Репрезентація України за кордоном: роль культурного менеджменту
Л. Д. Доброго дня! Я Лариса Довга, і це «УКультура» — проєкт, у межах якого ми розповідаємо, пишемо й розпитуємо експертів і експерток про різні аспекти української культури. Сьогодні гостею нашої програми стала відома фахівчиня у сфері культурного менеджменту — пані Юлія Федів. Доброго дня, пані Юліє!
Ю. Ф. Доброго дня!
Л. Д. Пані Юліє, це не перша наша зустріч. Раніше ми вже обговорювали різні аспекти культурного менеджменту в Україні. Сьогодні хотілося б поговорити про те, як організований культурний менеджмент нашої країни за кордоном. Як і з якими організаціями ми співпрацюємо? Чи є державна політика в цій сфері?
Ю. Ф. Загалом державна політика у сфері промоції України за кордоном наразі реалізується через профільну установу — Український інститут, що підпорядкується Міністерству закордонних справ. Оскільки цей процес відбувається на стику інформаційної, культурної політики та політики міжнародних відносин, для представлення країни за кордоном Міністерство закордонних справ кооперується з Міністерством культури та стратегічних комунікацій України.
Український інститут — державна установа, заснована Кабінетом Міністрів України 2017 р., яка презентує українську культуру за кордоном і покликана формувати позитивний імідж України в світі.
Активні бойові дії та еміграція значної частини населення, у тому числі певного відсотка культурних менеджерів, сприяли тому, що українці долучаються до формування і реалізації культурно-мистецьких проєктів поза межами нашої держави. Вони інтегруються в культурне середовище інших країн, адаптуються до нових реалій і діють в інтересах України. Завдяки цьому збільшується кількість міждержавних культурно-мистецьких заходів і проєктів. Цього року Український інститут відкрив два офіційні представництва: у Німеччині (Берлін) та Франції (Париж). Це також збільшує видимість і підтримку українських митців та культурних менеджерів за кордоном.
Для роботи в міжнародному культурному менеджменті важливо розуміти міжкультурний діалог, особливості інших культур, знаходити точки дотику. Ці комунікації — окрема навичка, яку має опанувати культурний менеджер, що виходить на міжнародний рівень. Потрібно інтегруватися в культурне середовище іншої країни й вивчати його специфіку: яка там культурна екосистема, хто її основні гравці, які сектори більш популярні, які — менше. Також необхідно вміти зіставляти культурні екосистеми України та інших держав, щоби ці колаборації приносили найбільший успіх.
Наприклад, у деяких країнах краще спрацьовує мова візуального мистецтва. Там потрібно організовувати виставки, привозити до них українських художників і в такий спосіб розповідати про Україну. В інших країнах ефективніше працювати з аудіовізуальним мистецтвом: проводити кінофестивалі, презентувати українські фільми з перекладами, привозити українських письменників. Необхідно розуміти локальний контекст іншої держави та наш національний контекст.
Наступна навичка, яку повинен мати культурний менеджер, що виходить на міжнародний рівень, — вміння орієнтуватися в міжнародних асоціаціях і мережах. Він має входити до професійних угрупувань, адже насамперед це дає змогу створювати нові зв’язки. На зустрічах асоціацій відбуваються спеціальні події, як-от конкурси проєктів або організацій, де можна презентувати себе, побачити колег з інших країн. Часто певний відсоток ідей проєктів зароджується вже під час цих нетворкінгових заходів.
Таких асоціацій досить багато. Наприклад, Trans Europe Halles (TEH) із центром у Швеції, до якої входять і українські організації, зокрема «Ізоляція». Деякі українські культурні менеджери теж починають працювати з TEH. У кожному секторі є кілька асоціацій. Так, Open Opera працює у сфері музичної індустрії.
Open Opera Ukraine — український культурний проєкт, місією якого є сприяння розумінню класичної музики як інструменту комунікації, взаєморозуміння, самоідентифікації та критичного осмислення сучасності.
Українці мають бути репрезентовані в цих мережах, Україна має бути частиною їхнього порядку денному. Коли організовується конференція, пишуться різні полісі пейпери, слово українських митців має звучати там. Як? Через їхню репрезентацію українськими культурними менеджерами, що інтегруються в ці асоціації.
Останній важливий момент: зараз українські культурні менеджери орієнтуються переважно на країни Європи та Північної Америки. Проте нам потрібно більше відкривати Україну країнам Африки, Латинської Америки, Азії — країнам так званого Глобального Півдня. Це один із пріоритетів і Міністерства закордонних справ, і Українського інституту. Незалежний український культурний сектор має відкривати для себе ці країни через колаборації, промоцію українського культурного продукту. Потрібно досліджувати особливості культури цих регіонів, вивчати, які інструменти та які культурно-креативні сектори будуть найкращими медіумами для ретрансляції позиції України там.
Л. Д. Ви цікаво розповіли про те, як можна представляти Україну за кордоном. Як державна політика сприяє або не сприяє тому, щоби це відбувалося?
Ю. Ф. Український інститут має чітку стратегію, яка була оновлена з урахуванням пріоритету країн Глобального Півдня. Як державна експертна інституція він проводить дослідження, створює програми й проєкти. До речі, на його сайті можна ознайомитися з дослідженнями про те, як Україну та українців сприймають у Німеччині, Великій Британії та Польщі. Спираючись на ці дані, на те, через що ми відомі чи невідомі, інституція формує програму промоції України. Відповідно до цих пріоритетів створюються різні проєкти, як-от виставки, кінопокази, театральні постанови.
Наступний крок Українського інституту — аналіз міжнародних подій у кожному секторі щодо залученості України. Наприклад, якщо це Каннський кінофестиваль, у ньому обов’язково мають брати участь українські кінопродюсери, українські фільми. Якщо йдеться про асоціацію «Європейська театральна конвенція», що проводить шоукейси, на її заходах мають бути представлені українські театральні постановки.
Державна політика в цьому питанні є, і вона досить активна, але все залежить від наших фінансових спроможностей. Інвестиції у сферу культурної дипломатії з боку держави поки що невеликі. Тому часто Україна долучається до міжнародних подій через колаборації та завдяки співфінансуванню грантодавців і донорів, які презентують міжнародні інституції або країни: Goethe-Institut (Німеччина), Британська Рада (Велика Британія), Французький інститут, фонд «Відродження», USAID, ЮНЕСКО. Незалежний сектор підхоплює політику, яка формується зі сторони держави. Він розуміє пріоритети Українського інституту й теж може презентувати Україну за кордоном.
Л. Д. Як виглядає наш незалежний сектор?
Ю. Ф. На мою думку, усе залежить від окремого сектору культури й мистецтва. Деякі сектори активніше промотують себе за кордоном, мають більше зв’язків, більше копродукції. Це, зокрема, аудіовізуальний сектор: кіногалузь, створення спільних медійних, теле- і кінопродуктів. В Україні є досить сильні продакшени, які презентують на міжнародних пітчингах свої роботи та знаходять партнерів за кордоном — як фінансових, так і тематичних, роблять копродукції з іноземцями. Ці копродукційні фільми презентуються на міжнародних кінофестивалях, отримують премії та визнання, виходять у прокат не лише в Україні, але й в інших країнах. Отже, українці вже паритетно співпрацюють з іноземними колегами.
У сфері перформативного мистецтва ми поки що менш активні. Але в нас є незалежні театральні проєкти, які створюють копродукції. Зокрема, театр «Дах» Влада Троїцького, Ярослава Кравченко з «Диким театром», проєкти зі Львова, Харкова й Одеси, що намагаються інтегруватися в культурне середовище інших країн. Є декілька проєктів українців за кордоном, що промотують Україну.
Вистава Влада Троїцького «Король Лір. Пролог» за участі «ДахаБраха»
Театр «ДАХ» — театральний проєкт Владислава Троїцького, на базі якого створені музичний етно-гурт «ДахаБраха» і фрік-кабаре «Dakh Daughters».
Дикий театр — український незалежний театр, створений 2016 р. менеджеркою у сфері культури Ярославою Кравченко. Театр взаємодіє із аудиторією через провокацію і видовищність.
Наша музична індустрія теж дедалі більше виходить на європейський і американський ринки. Українські музиканти й співаки виступають на міжнародних сценах, створюють продукти не лише українською, а й англійською та іншими мовами, записують спільні сингли з іноземними колегами.
Можна сказати, що в кожній галузі в нас є декілька сильних гравців, які орієнтуються на закордон. Зрозуміло, що потрібно більше інвестувати — як із боку держави, так і з боку приватних донорів; ставити культуру й мистецтво в пріоритет, щоби бути більш видимими міжнародній аудиторії. Особливо важливо бути репрезентованими в Індії, Китаї, країнах Африки та Латинської Америки. Але це шлях, яким ми тільки починаємо йти.
Л. Д. Чи є в нас серйозні приватні гравці в цій сфері? Чи є політика меценатства в державі, яка заохочувала б бізнес вкладатися в культурну галузь?
Ю. Ф. Закону про меценатство в Україні немає, ми багато про це говоримо. Культурна спільнота зверталася декілька разів з ініціативами щодо його прийняття — і до представників Верховної Ради, і до представників виконавчої гілки влади. У нас є Закон «Про благодійну діяльність та благодійні організації», який теоретично дозволяє підтримувати благодійництво у сфері культури й мистецтва. Є приватні бізнеси, великі й середні, національного й регіонального рівня, які інвестують у галузь культури та культурної спадщини. Якби законодавство було лояльнішим у цьому плані, таких людей було би більше.
Я думаю, це позитивний тренд в Україні. Якщо ще років 10–15 тому основними меценатами були представники великого бізнесу, за останнє десятиліття ми побачили збільшення частки середнього бізнесу, який починає інвестувати в культуру. Хтось робить це в рамках корпоративної соціальної відповідальності, хтось розглядає більше як win-win. Також це може бути частиною корпоративної політики. Наприклад, коли співробітники вирішують, що для формування команди у вільний час переглядатимуть театральну виставу, а потім обговорюватимуть її з акторами, відвідуватимуть концерт чи виставку. Мені здається, розвитку цього тренду сприяють і бізнес-школи, як-от Києво-Могилянська Бізнес-Школа, Київська школа економіки. До їхніх навчальних програм із бізнесу і стратегування включені теми культури, культурного виховання, цінностей, які підприємці потім ретранслюють у своїй діяльності: підтримують культурно-мистецькі проєкти фінансово або залучають своїх співробітників до споживання культурного продукту.
Зрозуміло, що під час російсько-української війни, після повномасштабного вторгнення, і середній, і великий бізнес дедалі менше інвестує в культуру й мистецтво, на жаль. Я надіюся, що після перемоги, на етапі відновлення, вони зможуть активніше інвестувати в ці галузі. Держава, бізнес і міжнародні донори мають співпрацювати, щоби на різних етапах хтось підхоплював цей процес. Колись потрібно, щоби більше інвестувала держава, колись — міжнародні донори, колись — приватні ініціативи та фундації.
Якщо подивитися на Сполучені Штати Америки, там найбільший відсоток інвестицій у культуру, мистецтво і креативні індустрії йде з приватного сектору. Філантропія в США досить поширена. Майже кожен штат має декілька приватних фундацій, які інвестують у культуру й мистецтво. Там є цілі інституції, які працюють за приватні кошти: музеї, галереї, театри. Думаю, це майбутнє і України — збільшення частки незалежного сектору в кожній підгалузі.
Л. Д. Чи розуміє спільнота, яка могла б вкладати гроші в культурні проєкти та інституції, престижність таких інвестицій?
Ю. Ф. Мені здається, тренд на інвестицію в культуру останні 10 років зростав саме завдяки активній діяльності культурних менеджерів. Відбувся вихід із бульбашки. Культурна спільнота почала інтегруватися в інші спільноти (середнього й малого бізнесу, екологів, фінансистів тощо), втілювати кроссекторальні проєкти. Це допомагає зацікавити представників інших секторів інвестувати в культуру.
Український культурний фонд свого часу запровадив програму кроскультурних проєктів.
Український культурний фонд — державна установа, створена 2017 р. з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості й суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір.
Такі діячі, як, наприклад, Павло Гудімов, промотують культуру, виносять її зі своєї бульбашки, залучають інших підтримувати її.
Павло Гудімов (нар. 1973) — музикант, арт-менеджер, екс-гітарист гурту «Океан Ельзи»
Або наведу приклад Валерія Пекаря. Нещодавно за підтримки Європейського Союзу був проведений форсайт для малого й середнього бізнесу. Валерій Пекар вирішив, що до цього процесу краще залучити не лише підприємців, а і представників секторів культури, екології, освіти, науки — застосувати ширший, кроссекторальний та кросбульбашковий підхід.
Валерій Пекар (нар. 1966) — громадський діяч, підприємець, викладач, співзасновник Громадянської Платформи «Нова Країна»
Завдяки таким ініціативам ми знатимемо одне про одного. І коли бізнес вирішуватиме, куди інвестувати, він інвестуватиме в культуру й мистецтво. Бо зʼявиться розуміння, що це не просто розважальна сфера для гарного проведення часу, а те, що формує людину як особистість. Без культури не буде твого бізнесу, не буде тебе. Коли змінюється сприйняття культури, змінюється ставлення до неї, інвестиції зростають.
Л. Д. Тобто мова йде вже не тільки про покупку дорогих картин чи утримання приватної галереї. Йдеться про підтримку проєктів, які не принесуть відразу великого розголосу й визнання, але працюватимуть на майбутнє.
Ю. Ф. Так. За пірамідою Маслоу це найвищий рівень.
Л. Д. Це приємно, що в нас цей тренд розвивається. Якщо повернутися до ситуації за кордоном, ми часто чуємо про те, що зараз Україна популярна. Нею цікавляться, як якоюсь дивною країною, про яку ніхто не знав, але яка змогла вистояти в повномасштабній війні (не було б щастя, та нещастя допомогло). Водночас лунає думка і про те, що, щойно війна завершиться або інтерес до цієї війни й підтримка України почнуть згасати, вікно можливостей закриється і про нашу країну знову забудуть. Як це виглядає з боку культурного менеджменту? Чи ми встигнемо скористатися цим вікном так, щоби відкрилися великі двері?
Ю. Ф. Робота над собою ніколи не має перериватися. Ми потрібні тільки самі собі. Тобто так само можна подивитися з нашого боку: наскільки ми цікавимося культурою Індії, Малайзії, Камбоджі або Афганістану? Чи ми переконуємо себе, що нам це цікаво, чи це їхнє завдання — промотувати себе? Зараз ми в медійному просторі. Хоча світ настільки динамічний і медіа, на жаль, працюють так, що увага міжнародної спільноти перемикається на нові трагедії, які відбуваються постійно. От навіть сьогодні в новинах уже тема активізації воєнних дій між Ізраїлем і Палестиною.
Ми ще маємо цей люфт, коли наша країна на слуху й може бути почутою. Наразі Україна має вікно можливостей заявити про себе. Іноземці активно запрошують українських культурних менеджерів, культурно-мистецьку спільноту. Ми можемо використовувати ці майданчики для того, щоби ретранслювати події в Україні, показувати таланти українських митців, рефлексувати про те, що відбувається, — вводити Україну в європейський, міжнародний контекст і творити спільну історію.
Важливо відділяти нас від Росії. Коли я навчалася в Сполучених Штатах, стикнулася із зацікавленістю Росією. Кафедри дослідження Росії є майже в кожному університеті. Часто кафедра називається «Дослідження Східної Європи», але насправді все концентрується на Росії. І дуже мало інформації подається про нас, українців, а також про інших сусідів, які були частиною Радянського Союзу. Тому важливо через кафедри україністики або Східної Європи більше розповідати про модерну Україну, про нашу культуру. Тут плюсом будуть колаборації освітян і культурологів, культурних менеджерів, представників малого й середнього бізнесу, які через креативну індустрію можуть презентувати нашу країну за кордоном, щоби ми й надалі залишалися в медійному просторі. У цьому випадку вже можна говорити про якість, про присутність українських імен, відомих поза межами України.
Усе в руках українців — нашої держави. Ми маємо підтримувати наших громадян, щоби вони могли розвиватися, створювати шедеври, максимально інтегруватися в міжнародні спільноти й мережі, брати участь у фестивалях. Що більше ми будемо присутні в культурному середовищі інших країн, то довше тема України залишатиметься на порядку денному й на шпальтах іноземних газет — з позитивними новинами про перемогу українців у мистецьких фестивалях, спільні проєкти з малавійцями чи представниками інших країн тощо. Майбутнє України — у співпраці та культурному взаєморозумінні.
Л. Д. Як у цьому контексті формується політика держави щодо підтримки молодих і талановитих? Бо, очевидно, сьогодні простіше обпертися на людей середнього і старшого віку, хто вже має ім’я, хто зарекомендував себе на Заході. Але, зрештою, коли повторюються одні й ті самі імена, стає нудно, тобто може прозвучати: «А що, у вас більше нічого немає?». Чи є в нас перспективна молодь? І якщо є, як держава готова підтримувати й просувати молодих людей у молодих індустріях?
Ю. Ф. Міністерство молоді та спорту у 2021 році затвердило Національну молодіжну стратегію, спрямовану на підтримку розвитку молодих людей. Був створений Український молодіжний фонд, який зараз формує свою стратегію. З наступного року, якщо все буде ок, він запустить конкурсні програми, які теж будуть спрямовані на підтримку проєктів молодих людей. Мені здається, молодь і культурний менеджмент мають загальну проблему, яку я бачу у сфері творення політики в нашій державі: поки що не видно єдиної роботи уряду щодо співпраці між міністерствами. Складається враження, ніби кожна сфера існує у своїй бульбашці, навіть на рівні формування політики. Якщо говоримо про гуманітарну політику, мала б бути кооперація Міністерства молоді та спорту, Міністерства культури та стратегічних комунікацій і Міністерства освіти і науки, можливо, також Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України (якщо розглядати тему екології ширше, як і тему культури). В ідеалі має бути кроссекторальний підхід до будь-якої проблематики. Ми вже не можемо існувати в цих бульбашках, тому що ми шкодимо самі собі.
У сфері культурного менеджменту теж стикаємося із цим. Для багатьох молодих людей, які закінчують профільні ВНЗ і готові заходити в культурно-мистецьку сферу, найважче — здобути перший професійний досвід. Усі завжди хочуть брати на роботу людей із досвідом. А де його знайти? Програми Молодіжного фонду якраз передбачають можливість підтримки молодих людей на старті. Такі проєкти діють, наприклад, у Німеччині. Я була учасницею такої програми, коли закінчила німецький ВНЗ. У них є трирічна урядова програма, що дає змогу отримати перший досвід роботи в громадському секторі. Громадська організація платить мінімальну суму, німецький уряд доплачує зарплату (оскільки ти отримав німецький диплом). Завдяки цьому громадська організація може дозволити собі брати на роботу фахівця без досвіду, а молодий фахівець має кошти на життя.
Такі програми підтримки, особливо у сфері культурного менеджменту, можуть бути частиною програм Молодіжного фонду або кооперації Молодіжного й Культурного фондів. Коли, наприклад, підтримується культурно-мистецький проєкт і паралельно молода людина, яка долучається до нього, щоб отримати досвід. Потім вона переходить на рівень куратора, координатора, менеджера проєкту або починає працювати в інституції. Тому ці програми стажування та практик під час навчання важливі для молодих людей.
Тобто на рівні держави в молодіжній сфері політика є. Проте в галузі культури досі немає затвердженого стратегічного документа, який визначав би культурну та інформаційну політику держави на наступні роки. Маю надію, він теж буде сформований найближчим часом. І тоді відбудеться кооперація між міністерствами, і в центрі цієї роботи буде людина. Тому що вся гуманітарна сфера спрямована на людину — від садочка до останнього дня в професії. Має бути синергія і взаєморозуміння, для чого це все робиться, тоді молода людина не буде викинута й залишена сама собі. Вона розумітиме, у якій системі координат існує.
Ще одна проблема — у нас немає якісних уроків професій. Коли людина закінчує школу, найчастіше обирає професію з огляду на найближче коло спілкування: родина, друзі. Потрібно впроваджувати програми з профорієнтації, починаючи, можливо, із сьомого-восьмого класу, щоби школярі свідоміше обирали майбутній фах. Вступаючи до університету, вони мають розуміти, куди йдуть, що ця професія передбачає, де можна буде працевлаштуватися. Щоби не було забагато юристів і фінансистів та жодного культурного менеджера.
Л. Д. Або забагато культурних менеджерів і замало вчителів.
Ю. Ф. Так, ця проблема в нас теж є. Усі професії важливі, якщо вони в паритеті й немає перегину. Для цього й має бути державна політика.
Л. Д. Яке співвідношення людей різного віку в галузях культури й культурного менеджменту? Чи відстежується спадкоємність, відбувається зміна поколінь?
Ю. Ф. Я не бачила досліджень про це. Але на практиці бачу труднощі покоління, яке називають бебі-бумерами. Це проблема не тільки України, а і старих демократій: люди, яким зараз за 60, закапсулювалися на своїх робочих місцях. Інколи це не дає люфту або соціальних ліфтів для зміни поколінь у професії, можливості людям різного віку працювати разом, обмінюватися знаннями. На мою думку, це важливо. Тоді зберігається позитивна сталість в індустрії, але водночас відбувається зміна поколінь, більш софтова передача знань. І ця зміна не раптова — немає прогалин між поколіннями.
Мені здається, в Україні ця проблема зумовлена ще й тим, що ми живемо з психологією виживання, а не з психологією розвитку й самореалізації. У психології виживання професія — це робота, робота — дохід, а дохід — фізичне існування. Тому ти тримаєшся до останнього за професію і галузь, усіх сприймаєш як конкурентів, що займуть твоє місце.
Усі покоління по-різному ставляться до роботи. В одних поколінь є традиція: зайшов на одне робоче місце й до кінця життя працюєш там. Тобто вже є певна сталість, і зміна роботи — це величезна криза.
Л. Д. Власне, цінність виживання переважає над цінністю розвитку. Бо для переходу на іншу роботу ти мусиш змінитися.
Ю. Ф. Так. Коли для людини важлива цінність розвитку, вона постійно змінює роботу. Пам’ятаю, як молоді колеги в різних інституціях говорили: «О боже, я вже три роки працюю тут. Це вже так багато, мені потрібно щось змінювати». Коли ж спілкуюся зі співробітниками старше 50 років, навіть зі своїми батьками, яким близько 60 років, для них це навпаки плюс: «О, я вже тут працюю 30, 40 років». Батьки не уявляють, що можуть змінювати місце роботи. Вони лікарі, тож така сталість визначається і професією.
Коли культура розвитку превалюватиме, люди розумітимуть, що вони можуть реалізовуватися в декількох напрямах, що робота — це не одне робоче місце, де працюєш з дев’ятої до шостої та не можеш реалізуватися. Ти маєш передавати знання — і це значить підсилювати галузь, а не створювати конкурента. Якщо бачимо одне в одному конкурента, ми не ділимось інформацією. Разом із людиною помирає і її досвід, і це дуже погано. Досвід буває добрий і поганий, але він має передаватися від покоління до покоління. Мають бути нашарування, оновлення знань. У нас є ці прогалини, і це негативно впливає на розвиток галузі.
Ми проговорювали це в наших діалогах. Коли, наприклад, у сферу критики не заходять нові люди, втрачається престиж професії. Найчастіше молоді фахівці пробують, але не можуть зайти в професію, бо місця зайняті людьми, які працюють у ній уже 20–30 років. Як наслідок — вони змінюють галузь або переїжджають за кордон, і ми втрачаємо фахівців. Тому важливо відкрити шлюзи між поколіннями. Для обміну знаннями потрібна не конкуренція, а взаємопідтримка. Але це те, над чим українському суспільству треба працювати.
У кризових ситуаціях ми об’єднуємося, але об’єднуємося часто проти когось. А це теж психологія виживання. Натомість психологія розвитку — це обʼєднуватися за щось, довкола чогось. У такому разі відбуватиметься обмін знаннями, люди розумітимуть, що не втратять свою релевантність, бо кожен важливий на своєму місці. Коли я спілкувалася з культурними менеджерами, менеджерками, яким за 50, бачила, що вони відчувають свою непотрібність. Вони теж виходили із професії, як і люди 20–23 років. Якщо придивитися, їхні проблеми однакові. Потрібно сісти й проговорити їх, стати підтримкою одне для одного.
Л. Д. У нас є інституції, що опікуються такими питаннями? Я думаю, це стосуються не тільки культурної сфери. Є проблема горизонтальних або вертикальних зв’язків, коли ми звикли до передачі досвіду згори вниз. Але сьогодні, напевно, є знання, які мали б передаватися знизу вгору.
Ю. Ф. Диджиталізація та інші знання.
Л. Д. Йдеться і про комунікацію, незвичну для старого світу. Чи є інституції, які могли б перетворити цей хаос на систему?
Ю. Ф. Є інституції, які беруть на себе роль діалогових майданчиків. Наприклад, Інститут стратегії культури міста Львова кожні два роки організовує Конгрес культури. У межах цієї події обговорюються, зокрема, і такі теми. Мистецький арсенал також часто проводить заходи, на яких проговорюється те, що болить. Діалоговими платформами стають музеї, галереї, театри в різних куточках України. Поки що це досить спорадичні, точкові діалоги. Інституції, покликаної розвʼязати це питання, немає. Можливо, вона існує, а я просто не знаю про неї.
Інститут стратегії культури (ІСК) — це муніципальна інституція, створена для координації процесу реалізації та моніторингу Стратегії розвитку культури міста Львова 2025.
Мистецький арсенал — українська культурна інституція, спрямована сприяти модернізації українського суспільства та інтеграції України до світового контексту, спираючись на ціннісний потенціал культури.
Зараз виникають так звані think tank, або аналітичні центри, зокрема нещодавно створена Lanka.pro. Команда молодих людей заснувала агенцію, що займається аналізом, збором даних і переосмисленням цієї проблематики. Тому що нам не вистачає цифр. У нас є відомі соціологічні агенції, аналітичні центри, які досліджують і інші суспільні явища. Колаборація між ними дала б змогу створити доказову базу та бачити прогалини. І тоді мали б виникати інституції, які заповнювали б їх.
Завдяки цьому громадянське суспільство теж стало б більш різнобарвним і взаємодоповнювальним, не таким монотонним. У нас одні сектори більше презентовані, інші — менше, тому потреба в таких інституціях є. Для культурних менеджерів зараз є всі можливості започатковувати власні справи, заходити в менш репрезентовані ніші та розвивати їх.
Л. Д. Як соціологи залучені до формування культурного простору та його менеджменту? Я знаю, що наша соціологічна група залучена до дослідження «Світове дослідження цінностей». Вони презентували цікаві результати. Чи використовується цей звіт у культурному менеджменті? Чи впливають такі дослідження на щось?
Ю. Ф. Так, це дуже важливо. Коли ми проводили стратегічні сесії на етапі становлення Українського культурного фонду, митці з різних секторів говорили про те, що до сфери культури необхідно залучати соціологів, проводити більше досліджень. Тому ми запровадили програму «Аналітика культури»: культурологи, культурні менеджери й представники інших мистецьких професій співпрацювали із соціологами для створення цієї бази. До речі, Український культурний фонд підтримував одне з досліджень «Світового дослідження цінностей». Працюючи з ЮНЕСКО, ми програмували проєкти підтримки й адаптації музейного простору для людей з інвалідністю, створення сховищ для об’єктів культурної спадщини. Коли ми з партнерами розробляли цей тренінг, визначили, що його основними учасниками мають бути не лише музейники, а й архітектори та соціологи.
Кроссекторальний підхід стає дедалі більше популярним, і це плюс. Коли починаємо виходити за межі своїх бульбашок, якість нашого продукту підвищується. Ми краще розуміємо, де стоїмо й куди рухаємось.
Л. Д. Звідки виростає бульбашковість української спільноти, особливо у сфері освіти й культури? Ми відчуваємо її на кожному кроці. У Європі, принаймні в такому вигляді, її немає.
Ю. Ф. Коли я навчалася в Сполучених Штатах, на одній лекції виникла дискусія про те, хто зараз більше на часі — спеціалісти чи так звані генералісти. У західних суспільствах зростає тренд на генералістів. Спеціаліст — це людина, яка репрезентує окрему галузь, розвивається горизонтально або вертикально в рамках цієї галузі. Тобто якщо я, наприклад, екологиня, я постійно спілкуюся лише з людьми, що знаються на екології, занурююся в цю тему, відвідую тематичні заходи. І відповідно зростаю професійно: стаю експерткою або керівницею на різних щаблях. Генералісти — люди кроссекторальні. Їхнє завдання — дотримуватися принципу балкона: стояти трішки вище над ситуацією, усвідомлювати, що світ складний, що всі складові суспільного життя взаємопов’язані, тож неможливо виокремити жодну частину й дивитися на неї під лупою без розуміння загальної картинки. Вихід із бульбашки стає дедалі більшим трендом. Про екологію не можна говорити без залучення культурологів, економістів та юристів. Відповідно для дискусії про виживання планети мають збиратися не лише екологи, а представники різних професій.
Так само у сфері культури. Ми вже говорили, що культурний менеджмент має обʼєднувати і юристів, і фінансистів, і комунікаційників. Проте мені здається, що ми ще орієнтуємося більше на спеціалістів, ніж на генералістів. Для нас людина, яка не репрезентує інституцію, окрему галузь, не є цінністю. Цінність людини визначає її соціальна належність, тому культуролог кооперується з культурологами, а фінансист — із фінансистами.
Культурні менеджери — це найчастіше якраз генералісти, адже професії «культурний менеджмент» як такої немає. Це люди, які презентують одну галузь, але цікавляться іншими сферами: фінансист, який зацікавився культурою, або культуролог, що зацікавився менеджментом. Вони працюють на стику різних бульбашок, залучають до обговорення представників різних професій і таким чином розвивають ці бульбашки. Але спеціалісти досі в тренді, і багато людей не розуміють, хто такі генералісти.
Л. Д. Мабуть, без спеціалістів зовсім теж не можна, бо хтось же повинен бути експертом у галузі. Важливо, щоби перші і другі гармонійно співіснували, а спеціалісти все ж прагнули вийти за межі своєї бульбашки й побачити, що всесвіт великий.
Питання, яке ми частково вже зачіпали і яке для нас дуже дражливе, — важливість культури під час війни. Ще до війни ми часто говорили про те, що культура, особливо візуальне мистецтво, може мати миротворчу функцію, повніше розкривати болючі теми. Завдяки йому людина заспокоюється та може хоча б спробувати зрозуміти свого візаві, а іноді й ворога, може шукати спосіб порозумітися. Натомість війна показала, що всі наші спроби замиритися через такі заходи виявилися не те щоб зовсім марними, але недостатніми. З одного боку, ми говоримо про те, що культура — це теж фронт, на якому треба виборювати перемогу. З іншого — чуємо, що всі гроші треба віддавати на зброю, а коли переможемо, тоді й думатимемо про культуру. Що значить культура у воєнні часи?
Ю. Ф. Якщо сприймати культуру лише як елемент розваги, то під час війни ніхто не інвестуватиме в неї. Якщо ж розуміти, що це базис, основа, ґрунт, на якому зараз ідуть бойові дії, то культура є, була й завжди буде важливою. Питання не в тому — варто чи не варто вкладати в культуру. У контексті державної політики це питання бюджету й напрямів для інвестицій в умовах обмежених коштів. Зрозуміло, що під час активних бойових дій держава в першу чергу інвестує в оборону. Культура в цей час може бути профінансована з інших джерел.
Міжнародна підтримка України значна. Не всі країни, відповідно до своїх державних політик, можуть допомагати Україні зброєю. Проте вони можуть інвестувати в нашу культуру, інформаційну політику. Тому що загалом ми воюємо за право бути Україною і за право бути українцями — воюємо за українську культуру як таку. Тому що ми пам’ятаємо меседжі, з якими виходив президент нашого північного сусіда. Основні його меседжі полягали в тому, що немає такої держави, як Україна, тому що немає такого поняття, як українська культура, бо це частина російської культури. І далі по тексту всіх тих документів, які були в публічній площині. Це ще раз показує, наскільки важливо підтримувати українську культуру з боку держави, приватних та міжнародних інвестицій.
Культурний менеджер, який знається на фінансовому менеджменті, фандрейзингу, розуміє: якщо держава не може давати кошти на культуру, треба шукати інші джерела. Але говорити, що якась сфера зараз не на часі… Усе на часі. Освіта на часі, наука на часі, культура на часі, екологія на часі. Бо все це частини одного механізму. Ми ж не можемо сказати, що нам зараз не потрібні ніс і вуха, давайте будемо жити без них. Держава функціонує як людський організм, і кожна його частина важлива. Коли якась частина хворіє, інвестуємо туди більше. Але не можемо залишити інші частини без нагляду.
Важливо активізувати міжнародну спільноту, яка може допомагати розвивати нашу культуру й будувати колаборації. ЮНЕСКО створила окрему команду людей у Парижі, яка працює суто для того, щоби підтримувати Україну та наших митців, зберігати нашу культурну спадщину. Тобто таке бажання є. Запит до української держави — аналізувати й зводити потреби. І тоді, я впевнена, інші країни й міжнародні організації допомагатимуть нам. Культура — це наш тил, наше майбутнє, тому інвестувати в неї актуально навіть під час війни.
Л. Д. Тобто ми все-таки воюємо не за території, а за свідомість і за все, що за цим стоїть, — збереження національного культурного простору.
Ю. Ф. Так. Ми воюємо за все. Ми не можемо відділити щось, тому що територія — це люди, які на ній живуть. У першу чергу ми воюємо самі за себе, за право бути собою і самим визначати своє життя в майбутньому на тій території, яка нам визначена.
Л. Д. Дуже дякую, пані Юліє, за надзвичайно цікаву розмову!
Ю. Ф. Дякую вам теж!