Репресована українська музика ХХ століття

Я. М. Вітаю! Мене звати Ярон Муравйов, і це – проєкт УСпадок, у рамках якого ми розпитуємо експертів та експерток з української культури про те, як нам, сучасним українцям, взаємодіяти, власне, із цією культурою, і які сенси, який досвід вона нам дає. Сьогодні ми поговоримо про репресовану українську музику XX сторіччя. Якби не тиск радянської влади на митців, композиторів, музикантів, її історія могла би піти зовсім іншим шляхом. Микола Леонтович, Володимир Івасюк, Гнат Хоткевич – всі ці імена відомі, всі вони постраждали й були знищені радянською владою. Отже, ми поговоримо про репресовану музику із музикознавицею Ольгою Лігус. Вітаю!

 

Перше питання, яке я хотів би поставити: ми добре знаємо, що таке «розстріляне відродження» серед письменників, але набагато менше – серед музикантів. Це тому, що музиканти не виступали проти влади?

 

О. Л. Музика дійсно постраждала менше, якщо порівняти кількість репресованих митців у літературі й образотворчому мистецтві із мистецтвом музичним. Це можна пояснити тим, що музична мова, на відміну від мови вербальної чи візуальної, метафорична, у ній, мабуть, складніше виявити якісь приховані смисли. І тому на перший погляд видається, що в жорнах сталінських репресій постраждало не так багато музичних митців. Але це не означає, що діячі музичної культури залишалися осторонь політичних процесів, а деякі навіть були активними учасниками національного, патріотичного руху, отже, своєю особистою діяльністю, своєю творчістю чинили опір тоталітарній системі. Звичайно, були й більш помірковані у вираженні національних, патріотичних поглядів, або й такі, що подібних поглядів не мали, та й взагалі не були опозиційно налаштовані до влади. 

 

Загалом же в історії української музики фіксуються різні форми репресій. Це і фізичне знищення митців, як, наприклад, убивство Миколи Леонтовича та Дмитра Ревуцького, і розстріли Гната Хоткевича, Василя Верховинця чи кубанського хормейстера Григорія Концевича, і ув’язнення – для прикладу Василя Барвінського, Бориса Кудрика, Олександра Дзиґаря. 

 

 

Микола Леонтович (1877-1921) – український композитор, педагог, хоровий диригент, громадський діяч. 

 

Дмитро Ревуцький (1881-1941) – український мистецтвознавець, фольклорист, громадський діяч, старший брат композитора Левка Ревуцького. 

 

Гнат Хоткевич (1877-1938) – український письменик, мистецтвознавець, драматург, перекладач, етнограф, бандурист, скрипаль, композитор, театральний і громадсько-політичний діяч.

 

Василь Барвінський (1888-1963) – український композитор, піаніст, музичний критик, громадський діяч.

 

Василь Верховинець (1880-1938) – український хормейстер, композитор, хореограф, перший теоретик українського народного танцю.

 

Григорій Концевич (1863-1937) – кубанський хормейстер, фольклорист, композитор, регент Кубанського козачого хору, організатор хорової справи на Кубані.

 

Борис Кудрик (1897-1952) – український піаніст, музикознавець, иузичний критик, композитор.

 

Олександр Дзиґар (1916-2002) – український скрипаль-віртуоз, громадський діяч української діаспори в Харбіні (Китай) та Росії.

Врешті, поширеною формою репресій був остракізм, що його супроводжувало публічне цькування. Крім того, репресії української музики проявлялися і в тому, що творчість та імена тих митців, які опинилися за кордоном, на довгий час було замовчувано. Всю свою ненависть, злість і несприйняття національної культури влада вихлюпнула, серед іншого, й на діячів музичного мистецтва. Загалом же, як на мене, можна говорити про репресії в глобальному розумінні, адже митцеві працювати в умовах залякування та ідеологічного обмеження – це зазнавати тиску на свободу особистості. Тому музична культура, хоч, можливо, й постраждала не так масово, як інші види мистецтва, але все одно зазнала непоправних втрат.

 

Я. М. Ви згадали Миколу Леонтовича – говорячи сучасною мовою аранжувальника народних пісень. Чим він так заважав радянській владі, що та його вбила?

 

О. Л. Він був небезпечний для влади як національно орієнтований композитор. Його обробки народних пісень постали тоді, коли більшовицька влада на перший погляд нібито лояльно ставилась до фольклору, але йшлося про український фольклор. Леонтовича вбили у 1921 році, коли щойно було знищено Українську Народну Республіку, а він же робив не тільки обробки календарно-обрядових пісень, як славнозвісний «Щедрик» чи «Дударик», а й обробки героїчних козацьких пісень із виразним закликом до боротьби за волю народу. 

 

Перше видання «Щедрика» Миколи Леонтовича в Україні, 1918 р. Джерело: dt.ua

 

Врешті, Леонтович звертався до пісень Українських січових стрільців, котрі були рупорами того страшного часу, коли змінювалися влади, коли Україна намагалася відстояти свою незалежність. До того ж Леонтович народився в родині священика, отримав духовну освіту і писав духовну музику, більш того, був прихильником автономії Української православної церкви, що вже саме по собі було злочином в очах атеїстичної влади.

 

Родина Леонтовичів. Фото: Музей-квартира Миколи Леонтовича

 

Зі спогадів сучасників ми дізнаємося, що він був досить відомою особистістю завдяки своїй громадській діяльності, яка припадає на роки визвольних змагань і постання Української Народної Республіки. Відчуваючи в собі сили долучитися до розбудови української національної культури, він у 1919 році приїздить до Києва, де розгортає активну й різнобічну діяльність: викладає у Вищому музичному інституті та в інших закладах музику і спів, керує хорами, укладає посібники. До речі, його методичні розробки викладання сольфеджіо на основі української пісні вважають дуже цінними й сьогодні. Ба, він навіть пробує себе у науковій галузі: на той час дуже актуальними були міждисциплінарні дослідження музичного мистецтва у суголоссі з іншими видами мистецтва, і Леонтович починає розробляти власні спостереження над взаємодією кольору і звуку.

 

Микола Леонтович та учасники Українського національного хору у Києві 

 

Важливо й те, що Леонтович стає відомим не тільки в Україні, а й за її межами завдяки капелі Олександра Кошиця, яка популяризувала українську музику за кордоном, і Кошиць, як відомо, включав у репертуар капели обробки народних пісень Миколи Леонтовича (нещодавно ми відзначали сторіччя виконання «Щедрика» у Сполучених Штатах Америки).

 

Українська Республіканська Капела, Прага, 1919 рік. Джерело: leontovychmuseum.org.ua 

 

Концерт «Notes from Ukraine» відбувся 4 грудня 2022 р. у концертній залі Карнеґі-хол (США) за 100 років після першого виконання на цій сцені колядки «Щедрик» Українською Республіканською Капелою під керівництвом Олександра Кошиця у 1922 р.

 

Набирає обертів і його творчість як композитора, адже саме в київський період він пише свою літургію та духовні твори, а також світські хори на вірші тогочасних українських поетів, зокрема Григорія Чупринки – відомого військового й політичного діяча – до речі, розстріляного за кілька місяців після вбивства Леонтовича. Зокрема, знаковим є твір «Льодолом», що його Леонтович написав на вірш Чупринки. У цьому творі, дуже піднесеному за своєю інтонаційністю, опосередковано втілено ідею боротьби за волю – в образі Дніпра, який навесні ламає кригу, що метафорично символізувало пробудження нації, могутній  порив уперед. Отож і заздрість до світової слави Леонтовича, і його національно спрямована діяльність, і прихильність до автокефалії Української церкви не могли залишити більшовицьку владу байдужою.

 

Я. М. Леонтович – популярний у всьому: він пише масову музику (масову – для всіх), відомий за кордоном, причетний до визвольних змагань і до українського націоналізму. А чи ідея націоналізму була на той час поширена серед української музичної спільноти?

 

О. Л. В українській музичній культурі, крім Леонтовича, було чимало його однодумців та послідовників. Передусім треба нагадати, що Леонтович і сам був продовжувачем ідей Миколи Лисенка в сфері національної культури, якій Лисенко присвятив своє життя у непростий період імперських заборон українського слова та української пісні. 

 

 

Микола Лисенко (1842-1912) – український композитор, піаніст, хормейстер, фольклорист, музично-громадський діяч, засновник Музично-драматичної школи (1904). Автор духовного гімну «Молитва за Україну», опер «Тарас Бульба», «Ніч перед Різдвом», «Утоплена», «Наталка Полтавка» та ін.

У той час, коли в історію української музики увійшов Леонтович і його покоління, це вже, звісно, виглядало інакше, але коли боротьба набула кривавих обертів, це загострило реакцію українських митців на те, як слід відстоювати національні інтереси. Зокрема, крім Леонтовича, продовжувачем таких ідей виступав Кирило Стеценко.

 

 

Кирило Стеценко (1882-1922) – український хоровий диригент, композитор, учень М. Лисенка, священник, організатор хорового руху початку ХХ століття. Автор духовних і світських хорових творів, романсів, опер. 

Його не репресували: йому, сказати б, «пощастило» померти власною смертю від тифу у 1922 році, а якби не це, то радянська влада, напевно, теж не залишила би його в живих. Подібно до Леонтовича, Стеценко писав хорову музику й був організатором хорової справи – спочатку з Лисенком, пізніше самостійно. 

 

Сидять: Арсен Бакалінський, Кирило Стеценко, Микола Лисенко, Яків Гулак-Артемовський. Джерело: mus.art.co.ua

 

А от Петро, старший брат Кирила Стеценка, був хористом у капелі Кошиця й довгий час провів за кордоном. Відомо, що Кошиць не повернувся, коли стало ясно, що більшовицька влада в Україні перемогла, а Петро Стеценко повернувся – і в час «Великого терору» у 1938 році був заарештований. Розуміючи, що звідти ніхто не виходить живим, він під час допиту вчинив самогубство – викинувся з вікна.

 

Петро Стеценко разом з дружиною Оленою і дітьми, 1930-ті рр. Джерело: Корсунь-Шевченкiвський державний iсторико-культурний заповiдник

 

Відомі й інші видатні діячі музичної культури, які тоді постраждали: їх фізично знищили в роки репресій, як, скажімо, страченого Гната Хоткевича – письменника, театрального діяча, музиканта й винахідника, що вдосконалив бандуру. Було винищено чимало носіїв української національної традиції – кобзарів і бандуристів, чиїх імен ми достеменно всіх не знаємо, але немає сумніву, що їх нищили саме за те, що вони представляли національну традицію. 

 

Практикувалася й некривава форма репресій – через зневагу до митця за його зв’язок із духовною музикою та церквою. Так було вчинено з Яковом Яциневичем, чиє імʼя до недавна взагалі було невідоме. 

 

 

Яків Яциневич (1869-1945) – український композитор, фольклорист, хормейстер, учень Миколи Лисенка. Автор Літургії,  симфонії «1905 рік», ораторії «Скорбна мати», хорових творів та обробок українських народних пісень.

Яциневич був послідовником Лисенка, Леонтовича і Стеценка, писав духовну музику, до речі, присвятив свою неймовірної краси літургію Українській церкві після проголошення її автокефалії: твір написано вже в неоромантичному, більш модерному стилі. Цей митець був дуже активним в часи Української Народної Республіки у Києві, де він викладав, а також створював обробки народних пісень. До речі, українська пісня західноукраїнського походження «Сусідка», мабуть, добре відома всім, набула популярності власне в обробці Яциневича. Десь у 1920-их роках він переїжджає в Одесу, працює в Одеському театрі, пише музику до театральних вистав, активно викладає. Але впродовж 1930-их його сліди губляться. За поодинокими згадками, Яциневич спершу опинився у Запоріжжі, де працював викладачем у гуртках самодіяльності, далі переїхав кудись на схід. Останнє місце його роботи не так давно вдалося встановити – він працював сторожем у колгоспному саду в Краснодарському краї, де в 1945 році й помер; звісно, його творів не віднайдено. 

 

Ще можна згадати жорстоке вбивство органами радянської влади Дмитра Ревуцького – старшого брата Левка Ревуцького. Це був відомий тандем у культурних колах першої третини  XX століття: старший брат Дмитро – етнограф, збирач народних пісень, і молодший брат Левко, що робив їх обробки. Вони видали чимало збірників народних пісень – і галицьких, і стрілецьких, і різних регіонів України. Свого часу Дмитро Ревуцький врятував Левка від більшовиків у 1917 році: оскільки Левко воював у царській армії під час Першої світової війни, його намагалися заарештувати, а Дмитро Ревуцький врятував. Пізніше сталося навпаки: у 1930-их вже Левко врятував брата. Обидва активно співпрацювали із Максимом Рильським над збереженням спадщини Миколи Лисенка. Оскільки час був ідеологічно дуже напруженим, то Рильський, відгукуючись на злобу дня, написав вірш «Пісня про Сталіна», а Левко уклав до нього музику. І от завдяки цьому було врятоване життя і Рильському, за яким полювала влада, і Левковому старшому братові Дмитру. Але, звісно, ненадовго: уже наприкінці 1930-их Дмитра Ревуцького стали цькувати й позбавили усіх посад – і в Етнографічному відділі Академії наук України, і там, де він викладав. Дмитро Ревуцький уже був людиною похилого віку і, звісно, ці перипетії вкоротили йому здоров’я – у 1939 році він переніс інсульт. Коли почалася Друга світова війна, і всі митці отримали наказ виїхати з Києва та з інших міст в евакуацію, то Левко Ревуцький, на той час голова Спілки композиторів і професор Київської консерваторії, виїхав до Ташкента, а Дмитро Ревуцький залишився. Перед Новим роком, 1942-м, його разом із дружиною жорстоко вбив 34 ударами молотка по голові підісланий органами агент. 

 

У перші дні війни також був розстріляний видатний співак Михайло Донець. І якщо влада могла ще виправдати свої дії стосовно Дмитра Ревуцького тим, що він, мовляв, не хотів виїжджати, а, крім того, пробував опублікувати свої останні статті в газеті «Українське слово», яку видавали українські націоналісти в Києві, то Михайло Донець взагалі не встиг би виїхати в евакуацію, бо не минуло й тижня від початку війни, як його заарештували й буквально за кілька днів розстріляли.

 

 

Михайло Донець (1883-1941) – український оперний співак (бас), фундатор української оперної школи, провідний соліст Київської опери, популяризатор української вокальної класики та народної музики. 

Я. М. А якщо подивитися на Західну Україну, то чи там перед приходом радянської влади доля українських композиторів була спокійнішою?

 

О. Л. Звичайно, у складі Польщі умови теж були непростими, але для галицьких композиторів розквіт їхньої творчості припадає на 1920-ті – 1930-ті роки. Втім, після того, як у 1939 році радянські війська окупували Західну Україну, то й там почалися репресії, проте цей терор став по-справжньому відчутним уже після війни, коли радянські органи безпеки розпочали пошук зрадників серед тих, хто не евакуювався, отож, за їхньою логікою, співпрацював із окупантами. До найрезонансніших проявів тогочасного терору можна зарахувати долю й творчість талановитого композитора Василя Барвінського, чиє ім’я повернулося до нас щойно після проголошення незалежності України. Барвінський був виходцем із відомого роду Барвінських – видатних політичних діячів, лікарів та юристів, які з покоління в покоління передавали нащадкам повагу до української культури. 

 

Василь Барвінський (1888-1963) у 1934 р. Фото з архіву учениці Василя Барвінського Наталії Кашкадамової 

 

Сам Василь Барвінський учився у Празі, був блискучим піаністом і композитором неоромантичного стилю, інноватором музичного письма, який органічно поєднував у своїй творчості національну лінію із західними тенденціями в музичному мистецтві. У 1948 році, перед своїм 60-річним ювілеєм (а він на той час був ректором Львівської консерваторії), Барвінський поїхав до Києва, де його арештували разом із дружиною Наталею Пулюй – старшою донькою видатного українського фізика Івана Пулюя, який відкрив рентгенівські промені. Обидва на довгі одинадцять років стали політичними в’язнями у таборах Мордовії; їх випустили аж після смерті Сталіна, а невдовзі Василь Барвінський помер. Але що виглядає особливо цинічним – влада, рахуючи його творчість за небезпечну, спалила ноти Барвінського на подвір’ї Львівської консерваторії. І лише завдяки тому, що в його учнів, які встигли виїхати за кордон перед радянською окупацією Галичини, ці ноти теж були, деякі твори вдалося відновити.

 

Я. М. Радянська влада, як відомо, впливала на музичну творчість не тільки знищуючи митців. Як це відбувалося? Які яскраві приклади різношерсності української музики можна навести під радянським пресом?

 

О. Л. На жаль, радянські митці мусили співіснувати із системою, щоб вижити. Ідейні обмеження заторкнули чи не кожного композитора, і кожний по-своєму робив вибір, як йому в цій системі жити та що робити. Метод так званого соцреалізму передбачав написання музики, доступної для всіх, наближеної до народної, а по суті – зведеної до примітивізму маршів і гімнів. Безумовно, було чимало графоманів, які завдяки такій ідейній установці робили кар’єри. Але як давали собі раду із цим тиском видатні митці? Чи вони намагалися дотримуватися своїх естетичних переконань? Ситуації тут могли бути різними. Наприклад, Віктор Косенко, неперевершений лірик, неоромантик і чудовий піаніст, писав лише фортепіанну і камерну музику, а в 1930-их, переїхавши до Києва, почав писати нетипову для себе симфонічну музику. Чи його змушували до цього, чи він сам відчув, що є потреба так писати – невідомо. 

 

 

Віктор Косенко (1896-1938) – український композитор, піаніст, організатор музичного життя в Житомирі та Києві. Автор модерністських камерно-інструментальних та фортепіанних творів, зокрема циклів «24 етюди», «11 етюдів у формі старовинних танців», а також романсів, хорових та симфонічних творів.   

Гортаючи сторінки його листування із дружиною та спогади сучасників, ми розуміємо, що він, мабуть, цього не хотів, але потребу усвідомлював. Так з’явилася його «Героїчна увертюра», присвячена 15-річчю Жовтневої революції, а далі романси на вірші Пушкіна та інших російських класиків.

 

Віктор Косенко з дружиною Ангеліною Канеп-Косенко, Житомир, 1926 р. Джерело: libertyspace.org.ua

 

Один з епізодів у житті Косенка показує, як почували себе митці в тогочасній отруйній моральній атмосфері. Захворівши, він поїхав у санаторій, а після повернення до Києва дізнався, що його ноти перестали друкувати і що взагалі над ним нависла небезпечно гнітюча атмосфера. Тогочасний одіозний музичний критик Валеріан Довженко нібито сказав йому, що, мабуть, хтось написав на нього донос. І Косенко, не чекаючи арешту, сам пішов до слідчого в НКВС, щоб з’ясувати, чи не трапилося чогось такого, що ставить його під загрозу. 

 

Така сама жахлива історія трапилася з іншим українським композитором – Миколою Рославцем, який від початку ХХ століття писав модерністську, наближену до авангардизму музику, за що його цькували, ще починаючи з 1920-их років. Отож його, зацькованого, змусили написати покаяльний лист, де він заявляв, що досі неправильно мислив як композитор і що надалі писатиме «правильну» музику. Утім, це не врятувало Рославця: кілька інсультів спричинили його смерть.

 

 

Микола Рославець (1881-1944) – український композитор-модерніст авангардистського напряму, скрипаль, музичний критик. Автор камерно-інструментальних творів для різних складів. 

Практикували й тихий спротив, яскравим прикладом якого є Левко Ревуцький. Він розумів, що опиратися цій системі неможливо, і свого роду реверансом владі стала написана ним «Пісня про Сталіна». 

 

 

Левко Ревуцький (1889-1977) – український композитор, піаніст, педагог, громадський діяч, учень М. Лисенка, редактор та упорядник творчого доробку М. Лисенка. Знакові твори:  Друга симфонія, кантата-поема «Хустина», цикли обробок народних пісень.

У 1941 році, коли був убитий його брат, Левко Ревуцький перебував в евакуації і тоді вже фактично не писав музики. Але, вшановуючи пам’ять брата, він раптом пише обробку популярної стрілецької пісні «Чуєш, брате мій», забороненої у радянський час як стрілецька та емігрантська, а водночас як символ історичної пам’яті, яка жила в свідомості й душі Ревуцького. Після війни, уже не пишучи музики, Ревуцький підготував до видання 20-томну спадщину Миколи Лисенка й виховав низку талановитих учнів. Помер Левко Миколайович у 1977 році – в період глибокого застою, врятувавши ті ненароджені твори, які могли би потрапити під цькування. Відвертіше опирався системі Борис Лятошинський – мабуть, один із найбільш непохитних митців у нашій музичній культурі. Яскравий модерніст експресіоністського нахилу, він завжди писав нетипові за музичною мовою твори й неодноразово потерпав від тиску цензури, зокрема зазнав цькування за написану в 1930-их роках «Симфонію № 2». Упродовж 15 років він навіть не зміг повернутися до цього жанру, аж доки у 1951 році не написав «Симфонію № 3». Сумнозвісна історія двох її редакцій, напевне, відома ширшому загалові. Композитору довелося зробити другу редакцію цього твору, оскільки йому закидали формалізм і буржуазний пацифізм, що, мовляв, не прославляє радість перемоги радянського народу. Правду сказати, зміни було зроблено дуже незначні, і то заради того, щоб твір знайшов дорогу до слухача. Ось так митці – хто більше, хто менше – намагалися опиратися цензурі.

 

Я. М. Нині українська музика розвивається і робить свої перші – погані чи хороші – кроки. Що сучасним музикознавцям і музичним критикам варто робити із тим досвідом, який у нас є? І які виклики стоять сьогодні перед українською музикою?

 

О. Л. Завдяки тому, що ми отримали доступ до архівів, які в радянський час були закриті, то знаємо тепер набагато більше про долі митців, досі замовчуваних, зокрема й тих прекрасних композиторів, які працювали за кордоном – як Антін Рудницький, Стефанія Туркевич, Зіновій Лисько, Сергій Борткевич, Федір Якименко. До нас повернулися, як було вже згадано, твори Василя Барвінського та багатьох інших несправедливо забутих і замовчуваних митців, зокрема завдяки дослідженням українських музикознавців. Але перед нами стоїть ще багато завдань; мабуть, відкрилася тільки верхівка айсберга репресованої української музики. Завданням номер один я вважаю потребу збирати, досліджувати, знаходити імена й твори митців, які причетні до України чи етнічно, чи за місцем походження, чи за якимись зв’язками з українською культурою. Зрозуміло, що у нас довго не налагодиться комунікація з російськими колегами й ми не отримаємо доступ до російських архівів. Але крапля за краплею, крихта за крихтою треба знаходити свідчення про українських митців, які жили за кордоном – у східній чи західній діаспорі, помалу реконструюючи ширшу картину українських зв’язків. Треба спочатку їх віднайти, а вже потім розмірковувати про рівень інтеграції цих митців в українську культуру, адже, можливо, хтось із них і не визнавав своєї української ідентичності. 

 

Крім того, як на мене, важливо переосмислити творчість радянського часу – ту ж «Героїчну увертюру» Віктора Косенка, написану до 15-річчя Жовтневої революції. Раніше спостерігалася тенденція оминати ці твори, як ідеологічно спрямовані, як сьогодні нам не потрібні. Звісно, є й пласт творів, до яких не варто повертатися, проте слід уміти переосмислювати і таку спадщину, щоб реконструювати цілісну картину української музичної культури першої половини XX століття у контексті європейської культури. Адже митці, які плекали цю культуру, належали до нового покоління, мали високий рівень художнього мислення та національної виразності, показуючи своїми творами світові Україну. Цим слід займатися нам, поза сумнівом, спільно з істориками, літературознавцями, культурологами та, звісно, з виконавцями, адже музика набуває сенсу лише тоді, коли вона звучить.

 

Я. М. Дуже Вам дякую! Те, що ми обговорили, виглядає немов якесь панно, у якому відкриваються маленькі пазлики, і стає зрозумілим, наскільки багато частин у ньому не вистачає. А ще хочеться побажати, щоб наша музика вписалася у європейський пазл. І мені здається, що, попри втрату зв’язків із російськими колегами, нам треба самим дійти до втраченого в нині недоступних архівах.

 

О. Л. Ну, на сьогодні залишається віднаходити втрачене між рядками – в науковій літературі й у тих джерелах, які в нас є. А взагалі треба працювати, перед нами дуже багато роботи.