Бути художником в СРСР: спогади про батька Карла Звіринського
А. В. Вітаю, дорогі читачі! Я — Анастасія Ващук, і сьогодні в рамках проєкту «Короткі історії тихого спротиву» ми зустрілися з Христиною Звіринською-Чабан — викладачкою Львівської національної академії мистецтв, яка займається дослідженням та впорядковуванням творчої спадщини свого батька Карла Звіринського — львівського художника, педагога, іконописця та Заслуженого діяча мистецтв України. Ми будемо говорити про те, як львівський художник чинив спротив совєтській системі та ширше про те, як було бути художником в СРСР.
Х. З. Понад 25 років працюю над спадщиною мого тата — Карла Звіринського. По смерті тата планувала захистити дисертацію на тему творчості Карла Звіринського. Почала писати й публікувати статті на основі його спогадів. Але з часом побачила, що рукописного матеріалу достатньо для видання книжки. Тато багато писав, особливо в останні роки.
Читаючи поодинокі публіковані статті про татову творчість, було ясно, що мистецтвознавцям бракує матеріалу. Розуміла, що дисертація забере в мене час та сили, а таке видання дуже необхідне. Тому вирішила опублікувати частину рукописного архіву. Здогадувалась, що тато планував писати мемуари, фактично навіть почав їх писати. Для себе вирішила, що мій обов’язок — продовжити цю роботу, щоб мистецтвознавці, молодь та всі зацікавлені мали доступ до архіву Карла Звіринського. Так, у 2017 р. я видала частину рукописного архівного матеріалу тата «Карло Звіринський. Все моє малярство — то молитва (спогади, інтерв’ю, роздуми, статті)».
Христина Звіринська-Чабан. «Карло Звіринський. Все моє малярство то молитва». Львів: Манускрипт-Львів, 2017
Карло Звіринський (1923-1997) — український педагог, живописець, графік, іконописець. З 1992 — експерт з питань монументального живопису та оздоблення в храмах Львівської Архиєпархії УГКЦ, з 1992 — член Спілки художників України, 1995 — висувався на присвоєння лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, 1997 — присвоєно вчене звання доцента кафедри монументально декоративного живопису, 1997 — Заслужений діяч мистецтв України.
А. В. Розкажіть, будь ласка, як розпочався мистецький шлях Карла Звіринського?
Х. З. Почну з татової цитати: «Завжди повертаюсь думками в дитинство, бо відчуваю його вагу у всьому моєму подальшому житті». Щоб зрозуміти в якому середовищі ріс тато, а воно відіграло чи не основну роль, треба почати розповідь про його батьків.
Татова мама — моя бабуся Юстина, походила з села Лаврів, що на Старосамбірщині, батько — мій дідусь Йосиф — із села Краснопуща Бережанського району Тернопільської області. Бабуся була з багатодітної сім’ї. Її мама рано померла, і батько бабусі оженився вдруге. Діти від першого шлюбу розповзлись по світі, мов мишенята. Бабуся Юстина поїхала до Львова на заробітки. Працювала помічницею по господарстві в сім’ї відомого етнографа Володимира Гнатюка. Він часто водив бабусю по місту, розказуючи і показуючи їй Львів. У них молода Юстина і познайомилась з своїм майбутнім чоловіком — Йосифом Звіринським. Молоді побрались. Дідусь воював у І світовій війні. Після його повернення з війни вони поїхали в Лаврів. Хати своєї не мали. Дідусь був добрим столяром, то найнявся на роботу в монастир. Монастир надав їм одну маленьку кімнату 18 м.кв. в 5-ти кімнатному будинку для конюхів. Не мали ні кусочка землі. Платня в монастирі була невеликою. Бабуся Юстина ходила допомагати односельчанам у їхній роботі в полі та на городі. Після роботи не сідала до столу з усіма, а брала продукти і йшла додому, де її чекало четверо дітей: Людвік, Мар’ян, Карло та Йосиф. Жили вони впроголодь. Як тато згадує: «Були ми бідніші бідних, ні то селяни, ні то робітники».
Лаврівський монастир (засн. ХІІІ ст.), фрески монастриської церкви
Великий вплив у формуванні світогляду дітей мала їхня мама, яка дала їм перші поняття віри, доброти, любові. «Маленька на зріст, та велика духом» — так написала моя мама Теофілія Лінинська в своїх спогадах про бабусю Юстину. А ще Василіянський монастир, де було 50 теологів, біля 10 професорів та 40 клериків, бібліотека, у якій нараховувалось понад 100 тисяч томів. До сьогодні в церкві св. Онуфрія збереглись фрески, які датують XV-XVI ст. За легендою, в підземеллях похований князь Лев (Данилович). Чи це правда — складно сказати. З метою дослідження історії, архітектури, живопису та архіву Лаврів відвідували відомі діячі України: І. Нечуй-Левицький, Я. Головацький, І. Франко, М. Грушевський, І. Крип'якевич, О. Барвінський, В. Щурат, О. Духнович, А. Шептицький.
Лаврівський монастир, фото Карла Звіринського. Джерело: photo-lviv.in.ua
Першу освіту тато здобував в Лаврівській початковій школі (4-ри класи з 7-ми річним навчанням). З часом відкрили гімназію, в якій було всього четверо учнів. Крім інших предметів вивчали греку, латину, робили переклади. Двоє з них були старші брати тата — Людвік та Мар’ян (загинув за місяць до закінчення ІІ світової війни біля Вроцлава. Його могили татові і стрийкові так і не вдалось знайти).
З раннього дитинства всі четверо братів користувались монастирською бібліотекою та газетами, які виписували в монастирі, і дуже багато читали, зокрема і тато. Це позначилось на його здоров’ї: у 16 років мав зір -8. «Книжка формувала мене в більшій мірі, чим життя. Це стало моїм благословенням і прокляттям». Тато був ідеалістом та романтиком. Все це відіграло дуже велику, а може навіть основну роль у його встановленні, світогляді, переконаннях. Там, в Лаврові, був закладений цей ґрунт.
Родина Звіринських. Сидять зліва направо мати Юстина, брат Йосиф, батько Йосиф. Стоять зліва направо брат Мар’ян, брат Людвік і Карло, 1937 р. Джерело: photo-lviv.in.ua
До 14 років не проявляв жодного інтересу до малярства. Першу спробу зробив десь в 14-ти літньому віці, коли вони з братом Мар’яном перед Шевченківськими святами почали копіювати рисунок з картини Осипа Куриласа «Дивлюся, аж світає…» з «Малого Кобзаря». Змагались, хто краще на малює. Хто переміг — невідомо. В цей же час тато натрапив на річник «Молодої України», в кожному номері якого була стаття «В музеях світу». Це стало першопоштовхом. Але він не знав, як взятися за малярство.
Коли прийшли совєтські війська в 1939 році, монастир ліквідували. Монастир опустів. Тато знайшов у монастирі декілька тюбиків олійних фарб і пензлі. Але всі спроби малювати не приносили успіху. Вчителька порадила піти в м. Старий Самбір до маляра Андрія Демковича. Саме його — маляра з м. Старий Самбір можна вважати першим вчителем молодого Карла. Він за пів години розказав татові, як малювати олійними фарбами.
Професійне мистецьке навчання Карла Звіринського почалося у 1942 році, під час війни, коли він, здавши екстерном екзамени за 7-ну школу, вступив до Мистецько-промислової школи з українською мовою навчання у Львові на відділ графіки. Його вчителями були видатні педагоги: Микола Бутович, Володимир Баляс, Антін Малюца, Михайло Козик, брати Юліан та Омелян Ліщинські, Микола Федюк. Школа проіснувала всього півтора року, про неї і сьогодні інформації зовсім не багато. Тато пробував шукати в архівах документи, але не знайшов. Свої спогади про цю школу залишили її учні — Карло Звіринський, Лариса Крушельницька і Микола Батіг.
Державна українська мистецька промислова школа у Львові, 1943 р. Зліва направо стоять: Б. Божемський, В. Дудинський, В. Турецький, В. Хомутник, Б. Макогін, М. Батіг, Подільський, К. Звіринський; сидять: С. Юськевич, Л. Крушельницька, проф. М. Бутович, О. Щепанкевич, Г. Онишко
Із наближенням фронту Мистецько-промислову школу перепрофілювали на «Будівельну», яка теж проіснувала недовго. Так закінчилось існування школи. Під час навчання, чи не всі студенти допомагали УПА, зокрема і тато.
Влітку 1943 р. німці ловили на вулицях та забирали примусово студентів до «Баудінсту» — напіввоєнізованих формувань, які під час ІІ світової війни (1942-43 рр.) створила німецька окупаційна влада в Галичині з українських юнаків для різних примусових робіт. Молодих Карла і Миколу Батога зловили німці. Тато був в таборі шість тижнів. І втік звідти завдяки своєму братові.
Самоосвіта відігравала в його житті велику роль. Книжка супроводжувала тата ціле життя. Мрії стати художником не полишав, весь час шукав мистецький заклад. Коли школу розформували, молодий Карло повернувся до Лаврова, а коли дізнався про новостворену Українську академію мистецтв, поїхав до Львова й вступив до академії. Її ректором став Василь Кричевський, а педагогами були М. Дмитренко, М. Козик, в майстерні якого навчався тато, С. Литвиненко, М. Бутович, І. Севера та ін. Навчання тривало від кінця вересня 1943 р до грудня 1943 р. Через більшовицьку навалу Карло Звіринський невдовзі повернувся до Лаврова. Коли ж відкрили художнє училище у Львові, тато вступив туди. На той час нас уже «визволили», й це викликало в нього великий внутрішній спротив. Навчання в Мистецько-промисловій школі й училищі дуже відрізнялись.
А. В. Як Карло Звіринський допомагав УПА?
Х. З. Достеменно не знаю, що саме та як він робив. Я дізналася про це вже після відходу тата в засвіти з його записів. Орієнтовно 1943 р. він вступив у СУМ (Пласт), забороненої організації. Вони виконували різні доручення — збирали кошти, ставали під церквою і продавали так звані «талони» — виготовлені способом лінориту. Ці гроші йшли на вишкіл УПА. Тоді ж долучився до видання газети «За перемогу», а також оформлював видання «Воля і чин». «Ми всі були в службі пропаганди…» — казав Карло Звіринський.
У дорослому віці я мала привілей його стригти. На шиї ззаду за вухом побачила шрам і, звичайно, запитала його, що то за шрам, але тато завжди ухилявся від відповіді. Уже пізніше, в його записах, я знайшла, що він був поранений в шию, і доглядала його в лікарні в м. Старий Самбір монахиня сестра Діонісія. Інформацію про неї мені знайти не вдалось.
А. В. Поговорімо про період навчання Карла Звіринського.
Х. З. Тато вступив в училище відразу на четвертий курс, бо вже мав певну освіту. Там у 1946 р. він познайомився з Романом Сельським, між ними виникла дружба на усе життя.
Роман Сельський (1903-1990) — український художник, один із засновників Львівської художньої школи, представник напрямку магічного реалізму. У 1929-1930 рр. — співзасновник і перший голова львівської авангардної мистецької групи «Artes», з 1947 р. — викладач Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва.
У спогадах тато пише про те, як після завершення навчання в училищі вони з Романом Сельським попрощалися. Молодому Карлові так хотілося підтримувати з ним стосунки, що він дізнався домашню адресу свого вчителя у відділі кадрів. Пішов до нього додому, двері відчинив Роман Сельський і сказав: «Карло, я знав, що ви прийдете». Відтоді вони та наші сім’ї спілкувалися постійно. Роман Сельський був хресним батьком мого покійного старшого брата Андрія. Ми, діти, звертались до нього «вуйцьо Роман». Після закінчення училища молодий Карло поступив в Львівский державний інститут прикладного та декоративного мистецтва.
А. В. Пані Христино, Карла Звіринського у 1949 році виключили з інституту за прояви «буржуазної ідеології — формалізму». Розкажіть, будь ласка, чи він розповідав Вам, що означало починати свій творчий шлях з такого? Як це вплинуло на його життя? Як йому вдалося поновитися через рік?
Х. З. У згаданій книжці опубліковані татові спогади про цей період в його житті. Він ходив в архів і зробив ксерокопію газети «Львовская правда» від 10 грудня 1949 року, де на другій сторінці опублікована стаття в розділі «Партийная жизнь», «Выше уровень массово-политической работы среди студенчества. На партийном собрании парторганизации». У ній на початку описаний конфлікт між студентом Карлом Звіринським і «славнозвісним» викладачем Василем Любчиком на основі формалістичного трактування живописного завдання татом. Саме йому тато і «завдячує» своїм виключенням з інституту.
І лише завдяки одному з викладачів інституту Ткаченкові, який викладав історію мистецтва і дуже добре ставився до тата та Володимира Патика, їм обидвом вдалось через пів року повернутись в інститут, але на один курс нижче.
Закінчив Львівський державний інстиут прикладного та декоративного мистецтва в 1953 році і почав працювати спочатку в училищі, а згодом в інституті. Довго йому згадували цю історію, але тодішній ректор Яким Запаско завжди старався захистити тата.
Яким Запаско (1923-2007) — доктор мистецтвознавства, професор, член Національної спілки художників України, ректор Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва у 1958-1971 рр.
А.В. Ви могли б розповісти нашим читачам, яким було життя художника в Совєтському Союзі? Як було львівському художникові творити у ті часи, коли цензура поширювалася на все?
Х. З. З початку 1960-х рр. ми переїхали з квартири по вул. Лисенка в квартиру на пл. Міцкевича 9, квартира 3 на другому поверсі. Сьогодні цього будинку вже немає, на його місці збудовано новий. Але світлі й теплі спогади про цей час залишились не лише в мене. Адже там знаходилась Спілка художників, Художній фонд, Дитяча художня школа, яку організував Роман Турин та виставкові зали.
Роман Турин (1900-1979) — український художник, режисер-документаліст, фотограф
Свою першу майстерню площею біля 16 кв. м. отримав аж у 1972 році, а до цього часу малював у квартирах де ми проживали, спочатку в одній кімнатці 16 м.кв на вул. Лисенка 22, потім на пл. Міцкевича 9, де половину однієї з кімнат перегородив стилажем та ширмою, в Лаврові та на виїздах на пленер з Сельськими в Дземброню.
Карло Звіринський і Роман Сельський на пленері в Карпатах, 1960-ті рр.
М. та Р. Сельські, К. Звіринський з сином Андрієм в Дземброні, 1960-ті рр. Джерело: photo-lviv.in.ua
Виїзд на пленер у Дземброню — зліва на право О. Риботицька, П. Маркович, Р. Сельський, Андрій та Карло Звіринські, Т. Лінинська (дружина К. Звіринського), З. Звіринська, М. Сельська, 1967 р. Джерело: Фотографії старого Львова
У будинку на пл. Міцкевича було всього три квартири. З нами на другому поверсі жив «славнозвісний» Василь Любчик. Чому називаю «славнозвісним»? Бо під його керівництвом 1952 році за наказом радянських чиновників було знищено архів Експедиції заготовок державних паперів разом із творами Михайла Бойчука, Георгія Нарбута, Петра Холодного, Олекси Грищенка.
Наскільки пам’ятаю, то тато нікому не показував що малює. В квартирі робив не лише творчі роботи, але також малював ікони. Більше 45 ікон зараз знаходяться на вул. Руській в Успенській церкві. Цьому завдячуємо татовому багаторічному приятелю Патріарху Димитрію (о. Володимиру Яремі), який познайомив тата з тодішнім настоятелем о. Могиляком. Співпраця тата з о. Могиляком тривала роки. Звичайно, що це був великий ризик для всієї сім’ї.
В інституті всі викладачі кожних 5 років проходили конкурс і треба було представити звіт про наукову та творчу роботу за цей період. Тато був вимушений подавати картини на міські, республіканські та всесоюзні виставки. Подавав в основному пейзажі. Пам’ятаю одну роботу, де намальовані ми з сестрою під яблунькою і підпис — «Дівчата в колгоспному саду». На виставку вимагалось подавати картини в дусі соцреалізму. Прославляти робітників, селян, партійних діячів. Було абсолютно зрозуміло, що до Спілки художників тата не приймуть, та й він сам не хотів, бо треба було йти на компроміси з совістю. Тому просто творив для себе, бо не міг того не робити.
Мабуть, в 1959 р., вже працюючи в інституті, Карло Звіринський заснував, як назвав її учень цієї школи Роман Петрук, «Підпільну академію Звіринського», до якої тато педантично відбирав хлопців зі студентів, яких вчив в інституті. Це був страшенний ризик, але, як казала моя мама, «він був фантастичним конспіратором». Конспірації навчився, допомагаючи УПА. Якось мама спробувала розпитати його про минуле, і тато відповів: «Нічого не розкажу, бо запхають пальці між двері – і ти все розкажеш, якщо будеш знати». Оце-от «запхають пальці між двері» я довго не усвідомлювала, що тато міг таке пережити. Працюючи над архівом, я пішла до приятельки моїх батьків, думаючи, що вона щось про це знає. Та виявилось, конспірації дотримувались тоді усі. Вона сказала, що якось тато прийшов із синіми пальцями. На її запитання: «Там?» тато відповів ствердно.
Те, що тато не був членом Спілки, створювало для нього багато проблем. Адже фарби, пензлі, полотно, картон продавали лише членам Спілки, у вільній продажі в магазинах їх не було. Тато часто просив своїх приятелів та знайомих, які були членами Спілки, щоб для нього купили матеріали. Роман та Марґіта Сельські, Роман Турин, Вітольд Манастирський, думаю, що й інші, купували неначе для себе і віддавали татові.
А. В. Ви згадали про «Підпільну академію Звіринського». Чого і як там навчали?
Х. З. Для тата було дуже важливо ділитися своїми знаннями з молоддю. Це була його внутрішня потреба. Усвідомлював, що в совєтський час дуже важливо виховувати молоде патріотичне та високоосвідчене покоління. Для цього й створив цю підпільну (таємну) школу, сказати б «академію». Тато не вчив їх малювати, ні, він просто розказував їм те, що знав сам, що почув про мистецтво від подружжя М. і Р. Сельських, Р. Турина, В. Манастирського, те що чув по польському радіо ВВС критичні передачі про сучасне мистецтво. Читав їм лекції з історії мистецтва, історії України, історії музики та літератури. Давав слухати вінілові плити з класичною музикою, релігієзнавство приходив розказувати знайомий тата о. Борис Пахолій (був натурщиком в інституті), рекомендував що прочитати, тобто ділився цими знаннями, які мав сам. Раз на два тижні робили короткі виставки в різних місцях по квартирах, зокрема в О. Мінька. Завжди педантично готувався до лекцій. Давав їм завдання. Роман Петрук колись сказав мені, що не лише перших 10 осіб можна вважати учнями цієї таємної школи. «Це як камінь кинути у воду і кола розходяться. Так і зі школою — ми ж контактували з багатьма. І кола розходились». Школа проіснувала десь біля десяти років, одні приходили, другі відходили, бувало по-різному, але тато ціле життя старався ділитися своїми знаннями з молоддю.
Карло Звіринський. Натюрморти 1960-1970-х рр.
А. В. Розкажіть, будь ласка, що це таке художній фонд?
Х. З. Я не дуже ґрунтовно орієнтуюсь в цій організації. Офіційна назва — Художній фонд Спілки художників УРСР, яку потім перейменували на «України». Фонд мав свої виробничі потужності: кераміко-скульптурну фабрику, ткацькі майстерні, інші різноманітні майстерні. До фонду звертались різні підприємства, ресторани, учбові заклади, театри, кінотеатри і різноманітних приміщень, наприклад оздоблення мозаїкою автобусних зупинок, різних підприємств. Великі замовлення добре оплачувались, а менші продукували серійно, наприклад, ткацтво, кераміка, скло. Художник робив проєкт, а майстри виконували. Хто отримував велике замовлення, той жив трохи краще, мале замовлення — гірше. Була інша проблема — продукти, одяг. Щось краще можна було «отримати», звичайно не безплатно, маючи знайомства в магазинах, на складах. Все треба було «діставати», або стояти у довгих багатогодинних чергах, коли «викидали» щось в магазинах.
Тато працював в інституті, мама на двох роботах в школі та училищі. Зазвичай ми жили від зарплати до зарплати. Вперше червону ікру я спробувала десь в 23 роки, коли пішли до друзів в гості, а їм якраз прислали з Камчатки червону і чорну ікру в банках. Якщо хтось їздив в Москву, то обов’язково привозив апельсини. На третьому чи четвертому курсі ми з інституту поїхали у Москву на практику. Там я вперше спробувала напій «Фанта».
Згадаю принагідно ще одну історію. Тато працював в інституті з 1955 року, а в 1982 році, за рік до пенсії, його викинули: просто не допустили до конкурсу викладачів, який він тричі перед тим проходив. Із розмов мені відомо, що ті рази тато проходив конкурс завдяки Михайлові Куриличу, який його попереджав: «Знаєш, Карло, мене викликали й сказали, що ти маєш не пройти, але голосування буде таємне». І таємним голосуванням тато проходив, аж доки його просто без пояснень не допустили до конкурсу. Можливо, його і викликали у відділ кадрів та проводили розмову, пропонували співпрацю. Не знаю як це виглядало. Але тато це звільнення важко пережив. Хоча знайшов спосіб — почав готувати студентів до вступу в інститут та училище.
Михайло Курилич (1921-1984) — український художник-графік, дизайнер, дослідник народної творчости гуцулів, викладач Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва.
А. В. Розкажіть, будь ласка, коли та як відбулася перша персональна виставка Карла Звіринського?
Х. З. Це була виставка одночасно двох художників: тата та його близького приятеля Андрія Ментуха, українського художника, який живе в Польщі.
Андрій Ментух (нар. 1929) — український художник
Виставка відбулась у Львівському національному музеї в 1995 році, потім в Хмельницькому та Києві. У Львові та Хмельницькому всі були вражені. Завіса трохи привідкрилась. Ось тоді і почали брати в тата інтерв’ю, а він почав писати спогади, статті. Завжди дуже хвилювався, коли бачив диктофон, або камеру. Татовий учень з «Підпільної академії» Олег Мінько дуже намовляв його, щоб він подав документи на доцента, Заслуженого діяча мистецтв та Шевченківську премію. Тато дуже не хотів. Казав до мене: «Чи мені то треба? Я від того мудрішим не буду» і посміхався. Заслуженого діяча мистецтв і доцента отримав у 1997 році. У цьому ж 1997 році тато несподівано відійшов у засвіти, сповнений різноманітних планів та бажання творити.
Карло Звіринський у майстерні на вул. Генерала Грицая 14, 1995 р. (з фотоархіву Христини Звіринської-Чабан)
Карло Звіринський. «Натюрморт з метеликом», 1975; «Інтерпретація», 1990
А. В. Ваш батько, запрошуючи різних людей додому, ставив під загрозу вашу сім’ю. Як це відчували Ви? Як це відчувала Ваша мама? Що означало бути родиною, у якій треба глушити телефон?
Х. З. Мені як дитині жилося цікаво, бо завжди хтось приходив. А коли ми були малі, то мама просто виводила нас гуляти, бо місця в 16-метровій кімнатці комунальної квартири на вул. Лисенка 22 не вистачало. Добре запам’ятався мені Вертеп у 1972 році, коли ми жили на пл. Міцкевича. На мене цей перевдягнутий вертеп справив колосальне враження. До сьогодні пам’ятаю.
Вертеп шістдесятників у Львові в ніч із 31 грудня 1971 року на 1 січня 1972-го р. Джерело: Електронний архів українського визвольного руху
Проте коли почалися арешти, я не розуміла, чому мої батьки знервовані, чому тато перебирає бібліотеку, щось кудись вивозить. Слово «КГБ» я вже знала, тобто було зрозуміло, що можуть прийти з обшуком, але дорослі нам ніколи не розказували, що тата викликали в КГБ, і ми, як діти, переносили це все легше. Думаю, це відбилося на нервах мами, адже вони з татом умудрилися не бути комсомольцями. З віком я сама питала маму: «Як Ти це витримувала?». Мама відповідала, що багато так жило в цей час.
А. В. Як Вашим батькам вдалося не вступати в комсомол? У ті часи це майже неможливо.
Х. З. Батьки моєї мами, теж з села Лаврів, були дуже бідними. Не мали ні своєї хати, ні землі. Жили в родичів в приймах. Бабуся Ганна була дуже вродливою і активною жінкою. Грала в Лаврівському театрі. У 1939 р. коли нас «визволили», по селах їздили і переконували, що з їхнім приходом буде щасливе майбутнє. Якось і до неї приїхали та стали намовляти: мовляв, скільки ви ще будете працювати на ту Польщу. Будете жити у вільній країні. В результаті і бабуся й дідусь повірили в те, що коли поляки підуть, жити стане краще, і діти житимуть в достатку й зможуть вивчитись. От так і намовили її стати комсомолкою, а коли вона зорієнтувалася, що все вийшло не так, як їм розказували, й захотіла вийти з комсомолу, то пригрозили, що знищать дітей. Це була трагедія всього бабусиного життя. Дідуся ж вбили в час війни. І бабуся залишилась з двома малими дітьми на руках сама. Думаю, що може під тиском мого тата і під «прикриттям» бабусі, як впливової особи, мамі й татові вдалося уникнути комсомолу.
Моя мама написала спогади, про які я її дуже просила. Це далось їй дорогою ціною… Безсонними ночами, слізьми. Важко це було їй писати. Тепер розумію чому багато людей відмовляється це робити. Коли просила свого покійного свекра Теодозія Чабана (був засуджений в 14 років на 7 років, як політв’язень і повернувся в 21 рік) — відмовчувався. Напевно не хотів переживати це заново. І лише прочитавши мамині спогади я зрозуміла, в якому кошмарі жила моя бабуся. Утім, все, що мої батьки здобули в житті — квартиру, майстерню, було заслугою мого тата. Вони ніколи не користувалися високою посадою бабці, та і бабуся теж тим ніколи не користувалась. Ніхто з них не йшов на компроміс із совістю.
Теодозій Чабан (1932-2001) — український громадсько-культурний діяч, політв’язень, дисидент. Юнаком вступив у молодіжну сітку ОУН, був зв’язковим, за що 1947 р. арештований й відправлений в табори ГУЛАГу.
А. В. А чи не траплялося, щоб КГБ втручалося у Ваше життя під час навчання чи в життя мами? Чи були допити, проблеми в університеті?
Х. З. Мене в КГБ не викликали, але помстились інакше. Я мала підписане в Києві персональне направлення на роботу у Львівський художній фонд після закінчення Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Але в інституті його приховали і сказали, що його нема. Начальниця відділу кадрів інституту Руденко пригрозила мені, що як не підпишу інше направлення, то не отримаю диплому. Мені прийшлось підписати направлення в Чернівці на «Резино-обувный завод». Та за браком відповідної посади художника і гострою розмовою мого чоловіка, мені дали дозвіл на відкріплення, яке я отримала через Московське міністерство нафти і газу. Я ще довго була без роботи. Маму, найімовірніше, не зачіпали, бо знали що вона донька Ганни Лінинської.
А. В. В інтерв’ю Ярослава Грицака для нашого проєкту, він згадує Вашого батька як художника, навколо якого творилося середовище. Чи можете Ви розповісти щось про це середовище? Ви вже згадували, що у Вашому домі постійно бували люди. Що це за люди? Ви можете назвати якісь імена?
Х. З. Потрапити до нас додому було непросто. Наприклад, якщо приходив хтось зі своїх, то сповіщали дзвінком два по два, а якщо дзвінок був інакший — значить, прийшов чужий.
А щодо середовища, то воно було дуже різноманітним — від старших до молодих. Згадаю подружжя М. та Р. Сельських, Р. Турина, художник В. Манастирський, художники О. та Ю. Ліщинські, донька Івана Труша — Ада, викладач французької мови Ж. Максимович, приходили і молодші — татів учень Левко Щур, відомий поет Ярослав Пауляк.
Часто приходили татові приятелі: композитор Андрій Нікодемович, який у 1980-х роках виїхав до Польщі, Володимир Гошовський — український фольклорист, етномузиколог, засновник кібернетичної етномузикології, з дружиною Еллою, музикознавиця Стефанія Павлишин. З Польщі приїжджав багаторічний приятель тата український художник Андрій Ментух, Богдан Боберський — український архітектор з Варшави, Володимир Паньків з Варшави — український промисловий дизайнер. Вони розказували мистецькі новини та висилали мистецьку літературу, приходили письменники, поети, музиканти, татові студенти, яким він довіряв. Всіх не згадаю. Багато людей приїжджало з інших міст: наприклад, відомі українські композитор із Києва Леонід Грабовський (тапер в США) та букраїнська композиторка, педагогиня, громадська діячка Леся Дичко, керівник ансамблю «Мадригал» з Москви князь Андрій Волконський, український математик, публіцист, літературознавець, правозахисник Леонід Плющ приїжджали за порадою з країн Балтії та Казані — ті, що робили першу світломузику. Коло татових знайомств постійно розширювалось. Ми з татом їздили в Київ, де нам проводив екскурсію історик Михайло Брайчевський, у Вільнюс, Каунас до знайомих національно свідомих молодих литовців, з якими познайомились у Львові завдяки моєму братові Андрієві.
Леонід Грабовський (нар. 1935) — український композитор, учасник композиторської групи «Київський авангард» у 1960-х рр., автор численних камерно-інструментальних, симфонічних, вокально-хорових творів, музики до 11 українських ігрових кінофільмів, зокрема «Криниця для спраглих» (Ю. Іллєнко, 1965), «Вечір на Івана Купала» (Ю. Іллєнко, 1968). Протягом останніх десятиліть, живучи в США, митець активно працює з комп’ютерними музичними технологіями.
Леся Дичко (нар. 1939) — українська композиторка, провідним жанром творчості котрої є хорова музика. Л. Дисчко має значний доробок симфонічних, камерно-інструментальних та камерно-вокальних творів. Найбільш відомі композиції: кантати «Червона калина», «Пори року», опери «Золотослов» і «Різдвяне дійство», чотири Літургії на канонічні тексти, духовні концерти, серія фресок.
Тобто через наш дім перейшло багато людей, які створювали певне середовище, але потрапити до нас додому було важко, лише за чиєюсь рекомендацією і по домовленому дзвінку, тим більш що поруч на поверсі жив Василь Любчик.
А. В. Пані Христино, Ви вже вдруге згадуєте Любчика, котрий жив із Вами на одному поверсі. Його спеціально підселили чи це сталося випадково?
Х. З. Важко сказати, можливо, що й випадково. Тато постійно шукав більше помешкання на обмін, бо тоді не можна було купити квартири, лише обміняти. Ми переселилися до 60-метрової квартири на площі Міцкевича, 9 із двома великими кімнатами та кухнею вікно якої виходило на засклену лоджію, майже навпроти дверей квартири Любчика. Це створювало труднощі на релігійні свята. Мама пекла вночі паску, щоб запах не було чути в лоджії. Чи Любчик там уже жив, чи його потім підселили, я не пам’ятаю. Але постійне напруження в батьків було завжди, особливо в цьому помешканні.
А. В. І ще останнє коротке запитання. Ви згадували, що стригли батька і бачили в нього на шиї шрам, але він Вам не зізнавався, звідки це. Як я розумію, він цю таємницю навіть після здобуття Незалежності не відкривав. Чому? Він боявся, що все знову повернеться?
Х. З. Після виставки у 1995 році багато зацікавлених брали в тата інтерв’ю. І він тоді почав писати. Мені дали записи мистецтвознавиця Наталка Космолінська та Роман Яців, Іванка Демид, за що я їм вдячна, багато записів є в татовому архіві. Думаю, впевненості, що все це не повернеться, не було.
З часом думаємо про те, що треба було спитати, записати. У молодості здається, що ще встигнемо. Виявляється, ні. Можемо не встигнути. Але я вдячна татові за те що він зумів зберегти матеріали, що він писав, записував. І тепер по краплинах можна зібрати, бо є орієнтири. Переконана, що Господь дав татові талант, і він використав його на 100 відсотків.
А. В. Пані Христино, дякую Вам за розмову, за приділений час і взагалі за те, що Ви цим займаєтеся, бережете пам’ять про таких людей, це дуже важливо. Ми теж намагаємося це робити!
Х. З. Так, це важливо. Дякую Вам що робите дуже важливу справу!