Українське ранньомодерне місто

Л. Д. — Лариса Довга, К. Л. — Катерина Липа

 

Л. Д. Доброго дня! Я Лариса Довга, і з вами програма «УКультура», у якій ми розповідаємо, пишемо й розпитуємо експертів та експерток про різні аспекти української культури. Сьогодні експертка нашої програми — мистецтвознавиця, історикиня архітектури пані Катерина Липа. Доброго дня, пані Катерино!

 

К. Л. Вітаю вас!

 

Л. Д. Сьогодні ми говоритимемо про українське ранньомодерне місто. Перше запитання, яке виникає і в мене, і, можливо, у наших глядачів і слухачів: а чи було українське ранньомодерне місто?

 

К. Л. Що далі, то більше в мене складається враження, що були різні типи пізньосередньовічних і ранньомодерних міст. Ми не все знаємо, у нас багато чого зруйновано, мало іконографії. Власне, іконографія переважно ранньомодерна й пізніші зразки. Але з того, що знаємо, що розповідає археологія, можемо робити цікаві висновки. Наприклад, я не так давно прочитала в археологічній монографії про низку розкопок у Луцьку — там є залишки фахверкових будинків.

 

Л. Д. Що це таке?

 

К. Л. Це готична конструкція. Готика стала революцією конструкції, бо тоді почали не просто вибудовувати стіни й навантажувати їх дахами, а використовувати каркас. Її найкраще всі знають за великими європейськими соборами, але те саме було й у житловому будівництві. Оці будиночки з ілюстрацій до казок — світлі фасади, розкреслені темними смугами, — це фахверк (Fachwerk). 

 

Фахверкова споруда, 1390-ті рр. Ротенбург-об-дер-Таубер, Німеччина

 

Темні смуги — це дьоготь, яким просочували каркас, щоби він не гнив. Каркас робили з дерева, у який закладали, що було (приблизно те саме, із чого робиться хата-мазанка й зверху білиться). У Німеччині, там, де по-багатому, закладали цеглу.

 

У різних частинах Києва є залишки середньовічної розкоші, яка збереглася дуже по-різному. У XVII столітті на київських подвірʼях на Подолі були садки, люди вирощували фрукти на продаж. На горі, де в домонгольські часи жили князі, бояри, були величезні двори: маєток, панський дім, купа служб, будинки для челяді — мінізамок. 

 

Щодо вулиць, у Західній Європі вони були такі самі, як у нас, як у сучасних містах. Була червона лінія, вздовж якої вишиковувалися фасади. Як на мене, не варто нарікати, що в нас було не так. Корінь — спільний, результат — різний. І не факт, що наш найгірший.

 

Л. Д. Проговорімо ще раз: місто було чи не було? Бо в нас є уявлення, що пізньосередньовічне, ранньомодерне місто у Європі схоже на сучасне: розплановане, з квадратами, вулицями. Врешті, це те, що тягнеться від античного Риму. Київ, мʼяко кажучи, має вільне планування. Крім того, для нас місто — це велика кількість населення. В Україні, мабуть, міста ще не мали стільки мешканців, скільки в цей час було, умовно, у Римі чи Парижі.

 

К. Л. У Римі апріорі величезна кількість населення, якщо порівнювати з будь-яким містом Європи.

 

Л. Д. Але ж ми завжди порівнюємо себе із чимось найбільшим, що знаємо. Загалом в історії культури є питання: чи українське місто, пізньосередньовічне й ранньомодерне, є містом? Що було містом у той час?

 

К. Л. Передусім це певна обмежена територія, на якій діє міська юрисдикція. Зазвичай ця територія відмежована від зовнішнього світу міською стіною. Стіна і брама — архетипові культурні поняття. Стіна відмежовує впорядкованість від хаосу. Вулиця є продовженням дороги. Рух туди чи назад йде через браму-фільтр. Брами, до речі, найчастіше називалися за назвою шляху, який вів у сусіднє місто.

 

Кам’янецька брама Сатанова, XV ст. 

 

Зазвичай при місті був замок, що належав людині, яка цим містом володіла. Це міг бути феодал, церковний феодал, центральний володар. В Україні були і королівські замки, і приватні. Причому замком називали і сам замок, і місто при ньому. Як на мене, порівнювати Київ із європейськими столицями зовсім некоректно. Якщо ж говоримо, наприклад, про маленькі міста, то вони співвідносні.

 

Л. Д. З якими маленькими?

 

К. Л. Я співвідносила колись подільські містечка з французькими на зламі ⅩⅤⅠ — ⅩⅦ століть. У них була приблизно однакова кількість жителів (кілька тисяч, як сучасне село). Центральні вулиці — комунікація між брамою і ринковим майданом або між брамою і одразу замком. 

 

Наполеон Орда. Кременець. Акварель, 2-а пол. ХІХ ст.

 

Усюди по-різному. Міський простір був обмежений. І тут ми переходимо до того, що впорядкованість міського простору сильно перебільшена. Ми занадто буквально це сприймаємо. Я говорю зараз про середні й невеликі міста Європи. Тому що Рим — це інша історія, він інакше розвивався. Лондон у заплаві Темзи мав річкову комунікацію, але брами теж були; це зовсім інше, із цим взагалі важко щось порівнювати.

 

Ми отримали ідею про впорядкованість всередині міста від предків, для яких впорядкованість — це передусім про те, що всередині хоч так-сяк діє закон. До прикладу, є зрозумілі підстави збудувати будинок, якщо є кошти. Тобто є правила життя. А як уже це робилося?.. Тут мусимо обовʼязково звернутися до минулого, яке сягнуло тогочасного сьогодення, — до античності. Римська імперія, як памʼятаємо, розпалася на Східну й Західну. Західна спочатку втяглася в межі Італії, а потім впала під ударами варварів. А Східна і далі собі існувала. Згадуючи засновників науки про історію мистецтв, скажемо, що вони забувають Візантію. Для них це вже відрізана скибка, «якийсь там Схід». А насправді це римські ідеї в розвитку. І так склалося, що римська спадщина прийшла до нас через Візантію, у візантійському трактуванні.

 

Цікава ідея з куполом. Під час італійського Ренесансу напружено згадували Рим і, серед іншого, будівельні технології. Головне, що знали в Римі, — як будувати арки, щоби вони не завалились, і великі куполи. Була мрія — замахнутися на купол: збудувати більший за той, що створив Рим. Власне, усе почалося з купола Санта-Марія-дель-Фйоре — флорентійського собору, який тривалий час стояв довгобудом. Не могли добудувати купол, не знали як.

 

Санта-Марія-дель-Фйоре, ХІІІ ст. Флоренція, Італія

Конструкція куполу Санта Марія дель Фйоре. Розріз

 

У нас, щоправда, таких амбіцій не було, ми отримуємо готові куполи. Їх масово будує Візантія. Ба більше, є турецький реверанс до Ренесансу. Поки в XVI столітті італійці мучаться, «як би його зробити», турок, точніше ісламізований грек, Ходжа Сінан (Мімар Сінан) виконує одноосібно щось за ідеологією дуже подібне до італійського Ренесансу. 

 

Мімар Сінан (1489–1588) — османський архітектор грецького походження, головний архітектор Османської імперії. Найвизначніші споруди Сінан створив на замовлення подружжя султана Сулеймана І Пишного та його дружини Роксолани, зокрема, їхні мавзолеї, хамам Роксолани, мечеть Сулейманіє у Стамбулі тощо. 

Він звертається до візантійської спадщини, розробляє ідею купольної споруди. Його купол тримається так само, як візантійський, на пандативах. Тобто є чотири арки, між ними — пандативи (перехід від квадрата до кола), зверху будується купол. Ходжа Сінан розробляє турецький тип мечеті. Він був головним архітектором Стамбула, але його вважали супервайзером усього будівництва в імперії. 

 

Мімар Сінан. Мечеть Сулейманіє, сер. XVI ст. Стамбул, Туреччина

 

Це був фаворит Сулеймана Пишного. Його основною замовницею була Хюррем-Султан, яку в нас люблять називати Роксоланою. На теренах України, нехай поки окупованих, є твір Ходжі Сінана — мечеть Джума-Джамі у Євпаторії. Це підтверджене авторство.

 

Мімар Сінан. Мечеть Джума-Джамі, 1564 р. Євпаторія, Кримський півострів, Україна 

 

У нас, серед іншого, коли кажуть «ой, оце транспонування імперське на Київ російського, а Москва — большая дєрєвня», оце і Київ — «большая дєрєвня».

 

Л. Д. Ну, «малєнькая дєрєвня».

 

К. Л. Так, як порівняти з Москвою, Москва ж «большая». А насправді садибна забудова — це не сільська риса, це більше середземноморська й найбільше візантійська. У Візантії багато законів успадкувалося від Риму, плюс свого навигадували — Кодекс Юстиніана. У ці ж часи була випущена книга законів — Прохірон, у якій містилося повчання персонажа Юліана Аскаленіта. Про нього обмежені відомості. Знаємо, що він мешкав в Аскалоні (нині — Ашкелон в Ізраїлі). Тобто це грек, який склав архітектурний порадник, що увійшов до книги законів. Дуже цікавий і дуже по-римському раціональний підхід до справи. Він пояснює, як маєтним людям організувати свій життєвий простір, щоби це не зіпсувало життя всім навколо.

 

Про що там йшлося? По-перше, про те, що не можна віднімати від громадських просторів якусь частину — лікоть, два, п’ять... Зараз, вибачте, буду одразу порівнювати із західноєвропейським містом. Думка про те, що західноєвропейське місто було правильно розплановане — це трохи ілюзія. Якісь були міські закони, якось нарізалися вулиці, ділянки забудови… Але там, де це не було означено, починали будувати, що хотіли і як хотіли. І коли будинки вишиковувалися в червону лінію, а місця треба було більше… Будинки ж мали просту каркасну конструкцію, тож можна було каркасик посунути, іще посунути, а ще можна ґаночок добудувати… І вулиця ставала дедалі вужчою і вужчою. Єдиний спосіб перевірки й боротьби — посилати дядька з міської сторожі верхи зі списом, перекинутим через сідло. Спис — це десь метрів пʼять. Там, де він застрягав, міська влада все зносила безжально. Зазвичай це були злидарські квартали. У нас так не було заведено. Одразу стежили за тим, щоби червона лінія залишалася: як писали, «не можна віднімати від вулиці чи площі».

 

Л. Д. У Давній Русі візантійське правило знали й дотримувалися його, так?

 

К. Л. Так, і це не єдине правило. Я отримала, наприклад, підтвердження з актових книг Сатанівського магістрату початку XVIII століття (більш ранніх не збереглося). Є довгенька ділянка забудови. В одному кінці будинок виходить на одну вулицю, а в іншому, здається, тільки служби. Власники продають його, а решту ділянки лишають собі. І збираються збудувати ще один, який виходить на іншу вулицю. Лавники міряють ділянку й дають дозвіл на продаж: з вікон новозбудованого будинку власники не зможуть зазирати у вікна будинку, який продають (є достатньо місця). Саме ці речі написані у візантійському законодавстві.

 

Була низка правил, яких мусили дотримуватись. Наприклад, щодо розташування туалетів на кожній ділянці треба домовлятися із сусідами. Або коли будуєшся, треба дивитися, як побудовано в них, щоби ваш туалет не опинився під їхніми вікнами. Якісь висотні речі хочеться додати — окей, але є правило: не перекривати краєвид сусідам. Візантійська версія — не перекривати краєвид на сади й море. У нас уже що є, але принаймні ще на початку XVIII століття в поруйнованому турками Сатанові дотримувалися правил, як-от не впиратися будинком у сусідську стіну.

 

У створі вулиці має бути гарна будівля. У Західній Європі до Ренесансу про це взагалі не замислювалися, а потім почали шукати, що саме має нести місто, яким воно має бути. А в нас усе було зроблено. Захід згадував, «що там Рим». А до нас це перейшло й передавалося від майстра до майстра, тому що в часи середньовіччя будували за зразком.

 

Цікаві дослідження історикині містобудування Зої Пляшко, зроблені ще в минулому столітті: вона порівнювала римські правила, візантійські, із тим, що було в Україні, зокрема в Києві. Виявилося, те, що вигадував Ренесанс, у Києві вже є. У правилах йшлося про те, що вулиці мають бути спрямовані або будівлі збудовані в такий спосіб, щоби в кінці вулиці вимальовувалася гарна будівля, містобудівна домінанта. Це вразило мене. Коли відбудовували київський Поділ, зруйнований пожежею 1811 року, абсолютно наново розкреслювали вулиці — принцип був той самий. 

 

Під час Подільської пожежі в липні 1811 р. торговий, культурний та адміністративний центр Києва був практично повністю зруйнований.

План Подолу та Пласкої частини Києва, на якому відображено забудову, створену після пожежі 1811 р. Джерело: ЦДІАК України

 

Тобто принцип про те, що місто має бавити око, який зʼявився в Західній Європі за доби Ренесансу, у нас вже побутував. Інша риса — у нас довгий час була садибна забудова. У багатьох містах вона зникла у XX столітті, і то не вся. Але, з іншого боку, була й щільна забудова, мурована.

 

Л. Д. Які ви можете навести приклади українських ранньомодерних міст, що, умовно кажучи, більше відповідають західному стандарту? Які міста більше відповідатимуть візантійському зразку розбудови міста?

 

К. Л. Коли говоримо про візантійський зразок, звісно, згадаємо, що тут поблизу Київ, Переяслав, Чернігів — столиці удільних князівств, у яких ще й досі є залишки садибної забудови. У Переяславі є добрячі фрагменти домонгольських валів, навіть можемо відчути структуру міста. 

 

Зміїв вал поблизу с. Мала Каратуль у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області. Джерело: Укрінформ

 

До речі, про ці вали. У часи Ренесансу Західна Європа нервово міркує, як би їй захиститися від артилерії — захистити міста, не тільки замки. Італія спочатку вигадує муровані бастіонні укріплення, у яких є каземати, входи з боку міста або замку. Голландія, де з каменем сутужно, вигадує земляні укріплення, а це навіть краще захищає від ядер. Ми ж сидимо розслаблено: у нас усе є з домонгольських часів, тільки вали підсипаємо.

 

Не можу сказати, чи це наша іманентна знахідка, чи все-таки Візантії, бо в Константинополі були муровані стіни й вежі, які обмежували місто. У нас — земляні, але збудовані на так званих городнях. Якщо дивитися в профіль, це піраміда з довгих ящиків, колод (схожі на колодязі), що понижуються. Всередині вони засипані землею і камінням, до середнього включно. Зовні, з напільного боку, засипані землею і найчастіше одерновані. З боку міста були деревʼяні городні, які не засипали. Там були приміщення, що слугували складами. Є реконструкції Юрія Сергійовича Асєєва, зокрема Золотих воріт, де можна побачити їх. У нас це було в XI столітті, в Італії почало зʼявлятися в XVI, але муроване. Голландці вигадали такі насипні вали з конструкціями наприкінці XVI століття. Муроване будівництво починається із заходу Житомирської, Хмельницької області. І все дуже різне.

Золоті ворота і міські вали у Києві ХІ ст. Реконструкція Юрія Асєєва  

 

…Львів добре виріс, тому що, знову ж таки, була пожежа. Ми не бачимо готичний Львів, окрім парочки споруд.

 

Л. Д. Тобто ми не бачимо деревʼяного Львова?

 

К. Л. Деревʼяного тим більше не бачимо, але був також мурований готичний Львів.

 

Л. Д. У нас взагалі є уявлення, що Львів завжди був камʼяним.

 

К. Л. Складно датувати, коли камʼяне змінилося мурованим. Ми і про Львів як належить не знаємо. В основі своїй він був готичним, а після пожежі й перебудування став ренесансним. Тоді вже певні правила діяли, серед іншого, міські, магдебурзькі. Зі Львовом зрозуміло, як відбувалася забудова. Усе-таки він рівнинний, ділити місто було доволі просто.

 

Наприклад, у Камʼянці-Подільському була страшна плутанина. Це місто на острові фактично. Доступ на острів перекритий потужною твердинею. Острів теж укріплений. 

 

Кам’янець-Подільський. План Киприяна Томашевича станом на 1672 р.

 

Вулиці прокладалися так, щоби було зручно потрапити на міст. По боках острова — дві брами. Насправді це величезні комплекси, укріплені згори донизу, — штурмом проскочити доволі складно. 

 

Фрагменти укріплень Руської брами у Кам’янці-Подільському

 

Фрагмент укріплень Руської брами у Кам’янці-Подільському

 

Останнє, що знаємо про забудову Камʼянця, крім домінант, які, на щастя, вціліли, — це прямокутна ринкова площа в оточенні камʼяниць (як у Львові, за магдебурзькими правилами). Вони були цілі ще до Другої світової війни, власне, й після неї були умовно цілі: постраждали від обстрілу, але коробки стояли. Їх знесли. Є безліч малих міст, у яких, можливо, це проблема обмежених фінансових ресурсів власників.

 

Л. Д. Тогочасних власників?

 

К. Л. Так. Упродовж кількох століть, люди добудовували, перебудовували, щось переробляли в невеликих містах. У тому ж Камʼянці, якщо пошкребти, не тільки підвали готичні, ⅩⅠⅤ — ⅩⅤ століть, а й частина стін. Правда, там такі є, і це памʼятки національного значення. У Львові із цим зрозуміліше: відомо, де готичні підвали, на більшості з них стоять ренесансні будинки. Ну, це велике й багате місто. Камʼянець все-таки твердиня. А коли йдеться про маленьке містечко, взагалі важко знайти, що там коли було.

 

От згаданий Сатанів, у якому міряли відстані. Я була страшенно здивована його історією. Перша згадка — початок ⅩⅤ століття, це вже було місто із замком. Від того замку залишилася одна вежа. Потім у ⅩⅤⅠ столітті воно будувалося наново — залишилися вали й вежі. Кілька років тому археологиня Лариса Виногродська робила там розвідувальні розкопки. Знайшла навіть не на замчищу, а в районі міської брами археологічний шар із домонгольськими речами: кераміка, браслети. Тобто датують, що це місто литовської доби, кінця ⅩⅠⅤ століття, а виявляється, воно давніше. Ми насправді мало знаємо, бо такі маленькі міста не розкопують, там не збереглося житло, яке підкреслювало б трасування вулиць. Але в деяких регіонах, найкраще на Поділлі, це трасування можна переважно уявити. Там такий складний рельєф, що змінювати трасування вулиць складно. Якщо от тут маємо браму, а от там — замок, імовірніше, тут була вулиця, яка в центр містечка веде. Крім того, можна зіставити зі старими планами.

 

Л. Д. Пані Катерино, ранньомодерний період — це час урбаністичної революції в Європі, розростання маленьких міст у великі міста. Що відбувається наприкінці XVI, у XVII, XVIII століттях в Україні? Чи маємо все-таки велике візантійське село, чи маємо міста? Як вони виглядають?

 

К. Л. Одне одному не заважає. В усіх випадках є зовнішні фортифікації, які обмежують і територію міста, і територію дії міських законів.

 

Л. Д. Але у XVIII столітті вже не конче має бути вал, яким обмежується територія міста. Міста розростаються, і вал стає непотрібним для їхньої оборони. Починаючи від XVI століття, як ви розповідали, використовували інший спосіб фортифікації.

 

К. Л. У XVIII столітті в нас було все хистко й не зовсім зрозуміло. По-перше, на відміну від європейських країн, тут досі відбувалися сутички між світом осілого землеробства і світом Дикого поля. На тому ж Поділлі, яке дуже близько до турецьких і татарських володінь. Турки пішли звідти з кінцем XVII століття, але до середини XVIII століття ще продовжувалися сутички. У кожній частині країни все було зовсім по-інакшому. У Києві весь час намагалися збудувати якусь фортецю. Через те, що він має три ядра забудови, не був достатньо захищений. Тобто більш-менш нормально захищений був Поділ. Це, власне, і було місто — та частина, де діяли міські закони. А Києво-Печерська лавра була захищена настільки погано, що на зламі XVII — XVIII століть гетьман Мазепа своїм коштом спорудив для неї укріплення. Потім будувалася Старокиївська фортеця — це вже суто колонізаторський, мені здається, захід Петра Ⅰ: збудувати саме на Печерську фортецю, яка буде цілитися в решту міста.

 

План Печерської фортеці 

 

Нова Київська фортеця. Госпітальна брама, вал і рів. Фото: Катерина Липа

 

Нова Київська фортеця. Капонір у рові. Фото: Катерина Липа

 

Л. Д. Це дуже цікаво: фортеця, котра захищає не місто від зовнішнього ворога, а зовнішню територію від міста?

 

К. Л. Просто цитадель. У цьому випадку її побудували навколо лаври. Якщо подивитися будь-який ренесансний західноєвропейський план, де позначено цитадель — замок власника (ким би не був власник — чи то держава, чи то приватна власність), побачимо, що від неї розходяться стіни, вали. Також обовʼязково побачимо еспланаду (порожню площину) між замком і житловими кварталами. Якщо, наприклад, населення спробує захопити замок, на цій еспланаді можна буде ефективно постріляти.

 

Л. Д. Тобто захист від свого населення в тому числі.

 

К. Л. Звичайно. Це не новина, але в таких масштабах, як було в Києві, це, звісно, доволі дивно.

 

Л. Д. На завершення нашої розмови маю таке питання. Із середини XVII століття Україна розділена на дві частини: перша — Гетьманат і пізніше частина, яка опинилася в Російській імперії, друга — Україна, котра залишилася в Речі Посполитій. Як відрізняється їхня міська забудова?

 

К. Л. Це доволі складно простежити. З моменту розділення, від початку Хмельниччини, будівництво взагалі припинилося на півсотні років. Як казали, від Богдана до Івана не було гетьмана. Іван Мазепа був людиною багатою, освіченою, і з хорошим смаком, тож почав діяти так, як діяли його сучасники — насаджувати свої смаки. Найбільше цим славився Людовик XIV: «Усі робіть, як я. Мода — це я». Мазепа був наймодніший. Він насаджував моду на спонсорування будівництва, переважно церковного. Віктор Вечерський, дослідник архітектури, зазначав, що в певному сенсі українське бароко — це наш ренесанс. Тому що ми звертаємося до слави свого Риму, тобто Візантії, до княжих часів, коли Русь була могутньою державою. Користуємося візантійсько-давньоруським надбанням, але переосмисливши й покращивши його. Так виникає українське бароко. Але, повторюю, є грамотний грошовитий замовник. У західній частині України багато цікавих зразків, скажімо, єзуїтських. Єзуїтська школа поширила свої мацаки по всій Європі, з єзуїтських колегіумів беруть початок василіанські колегіуми. Є яскраві споруди, але немає цілісного стилістичного руху. Дуже по-різному все відбувалося.

 

Кременецький єзуїтський колегіум, 1-а пол. XVIII ст.

 

Бучацький василіанський колегіум, поч. XVIII ст. 

 

Л. Д. Тобто магістрати не стають центрами в містах, які задають стиль архітектури?

 

К. Л. Ні. На відміну від Італії, наші магістрати, на мою думку, аж такої ролі не відігравали.

 

Л. Д. Найбільшу роль відіграє храмова архітектура, що була певним маркером смаків і фінансових можливостей замовників. А що відбувається зі світською архітектурою міст? Ми практично нічого про це не знаємо.

 

К. Л. Мало чого збереглося. Світської архітектури небагато. Житло та і все, грубо кажучи.

 

Л. Д. Магістрати й житло, але може бути й палац.

 

К. Л. Не було таких. От що для мене теж диво дивне — ця підкреслена скромність. Як описують скромний побут і скромний дім Хмельницького, так було й у всіх інших. Пишуть про багату бібліотеку Мазепи. Хоча, з іншого боку, ще не все розкопали археологи. Є малюнок будинку Мазепи в Батурині (зберігся у Швеції). 

 

Фрідріх Берґгольц. Гончарівський палац, 1744. Малюнок резиденції Гетьмана Івана Мазепи на околиці Батурина, Чернігівська обл.

 

Це не той замок, який відтворений зараз, туристичний і красивий. Це в іншому місті, у хащах біля заправки. Звісно, цього будинку нині немає. Але це був триповерховий замковий палац.

 

А щодо міських палаців — не склалося. Можливо, не було достатньо грошовитих людей, якщо говоримо про річпосполитську частину України. Магдебургія була й у Гетьманщині. Але тут чомусь теж було заведено спонсорувати церкви, замовляти величезні розкішні іконостаси та водночас дуже скромно обходитися із житлом. Можна згадати камʼяницю київського війта в Києві, яку потім Григорович-Барський трошки добудував. Їх збереглося буквально кілька. Власне, це музей зараз, симпатичне місце.

 

Іван Григорович-Барський. Кам'яниця київського війта, межа XVII-XVIII ст. 

 

У Чернігівській області є камʼяниця Лизогубів. Там теж змінений верхній поверх. Її ще називають канцелярією Чернігівського полку. І це так і є. Коли Лизогуб помер, камʼяниця перейшла до Мазепи, і він віддав її під приміщення канцелярії.

 

 Кам’яниця Лизогубів, XVII ст. Седнів, Чернігівська обл.

 

Мало що залишилося від житлового будинку Кочубея в тому ж Батурині: підвали, трохи стін, але зовні він абсолютно перероблений.

 

Будинок генерального судді Василя Кочубея, кін. XVII ст. Батурин, Чернігівська обл.

 

Є цікава офісна споруда — полкова канцелярія в Козельці. У Києва були складні стосунки з козацтвом, тому Київський полк квартирував на Чернігівщині. Це спеціально збудований офіс, невелика двоповерхова будівля, яку звів Григорович-Барський. Пізнє бароко, ще й із ліпниною з мотивами рокайлю. Рокайль — це мушля, що прикрашала тоді найбільше інтерʼєри. Це називали стилем рококо. 

 

Андрій Квасов та Іван Григорович-Барський. Будинок полкової канцелярії, XVIII ст. Козелець, Чернігівська обл.

 

Тобто ті крихти, які залишилися, не творять для нас місто. Щось за зображеннями можна уявити, але їх теж не так багато, як-от план Києва Івана Ушакова. Там видно, що в місті доволі великі двори. Але вулиці теж, наявність дворів не скасовує вулиць. Просто київський міщанин мав трошки більше життєвого простору.

 

Л. Д. Свободолюбивий був.

 

К. Л. Ще просто більше місця встиг вхопити.

 

Л. Д. Може, власне, завдяки тому, що в таких містах, як Київ, було менше населення, ніж у європейських, його жителі мали трошки більше землі.

 

К. Л. Це залежить від періоду. Річ у тім, що в нас часто хибне уявлення про Захід — фасадні будинки, фасад до фасаду... А в багатьох маленьких містечках були величезні двори.

 

Л. Д. За фасадами.

 

К. Л. Так. Я, наприклад, була в містечку зі складною назвою — Ротенбург-об-дер-Таубер. Це північна Німеччина, Франконія. Воно жило з тваринництва, переважно зі свинарства. Можете уявити? Це місто, але на задніх дворах були свині, інша худоба. Усе, як на селі: громадську череду виганяли на міську вулицю, гнали за браму на лужок, з усіма слідами життєдіяльності по всьому місту. У Києві яблучка-сливки вирощували, а в Ротенбурзі тримали свинку.

 

Л. Д. Дякую вам, пані Катерино! Дуже цікава розповідь! Думаю, нашим слухачам, читачам, глядачам стане трішки зрозуміліше, яким же було українське місто пізнього середньовіччя і ранньомодерного часу.