Становище жінки в середньовічній Україні. Частина 1
Л. Д. Добрий день! Я — Лариса Довга, і це «УКультура» — проєкт, у якому ми пишемо, розповідаємо й розпитуємо експертів та експерток про різні аспекти української культури. Сьогодні наша гостя — археологиня Наталя Хамайко. Добрий день, пані Наталю!
Н. Х. Добрий день!
Л. Д. Сьогодні говоритимемо про жінок у Середньовічній Україні: про їхній соціальний статус, заняття, прагнення. Що ми знаємо про жінок того часу? Чи задовольняло їх те життя, яке вони вели?
Н. Х. Про середньовічні часи маємо небагато згадок, особливо писемних, які б могли докладно розказати певну історію. Та варто зважати на те, що це була доба класичного патріархального суспільства, де саме чоловік перебував у центрі, і все оберталося навколо нього. Тому навіть у літописі, коли згадують дочку або дружину князя, їхніх імен не подають, натомість називають за ім’ям батька або чоловіка. Можемо провести паралель із сучасністю, яка також здебільшого залишається патріархальною. Хоча щось уже змінюється, але в сільській культурі, принаймні за часів мого дитинства, жінок часто називали за іменем батька, чоловіка чи навіть сина, якщо вона була старшою й мала лише сина. Наприклад, Комарівна — дочка Комара, або Ворончиха — жінка Воронька.
Подібна практика існувала й у добу Середньовіччя. Тому, читаючи літописи, зазвичай натрапляємо саме на ім’я князя, тоді як імені його дружини можемо взагалі не знати. Відома історія про дружину Всеволода Ярославича, сина Ярослава Мудрого. У Софії Київській зберігся запис, у якому згадується, що княгиня Всеволожа здійснила купівлю землі Боянової. Маємо імена Боян і Всеволод, але хто була ця головна діюча особа? Хто саме придбав землю? Це була княгиня Всеволожа, хоча на той час вона вже стала вдовою.
Графіті про Боянову землю, кін. ХІ – поч. ХІІ ст., Софія Київська. Джерело: Національний заповідник Софія Київська
Л. Д. І ми не знаємо її імені?
Н. Х. Насправді знаємо завдяки археології. Окрім напису на стіні Софії Київської, відомі ще кілька печаток цієї княгині. Перша з них була виявлена ще в 1909 чи 1910 році. Про неї стало відомо з газетної публікації 1910-го, у якій згадувалося, що на території Софійського собору знайдено печатки. Оскільки це ще був період Російської імперії, печатку, як і більшість значущих археологічних знахідок того часу, вивезли до Москви. Залишилася тільки її фотографія. Де вона перебуває нині — невідомо, інформацію про її подальшу долю втрачено.
Але у 2007 році під час досліджень Спаського розкопу (кілька років його проводили на території Подолу) у шарі кінця XI століття було знайдено печатку аналогічного типу.
Спаський розкоп. Поділ, Київ, 2007-2011 рр. Джерело: Інститут археології НАН України
Печатка княгині Марії (Марини). Спаський розкоп на Подолі. Джерело: Наталья Хамайко, 2015, «Печати княгини Марии»
Напис на ній — типовий для християнської традиції: «Господи, помозі рабі своїй Марі». Але слово «Марі» написано в самому кінці, ніби не вистачило місця, і ці чотири літери ледь умістилися. На передній частині, де бачимо цю пані у вбранні візантійського імператорського типу, читаємо напис «К Н» і знову «Марі». Я як авторка цієї знахідки й першої публікації про неї інтерпретувала це ім’я як «Марія».
Були відомі й інші печатки з іменем «Марі», і їх також тлумачили як «Марія».
Печатки з іменем «МАРН» з грецькими написами: 1 — Ходорів, Київська обл. (за Янін, Литаврин 1962: рис. 1); 2 — Новгород, Троїцький розкоп (за Янін, Гайдуков 1998: № 34а).
У тому ж 2007 році в Чернігові знайшли подібну печатку, але з іншим штемпелем — і знову з цим іменем.
Печатка княгині Марини. Чернігів, розкопки Олени Черненко й Андрія Казакова, 2007 р. Реконструкція відбитків (рисунок Наталі Хамайко). Джерело: Бранислав Лесак, Наталья Хамайко, Елена Черненко, 2020, «Печати княгини Марины»
А вже в 2009 році в Братиславі виявили ще одну печатку. Автор знахідки звернувся до мене, бо я вже публікувала матеріал про подібну на Подолі. На ній було зображено ту саму жінку в аналогічному імператорському вбранні, але цього разу місця вистачило, щоб написати повне ім’я — «Марина». Очевидно, саме так її і звали. Вона мала власну печатку й надсилала листи навіть за кордон. Такий рідкісний випадок, коли ми можемо достеменно знати жіноче ім’я.
Печатка княгині Марини, знайдена у Братиславському замку 2009 р. Джерело: Бранислав Лесак, Наталья Хамайко, Елена Черненко, 2020, «Печати княгини Марины»
Є й інші приклади, коли князівни приймали постриг і ставали ігуменями. Серед них — Янка Всеволодівна, ігуменя Янчиного монастиря, а також Єфросинія Полоцька, ігуменя монастиря в Полоцьку. А загалом історія про імена жінок здебільшого мовчить.
Анна (Янка) Всеволодівна (? – 1110) — донька Всеволода Ярославовича. 1086 р. прийняла постриг і стала настоятелькою Янчиного монастиря в Києві, де, імовірно, заснувала школу для дівчат у 1090-х рр.
Єфросинія Полоцька (1104–1167) — полоцька княжна з династії Ізяславичів. Заснувала жіночий монастир при Преображенському храмі в Сільці й школу.
Л. Д. Тож наша історія, у якій згадується чимало імен князів, бояр, історичних діячів, майже не містить жіночих імен, так?
Н. Х. Вона вкрай бідна на жіночі імена, які згадуються лише у виняткових випадках. Ми знаємо імена дружин князів, які були не руського походження, наприклад Гіта чи Інгігерда.
Гіта (Гіда) Вессекська (Gytha of Wessex, р. н. і р. с. невід.) — дружина великого князя київського Володимира Мономаха (1113–1125). Дочка останнього англо-саксонського короля Англії Гарольда II і його дружини Едит «Лебединої Шиї».
Інгігерда, у хрещенні Ірина (бл. 1002–1050) — дружина великого князя київського Ярослава Мудрого (1015–1054), дочка шведського короля Олафа Шетконунга та Астрід Мекленбурзької.
Або ж дочок Ярослава Мудрого, які вийшли заміж за кордоном, стали королевами та імператрицями, тож їхні імена збереглися.
Анна Ярославна (бл. 1032 – між 1075 і 1089) — друга дружина короля Франції Генріха I (1051–1060), мати французького короля Філіппа І та Гуго Великого, одного з очільників першого хрестового походу 1096 р.
Єлизавета Ярославна (Олізава, Еллісіф (Ellisif), р. н. невід., бл. 1025 – після 1076) — дружина норвезького конунга Гаральда Суворого. Мала дочок Марію та Інгігерду.
Анастасія Ярославна (бл. 1028 – між 1074 і 1094) — дружина угорського короля Андрія I (Андраша І, 1046–1060), з яким у шлюбі мала дочку Аделаїду і двох синів: Шаламона (майбутнього короля Угорщини) і Данила.
Або дочку Марини — Євпраксію, історія якої набула розголосу й просто збурила всю Європу.
Євпраксія Всеволодівна (1067–1109) — онука Ярослава Мудрого, імператриця Священної Римської імперії. Втекла від свого чоловіка імператора Генріха IV до Києва через жорстоке ставлення до неї. Звинуватила Генріха IV в безбожжі й розпусті на церковних соборах в Констанці й П’яченці, де домоглася його анафеми й позбавлення престолу.
Л. Д. Повернімося трохи глибше — у дописемний і дохристиянський період. Чи маємо якісь відомості про жінок, їхню культуру, роль у тогочасному суспільстві?
Н. Х. Якщо говорити про дохристиянський період і про історичні згадки, то насамперед спадає на думку княгиня Ольга. Її історія дуже яскраво описана в легендарній частині літопису.
Мініатюра «Помста Ольги древлянам» з Радзивіллівського літопису, кін. XV ст.
Ольга (між 880-920–969) — київська княгиня, дружина князя Ігоря Рюриковича. Упорядкувала збирання данини на Русі після вбивства свого чоловіка деревлянами, прийняла хрещення в Константинополі.
А коли йдеться про повсякденну культуру й місце жінки в ній, то звертатися слід не до писемних джерел, а до археології, де зберігся масовий матеріал. Наприклад, про становище жінки в суспільстві можна дізнатися за поховальним обрядом.
Л. Д. І що він може розповісти?
Н. Х. Поховальний обряд свідчить, що жінка в суспільстві сприймалася як фігура другорядна порівняно з чоловіком. У середньовічній культурі, яка була патріархальною, саме чоловік виступав центральною постаттю. Усе в суспільстві оберталося навколо нього, усе належало йому.
Л. Д. Чому археологи чи історики так вважають? Звідки відомо, що жінка була на другому чи навіть третьому плані?
Н. Х. Для X століття маємо дуже показовий приклад — так званий камерний поховальний обряд. Його проводили в дерев’яній камері, опущеній у землю. Там знаходять багато предметів і характерних деталей, за якими можна робити висновки й про становище жінки.
Малюнок поховання з Шестовиці, зроблений Петром Смолічевим 1925 р.
Звісно, сучасні дослідження, зосереджені на гендерному аспекті, ставлять питання: а можливо, жінка не була настільки залежною? Може, вона посідала дещо вагоміше або цікавіше становище?
Л. Д. Була амазонкою (сміється).
Н. Х. Звісно (сміється).
Л. Д. Валькірією.
Н. Х. І сучасні дослідники, як-от Шарлотта Геденстьєрна-Йонсон або Лешек Гардела, намагаються знайти в скандинавських похованнях підтвердження існування жінок-воїнів. Йдеться насамперед про камерні поховання, у яких поруч із жіночим кістяком виявлено речі, типові для воїна: спис, меч, щит, коня. Слід зауважити, що скандинавський камерний обряд тотожний давньоруському, адже це спільна культура, її риси збігаються. У таких випадках дослідники намагаються встановити, чи не були ці жінки саме тими легендарними валькіріями — воїтельками, що брали участь у битвах. Звісно, якщо в могилі знайдено жіночий скелет і всі ці предмети, на перший погляд може здатися, що вони належали саме їй.
Але докладний аналіз, насамперед антропологічний, свідчить про інше. Він показує, що ці жінки не вирізнялися фізичною силою. У них не було розвинених м’язів рук, необхідних для володіння мечем, а тим паче — для бою в обладунках. Адже фізично це дуже важко, що підтверджують і сучасні реконструктори. Бо тут ідеться про фізіологію. Жінки зазвичай трохи менші та слабші фізично, ніж чоловіки. І навіть чоловікам важко витримати тривалий бій у повному спорядженні.
Можна припустити, що вони тренувалися? Але ні — фізична антропологія свідчить, що це не так. Вона дає змогу визначити, чим займалася людина за життя, з огляду на те, які м’язи були розвинені краще. Ви запитаєте: як це можливо, якщо залишився лише скелет? Краще розвинені м’язи впливають на місце кріплення сухожилка до кістки: воно ніби підтягується і залишається характерний виступ. У такий спосіб можна встановити, які м’язи працювали активніше.
Сьогодні існують цілі напрями досліджень, що вивчають характерні риси вершників, лучників, мечників. У кожному з типів навантаження задіяні різні групи м’язів, і завдяки цьому можна з високою точністю встановити заняття людини за життя. У тих (хоч і нечисленних) випадках, коли антропологи проводили подібні дослідження, висновки були однозначні: йшлося про молодих, субтильних дівчат без ознак фізичної сили чи спеціальної підготовки. Вони не могли довго тримати меч, а надто — займатися воєнною справою. І тут виникає логічне запитання: чому ж поруч із ними знаходять такі предмети?
Л. Д. І чому це завжди молоді? Невже всі вони мали помирати саме в такому віці? Чи й справді поруч із кожним воїном завжди була молода жінка? І скільки жінок у них взагалі було?
Н. Х. Звісно, можна запитати: а хто ж тоді помирає старим? Війна — справа молодих, чи не так? З такого боку можна теж подивитися.
Л. Д. Але ж жінки не воювали.
Н. Х. Так. Проте тут варто розглянути два важливі моменти. По-перше, що ще виявляють у таких похованнях, окрім предметів, про які я вже згадувала? Іноді там немає і жінок, а, скажімо, лише кінь. І поряд з ним лежить теж весь обладунок. Проте нікому ж не спаде на думку, що це спорядження належить коню, правда ж? У таких випадках можна припустити, що відсутній основний герой — чоловік, для якого ця могила зроблена. Згідно зі скандинавськими віруваннями, померлій людині потрібно було передати на той світ принаймні третину її майна. Тож у таких могилах зазвичай багато предметів. Вважалося, що після смерті людині потрібні ті самі речі, якими вона користувалася за життя.
Якщо це був чоловік, який загинув десь на чужині, то раніше не існувало практики екстрадиції тіл. Через санітарні міркування його ховали на місці загибелі. Але як же передати йому необхідні речі на той світ? Для цього створювали символічне поховання — кенотаф, тобто пам’ятну могилу.
Кенотаф — символічна могила без небіжчика.
У ній залишали майно, яке, як вважалося, могло знадобитися йому після смерті. Так речі ніби символічно передавалися померлому в інший світ.
Л. Д. Тобто він їх там мав знайти?
Н. Х. У якийсь спосіб — так. Ми не знаємо точно, як саме. Але якщо вони так робили, отже, вірили, що ці речі таки потраплять до нього.
По-друге, варто звернутися до історичного опису, який зробив у X столітті арабський письменник Ахмед Ібн Фадлан.
Ібн Фадлан — арабський письменник і мандрівник першої половини X століття. У 921–922 рр. як секретар посольства багдадського каліфа Джафара аль-Муктадіра подорожував з Багдаду через Середню Азію в Поволжя до царя волзьких булгар.
Під час подорожі на Волгу він зустрів там когорту русів. Побачене настільки його вразило, що він склав докладний опис того, як вони живуть і ховають своїх померлих. У цьому описі згадано дівчат, які супроводжували русів. Вони були не тільки ескортом, як би ми сьогодні сказали, а й відповідали за побут у далеких мандрівках. Ібн Фадлан описував, як дівчата прислуговували в цих общинах і виконували інтимні обов’язки.
Генріх Семирадський. «Похорон вождя русів», 1883
Коли русин помирав, обирали одну з таких дівчат, яка мала супроводити його в потойбіччя. Це, звісно, нелегке випробування і сильний стрес, насамперед для самої дівчини. Щоб вона не втекла, її напували чимось одурманливим. Обряд тривав кілька днів. Спочатку всі друзі цього руса вступали з нею в статевий зв’язок, а згодом стара жінка на ім’я Ангел Смерті задушувала її. І тільки після цього дівчина відправлялася на той світ. Щоб бути дружиною знатного руса, вона мусила мати відповідний статус. Для цього їй дарували золоті прикраси: усе, що вона візьме із собою в потойбіччя, там і носитиме. Так її статус підвищувався: вона вже не була рабинею, як на момент, коли погоджувалася супроводжувати руса.
Л. Д. А вона погоджувалася?
Н. Х. Це велике питання. Точно сказати складно, але в тому описі прямо зазначено, що вона погодилася вирушити на той світ. Чому? Очевидно, її життя не було щасливим. По-перше, вона була рабинею. По-друге, я вже описувала, чим саме займалася. По-третє, перед смертю (такий був обряд) її тричі піднімали на воротях. І вона, перебуваючи в наркотичному дурмані, говорила, що бачить на тому світі зелені гаї, матір і батька. Тобто її батьки вже теж померли. Невідомо, з яких причин вона потрапила в рабство. Її становище не можна назвати високим, доля не з легких: і соціальна залежність, і все, що з цим пов’язано. Ймовірно, вона обрала цей шлях сама і таке рішення здавалося їй найкращим, хоч і дуже складним.
Л. Д. Чи були у русів дружини?
Н. Х. Так. І вони зазвичай вели господарство вдома: не їздили із чоловіком, а залишалися там, де було майно. Про це детально розповідають скандинавські саги: чоловік вирушає в подорож, а жінка залишається вдома й дбає про господарство.
Маємо також окремі поховання, призначені саме для жінок. По-перше, це здебільшого жінки старшого віку. По-друге, їхнє положення в могилі відрізняється від того, у якому ховали дівчат. Ті лежали на боці трохи з підібганими ногами або на руці чоловіка, або поряд із ним. Чоловіка, як правило, ховали на спині в позі впевненого господаря. Так само спочивали й жінки, поховані окремо. Поруч із ними не знаходять ні зброї, ні коня, а тільки особисті речі: прикраси, побутові предмети, іноді — ритуальну їжу. Тобто це речі, які належали саме жінці, без жодних атрибутів воїна. На відміну від випадків, коли припускають, що поховано воїтельку-валькірію.
Л. Д. Яким був соціальний статус дочки? Дружина дбала про дім і дітей. Рабиня супроводжувала воїна й вирушала з ним у потойбіччя. А дружину ховали разом із ним?
Н. Х. Ні.
Л. Д. Навіть якщо він загинув чи помер, а вона була поруч?
Н. Х. Хтось мав залишатися й піклуватися про господарство та майно.
Л. Д. Зрозуміло. А дочка?
Н. Х. Про дочок згадується найменше. Зазвичай вони мали досягти віку статевої зрілості, вийти заміж, народити дітей і виховувати їх. Це вважалося головним призначенням жінки — сім’я та господарство.
Л. Д. А в якому віці?
Н. Х. Письмові джерела про це мовчать. Можемо орієнтуватися лише на приблизний вік, коли йдеться про князівських дочок, яких видавали заміж. Здебільшого це відбувалося до 20 років. Іноді вони засиджувалися довше, можливо, очікуючи особливо вигідної партії. Але найчастіше дівчата були юними, щойно досягали статевої зрілості.
Л. Д. Який наймолодший вік шлюбу нам відомий?
Н. Х. Насправді я не відстежувала такі відомості. Із того, що одразу пригадується, — це історія про Діву Марію, яка народила Ісуса в 14 років. І це вважалося нормальним.
Л. Д. Чи траплялося таке, що в дочки запитували, за кого вона хоче вийти заміж?
Н. Х. Це малоймовірно. Але відомі випадки, коли дівчина висловлювала свої побажання. Найвідоміший приклад — історія про Володимира й Рогнеду.
Антін Лосенко. «Володимир і Рогнеда», 1770
Рогнеда (962–1000) — полоцька князівна, дружина князя київського Володимира Великого.
Л. Д. Який саме Володимир? Бо в нас багато Володимирів.
Н. Х. Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир Святославич — той самий князь, який зробив Русь такою, якою ми звикли її уявляти: християнською державою із законами та всіма необхідними атрибутами. Він був сином Малуші, ключниці, сином конкубіни.
Конкубіна (лат. concubina) — незміжня жінка, котра живе із чоловіком вищого соціального статусу в тривалому неприхованому сексуальному зв’язку.
На той час це було поширеним і звичним явищем. Офіційна дружина це зазвичай сприймала спокійно. Хоча, звісно, це не означає, що не було ревнощів — емоції складно придушити. Коли чоловік приводив байстрюків, навряд чи це тішило жінок. Але вибору не було, бо суспільство це толерувало. Особливо якщо йшлося про князів чи вельмож. Чому? Бо їм потрібні були сини — нащадки, яким можна передати майно, владу, державу. У ті часи не мало значення, від кого народилася ця дитина. Якщо батько її визнавав, то вона мала рівні права із законними дітьми, народженими у шлюбі.
Тож Володимир, син ключниці, хоч і визнаний батьком, мав нижчий соціальний статус. Тому Рогнеда, будучи дочкою полоцького князя, сильно обурилася, коли дізналася, що її збираються видати заміж за «робочича», як вона його назвала. Сказала, що не хоче виходити за нього. А що зробив Володимир у відповідь? Пішов війною, захопив Полоцьк, узяв Рогнеду силою й одружився з нею.
При цьому Рогнеда висловлювала бажання вийти заміж за його брата Ярополка. Коли сторони вже домовилися про шлюб і були в дорозі, Володимир вирішив усе військовою силою, як це нерідко траплялося в Середньовіччі. Забрав Рогнеду, одружився з нею, а згодом вирушив на Київ і став князем Київським. Тож маємо приклад, коли дівчина не хотіла цього шлюбу. Але як усе завершилося? Перемогла сила — військова, чоловіча сила.
Л. Д. А скільки могло бути жінок?
Н. Х. Зазвичай офіційна дружина була одна.
Л. Д. Звідки нам це відомо?
Н. Х. У джерелах не зазначено, що одночасно було кілька жінок. Але наявність конкубін — це факт. Тобто законна — одна. Імовірно, вона й опікувалася всім господарством. Адже якщо в чоловіка кілька жінок, то, як мінімум, ідеться про кілька окремих домогосподарств, а це вже економічно невигідно. Конкубіна на той час не мала жодних прав на майно, бо не була законною дружиною, але могла народжувати спадкоємців.
Л. Д. Тоді наступне запитання: кого вважали законною дружиною в тому суспільстві? Що це взагалі означало?
Н. Х. Законною вважалася жінка, яка перебувала у шлюбі з чоловіком. І от що цікаво: поки вона була дівчинкою, за неї відповідав батько і саме він ухвалював усі рішення. Після одруження цю роль отримував чоловік: опікувався нею, забезпечував, як це заведено в багатьох патріархальних суспільствах. Коли ж вона ставала вдовою, то набувала більшої самостійності. Тільки жінка, яка овдовіла, могла мати такі самі права, як і чоловік. Можливо, не всі, але вона офіційно могла володіти господарством, розпоряджатися грошима, здійснювати купівлю-продаж. Якщо ж виходила заміж удруге, то мала право лише на власне майно. А майном дітей до досягнення ними зрілості опікувався чоловік. Тож єдина можливість, коли жінка була більш-менш рівноправною, — це статус удови.
Ми бачимо це на прикладі згаданої вище Марини, яка після смерті свого чоловіка, Всеволода Ярославича, купила землю Боянову. Є припущення, що вона зробила це для монастиря, заснованого її падчеркою Янкою. Але це лише гіпотеза: достовірних даних ми не маємо, просто приблизно збігаються дати.
Л. Д. Якщо повернутися в дохристиянський період, коли ще незрозуміло, що саме означав шлюбний обряд. Чи було тоді взагалі чітке уявлення про нього? Яким чином домовлялися про шлюб? Чи забирали дружину? І чи скрізь це відбувалося однаково?
Н. Х. Якщо ми говоримо про територію, яка потім стала Київською Руссю…
Л. Д. Територію сучасної України.
Н. Х. Так. Маємо кілька легенд, переказаних істориками. Зокрема, такі згадки є у Маврикія та в інших авторів. Нас у цьому випадку найбільше цікавить частина «Повісті минулих літ», де йдеться про шлюбні звичаї слов’ян.
Ілюстрація розповіді з «Повісті минулих літ» про шлюб у сіверян, радимичів та в'ятичів дохристиянських часів у Радзивіллівському літописі, кін. XV ст.
Звісно, у літописі все подано з київської перспективи, з позиції людини, яка вивищує християнство. Автор зазначає, що поляни (до речі, археологічно дуже маловідома спільнота, бо виразно не виділяється серед інших), мали цивілізований, на його думку, шлюбний звичай: приводили дочок, приносили посаг і таким чином віддавали чоловікові. А інші племена: сіверяни, в’ятичі, древляни — за словами літописця, дотримувалися «скотського обичаю». На свята вони влаштовували ігрища, як він зазначає, «мєжи сєли», тобто десь на галявині, у гаю. Під час цих дійств чоловіки «умикали собі жінок», тобто викрадали. Але є цікава примітка: «з якою умовилися». Тож очевидно, що між молодими була попередня домовленість. Тому в основі, ймовірно, було саме кохання. Адже такі ігрища сексуального характеру передбачають певну емоційну складову.
У літописі згадується, що чоловіки могли мати по дві й по три дружини. Археологічно ми про це нічого не можемо сказати. Окрім цієї короткої згадки, більше підтверджень немає. Але й Маврикій також про це писав. Чому саме так — сказати складно. Можливо, це зумовлювалося економічними чинниками, однак бракує достатніх даних для певних висновків. Археологія тут теж не дає підтверджень.
Л. Д. Тобто це були дві або три жінки — ті, кого ви називаєте «законними»? Чи одна дружина й три конкубіни?
Н. Х. Я згадувала про законну дружину й конкубін уже в контексті розвиненого Середньовіччя — періоду, коли існували писані закони. Крім суспільного звичаю, вже були усталені норми поведінки. А в цьому випадку ми ведемо розмову про додержавний період, коли племена жили простим, звичаєвим способом. І, очевидно, за звичаєм дозволялося мати двох або трьох жінок. На жаль, до нас не дійшли жодні збірки законів або пам’ятки звичаєвого права — ні письмові, ні усні. Тому точно стверджувати ми не можемо. Лише припускаємо, що громада села чи невеликого містечка приймала й толерувала такий спосіб життя.
Л. Д. На завершення розмови про дохристиянський період, щодо якого, як ви зазначили, окрім поховань, маємо вкрай обмежені дані: чим відрізнялися поховання та спорядження жінки-рабині, дружини й молодої дочки? Що саме їм клали до могили, що вважали необхідним у потойбіччі?
Н. Х. У жінок незалежно від їхнього соціального статусу зазвичай були лише особисті речі. Але варто згадати нещодавні розкопки в Пскові, під час яких знайшли кілька поховальних камер, що добре вціліли в глиняному ґрунті. Там збереглася органіка. Ми зазвичай маємо дуже мало відомостей про те, який вигляд мали такі вироби. А в цьому випадку виявили багато хутра, тобто одяг, ковдри, інші особисті речі.
Л. Д. Що мається на увазі під особистими речами?
Н. Х. Це одяг, прикраси, предмети побуту, якими користувалася жінка за життя.
Л. Д. Посуд.
Н. Х. Так, але йдеться не про полиці з посудом, а про начиння, що клали в могили разом із ритуальною їжею. Серед знайденого — навіть кавова чашка. Тож можна припустити, що серед різних диковинок, привезених із далеких країв, була й кава.
У Шестовиці є одне поховання, яке, ймовірно, належить жінці.
Шестовиця — комплекс археологічних пам’яток (городище, посад, поділ, курганні могильники) IX–XII ст. біля с. Шестовиця Чернігівської обл.
Його здійснено за обрядом кремації, тому достеменно визначити стать не можна, поки не буде зроблено генетичний аналіз. Сучасна генетика вже досягла рівня, що дає змогу вловити відповідні маркери навіть у кремованих останках. Усе залежить від того, до якого стану перепалені кістки. Якщо збереглися щільні фрагменти, то можна спробувати провести аналіз. У такому випадку ми будемо точно знати, що це поховання жіноче. Наразі ж маємо лише припущення.
У згаданому похованні на урні зверху лежав домашній кіт.
Скелет кота з Шестовицького поховання Х ст. Фото надане Наталею Хамайко
Це цікавий факт, адже в ті часи коти не були звичними мешканцями осель. Вони кілька разів приходили в Європу, а третя хвиля їхньої міграції припадає на період вікінгів. Тож не виключено, що до Шестовиці — пам’ятки, яку пов’язують зі скандинавськими прибулими, — таку дивину, як кота, могли привезти саме вони.
Л. Д. Його ж повинні були також приспати перед тим, як…
Н. Х. Хто знає… Очевидно, так. Адже це зробили в момент насипання кургану, коли урну вже вкрили шаром землі. І просто зверху, точно над урною, поклали кружечком котячий скелет. Тож схоже, що його справді умертвили.
Л. Д. Тобто сказати, що могло знадобитися на тому світі дружині, старшій жінці, молодій дівчині, а що — рабині, за похованням ми не можемо?
Н. Х. Здебільшого це зумовлювалося її соціальним і майновим становищем. Якщо жінка нічого не мала, то й могила була майже порожньою. Якщо ж мала чимало — поховання було багатим.
Л. Д. А те, що молоду дівчину після смерті могли вдягати в шлюбний одяг або проводити якийсь обряд — у наших пам’ятках не простежується?
Н. Х. Ми не знаємо, який вигляд мало весільне вбрання в той період. Ймовірно, це був просто красивий одяг, як засвідчують етнографічні та історичні описи. Білої сукні із серпанком не було.
Л. Д. А, може, були специфічні прикраси, що могли супроводжувати цей процес?
Н. Х. Ні, таких прикрас не було. У дівчат їх, як правило, менше, й вони значно простіші. Натомість найбільше їх було в жінок у розквіті фертильного віку. Далі все залежало від достатку: якщо жінка була багата, то мала прикраси, якщо ні — то ні.
Л. Д. Дуже цікава фраза. То жінка багата чи її чоловік або батько?
Н. Х. Цього вже ми не знаємо. У могилі, на жаль, немає паспорта й не зазначено, чия вона донька або дружина (сміється).
Л. Д. Я трохи про інше: чи могли тоді вважати, що саме жінка заможна? Адже це означає, що вона має власність.
Н. Х. Думаю, що тоді діяли ті самі принципи, що й тепер: у першу чергу оцінювали добробут сім’ї. У патріархальному суспільстві це передусім означало багатство чоловіка. Але якщо жінка була вдовою, тоді це вважалося її особистою власністю. Тобто все сприймалося на рівні родини. Насамперед — сім’я, а вже потім — хто в ній головний, той і власник.
Л. Д. Пані Наталю, дуже дякую за цікаву розмову!
Н. Х. Дякую вам за запрошення!