так про роль у ландшафті, як про значення пам’ятки саме для цього містечка.
М. С. Так, я цілком погоджуюсь із тим, що справжній комплексний підхід передбачає брати до уваги містобудівну тканину, яка формує образ міста, її значення для людей з огляду на їхню пам’ять, їхні наративи, а водночас на те, яка функція може бути розвинута з огляду на ступінь її збереженості.
К. Л. Колись, ще у 2015 році, мені трапилося їздити із компанією, яка працювала на сході – там, де зараз бої, у тому-таки Бахмуті: ми читали там лекції. Від оповіді про мистецтво вимагалося чогось інтегруючого – щоб Донбас відчував себе частиною України. Такою інтегруючою темою було Бароко, і я використала книжку Стефана Таранушенка «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України», де вміщено фото й обміри, зроблені у 1920-ті роки. Слава Богу, автор встиг, бо потім його посадили, а коли вийшов – цих споруд уже не було. Гортаючи книжку, я усвідомила, що там, де стояли знищені споруди, точаться бойові дії. Мова про розкішні дерев’яні церкви з українським національним архітектурним маркуванням. І я фантазую, хоч це й звучить трохи наївно, що було б добре відбудувати ті самі церкви у тих селах, коли вони знову стануть нашими. Розумієте, проблема в тому, що в цих маленьких містечках і селах, де понищили абсолютно фантастичні церкви, зникли домінанти – залишився тільки плоский рельєф і завод.
Л. Д. А коли ми відновимо свій суверенітет над цими територіями, коли люди повернуться до своїх місцевостей, коли там знову з’являться релігійні громади і захочуть щось будувати, і коли їм це дозволять із застереженням, що будівля має бути такою і такою, а громада заперечить: «Ні, нам таке не подобається, нам до душі класицизм»?
К. Л. У мене немає рецепту. І взагалі у нас зараз по всій країні мають відбуватися дискусії з приводу культури та з обговоренням навіть локальних проблем, на підставі чого можна буде пізніше конструювати якісь стратегії, причому різні на вибір.
Л. Д. Але треба, напевно, ще й працювати з людьми: пояснювати, а не насміхатися з того, що їм подобається – їх навчено любити власне таке.
М. С. І отут, коли брати до уваги історичні приклади, то можна використати якісь окремі ситуації, приміром приклади відновлень після землетрусів у Японії 1995 року та в Індонезії 2011 року. Там запроваджувалися освітні програми, а в Індонезії – навіть окрему програму розвитку Soft skills для відновлення об’єктів соціальної інфраструктури. Завдяки такому впливові на мислення може постати своєрідний дизайн-код, який полегшить роботу навіть архітекторам. Апелюючи до історичного матеріалу про те, що туди, до Слобідської України, доходило козацьке Бароко, варто показати, як його можна поєднати із сучасними конструктивними підходами так, щоб це було ще й «красиво». Якщо люди хочуть «красивого», то ось їм Бароко. А щодо боротьби з «цибульками», то її треба розпочинати ще в школі. Тут за приклад можуть послугувати дії уряду Франції. Згадайте, яка істерика піднялася, коли будували центр Помпіду в Парижі: всю країну рвало на шматки.
Річард Роджерс, Ренцо Піано. Національний центр мистецтва й культури імені Жоржа Помпіду (1977), Париж
Або такий скромний і безболісний об’єкт, як піраміда Лувру, авторів якого аж ніяк не звинуватиш у кічі.
Тому, гадаю, час від часу треба робити якісь жорсткі рухи, хоч і там можуть траплятися помилки. Приміром, відкрили Jam Factory – дуже локальну пам’ятку, зруйновану не війною, а через недбальство.
Jam Factory Art Center, Львів
К. Л. Так, і це роблять в усьому світі. І взагалі старі промислові об’єкти, які активно використовуються, – це золоте дно для найрізноманітніших сучасних закладів.
Л. Д. Товариство, у нас надзвичайно цікава розмова, але час плинний. Якщо йдеться про стратегію, котра має спиратися на певну систему ціннісних пріоритетів, поглядів і критеріїв, то який блок цінностей, на вашу думку, має бути визначальним при формулюванні стратегії відновлення зруйнованих Росією наших культурних пам’яток?
К. Л. Передусім – це людиноцентричність, певна приватність. І пошук гармонії між людиноцентричністю та історичною вагою того, що ми намагаємося пам’ятати.
М. С. Я погоджуюсь із приватністю, тому що це теж українська цінність, яка для нас стратегічно важлива не лише з перспективи культури, а й для економіки. Мова про повагу до власності, що має демонструватися й через ставлення до музейних експозицій, тобто до того, хто їх розвивав, хто вкладав щось у цю експозицію, а також право на ініціативу і на можливість показати якусь свою приватну історію. Додам ще й людську гідність – як один із камертонів цінностей, властивих українцям, а також про права і вольності – як нерв української історії нарівні з гнучкістю. Ця цінність контроверсійна – вона, як двосічний меч, може й поранити, і принести користь, зокрема в управлінських, технологічних підходах. Тим-то стійкими виявилися ті міста, ті громади, що проявляли гнучкість, таку собі пластичність.
К. Л. А мені б хотілося нагадати ще й те, з чого почав пан Микола: треба розібратися, що нам потрібно і чого категорично не можна. При цьому те, чого категорично не можна, мусить бути проговорено точніше, аніж те, що нам потрібно. Те, що нам потрібно, може мінятися, а от те, чого не можна…
Л. Д. А чого не можна?
К. Л. Ну, передусім пафосу.
М. С. Пафосу й фальші псевдоісторизму.
К. Л. Отже, в загальній концепцій – це фальш і пафос, у візуальній концепції – псевдоісторизм і кітч.
Л. Д. Ну, мабуть, у соціальній концепції – це ще й нав’язування згори готових рішень, котрі не будуть сприйматися.
М. С. Так, нав’язування згори, бо нам потрібна органічна приватність: право на приватну думку та на приватну ініціативу, особливо коли її підтверджено чи волонтерською ініціативою, чи приватним грошовим внеском.
Л. Д. Проблема, отже, гостро актуальна. Ми мусимо бути готовими до перемоги, а не роздумувати, в яку сторону бігти, здобувши перемогу. І над цим треба міркувати вже сьогодні. Я вам дуже дякую за розмову! Сподіваюся, наші глядачі і слухачі теж будуть вам вдячні!