«Особливим задоволенням було виконувати українську музику»
М. Л. Вітаю шановних читачів «УКультури»! Я — Марія Лігус, і сьогодні запрошую вас познайомитися зі Святославом Леонтійовичем Крутиковим — композитором-авангардистом, художником, фотографом, засновником і художнім керівником трьох ансамблів старовинної музики. Сподіваюся, наша розмова стане для вас не лише захопливою подорожжю періодами творчості пана Святослава, а й надихне відкрити для себе музику цього талановитого митця із вражаюче різноманітними інтересами та непохитною внутрішньою свободою.
Початок 1960-х років в українській культурі асоціюється з молодіжним рухом. У різних регіонах виникли клуби творчої молоді, в яких талановиті молоді митці розхитували радянський соцреалістичний канон. Пане Святославе, Ви були серед них, в авангарді в буквальному й переносному значенні — у «Київському авангарді».
Борис Лятошинський з учнями. За роялем — Леонід Грабовський. Ліворуч-праворуч: Віталій Годзяцький, Валентин Сильвестров, Ігор Шамо, Михайло Полоз, Олександр Канерштейн. Київська консерваторія, 1960-ті. Джерело: Art Ukraine
«Київський авангард» — неформальне об’єднання композиторів-шістдесятників, переважно студентів композиторського факультету Київської консерваторії — учнів Бориса Лятошинського. Учасниками «Київського авангарду» були, зокрема, диригент Ігор Блажков, композитори Леонід Грабовський, Валентин Сильвествров, Володимир Губа, Віталій Годзяцький, Володимир Загорцев, Святослав Крутиков. Київські акангардисти вивчали творчість Ігоря Стравинського і Бели Бартока, спадщину нововіденців, Едґара Вареза, Яніса Ксенакіса, Карлгайнца Штокгаузена, повоєнного авангарду, електронну музику.
Крім естетичного зацікавлення авангардом, чи вбачали Ви також культурницьке значення своєї діяльності?
С. К. Ні. Я також не досліджував авангардний метод, бо я не музикознавець. Коли мене «примушують» бути музикознавцем, я кажу, що дозволяю собі абсолютну суб'єктивність, інакше я не був би композитором.
М. Л. Відомо, що учасники цього музичного об’єднання по-різному трактували «авангард». Наприклад, Валентина Сильвестрова приваблювала його лірична форма, а захоплення авангардною композицією було для нього нетривалим етапом творчості. Однак для Леоніда Грабовського авангардні техніки стали засадничими. А як Ви інтерпретували авангард?
С. К. Авангард до нас не прийшов як щось, у що ми, так би мовити, взяли і включилися. Це було щось глибше. Музики було багато, але класичної. Класична музика звучала звідусіль: навіть як помирав генсек, ставили «Лебедине озеро». Але коли ти жива людина, творча, тебе навіть від гарної класичної музики починало нудити. Хотілося чогось свіжого. Це була внутрішня потреба, а не вплив «зіпсованої буржуазної культури», як вважали партійці. Насправді саме вони й влаштували зелену тоску. Багато композиторів були заборонені чи тавровані в радянський час — Скрябін, Дебюссі, Равель. Коли я вперше почув французьких імпресіоністів, це був ковток свіжого повітря! А потім я сам почав писати музику й відчув, що треба передавати те, як ти мислиш, і втілювати те, що в тобі народжується.
М. Л. Як у Вас народилася любов до музики?
С. К. Я народився в атмосфері музики, у комуналці в Тбілісі, куди моя мама-арфістка, онука чеського композитора Богуміла Воячека, поїхала з Києва за своїм викладачем арфи. Мамина alma mater — Київська консерваторія, однак протягом навчання її викладача Германа Гаазе запросили працювати в Тбілісі. Позаяк у Києві не було інших викладачів арфи, мамі довелося їхати в Тбілісі.
Богуміл (Федір) Воячек (1857–1934) — композитор, контрабасист, професор Київської консерваторії чеського походження.
Мама Святослава Крутикова Тетяна Воячек. З особистого архіву Святослава Крутикова
Святослав Крутиков з мамою Тетяною Воячек. З особистого архіву Святослава Крутикова
Мій прадід був серед тих чеських музикантів, кого царський уряд «виписав» в Україну для підняття музичної культури. Він тут прижився і на Батьківщину не повернувся. Контрабасист, альтист, композитор і ас в оркеструванні музики, він також на замовлення Миколи Лисенка оркестрував його твори. А за кухоль пива без всякого інструмента міг написати вальси й подарувати авторство іншим.
Портрет прадіда Святослава Крутикова Богуміла Воячека в майстерні митця
Прадід передав свій основний фах синові — моєму діду Миколі Федоровичу Воячеку, який теж став контрабасистом. Майже все життя він був інспектором оркестру й грав у оркестрі театру російської драми.
Дід Святослава Крутикова Микола Федорович Воячек, 1966. З особистого архіву Святослава Крутикова
Крім музики, його палким захопленням був спорт. Лижі, ковзани, яхта «Таня» на честь улюбленої доньки, моєї мами. Ця яхта — спогад з дитинства: на літніх канікулах, які я проводив в Україні, ми з дідом ходили по Дніпру.
Микола Воячек і Святослав Крутиков в дитинстві на дідовій яхті. З особистого архіву Святослава Крутикова
У Грузії мама зустріла тата — на 20 років старшого за неї композитора.
Леонтій Крутиков (1898–1958). З особистого архіву Святослава Крутикова
Тато писав музику й мав чудовий тенор. Він знав школу італійської постановки голосу бельканто і займався з мамою. Коли вона брала не ту ноту, я теж підказував, наприклад, що треба на пів тону вище. Так батьки зрозуміли, що в мене з музичністю все гаразд, і віддали у музичну школу. Коли оркестр, в якому працювала моя мама, їхав на гастролі, їхали і ми з бабусею. Тож музика оточувала мене з дитинства.
Святослав Крутиков із мамою під час гастролей тбіліського оркестру в Боржомі, кін. 1940-х рр. З особистого архіву Святослава Крутикова
М. Л. Спробувати себе у різних видах мистецтва Вас надихнуло творче середовище Вашої родини?
С. К. Тато спровокував мої заняття фотографією. Я не пручався — було надзвичайно цікаво!
Святослав Крутиков фотографує з батьком. З особистого архіву Святослава Крутикова
Святослав Крутиков за заняттям фотографією в юнацтві. З особистого архіву Святослава Крутикова
Світлини Святослава Крутикова. З особистого архіву Святослава Крутикова
Взагалі, тато був для мене моральним авторитетом і не тільки. Він знав три європейські мови, малював, писав вірші — був людиною високої культури.
Святослав Крутиков з батьком. З особистого архіву Святослава Крутикова
Він та моя бабуся — це люди, яких я ніколи не бачив не те щоб сердитими чи грубими, а й навіть внутрішньо незадоволеними. Тато — активний позитив, дуже добрий і дуже свідомий. Його хотілося слухати. Щастям було виконати те, про що він мене просив.
Дитяча фотографія Святослава Крутикова з його підписом. З особистого архіву Святослава Крутикова
Малювати ж мені хотілося все молоде свідоме життя, але не вдавалося: було враження, що якесь гальмо стояло й не давало такої можливості. Допоки я вперше потрапив у Крим. Він нагадав мені Тбілісі, до якого я був прив’язаний не лише дитячими спогадами, а й кліматично. Ці зими [в Києві] для мене — тортури! Сніжок — це мій ворог [сміється].
Святослав Крутиков у Криму. З особистого архіву Святослава Крутикова
М. Л. Ви завдячуєте кримському клімату й природі за те, що опанували малювання?
С. К. Так. Кримські пейзажі надихнули мене на малювання. В один момент я просто відчув, що зараз-от зможу малювати. Стрімко побіг у простий канцелярський магазин, а поруч продавали косметику. Купив альбом, туш, перо і якісь пастоподібні косметичні олівці. Може, то була фарба для брів. Так я створив першу серію своїх малюнків. Це був для мене значний емоційний поштовх: не вірилося, що це були мої малюнки!
Перший малюнок Святослава Крутикова «Ай-Даніль», 1961. З особистого архіву Святослава Крутикова
Крім того, в Криму я зустрів залишки кримськотатарської культури. Залишки, бо радянська влада не тільки депортувала татар з Криму, але й знищувала їхню культуру, щоб і сліду не залишилося. Як вони Бахчисарайський палац не розвалили — це дивовижно.
Малюнки Святослава Крутикова з першої серії, 1961. З особистого архіву Святослава Крутикова
У Криму я відчув щось рідне. Лише згодом я довідався, що народився у день, коли тривала депортація — 19 травня 1944 року.
18–21 травня 1944 року за наказом радянської влади понад 180 тисяч кримських татар були депортовані з Кримського півострова до віддалених регіонів СРСР без права повернення.
Татари — не чужі мені люди. Я ставився до них з емпатією. Знав, що їх витурили, але в радянський час не знав, коли це сталося. А в 1990-х, живучи в Криму, я з радістю спостерігав, як кримські татари поверталися додому і як життя в усьому регіоні почало покращуватися.
Кримський пейзаж на світлині Святослава Крутикова. З особистого архіву Святослава Крутикова
М. Л. Цікаво, як серед такого розмаїття культур у Вашій родині й просторах Вашого становлення Ви обирали власну ідентичність.
С. К. Моя бабуся, Ольга Іванівна Іваненко, мала на мене значний вплив. Ми були дуже близькими.
Святослав Крутиков із бабусею. З особистого архіву Святослава Крутикова
Вона закінчила вищі жіночі курси й була експерткою із дошкільного виховання, зокрема й музичного. Бабуся була дуже музичною. А ще — завзятою українкою. До речі, як і мій вітчим, який став українцем за вибором. Коли ми приїхали з Грузії в Київ, перше, що він зробив, — виписав газету «Вечірній Київ» і щодня читав її вголос. Сам єврей, він вважав, що мову країни, в якій живеш, треба знати.
М. Л. Після третього курсу Ви покинули навчання на композиторському факультеті Київської консерваторії. Що вплинуло на ваше рішення: тиск керівництва закладу або ж це було Ваше бажання не зраджувати своїх переконань?
С. К. Це було моє рішення. Я намагався пояснити його і Лятошинському. Хоч це було складно, проте він завжди ставав на бік своїх студентів. Це була єдина людина в консерваторії, яка нас захищала. Борис Лятошинський був громадянином і мужньою людиною. Від мами я маю спогад часів її київської юності. Вона була присутньою на громадському суді в консерваторії, яка в той час розташовувалася на Ярославовому Валу. Судили Бориса Лятошинського за формалізм.
Джерело: Український інтернет-журнал «Музика»
Борис Лятошинський (1895–1968) — український композитор-модерніст, диригент і педагог.
М. Л. Можливо, саме через те, що Ваш викладач Борис Миколайович Лятошинський, талановитий композитор і педагог, попри весь тиск і критику, був визнаним у радянський час, зокрема, він був двічі лауреатом Сталінської премії, він відчував свій вплив і можливість відкрито заступатися за своїх студентів?
С. К. Абсолютно! Він відстоював і правих, і неправих. Були серед них і просто не надто успішні студенти, але він і їх підтримував.
М. Л. Чи намагався Борис Миколайович переконати Вас залишитися в консерваторії та продовжити навчання?
С. К. Ні, він не намагався. Він відчув, що я мав рацію. Крім того, він уже хворів і знав, що довго не працюватиме. Тож якщо я і повернувся б, то вже не до нього.
М. Л. Чи підтримували Ви зв’язок із Вашими колегами й друзями з угруповання «Київського авангарду» після того, як Ви покинули консерваторію?
С. К. Так, ми активно збиралися нашим гуртком. Значний вплив у ньому мав Ігор Блажков.
Ігор Блажков у с. Дзвінкове, Київська обл. З особистого архіву Святослава Крутикова
Ігор Блажков (1936–2026) — український диригент, музикознавець, один із лідерів «Київського авангарду».
На цих зустрічах ми перетиналися і з Леонідом Грабовським, але особливо зблизилися вже згодом. Я навіть був у нього в гостях у Нью-Йорку.
Джерело: Український інтернет-журнал «Музика»
Леонід Грабовський (нар. 1935) — український композитор-авангардист.
Багато років дружби мене пов’язують і з Валентином Сильвестровим. Тривалий час я був дуже дружнім і з Валентином, і з його дружиною, музикознавицею Ларисою Бондаренко. Допомагав Валентину опанувати комп’ютер для композиції. Проте згодом ця дружба різко обірвалася.
Валентин Сильвестров на презентації власної книжки «Дочекатися музики». Київ, 2010. Джерело: Часопис «Критика»
Валентин Сильвестров (нар. 1937) — український композитор, лауреат Шевченківської премії.
М. Л. Як рішення покинути навчання в консерваторії вплинуло на Вашу професійну реалізацію в радянський час? Без вищої музичної освіти та «благонадійних» політичних поглядів шлях до Спілки композиторів був закритий. До стабільної роботи й визнання, відповідно, також?
С. К. Після цієї несправедливості, мені здавалося, що я вже ніколи не писатиму музику. Влітку після третього курсу я пішов на «Київнаукфільм», де мене взяли одразу на посаду асистента оператора другої категорії. Нечуваний талан!
Це кумедна історія. Літо — час відпусток: всі в роз’їздах, а працівники ж на таку велику студію потрібні. Кадровик мене питає: «Ви знаєте професійну апаратуру?» Я відповідаю: «Знаю!». Насправді професійної апаратури я не знав, але припустив, що за пару годин розберуся і подужаю роботу асистента.
— А 25-ку знаєте?
— Знаю!
— А 50-ку?
— Авжеж!
Згодом я усіх на студії питав, що він мав на увазі, але ніхто не розумів.
Потрапив асистентом до Валентина Мороза. Ми багато поїздили Радянським Союзом, у Казахстані були на цілинних землях. Взагалі, де тільки не були! Він мене всьому навчив, а ще давав познімати. Уперше це вдалося на цілині. Уявіть: безмежний степ, нічого навкруги немає, а режисер хоче зйомку з висоти. Гелікоптерів чи квадрокоптерів немає. Аж ось я бачу електроопору: поліз нагору разом із камерою і придумав, як зробити панораму. Це були мої перші кадри, і потім Мороз мені доручав багато чого.
Втім, поглянувши на життя кіношників зсередини, я зрозумів, що не витримаю. Суто по-людськи. Коли на кіностудії затверджували фільм, збирався весь колектив, і директор пропонував усім висловитися. Усі боялися, бо не знали, що саме хоче почути директор. Хтось обережно скаже: «Ну, хороший матеріал, але…». Усі дивляться на директора, але він стоїть і мовчить, як граніт. Зрештою, роботу й самого автора розтоптували. Панував ідіотизм. Всі пили кров з режисерів, тож я вирішив, що працюватиму в кіно композитором, щоб вчитися і мати живу композиторську практику, а для режисерів стану надійною і вірною опорою.
Мав я також і інший досвід. Якось теж після консерваторських неприємностей я поїхав у Крим, бо хотів просто побути біля моря. Я був готовий працювати навіть вихователем чи екскурсоводом в Нікітському ботсаду. На співбесіді кадровик ботанічного саду почав мене умовляти очолити новий будинок культури з перспективою отримати там квартиру за місяць. А я так не хотів займатися цією радянською музикою з розшаркуванням перед московськими комуністичними клерками! Тому я відмовився від пропозиції заради посади екскурсовода. Рослин я не знав, але зачитувався книжкою «Номогенез» Льва Берга. Це всіх вразило, й мене взяли. Довелося неймовірно ретельно готуватися до іспиту, чого раніше я ніколи в житті не робив. На іспиті мене опитували про 81 вид рослин! Я помилився тільки стосовно трьох, тож іспит умовно склав. Мене потім перевіряли на екскурсійному маршруті. Хоч я вмів зацікавити відвідувачів, в ботсаду пропрацював недовго: звільнився після літнього сезону.
М. Л. Докласти так багато зусиль в геть новій для Вас сфері, аби лише не грати польки-марші в радянському будинку культури в Криму, — це неабияка принциповість! Втім, саме кіногалузь стала для Вас основною професією на багато наступних років. Ви написали музику до багатьох українських фільмів, переважно документальних і науково-популярних. Святославе Леонтійовичу, чи давав Вам простір кіномузики відчуття більшої свободи у втіленні творчих ідей?
С. К. Безумовно. Написання кіномузики тоді вважали халтурою. Про них я знав з дитинства: моя мама й вітчим іноді так підзаробляли. Зазвичай композитори приносили уривки своїх творів, які більш-менш пасували сценарію, тобто не напружувалися. А мені навпаки було цікаво! Та спершу не щастило: я ходив по студіях і пропонував співпрацю. Уже мене затверджували, як потім щось траплялося: то режисеру не вдавалося завершити фільм, то з Москви приходила вказівка покласти фільм на полицю. Так декілька разів поспіль не вдавалося отримати роботу, і я думав: «Ну все, мабуть, не судилося». Аж раптом Віталій Годзяцький дізнався, що я у пошуках, і допоміг — відмовився на мою користь від свого кінозамовлення.
Віталій Годзяцький (по центру) разом з колегами (зліва направо): Валентином Сильвестровим, Леонідом Грабовським, Ігорем Блажковим і Андрієм Волконським, 1960-ті. Джерело: Український інтернет-журнал «Музика»
Віталій Годзяцький (нар. 1936) — український композитор, учасник «Київського авангарду» 1960–1970-х рр.
Це посприяло моєму знайомству з молодим режисером Аркадєім Микульським.
Режисер Аркадій Микульський (нар. 1938). З особистого архіву Святослава Крутикова
Я написав музику до його дипломної роботи «Акварелі Києва». Нам дали маленьку студійку на Хрещатику на Радіо, і ми писали просто за хронометражем. Це був вдалий дебют для нас обох. Тоді я також зрозумів, що ніколи не писатиму під екран. Тільки сценарій, тільки робочий матеріал! Якщо музика пишеться саме для кіно, вона завжди в цьому фільмі знайде своє місце, так чи інакше. Якщо не в цьому епізоді, то в іншому. Тож не варто турбуватися про якусь синхронність. Важлива не так синхронність, як дихання матеріалу — наскільки збігається загальний настрій, наскільки гармонійне співіснування музики і зображення.
М. Л. Чи було для Вас важливим співпрацювати з тими режисерами, які поділяли Ваші погляди? Із тими, хто прагнув втілити авторське бачення у своїх фільмах, а не формально виконати держзамовлення. Чи відчували підтримку й розуміння Вашої роботи серед колег?
С. К. Так! У режисерів я завжди питав, чи є у сценарії щось таке, що може передати тільки музика — невисловлюване за допомогою інших художніх засобів, і коли колеги розуміли — підказували мені, і виходило дуже-дуже непогано.
М. Л. Пане Святославе, Ви стояли біля витоків руху історично інформованого виконавства в Україні. Із 1980-х рр. Ви організували ансамблі старовинної музики: спершу — ансамбль «Ренесанс» у Києві, згодом, 1987 року, — «Camerata Taurica» в Ялті, а сім років потому — Творчу лабораторію старовинної музики і старовинних інструментів у Культурно-Мистецькому центрі Києво-Могилянської академії. Як Ви поєднували, здавалося б, непоєднуване: захоплення авангардною композицією та старовинною музикою?
С. К. Інтерес до старовинної музики прийшов через кіно. У кіно я шукав всілякі тембри, незвичні форми виразності, якийсь інструментарій. Почув клавесин, інші старовинні інструменти й подумав: чому ж це існує у нас тільки в записах?
Клавесин-спінетіно й три крумгорни (дерев’яні духові інструменти) періоду діяльності київського ансамблю Святослава Крутикова. З особистого архіву Святослава Крутикова
Ідея створення першого ансамблю старовинної музики в Києві — не моя, а Анатолія Заярузного, який цікавився виготовленням старовинних інструментів. У ансамблі брав участь і Анатолій Шпаков, київський лютніст.
Ансамбль організували при клубі підприємства київської електроцентралі. Директором клубу був колишній міліціонер. Його міліцейський жезл на стіні був головним експонатом того клубу. Вважаючи себе з радянської наївності передовим і прогресивним, він хотів підтримувати всілякі оригінальні ініціативи. Чому б не ансамбль старовинної музики? До цього він уже створив перший в Україні клуб гри Ґо.
Я постійно намагався злиняти з ролі художнього керівника. Бо життя ансамблю, як і оркестру, — це соцреалізм у чистому вигляді. Тож я займався переважно репертуаром. Їздив у Таллін до «Hortus Musicus», вчився грати в учасників на кількох інструментах: у Імбі Тарум — на клавесині, у Райво Тарума, її чоловіка, — на корнеті, у Пеетера Клааса — на віолі да гамба.
Hortus Musicus — естонський ансамбль, створений 1972 року з ініціативи скрипаля Андреса Мустонена. Цей музичний колектив існує досі й спеціалізується на виконанні старовинної європейської музики.
У київському ансамблі переважно грали люди без вищої музичної освіти, ба навіть без музичної освіти зовсім. Я їх вчив з нуля. Коли ж ми стали віддавати ансамблю всі сили, щоб мати професійний статус, до нас приєднувалися, звісно, і професіонали. Вже набагато пізніше я зрозумів: професійного скрипаля на ребек ставити не можна, бо у нього навички й моторика сучасного виконавця. Його краще ставити на духовий інструмент. А духовика — на струнний, наприклад, віолу да гамба. Важливо, щоб професійні звички не заважали.
З особистого архіву Святослава Крутикова
М. Л. А як сприймали творчість Вашого ансамблю в Криму?
С. К. Прекрасно! У нас була найкраща аудиторія. Спершу я нікого там не знав, бо починав усе з початку. Тетяну Трегуб залишив керівницею київського ансамблю, який у той час вже перейшов у Будинок вчених. Я залишив їм усі інструменти, бо вважав, що ансамбль має бути максимально демократичною кооперацією музикантів і всіх зацікавлених у музиці. Бажаючих легко можна навчити, тож таких ансамблів має бути якомога більше.
Музичні інструменти учасників ансамблю «Camerata Taurica». З особистого архіву Святослава Крутикова
Тетяна мене познайомила з талановитим ялтинським гітаристом Юрієм Лопатіним. А він вже, своєю чергою, познайомив з іншими ялтинськими музикантами. Деякі з них згодом виявилися донощиками. На зламі 1980-х–1990-х Крим був заповідником не лише рослин…
Із новим колективом ми звернулися до історичного музею. У них було шикарне приміщення, яке вони забрали у вірменської громади в Ялті, — Вірменська церква. Там була фантастична акустика! Тож ми подумали, що не зробимо гірше, якщо виконуватимемо старовинну музику саме там.
Концерт «Camerata Taurica» у Вірменській церкві в Ялті, кін. 1980-х. З особистого архіву Святослава Крутикова
Ми швидко знайшли свого слухача. Це були не місцеві. До Ялти приїжджали заради наших виступів у Вірменській церкві. Згодом ансамбль працював при Будинку культури Нікітського ботанічного саду.
М. Л. Того самого, який Ви колись могли очолити…
С. К. Так. Ми грали у Вірменській церкві, у Лівадійському палаці, в інших місцях, куди нас запрошували як «перлинку» Криму: на фестивалях, для делегацій тощо. Мій телефон знали напам’ять у відділі культури.
Зйомки фільму-концерту «Коли співають гітари» (реж. Борис Небієрідзе) на Ялтинській кіностудії за участі Святослава Крутикова. З особистого архіву Святослава Крутикова
Під час виступів я також розповідав про музику, яку ми виконували. А виконували ми музику середньовіччя, європейського ренесансу, раннього бароко і українську міську музику доби українського бароко. Я знав, що це мій внесок у популяризацію зовсім невідомої на той час музики. Одного разу під час свого переднього слова я сказав, що особливе задоволення нам приносить те, що ми виконуємо українську музику, бо європейську ще сяк-так знають, а українську старовинну музику — ні. Після цього один із учасників ансамблю підійшов до мене і сказав: «Слава, яке право ти мав сказати, що особливе задоволення «нам» приносить ця музика? Мені — ні». У типово москальському нахабному дусі він «стукнув» у відділ культури, і нам поступово перекрили кисень. Я інтуїтивно відчув, що час повертатися до Києва…
М. Л. Цей період Вашого життя і творчості точно вартує окремої розмови, яку, сподіваюся, ми матимемо вже незабаром! Щиро дякую Вам, Святославе Леонтійовичу, за Ваш час, щирість і надзвичайно цікаву розповідь!
С. К. Дякую Вам!